Контрольні запитання 5 страница

Як розглядає ідею, джерело, сутність та витоки права юридичний позитивізм?

Основні ідеї та принципи філософського раціоналізму як універсальної методології правознавства. Яким чином застосовується в пізнанні права метод філософської антропології?

Екзистенціальне природне право і основні ідеї та прин­ципи.

Філософсько-методологічні парадигми в сучасному праворозу мінні.

Розділ III Історичні типи філософії права

Тема І. Філософсько-правові вчення у Західній Європі в XV—XVIII ст.

§ 1. Цілісність історичних типів філософії права

Зрозуміти сутність і функції філософії права допомагає її історія. Розвиток філософсько-правових ідей — органічно цілісний і логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період не заперечує абсолютним чином попередні. Це скоріше зміна домінант, настанов, аспектів і проблемного кола дослідження право­вих ідеалів. Тому актуальна тематика, характерна для од­ного періоду, розвивається в іншому, співіснує і взаємодіє з іншим, збагачується ним. Розгляд філософії права крізь призму її історії буде ефективним за умови сприйняття філософії права як реального явища людської культури, яке існує не лише в часі й просторі, а й поза часом. Такий підхід наповнить обов'язковий і неминучий схематизм іс-торико-філософського аналізу образом живої філософії права в її культурному здійсненні. Створювані філософією права сенси несуть не тільки відбиток своєї доби, а й жи­вуть сполученням і перегуком філософських ідей, вислов­лених у різний час і в різних кінцях світу. І що зрілішою та внутрішньо багатшою стає філософія права, то ширше залучає вона до реального здійснення в духовному житті людства своє минуле. Окрім цього, такий підхід дозволяє об'єктивно проаналізувати кожну філософсько-правову концепцію, визначити її місце і соціальну цінність у системі знань того чи того етапу розвитку суспільства, визначити її практичне значення для сьогодення.

Філософсько-правовий підхід до історії права орієнтує і вимагає враховувати діалектику явища та сутності, їхню

внутрішню логіку, що дозволяє вирізнити початок процесу становлення ідеальних першооснов права, умови його ви­никнення і можливий напрямок розвитку права. А тому необхідно правильно оцінювати минуле та його вплив на сьогодення, не догматизуючи їх, оскільки минуле — це зовсім не "застигле сьогодення", а живий елемент соціаль­но-системного саморуху, який хоч і обмежений часовими рамками, але водночас невід'ємний від сучасності. Побачи­ти це минуле як сучасне в живому розвитку — значить, діалектичне зв'язати його з сьогоденням і майбутнім, зро­бити діючим елементом системи, що зветься історичним розвитком.

З огляду на це необхідно підкреслити, що ситуація, в якій знаходиться філософія права, досить складна, позаяк юридичні науки можуть обмежитися (і до певного часу обмежувалися) дослідженням конкретних правових явищ, не ставлячи перед собою питань про їхню природу. А от філософія права не може їх уникнути, їй належить пояс­нити сам спосіб правового буття, роль і характер залуче-ності його до людського буття. Іншими словами, філософія права — таким є її культурне призначення — мусить прий­няти виклик з боку таємничої глибини світу права. Вона формулює для себе цей виклик у вигляді запитання, на яке прагне знайти відповідь: "Які витоки, ідеальні першооснови ідеї права та особливості прилучення людини до світу права"?

Розглядаючи детальніше історичний і теоретичний ас­пекти історичних типів філософії права, необхідно наголо­сити, що сутність історичного аспекту є висвітленням того, як історично визначені правові ідеали виникали, розвива­лись і гинули на певному етапі становлення суспільства.

Окрім урахування усієї повноти ознак і зв'язків право­вих ідеалів, дослідження закономірностей історичних типів філософії права вимагає дотримання принципу єдності іс­торичного та логічного підходів, тобто відтворення дійсно­го розвитку правових і юридичних явищ та процесів у тео­ретичній, звільненій від усього випадкового, абстрактній формі. Йдеться про необхідність відтворення в теорії дійс­ної історії права як соціального явища, насамперед як мо­менту суспільства, однієї з форм його буття, обов'язкової і унікальної сторони соціального розвитку. Відрив методо­логії філософії права від реальних конкретно-історичних

правових явищ та їх зовнішніх ознак призводить до підміни безпосереднього вивчення самого права та його юридич­них форм розглядом структури знань про нього. Тобто такий підхід проливає, звичайно, певне світло, яке дає змо­гу нам побачити в історії права багато прихованого. Однак це світло таке сліпуче, що заважає нам побачити решту, і ми все ще залишаємося без ясної уяви про цілісність істо­ричних типів філософії права.

