Контрольні запитання 2 страница. Засновником нового вчення про природне право постав голландський правознавець Гуго Гроцій

Засновником нового вчення про природне право постав голландський правознавець Гуго Гроцій. Він наголосив пе­редовсім на ролі розуму як сутності людської природи, в пошуку першоджерела права. Виток права знаходиться в самій природі людини як вільної істоти, а виведення поло­жень природного права з цього джерела — справа розуму.

Отже у класичній античності джерелом справжнього права вважалася природа взагалі, у християнському серед-

Цит. за: Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — С. 26. 46

ньовіччі — розум Божий. За нового часу таке джерело вбачається в природі людини. Скрізь природне право ро­зумілось як певні вічні й незамінні для всіх часів і народів раціонально-етичні засади (норми), невід'ємні від людської природи, котрі складали підґрунтя позитивному праву і поставали критерієм його оцінки.

У середині XX ст. відбувався бурхливий процес відро­дження природного права в європейській філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції. Кожний з численних напрямків антипози-тивістської правової думки розвивав своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми і методи його обгрунтування, його завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики, про логіку і механізм його співвідношення з позитивним правом, про профіль і статут відповідних дисциплін, що вивчають природне право (юриспруденція, філософія права, соціологія права, етика, теологія)¹.

Отже, розглядаючи історичний генезис ідеї природного права, а також сучасний етап наукових розробок у цьому напрямку, можна дати таке визначення загального (універ­сального) поняття:

Природне право — це надане людині право, що вира­жає об'єктивні цінності й потреби людського буття (спра­ведливість, рівність, істинність, розумність, свободу, гід­ність людського існування), є єдиним та безумовним пер­шоджерелом правового змісту, абсолютним критерієм усіх людських настанов, у тому числі позитивного права, дер­жави і правових інститутів.

Це визначення припускає та охоплює всі версії природ­ного права — як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне та незмінне природне право, так і концепції права з мінливим змістом, а також змістовні й формальні конст­рукції природного права, онтологічні, гносеологічні та ак­сіологічні інтерпретації його ціннісного змісту, імператив­ного характеру, природно-правові вчення теологічного,

Див.: Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983; Четверним В. А. Современ-нме концепции естественного права. — М., 1986.

раціонального та інтуїтивістського спрямувань, що випли­вають із природи речей чи природи людини.

Слід зазначити, що в рамках усього природно-правово­го підходу домінували теологічні вчення двох основних на­прямків: томізм-неотомізм, що орієнтується на вчення Фо-ми Аквінського про розумність порядку універсалу Бога і природне право як вираження цього розумного порядку, і протестантизм, що сходить до положення Августина про волю Бога як основу і джерело природного права.

На відміну від томістів, які визначають можливість піз­нання розумом порядку Бога, представники протестант­ських вчень заперечують можливість такого пізнання і орієнтуються передовсім на Святе Письмо як джерело на­станов Бога.

У рамках теологічних вчень у цілому домінують неото-містські (католицькі) концепції природного права, Один із найвідоміших представників неотомізму XX ст. французь­кий богослов Ж. Марітен розглядав персоналістську кон­цепцію природного права¹. Згідно з цією концепцією, при­родне право апріорно притаманне людині та вкладене в неї вічним законом Бога, що виступає як джерело всіх інших законів Всесвіту. У природному законі, що утворюється вічним законом, кореняться і основні права людини. За концепцією Марітена, в людині існує індивідуальність (ма­теріальне і низьке в людині) та особистість (вище і цінне в людині), при цьому права людини трактуються як природ­но-правове визнання гідності людської особистості.

Природне право Марітен визначав як ідеальний поря­док людської діяльності, якому як абсолютно розумному ідеалові має відповідати позитивне право та його право-здійснення.

Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає всі людські норми поведінки, форми суспіль­ної свідомості, позитивне право, мораль, розробляли та­кож неотомісти Ж. Дабен, І. Месснер.

