Контрольні запитання 3 страница. її призначення й мета — жити вищими цінностями, множити їх, охороняти, насолоджуватися ними, передава­ти нащадкам

її призначення й мета — жити вищими цінностями, множити їх, охороняти, насолоджуватися ними, передава­ти нащадкам. Тільки таке життя, як суто людське, має цінність і сенс, тільки воно відповідає закладеним у людині духовним началам. Отже, духовне життя людини — це ви­хід у світ цінностей. І насамперед — забуття вітальності (людина має дух не тому, що вона біологічно недосконала, навпаки, вона позбавлена багатьох інстинктів тому, що має мислення та інші здатності. Якщо її вітальність може вдос­коналюватися без власного активного сприяння, то духов­ні здібності, дані людині природою у формі можливостей, без її активного сприяння залишаться можливостями. Ось чому реалізація духовного життя залежить од вільного ви­бору людини. Вона саме вирішує, чи піднятися до вершин духовного життя, чи уподібнитися тварині й жити лише у світі задоволення своїх фізичних потреб. Отже, людина сама вибирає мету свого життя, сама визначає стратегію життєдіяльності.

Отож, людина — вільна істота. Свобода волі (свобода вибору) зумовлена природним фактом об'єктивно існуючої двоїстої природи людини. Важливо додати, що і в христи­янській антропології свободу волі людини вважають од­нією з абсолютних істин стосовно природи людини.

За релігійним тлумаченням, людина складається з тіла, душі й духу. Потреби тіла зводяться до задоволення двох інстинктів: самозбереження і продовження роду. Все, що пов'язане з тілесною будовою людини, живиться, наповню­ється змістом завдячуючи душі. Вона є життєвою (віталіс­тичною) силою людини, щоб управляти тілом. Усі її порухи поділяються на думки, почуття, бажання. Взагалі, душевне життя складається з задоволення потреб розуму, почуттів і волі: душа прагне до здобуття знань і переживає ті чи ті почуття. Одначе життя людини не обмежується задоволен­ням потреб тіла й душі. Над тілом і душею панує дух, який часто-густо виконує роль судді душі й тіла, даючи загальну

оцінку з особливої, вищої позиції. Завдячуючи силі духу, сенс життя людини полягає в єднанні з Богом: спілкувати­ся з Богом, жити з волі Божої, перебувати в любові до Бога. Згідно з християнською доктриною людина — це єдина з-поміж усіх живих істота, свободу волі якій пода­рував Творець. Воля людини має свободу вибору тому, що воля підкоряється людській владі. Ми можемо на свій лад скерувати вибір вірним шляхом, а можемо й утриматися від нього.

До речі, саме завдяки такій істині християнська церква пояснює витоки зла у світі. Вони — в самій людині, в її спотвореній необмеженій волі. Господь наділив людину свободою волі, отже, вона мусить вибирати, як саме їй діяти: згідно з заповідями Господа чи всупереч їм. Отже, згідно з релігійною антропологією, гріх має своїм витоком тіло людини. Тому релігія розглядає людину як плотську істоту, котра містить у собі радикальне зло. А втім, хрис­тиянство все ж таки стверджує, що людина створена згідно з образом і подобою Божою. Вона несе на собі знак іншого покликання, бо на неї накладено відбиток абсолютної осо­би Творця. Людині, отже, доступна духовна велич, яка по­лягає в морально-релігійному перетворенні особистості, на відміну від її нікчемності, яка проявляється в рабській за­лежності від тіла і тілесних благ.

Мету життя вибирає сама людина, одначе вона підпо­рядкована внутрішньому голосу совісті, й у цьому розумін­ні є визначеною. Об'єктивною основою совісті є здатність оцінити індивідом його внутрішнє "Я" (самооцінка), оціни­ти інших індивідів, їхні дії, обставини, за яких здійснюєть­ся дія. Немає совісті поза оцінною діяльністю індивіда. "Совість є святим і недоторканним у людині, це — непо­хитна впевненість у самому собі... совість є знання про добро" (Г. Гегель). Оцінки, що їх виносить розум, "історич­ні", тобто їхній характер залежить від рівня соціального розвитку, культури того суспільства, в якому проживає людина (людина — сукупність усіх суспільних відносин). Совість — внутрішній регулятор людських вчинків. Це, на­самперед, вимоги, що їх людина висуває до самої себе. Совість — це наш внутрішній суддя (П. Гольбах), це закон, який живе в кожному з нас (І. Кант).