§ 2. Філософсько-правова думка епохи відродження і реформації

2.1. Перша революція в суспільствознавстві — Нікколо Макіавеллі

Визнання людини як індивідуальності зумовило нові пошуки обгрунтувань сутності суспільства й держави. Однією з перших світських філософсько-пра­вових концепцій ранньобуржуазного періоду була концеп­ція, запропонована італійським політичним діячем, пись­менником, істориком і воєнним теоретиком Нікколо Ма­кіавеллі (1469—1527). Причину негараздів Італії він убачав у її роздробленості, яку можна подолати з допомогою сильної централізованої влади, для чого допускав ужиття всяких можливих засобів. Макіавеллі — автор ідеї об'єк­тивної історичної необхідності й закономірності, яку нази­вав долею (фортуною). Філософсько-правові погляди ви­клав у працях "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія".

Н. Макіавеллі оспівував волю, силу, енергію людини. Ці якості повинні, передусім, належати правителю. Він не ідеалізував природу людини, а оцінював її сурово і при­скіпливо, вирізняючи в ній ниці нахили. Мислитель вихо­див із того, що є, а не з того, що повинно бути. У цьому проявився реалізм Н. Макіавеллі щодо оцінки поведінки людини, яку визначає не християнська мораль, а користь, сила, розрахунок, природний егоїзм.

Новий погляд на людину зумовив пошуки обгрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як егоїс­тичної індивідуальності привело до того, що Макіавеллі першим у своїй епосі подивився на державу "людськими

очима". Людина, писав флорентійський філософ, скоріше забуде смерть батька, ніж вилучення майна. Ці слова стали поширеними в усьому світі, а в ученні Н. Макіавеллі — вихідними, визначальними. На думку мислителя, матері­альний інтерес (ширше — приватна власність) є рушійною силою суспільного прогресу, характерна особливість якого — постійна "битва" матеріальних інтересів різних людей. Саме тому й потрібна держава як механізм "примирення" й регуляції інтересів і майнових суперечок людей. Отже, Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права.

Крім того, Макіавеллі першим застосував термін "дер­жава" для визначення політичне організованого суспіль­ства. Він — ширший, абстрактніший і, відповідно, точні­ший, ніж поліс і дозволяє відрізняти його від країни, сус­пільства, інститутів влади, особи чи органу, якому нале­жить верховна влада. Хоча Макіавеллі цих розмежувань не проводив, але заклав для цього основу. Деякі дослідни­ки також уважають, що він першим використав слово "рес­публіка" в його сучасному розумінні — як державну фор­му, протилежну монархії. Трактат Платона "Держава" буквально називається "Республіка", як інколи його й пе­рекладають. Одначе тут республіка має інше розуміння — як спільна справа, спільне благо, тобто саме як держава, а не одна з її форм. Що ж стосується форм держави, то до Макіавеллі всі використовували терміни "монархія", "арис­тократія", "демократія". Макіавеллі першим дав родову назву для демократії та аристократії — республіка.

Погляди Макіавеллі на походження і форми держави дуже цікаві, його методологія звільнення від впливу теоло­гії дуже хоробра, але все це не принесло б мислителеві світової слави, якби не постановка в "Государі" питання про співвідношення політики, права і моралі. Саме вирі­шення цього питання отримало назву макіавеллізму. Ма­кіавеллі став символом аморалізму. Його найбільш лако­нічний вираз виражає формула: "мета виправдовує засо­би". Сам Макіавеллі ніколи її не використовував, але це — справжня сутність його ідей. Макіавеллі дав правителеві індульгенцію на порушення моральних заповідей. Він ува­жав, що правитель повинен, коли обставини не дають йому іншого вибору, вживати аморальних засобів, і при цьому намагався довести, що його поведінка — бездоганна і доб-

родійна. Той, хто не діє таким чином, прирікає себе на вірну загибель, оскільки не зможе боротися проти тих, хто вживе проти нього аморальних засобів. Необхідно здава­тися добрим, але не боятися бути поганим. Правитель ото­чений ворогами, внутрішніми і зовнішніми, він не може нікому довіряти і вимушений використовувати насилля і підступність. "Необхідно бути лисицею, щоби роздивитись пастку, і левом, щоби знищити вовків". Оскільки добробут держави пов'язаний з вищим законом політики, для його реалізації придатні всі засоби, в тому числі й аморальні — підкуп, убивство, пограбування, віроломство. Самодер­жець, який удався до формування міцної держави, має уособлювати якості лева й лисиці та проводити політику "батога і пряника". Ці принципи — внесок Макіавеллі в політичну культуру, причина постійного інтересу до нього і водночас — предмет гострої критики.

З-поміж великої кількості критичних суджень досить цікавою і конструктивною була позиція Регеля. Він пропо­нував розглядати "Государя" не як вираз принципів полі­тики, що їх можна застосувати для всіх часів і народів, а як реакцію на ситуацію, котра склалася тоді в Італії. У цьому контексті "Государ", на думку Гегеля, не тільки ви­правданий, а й являє собою "істинно велике творіння ори­гінального політичного розуму високого і шляхетного спрямування".