Методологічною основою філософії права традиційно виступає філософський раціоналізм (онтологічний, гносео­логічний, етичний) як загальна філософська концепція, що лежить в основі позитивного права й позитивізму у філо­софії права зокрема. Сутність класичного філософського

¹ Див.¹. Нерсесящ В. С. Философия права. — С. 616 48

раціоналізму, згідно з яким розум, думка визнається ви­щою цінністю в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини, грунтовно викладено в бага­тьох вітчизняних та іноземних філософських працях, тому ми звернемо увагу на основні риси раціоналізму як мето­дології права. Метод філософського раціоналізму подавав­ся не лише в теоретичному викладі, а й безпосередньо був застосований у пізнанні сутності права як суспільного яви­ща, а предмет філософії права може бути доказово роз­критий лише з допомогою методу філософського раціона­лізму. Що стосується пізнання права, то філософський ра­ціоналізм, слідуючи раціоналістичній традиції (Платон, Арістотель, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Регель, К. Поппер, Б, Рассел), розумно визнати універ­сальною методологією правознавства.

Тепер, виходячи з логіки нашого дослідження, зупині­мося на аналізі протилежного природним концепціям пра­ва — позитивному праворозумінні та позитивізмі як мето­дологічній основі побудови однієї з доктрин філософії права.

Поняття юридичного позитивізму зараз таке ж багато­значне, як і поняття природного права. Позитивізм узагалі, як філософська теорія (з часів О. Конта, Г. Спенсера, Дж.-С. Мілля), грунтується на позитивному, тобто даному, фактичному, стійкому, безумовному, і обмежує ним своє дослідження і виклад, а метафізичні (філософсько-світо­глядні) пояснення вважає теоретично недійсними і прак­тично непотрібними, що не мають користі. Позитивізм орієнтується на норми, еталони, стандарти і критерії побу­дови теорії знання (філософського, юридичного), що при­таманні конкретно-науковому, природному знанню. Го­ловне поняття позитивізму, поняття "факт" є дискусійним і цілком відмінно тлумачиться навіть у середині самого цього напрямку.

Що ж до філософії, то вона неможлива як раціональна чи подібна науці галузь пізнання специфічних для неї сві­тоглядних, теоретико-пізнавальних, онтологічних проб­лем. Останні, зокрема основне питання філософії, були кваліфіковані як метафізичні. До пережитків метафізики позитивізм відносить також претензії науки й філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, що пізнаються, ос­кільки в процесі пізнання законними начебто будуть лише

відповіді на запитання, як відбуваються явища, а не чому, внаслідок яких причин.

Сутність класичного юридичного позитивізму зводить­ся до того, що крім позитивного знання права нічого біль­ше знати не можна. Пізнавати можливо тільки правові яви­ща, а не їхні внутрішній зміст, витоки і сенс.

З опертям на вихідні принципи позитивістської філосо­фії було висунуто положення про те, що право за своєю природою — явище суто емпіричне, що відображає існую­чу систему економічних, політичних, соціальних, духовних відносин суспільства під кутом зору зовнішньої форми. У світі фактів не повинно бути місця ідеальному поняттю про право, що має витоки в природній сутності людини; такі поняття належать до сфери метафізики, а не реальної дійсності.

Юридичний позитивізм продовжує традиції формаль­но-логічного опрацювання правового матеріалізму, роз­глядаючи право як самовизначену форму, що не має зв'яз­ку з його змістом.

Наукові дослідження було зосереджено на текстах і джерелах права. Переважне значення відводилося вивчен­ню законів, а юридична наука перетворювалася в догму, в коментування і логічне пояснення текстів норм, їх описан­ня, узагальнення, типологізацію і класифікацію.

У цілому юридичний позитивізм умовно можна переді­лити на три великі групи вчень, теорій, доктрин, що існу­ють у різних країнах і виникають у різний час: державно-інституціональний (етатичний), соціологічний та антропо­логічний (психобіологічний). Ці умовні групи різняться орієнтацією на особливі сфери правового досвіду¹.