Духовно розвинена людина керується насамперед по­чуттям або розумінням свого обов'язку (морального, пра­ві

вового). Обов'язок людини — це вимога до неї суспільства, що сприймається людиною як особисте завдання. Власне, це розуміння того, що людина повинна робити, як діяти, як зобов'язана ставитися до інших і до самої себе.

Не можна уявити духовно розвиненої людини, для якої були б байдужими гідність і честь. Гідність визначається самоцінністю людини. Вже хоча б тому, що вона є унікаль­ною, неповторною, людина заслуговує на повагу інших лю­дей, і має право на різноманітні прояви своєї особистості, якщо вони не заважають жити і не завдають шкоди іншим людям.

Отже, духовно розвинена людина — це людина, яка глибоко усвідомила саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі, пра­ва й вимогам людяності.

Зрозуміти, що є справжнім правом, неможливо без піз­нання природи людини. Визначення сутності права мусить розпочинатися з антропологічних пошуків. Ось чому філо­софсько-антропологічна методологія конче потрібна для побудови теорії філософії права. Тому детальніше зупині­мося на аналізі екзистенціальної методології права (екзис­тенціалізм — найважливіший напрям в антропологічній фі­лософії XX ст.).

Засновниками екзистенціалізму вважаються російські філософи М. Бердяєв і Л. Шестов — представники київ­ської гуманістичної школи, а також німецький філософ М. Гайдеггер, який у книзі "Буття і час" сформував філо­софське вчення, центральним поняттям якого постала "ек­зистенція" — людське існування. У XX ст. екзистенціалізм швидко став популярним у багатьох країнах світу.

З тривогою спостерігаючи за процесом знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають ос­новне його джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об'єктивістськи спрямовану науку. Так, уже М. Гайдеггер категорично заперечував на цій підставі цінність раціонально-наукового об'єктивного ана­лізу реальності. На його думку, об'єктивне філософське дослідження дозволяє фіксувати лише "зовнішність" буття, зводити знання до "усередненої", вкрай збідненої, абст­рактної, мертвої схеми світу. Відкидаючи об'єктивний ана­ліз реальності, Гайдеггер пропонував звернутися до "ек­зистенціальної аналітики буття", яка єдина може розкрити

світ не як "суще" (повторне в речах і явищах), а як "існу­вання" речі та явища в їхній неповторності й цілісній "уні­кальності".

Прагнучи здолати відрив сутності від існування, загро­за якого народжується такою постановкою питання, Гай-деггер твердив, що людське існування завжди є "буття-в-світі" і водночас — "спів-буття ", тобто людина не відділена "китайською стіною" від навколишніх речей і процесів, а тим паче від інших людей. Але проголошувана "єдність" виявляється значною мірою чимось зовнішнім. "У-світі-буття" тлумачиться як "закинутість" у світі, а "спів-буття" — як формальний колектив. У процесі "спів-буття" окремі людські існування ніби взаємно "тлумлять" унікальність своїх індивідуальних прав, і люди перетворюються на "без­ликі" одиниці, " натовп". Взаємонівелювальний вплив люд­ських існувань призводить, зрештою, до виникнення ано­німної, безособової влади "іншого" над кожним (тап), яка "вирівнює будь-які відмінності" і спричиняє "втрату влас­ного існування". Панування тап призводить до того, що кожний уподібнюється кожному. Гайдеггер намагався вка­зати якийсь вихід з-під знелюднювальної влади тап. Для цього він пропонував абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої самості людини", який нібито є "покликом землі й крові", покли* ком самої "долі". Однак єдине, що може звільнити людину з-під влади тап, це смерть, яка виражає найпотаємнішу сутність людського існування.

Проте такий вихід багатьма екзистенціалістами розці­нювався як занадто песимістичний. Так, Ж.-П. Сартр ува­жав, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляв "речове буття", природу люд­ському буттю. Матеріальний світ розглядався Сартром як постійна загроза нашому життю. Людина вперто, хоч і марно, намагається подолати ворожість матеріального сві­ту, уподібнюючи своє буття "буттю речей", щоби "злитися" зі світом у стійку, "гармонійну" цілісність. Одначе такі спроби закінчуються трагічно для людини, оскільки при­зводять до втрати нею своєї специфічності й перетворення її на "річ серед інших речей". Вихід із лещат відчуження Сартр пропонував шукати в гуманізації "ситуації в світі".