Заслуги Макіавеллі в розвиткові філософсько-правової теорії:

• він відкинув схоластику, замінив її раціоналізмом і реалізмом;

• заклав основи філософсько-правової науки;

• продемонстрував зв'язок політики і форм держави з соціальною боротьбою, ввів поняття "держава" і "респуб­ліка" в сучасному значенні;

• на основі нового підходу до розуміння природи лю­дини і держави створив передумови для побудови світської моделі держави (й суспільства взагалі), що грунтується на матеріальному інтересі людини.

2.2. Особливості праворозуміння Жана Бодена

Цей ідеолог абсолютизму у Франції відобразив у своїх працях процес завершення централізації національної держави.

92

Уявлення про державу і право Ж. Боден (1530—1596) виклав у "Методі легкого вивчення Історії" та "Шести кни­гах про державу", де відмежувався від релігійно-схолас­тичного мислення, заперечував попереднє тлумачення рим­ського права як загального пр? -«а, пропонував вивчати дер­жаву і право на основі узагальнення фактів, з урахуванням національних систем позитивного права. Держава, згідно з ученням Бодена, виникає незалежно від волі Бога чи людей під впливом природного середовища (клімат, грунти і под.), її розвиток відображає та аналізує наука історія. Саме тому історія різних народів є найкращим вступом до ви­вчення права й політики.

Мислитель розрізняв право і закон. Якщо завдання за­кону — не допустити виродження королівської монархії в тиранію, то право є виразом розуму, який охоплює норми І принципи, що визначають добре і справедливе в державі.

Розумне начало втілюється в Божому і природному праві, міжнародному праві, основних законах тієї чи тієї країни, які відтворюють її історичний розвиток. Позитивне право, що його встановлює суверенна влада, законодавство не повинні суперечити цьому праву.

Ж. Боден не дав чіткої характеристики розумного пра­ва, але деякі його аспекти розкрив у зв'язку з критикою проекта ідеальної держави Платона. Згідно з ученням Бо­дена, держава влаштована Богом, щоб надати державі те, що є суспільним, а кожному те, що є його особистою влас­ністю.

§ 3. Філософсько-правові погляди мислителів Нового часу

Нові часи характеризуються спробою створен­ня нових філософії та науки, протилежних схо­ластичній філософії та науці. Ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природ­но сприймаються такі тогочасні породження, як універ­сальне право та "цивільна філософія" (остання означала загальне вчення про державу, її походження, природу і право). Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію. Тому терміни універсаль-

ної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони мали збігатися з правом ра­ціоналізованим — "філософія як передумова і попередниця юриспруденції; досконалим юристом може бути лише гар­ний філософ".

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створив власну науку — номоте-ку, або законодавчу політику. Що ж до онтологічної сис­теми, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Лейбніца це — "чисте" природне право як стан природної боротьби, для Гоббса і Спінози природний стан зливався з природною закономірністю фактичного буття.

Також за нового часу відбувся новий переворот в усві­домленні свободи (Спіноза), пов'язаний з теорією суспіль­ного договору.

3.1. Теорія природного права Гуго Гроція

Епоха Відродження віднайшла нову постановку питання про сутність права. Людська свідомість звернулася на цей раз до людської індивідуальної волі, до волі розумної, і цим ніби поверталася знову до інтелектуа­лізму древніх. Але при цьому зберігалося висунуте серед­ньовічними мислителями вчення про протилежність особи і природи, і через це новий раціоналізм суттєво відрізнявся від інтелектуалізму стародавності.

Нові теорії прагнули уникнути протиставлення особи і природи. У цих вченнях людина і природа розглядалися як учасники одного процесу розвитку — природної еволюції. До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах: з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності (необхідності), абсолютності й вічності (цей підхід був нормою для серед­ньовіччя); з іншого боку, право розумілось як продукт до­мовленості людей, яке може змінюватись і має відносний характер (цей підхід помічаємо в зародковому стані у ба­гатьох представників стародавнього світу). Однак існує ще й третій вимір інтерпретації права, згідно з яким право має

людське походження, але, незважаючи на це, воно є необ­хідним, тому що сутність його випливає із загальної люд­ської природи. Поняття природного права було відоме вже стародавнім стоїкам, а за середньовіччя — деяким схолас­там, зокрема Фомі Аквінському, але по справжньому воно розвивалося лише на початку нової ери.

Одним із прихильників такого розуміння права був гол­ландський юрист, історик і політик Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645), ідеолог Нідерландської буржуазної револю­ції, автор праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права".

Філософською основою природно-правової теорії Гуго Греція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирі­шувати соціально-правові конфлікти покликаний розум, який має загальнокритичне, всеохопне значення і сприйма­ється мислителем як верховний суддя (на відміну від Бо­жого одкровення).