Етичний позитивізм розглядає досвід функціонування державних інститутів — законів, прецедентів, судів, парла­ментів, а отже, є формою вираження державної політики. Соціологічний позитивізм можна віднести до феноменології.

Не будемо докладно зупинятися на філософсько-тео­ретичних вадах юридичного позитивізму, але відзначимо, що концепція позитивного права створювалася на філо­софських засадах, які не витримують критики. Ця концеп­ція відреклася від філософії, перетворила науку права в суто прикладну дисципліну, яка має на меті слугувати ін-

¹ Див.: Тихонравов Ю. В. Основи фшюсофии права. — М, 1997. — С. 351. 50

тересам судової та адміністративної практики. Зупинімося лише на суттєвому. Якщо філософський позитивізм має справу лише з даністю, природною чи суспільною, то то­тожний йому метод у правознавстві, яким є юридичний позитивізм, має справу лише з юридичною даністю, себто з нормативними актами, створеними державою. Такі акти і визнаються правом. Отже, право в юридичному позити­візмі — завжди позитивне, покладене, установлене, при­значене, ухвалене, дане. Вся багатомірна і суперечлива правова реальність зосереджується в законодавстві та пра­вових нормах як примусових правилах поведінки людей. Якщо держава обдаровує своїх підлеглих і громадян яки­мись правами, то вона з таким же успіхом може й відібрати їх, бо, згідно з ученням правового позитивізму, державна влада юридично всемогутня, тобто не допускає ніяких об­межень. Усяке право є утворенням держави, залежить від державної влади і підкорене їй. Позбавляється сенсу про­голошення будь-яких вічних і невід'ємних принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, чи природ­ного, права. Усе, що не є законом, юридичною нормою, взагалі позбавлено будь-якої сили.

Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення розчиняє браму всякому свавіллю і дес­потизму, від якого принципово не може відгородити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш демократична і лібе­ральна, форма державного устрою. Сьогодні визнається за доцільне забезпечити недоторканність особи, свободи дум­ки і совісті, а завтра державна влада може визнати ці права незручними чи небезпечними і відняти їх.

Згідно з доктриною природного права людина має при­роджені, невід'ємні права, і ці права аж ніяк не можуть бути відчужені на користь держави чи правових інститутів суспільства. Сенс позитивного законодавства полягає не в створенні цих вічних прав — інакше вони від нього зале­жали б і не були б вічними та невід'ємними, — а в їх констатації та санкціонуванні. (Слід зазначити, що система моральних і політичних доказів, які свідчать проти вчення юридичного позитивізму, докладно викладене в уже згаду­ваній праці Л. В. Петрової "Нариси з філософії права".)

Ще в дореволюційній вітчизняній філософській та пра­вовій літературі юридичний позитивізм заперечувався і піддавався ґрунтовній критиці. Ось що писав із цього при-

воду російський філософ права С. Л. Франк: "Незалежно від політичних і моральних доказів, які свідчать проти цього вчення, його неспроможність може бути доведена і суто теоретично. Право і закон — не те саме; неможливо погодитися з вихідною тезою міркувань позитивістів, згід­но з якою все право є утворенням державної влади, поро­джується нею, або ж, щонайменше, запозичує свою юри­дичну силу з її санкції. Навпаки, можна стверджувати, що лише найменш стійку і відносно несуттєву частину права закріплено в законі та визначено державною владою. Сут­ність і основу права складають норми відносин між людь­ми, які спираються на загальну правосвідомість і є обов'яз­ковими незалежно від того, чи внесено їх до збірника уза­конень, чи ні. Лише вузькі фахівці-юристи можуть за юри­дичними нормами пропустити право; лише вони можуть забути, що підвалину правового життя складають не ті складні та заплутані юридичні формули, з якими вони мають справу і які регулюють лише суперечливу частину права, що не закріплена в загальній свідомості та нерідко їй навіть недоступна, а ті нечисленні ясні й прості правові принципи, що відомі всім і зумовлюють безпосередній зви­чай відносин між людьми. Що рабство неприпустиме, що не можна вбивати і грабувати — невже ці норми зумовлю­ються лише статтями закону і можуть бути ними скасовані? Зрозуміла річ, що вони міцніші від будь-якого закону та будь-якого державного устрою, вони вкорінені в душах людей, складають моральні, але юридичне обов'язкові принципи, прищеплені людям усім їхнім вихованням, панів­ним у суспільстві взірцем думки і чуття. Ці принципи нія­кий закон не в змозі скасувати, і вони складають те стійке правове середовище, яке оточує всяку законодавчу дію, і ставить свавіллю стійку перепону"¹.