Людина, стверджував Сартр, щодо своїх тілесних (при­родно-біологічних), соціально-рольових, класових, профе-

сійних та інших характеристик цілком подібна до інших людей. Специфічність же її розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосе­реднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр убачав у її постійній "націленості" на майбутнє. Але через те, що май­бутнє завжди багатозначне, репрезентоване множиною можливостей, людина постійно перебуває в ситуації вибо­ру, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір — "вибір не вибирати". Звідси Сартр робив висновок про сво­боду як універсальну характеристику людського існування. Внаслідок своєї універсальності така свобода мислилася ним як "тотальна свобода". Проте вона не замінює, а, нав­паки, посилює "чужість" людини і світу речей.

Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії — сучасна герменевтика (Г. Гадамер) заперечує традиційне розуміння "істинного буття" як позачасового. Справді, ре­альне пізнання завжди пов'язане з певним часом, замика­ється у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивча­ючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом з нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь-яких попередніх міркувань і наста­нов) початкових положень теорії є, за Гадамером, "раціо­налістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "пересуд". Людина — істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само конечний, історичний. Людина ніколи не підходить до предмета дос­лідження "байдуже", абсолютно "нейтрально". Тому про­цес пізнання ніколи не становить абстрактно-байдужої фіксації чи констатації всього того, що потрапляє до на­шого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо з ним "діалог". Унаслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, втя­гуючи в себе гравців. Ця концепція лежить в основі однієї з моделей права — ігрової.

Екзистенціальна філософія права виникла у XX ст. під впливом екзистенціалізму як філософії існування. Заснов­ники різних напрямків філософського екзистенціалізму спеціально не досліджували проблематику права і закону та не залишили відповідних концепцій екзистенціального

вчення про право. Одначе розроблені ними ідеї та поло­ження філософського екзистенціалізму стали основою для розвитку філософсько-правових концепцій екзистенціаль­ного спрямування.

З позицій такої філософії, основна мета філософії пра­ва — це розуміння і визначення права як екзистенціально­го явища в його співвідношенні з офіційним законом (по­зитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне пра­во виступає як справжнє право, що відповідає "справжньо­му існуванню", екзистенції), а закон (позитивне право) — як дещо недійсне, відчужене від людини і протилежне його екзистенціальній сутності, як об'єктивована форма вира­ження "неістотного існування".

Загальна ідея екзистенціального праворозуміння по-різному трактується і реалізується в різних філософсько-правових концепціях екзистенціалізму¹.

Різноманітні аспекти екзистенціального підходу до права розроблено у працях німецького юриста В. Майго-фера. Буття людини у світі криє в собі два моменти: момент одиничності й неповторності буття людини та момент впливу на людське буття того світу, в якому існує це буття.

Таке розуміння екзистенції людини, яка відображає со­ціальне буття, Майгофер виражає за допомогою поняття "буття-в-якісті". В різноманітних конкретних ситуаціях своєї екзистенції, згідно з цією концепцією, виступає в різних екзистенціальне обумовлених соціальних ролях (батька чи сина, чоловіка чи жінки, покупця або продавця і под.). У рольових проявах людської екзистенції "самобут-тя" одного індивіда реалізується у відносинах із "самобут-тям" інших індивідів у загальному контексті соціального "співбуття" людей.

Рольові прояви людської екзистенції вивчаються в ме­жах "конкретного природного права", під яким Майгофер розуміє екзистенціальну інтерпретацію природно-правової категорії "природа речей". При цьому сенс такого "кон­кретного природного права" розкривається як конкретиза­ція "золотого правила" ("Поводь себе таким чином, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі до всякого

ит.-.Желтова В. П Философия й буржуазнеє правосознание. — М., 1977 —

С.46. З 0-58

іншого також, як до мети та ніколи б не ставився до нього лише як до засобу". І. Кант).

Предметом екзистенціальної філософії права є ідея права, його поняття, а також самостійна воля як природ­ний стан людини.

Самостійна воля людини — буттєва (онтологічна) пере­думова її прав. Такі права — природні, тобто одвічно при­таманні людям як загальнолюдське явище, і зумовлюють таку ж загальнолюдську цінність права.