Гроцій, як і інші гуманісти й раціоналісти його епохи, звернув увагу на "подвійну істину" права. Він проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він — Творець при­роди, частиною якої є людина, але порядок природи зна­ходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне пра­во не підпадає під вплив божественного права. Такий під­хід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокій­ного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право поділяється на природне і встановлене волею. При­родне право непорушне, це закон природи. Право, вста­новлене волею, має своїм джерелом людську чи Божу во­лю. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіста­вити існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв категорії "право" і "закон". Ос­танній, на його думку, — це насильницький засіб, із допо­могою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права.

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природ­не право. Цивільне право виникає історично і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом не історії, а філософії. От­же, сутність природного права похідна від суспільного ха­рактеру людини (як у Арістотеля), і тому необхідний сус­пільний договір, що його люди укладають для забезпечен­ня своїх інтересів в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави.

Досить суперечливою і неоднозначною є оцінка твор­чості Гуго Гроція філософами права. Так, П. Г. Редькін уважав Гуго Гроція "творцем філософії права" і стверджу­вав, що він першим відокремив вчення про право від науки, відомої під назвою "політика", а до нього філософія права і політика ототожнювалися. Цим Гроцій надав самостій­ності філософії права як науці. А от П. І. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником при­родничого права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. "Ті французькі та англійські вчені, з якими нам довелося вже познайоми­тися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії права, ніж доктрина Гуго Гроція. Своєрідність цього письменника полягає хіба що в тому, що він відкри­ває так званий раціоналістичний напрямок у філософії права, який являє собою, однак, радше новизну методу, ніж ідеї, та й то новизну відносну"¹.

3.2. Філософсько-правові позиції Т. Гоббса

У ситуації, коли в Англії щойно відгриміли ре­волюційні баталії, затяжна громадянська війна залила країну кров'ю, було вбито короля, проголошено нову мораль, а невдоволення новим пуританським режи­мом зростало, Томас Гоббс (1588—1679) написав свій зна­менитий твір "Левіафан, або Матерія, форма і влада дер­жави церковної та громадянської", який став не лише нас­тільною книгою кожної освіченої людини, а й підвалиною англійської політичної та правової науки.

¹ Новгородові! Й История философии права — М, 1897 — С 161 96

Уже на початку книжки Гоббс заявив про свій цілкови­тий матеріалізм. Життя — це тільки рухи кінцівок, отже, автомати мають штучне життя. Держава, яку Гоббс нази­вав "Левіафаном", — витвір штучний та є, власне, штучною людиною.. Таке твердження — не просто аналогія. Гоббс розглядав його докладніше. Сама людина — це штучна ду­ша. Угоди й договори, завдяки яким створено Левіафана, відповідають Божій волі, його словам: "Створімо людину".

Воля — це не що інше, як залишки жадання або відрази, що зосталися в роздумах. Отже, вона нічим не відрізняєть­ся від жадання або відрази, просто у конфліктній ситуації це ніби сильний їх вияв. Таке твердження вочевидь пов'я­зане з Гоббсовим запереченням свободи волі.

На відміну від багатьох оборонців деспотичного вряду-вання, Гоббс уважав, що всі люди від природи рівні. У природному стані, коли ще немає ніякої влади, кожна лю­дина прагне зберегти свою свободу і водночас запанувати над іншими; обидва ці прагнення продиктовані інстинктом самозбереження. Внаслідок їхнього конфлікту виникає війна всіх проти всіх, що робить життя "ницим, брутальним і коротким". У природному стані нема ні власності, ні спра­ведливості чи несправедливості; є тільки війна, а "найваж­ливіші чесноти на війні — сила й підступність".

У другій частині розповідається, як людина рятується від тих лих, гуртуючись у громади, кожна з яких має свою центральну владу. Це відбувається, твердив автор, унаслі­док суспільного договору. Нібито громада людей сходить­ся докупи і домовляється вибрати володаря чи орган влади, що владарюватиме над ним і покладе край загальній війні. "Я не думаю, що цей "заповіт" (так Гоббс часто називав його) подається як остаточна історична подія, так думати про нього задля переконливішої аргументації не годиться. Це тільки пояснювальний міф, потрібний, аби пояснити, чому люди терплять і повинні терпіти обмеження особис­тої свободи, що з'являється внаслідок підкорення владі. Мета обмежень, що їх накладає на себе людина, — само­захист від загальної війни, породженої нашою любов'ю до свободи і потягом панування над іншими".

Гоббс аналізував питання, чому люди не можуть спів­працювати як бджоли або мурахи. Бджоли, живучи в од­ному вулику, не змагаються між собою, в них немає пори­вань до слави, вони не послуговуються розумом для кри-

Дата добавления: 2015-05-22