Подібне ставлення до вчення юридичного позитивізму було властиве російським філософам права В. М. Чичеріну, П. І. Новгородцеву, І. Л. Ільїну, Е. М. Трубецькому, І. В. Михайловському, Б. О. Кістяківському.

У сучасному теоретичному правознавстві відкрито ви­знається, що радянський юридичний позитивізм виявився антинауковою і вкрай шкідливою концепцією. Наприкінці 80-х рр. він зайшов в очевидну суперечність із життям.

¹ Див.: Франк С. Л. Проект декларации прав // Родина. - 1989. - № 6. - С. 9. 52

Вузьконормативне праворозуміння, будучи консерватив­ним, не було в змозі ні забезпечити всебічного виявлення демократичного, морального, ціннісного, гуманістичного потенціалу права, ні поставити в центр усіх суспільних явищ, у тому числі й правових, людину. З цього приводу теоретик права Л. С. Явич зазначив: "Праворозуміння, яке нехтує гуманістичною характеристикою правового регу­лювання суспільних відносин, показало свій занепад. На­віть більше, тепер ми знаємо, що Вузьконормативне тлума­чення права, яке вихолостило моральний зміст, було не просто малосприйнятним та однобічним, а й служило виправданням найгрубіших порушень прав і свобод люди­ни, масових репресій, теоретично обґрунтовувало політику Сталіна, яка не зважала ні на право, на мораль"¹.

Отже, юридичний позитивізм потенційно містить у собі можливість неправа.

Якими мають бути перепони, щоби ця можливість не зробилася дійсністю? Нині, як зазначає Л. В. Петрова в книзі "Нариси з філософії права", коли відмовилися від офіційної державної ідеології, переосмислюється чимало суспільних, у тому числі державно-примусових, цінностей, переглядаються методологічні засади викладання юридич­них дисциплін.

Розуміння права лише як системи правил поведінки, визнання законів правовими незалежно від їхнього змісту, широке тлумачення законодавства, яке дозволяло підміня­ти закони інструкціями, — ці та багато інших теоретичних конструкцій вірно служили тоталітарному устрою. Подо­лання минулої практики неможливе без відмови від її тео­ретичної бази, формування нової юридичної теорії. Таки­ми горизонтами та орієнтирами можуть стати вихідні по­ложення класичної європейської юриспруденції про філо­софську ідею права, її зміст, об'єктивний характер, феноменологічну даність.

На думку У. Батлера, В. С. Нерсесянца, порівняльне правознавство допоможе звільнитися від обмежених уяв­лень і стереотипів, що склалися на грунті національної системи права, і досягти глибокого та адекватного право­розуміння на основі вивчення й зіставлення різних систем

Явич Л. С. Социализм: право й общественнмй прогресе. — М., 1990. — С. 15.

права минулого й сучасності, врахування досвіду всесвіт­ньої історії права¹.

Звернення до порівняльного правознавства має на меті головне — повернути національному праву його одвічний зміст, відмовитися від визнання "єдино вірною" доктриною юридичний позитивізм, у якій поняття "право" та "закон" дуже часто ототожнюються.

А це якраз і потребує кардинальної зміни філософської доктрини права, яка відповідала б потребам розбудови ук­раїнської правової держави, розвитку економічної свобо­ди, становленню структури громадянського суспільства і ринкових відносин².

Філософсько-методологічна доктрина у праві — це тео­ретична база розуміння керівних ідей і принципів у право-розумінні, нормотворенні та нормоздійсненні. Перегляд філософсько-методологічної доктрини позитивізму, панів­ної з часів радянського правознавства, для праворозуміння зумовлює необхідність визнання права феноменом загаль­нолюдським, наднаціональним, надкласовим. Унікальна, ін­дивідуальна особистість із її невідчуженими природними правами виступає основним об'єктом і сутністю права. Право — це не державно-примусові правила поведінки, як стверджує юридичний позитивізм, а норми, що зумовлю­ються виключно природою людини і повинні бути мірилом для утворення позитивного законодавства.

Перегляд правової доктрини для нормотворення зу­мовлює необхідність визнання, що основою та критерієм кримінального, цивільного і чинного законодавства є при­родне право, тобто права людини, їхні природність і невід'ємність закріплюються як у міжнародному, так і в національному конституційному законодавстві.

Оновлення філософсько-методологічної доктрини для нормоздійснення зумовлює необхідність визнання джере­лом права не тільки закону, а й судової практики.

Отже, філософський раціоналізм і позитивізм є тими методолого-теоретичними передумовами, які й викликали до існування теорії філософсько-природного права, з од­ного боку, та юридичний позитивізм — з іншого. Давня

Див.: Батлер У., НерсесянцВ. История права: Англия й Россия. — М., 1990. — С. 296.

2 Див.: Конституція України. — К., 1996.

суперечка двох різних праворозумінь, що розколола філо­софію права на доктрину природного права і позитивного правознавства, не вщухла й досі. Отже, сутність юридич­ного позитивізму можна розкрити через поняття сукуп­ності державно-примусових норм. У поняттях "держава" і "примус" — його суттєві ознаки. Право зводиться до зако­ну і має державне походження. Сама проблема визначення природи, сутності права зводиться до питання про сутність юридичних норм. При цьому норми права традиційно ви­знаються як "імперативи-веління", обов'язкові для вико­нання. Основна проблема права розуміється як проблема "права в юридичному значенні", тобто даних державою законів.

Якщо право — це те, що є законом, лише сукупність норм, здійснення яких забезпечується єдиним засобом — державним примусом, то й дослідження правової дійсності орієнтовано на вивчення тільки правових норм і вдоскона­лення механізму примусу. Всі інші прояви правового життя суспільства і людини в такому випадку опинилися поза межами теоретичного змісту правознавства. Це стосується прав і свобод людини, власності як зовнішньої сфери сво­боди неправа як несвободи, юридичної рівноваги держави і громадянина та відповідальності держави перед гро­мадянином, поділу влади, громадянського правового суспільства.

Слід зазначити, що на сучасному рівні розвитку право­вої науки з'явилися нові напрямки в межах юридичного неопозитивізму, аналітичної юриспруденції (концепція Г. Гарта, нормативізм Г. Кельзена), сформулювались і нові юридико-позитивістські підходи до права (лінгвістичні, юридико-логічні, структуралістські).

З позиції такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про по­зитивне право є створене ним "чисте вчення про право", а філософія права, відповідно до такого послідовного пози­тивізму — це моральна філософія, як у представників при­родного права чи в Канта. Для неопозитивістів природне право і взагалі все те, що не є позитивним правом (зако­ном), — це мораль, світогляд.

§ 3. Філософська антропологія

як універсальна методологія правознавства

Виходячи з принципу методологічного плюра­лізму філософії права, розгляньмо тепер особ­ливості філософської антропології як методологічної ос­нови побудови курсу "філософія права". Як уже неоднора­зово згадувалося, предметом класичної філософії права є ідея права — поняття права та його втілення. Змістовно сутність ідеї права полягає в наявному бутті самостійної волі. Але ж свобода волі є природним станом людини, сут­ність якої складають одвічно притаманні їй як розумній істоті громадянські, політичні, економічні, суспільні, релі­гійні та культурні права. Якщо предметом філософії права є природне право, умови життєдіяльності особистості, що зумовлені сутністю та природою людини, що цілком зро­зуміло, що необхідно досконало знати таку природу. Не знаючи природи та властивостей людської особистості з притаманними їй індивідуальними ідеями, ідеалами, цін­ностями, афектами, пристрастями, інстинктами, ми не зро­зуміємо, що насправді є правом, де його першоджерела і сутність. Таке джерело тісно пов'язане з самою людською особистістю, її природою, властивостями та призначенням. Саме тому філософська антропологія і виступає найза-гальнішою методологічною базою філософії права. Прига­даймо з цього приводу думку Гегеля: "Розумні ті закони, державні устрої, які відповідають природі людини, понят­тю людини, свободі"¹.

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу, сутність, призначення людини в природному і соціальному світі, про співвідно­шення раціональних і нераціональних, свідомих і несвідо­мих сутнісних сил людини, у вузькому — напрямок захід­ної філософії XX ст. (засновники М. Шелер, Г. Преснер). Особливістю сучасної європейської філософської антро­пології є її синтезуючий характер, тобто за змістом вона вбирає в себе філософські напрямки, як-то: філософію життя, екзистенціалізм, персоналізм, феноменологію, психоаналіз, герменевтику тощо, котрі доповнюють один одного.

¹ Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 385. 56

Ірраціоналістична, навіть міфологічна антитеза раціо­налістичній традиції постає з творів представників філосо­фії життя, яка об'єднала таких несхожих, а водночас — єдиних у своїх ірраціонально-міфологічних настановах на світ мислителів, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер, 3. Фрейд. їхня Ірраціоналістична демонстрація проти споглядального класичного раціона­лізму отримала красномовну назву — "бунт проти розу­му". На противагу класичній традиції, що розглядала дій­сність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, Богом тощо) систему, представники філософії життя оцінюють навколишній світ як "хаотичний потік життя", нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслю­вав Шопенгауер, основні життєво важливі процеси відбу­ваються без участі інтелекту. 3. Фрейд також відводив сві­домості лише підпорядковану роль "механізму захисту" від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом усіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошував не розум, а сферу несвідомих потягів — нестримних, алогічних, аморальних, антиправо-вих. Світовий життєвий універсум — нерозумний, алогіч­ний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотич­ному потоці життя якусь "упорядковуючу" функцію, — "світова воля" (Шопенгауер), "воля до влади", що підвищує "напруженість" життя (Ніцше) тощо.

Раціональне, "свідоме", за Фрейдом, — це лише "повер­хове" в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна "маска", яку ніби "надягають" внутрішні чинники нашої поведінки через їхню принципову несумісність із вимогами зовніш­нього (природного і соціального) середовища. Якщо уваж­но вдуматись у сенс того, що нас безпосередньо спонукав до того чи того вчинку, міркував Фрейд, і зіставити цей сенс із раціональним поясненням вчиненого, то бачимо, що перше з другим ніяк не збігаються. Тому людина може виходити за межі суспільного правового поля, скоювати акти антиправової поведінки, злочини, і при цьому не може раціонально, "розумно" розкрити мотиви та рушійні сили своєї поведінки. Наше пояснення завжди виявляється "вкладанням" у рамки встановлених і освячених існуючою системою моралі, релігії, права тощо правил і норм пове-

дінки, того, що спершу не мало до цих правил жодного стосунку.

Раціональна "маска" нашого вчинку — це завжди "ви­правдання". Справжній же зміст поведінки — досвідомий, або, як висловлювався 3. Фрейд, "несвідомий". Оскільки ж невідомі потяги аморальні, антиправові та алогічні, вони можуть реалізуватися, лише прибравши зовні прийнятну для середовища раціональну форму. Таку зміну форми несвідомих потягів- — їх раціоналізацію Фрейд називав сублімацією, маючи на увазі всі види людської діяльності, особливо творчої. Послідовник Фрейда К. Юнг розробляв на основі ідеї сублімації теорію вироблення кожною люди­ною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її "Я". Раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього сере­довища, не відображенням його, а скоріше своєрідним ме­ханізмом захисту від нього. Середовище проживання відіг­рає в концепції Фрейда суто негативну роль, являє собою "світ тіл", заряджених величезними руйнівними енергіями. Ось чому важливо виробити ефективні засоби захисту від середовища. Що ж до реальності, то вона, за Фрейдо'м, назавжди залишиться непізнаною.

Свідомість, отже, виконуючи функції механізму захис­ту, є чимось другорядним стосовно до "несвідомого", хоча, на перший погляд, провідна роль належить свідомості, а "несвідоме" є лише тим, що постійно приборкується. Проте насправді, міркував Фрейд, можна порівняти відносини між "Я" (свідомість) і "Воно" (несвідоме) з відносинами між вершником і його конем. Кінь дає рушійну енергію, а верш­ник має право на визначення мети і напрямку свого силь­ного коня до цієї мети. Та надто часто у відносинах між "Я" і "Воно" спостерігаємо картину менш ідеальної ситуа­ції, коли вершник буває змушений спрямовувати свого ко­ня в напрямку, в якому той сам хоче бігти.

У чому ж полягає методологічна роль філософської антропології для філософії права? Основне питання цього філософського напряму — питання про природу і сутність людини: Чи властива людині різних епох стійка, незмінна сутність? Чи наділена вона як біологічний вид деякими незмінюваними властивостями? А коли наділена, то чи можливо внутрішнє стійке ядро людської природи розко­лоти, порушити, а первісну природу перебудувати відпо-

відно до якоїсь суспільної програми? Усвідомлення сутнос­ті права, згідно з філософською антропологією, неможли­ве без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в потреби людини, її здібності, прагнення, ідеї, ідеали, цінності, тому визначення права має розпочи­натися з антропологічного моменту. Крім того, філософ­ська антропологія відповідає на питання про природу доб­ра і зла в світі, сенс людського існування, природу девіант-ної поведінки, тобто злочинності, та інших видів відхилен­ня від суспільних норм.

Філософська антропологія виходить із того, що людина є тілесно-духовною істотою, що зумовлює її властивості. Дуже добре сутність проблеми виражено в філософії Ф. Ніцше: "У людини тварне і творче злиті воєдино: в лю­дині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, безглуздя, хаос; але в людині є і творець, різьбяр, твердість молота — чи розумієте ви таке протиріччя? І чи розумієте ви, що ваша жалість стосується до "тваринного" в людині, до то­го, що повинно бути поламане, розірване, вичищене?"¹

Застосування в пізнанні права методу філософської ан­тропології доповнює його філософсько-раціоналістичне усвідомлення. Якщо у філософському раціоналізмі розкута воля людини лише постулювалася, то філософсько-антро­пологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумо­ву. В основі права як форми суспільної свідомості знахо­диться свобода волі, вибору. Якщо свобода волі — природ­ний стан людини, тоді й право є її природною властивістю. Порушувати право як свободу волі означає порушувати справедливість від природи.

Представники філософської антропології вивчають людину такою, якою вона є в дійсності, в житті, тобто невигадану людину, не таку, якою їй слід бути згідно з ідеальними уявленнями. Людина має можливість стримува­ти свої несвідомі нахили, контролювати їх розумовою ді­яльністю. Це — перший акт свободи. Тобто людина повин­на бути вільною, незалежною не лише від зовнішнього ав­торитету і чужої волі, яку вона не визнає за свою, а й від власної, в собі суттєво-тілесної засади, сфери несвідомих інстинктів і потягів. Завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує

¹ Нищие Ф. Сочинения. В 2 т. - М., 1990. - Т. 2. - С. 768.

у фізичному світі. Духовне життя людини — це життя у світі цінностей інтелектуальних, естетичних, етичних. Пе­ревага духовного життя над іншими способами буття по­лягає у здатності увійти в світ цінностей, насамперед етич­них, а отже, дозволяє жити життям, яке є цінністю. Харак­теристика цінностей відкриває шлях до розуміння сенсу людського життя, призначення людини у світі.

Дата добавления: 2015-05-22