Звідси й поняття природного права — під ним розумі­ють правила належності поведінки (норми, заходи), що випливають єдино з природи людини і повинні служити мірилом і методологічною базою для позитивного законо­давства. Недотримання цих імперативів є спотворенням ви­щих розумових і моральних засад людського життя, спра­ведливості від природи. Природне право — це теж певною мірою примус, але примус до свободи і справедливості.

Екзистенціальний підхід характеризується тим, що со­ціальна природа і функції права розглядаються з позицій індивідуальної сутності людини, як вираження специфіч­них умов її конкретного буття. Існування ж елементів са­морегуляції у структурі поведінки особи екзистенціалізм пояснює існуванням у кожному індивіді особливого духов­ного світу, що визначає його мотиваційну структуру і лінію поведінки в кожній зі сфер правовідносин.

Прибічники цього підходу вивчають право і правові ін­ститути як форми індивідуальної та колективної життєді­яльності, як засоби співіснування людей. Ось чому в мето­дологічній площині вирішальна роль відводиться психоло­гічному (екзистенціальному аналізові сприйняття права і суб'єктивної оцінки правових процесів на всіх рівнях соці­альної структури).

Екзистенціалізм робить акцент на вивченні онтологіч­ної структури права, абсолютизуючи при цьому значення зворотних зв'язків буття до праворозуміння і процесу творення нових норм. З погляду екзистенціалістів, онтоло­гічне буття права не стільки детермінує людську поведінку як фактор зовнішнього впливу, скільки являє собою форму самовираження особистостей, рис людського характеру. Отож, світ справді людського існування є суб'єктивним; він протистоїть зовнішньому світові з його соціальними проблемами.

Завдання екзистенціальної правової філософії, на дум­ку А. Кауфмана і М. Мюллера, полягає в тому, щоб знайти субстанцію історичної зміни права, його "історичне буття".

Основна вимога "природного права як права екзистен­ції" полягає в тому, що необхідно виробити відповідний до гідності людини і цінностей людського життя взірець існу­вання індивідів та їхніх взаємовідносин. При цьому тради­ційне положення природного права про людську гідність трактується як вимоги порядку максимально можливої свободи всіх людей за дотримання їхньої безпеки, задово­лення їхніх потреб і розвитку їхніх здібностей.

Представники екзистенціальної правової філософії критикують юридичний позитивізм, який визнає лише "ем­піричні", "реальні" факти та ігнорує "ідеальні", "метафізич­ні" чинники, що призводить до трактування права як "од­нобічного соціологізму", "біологізму".

Отже, філософсько-правова антропологія вивчає при­родні джерела права. Сфера права при цьому не вичерпу­ється позитивним законодавством. Останнім окреслюють­ся ті юридичні норми, котрі діють у певний час і в певному місці. Але ж юридичні закони не залишаються вічними й незмінними, як закони природи, що їх треба вивчати і яких завжди слід дотримуватися.

Значить, основою методологічної парадигми філософії права є філософський раціоналізм, позитивізм, філософ­сько-антропологічні напрямки, з допомогою яких пізнаєть­ся ідея (сутність) права.

Істинне в праві, отже, є узгодженістю юридичного бут­тя зі своєю сутністю, тобто ідеєю, поняттям права. Юри­дичне буття, про яке йде мова, є саме тим юридичним еле­ментом змісту методології філософії права, щодо необхід­ності розкриття якого було зауважено вище.

§ 4. Системний аналіз у філософії права

Системний аналіз — найпродуктивніший дос­лідницький метод, його застосування у філосо­фії права є особливо актуальним. При цьому важливо з'ясувати, по-перше, сутність системного аналізу у філосо­фії права, по-друге, — його основні напрямки.

«67

4.1. Сутність системного аналізу у філософії права

Доцільно насамперед підкреслити роль методо­логічної функції філософії в цілому. Методоло­гія, як уже зазначалося, це наука про методи, тобто спо­соби дослідження, системного аналізу певного об'єкта, су­купність необхідних засобів та операцій.

Йдеться про дослідження об'єктів як систем. Систе­ма — це ціле, складене з частин, сукупність взаємозв'яза­них елементів, цілісність. Звідси перший принцип (першо­основа) системного аналізу — цілісність об'єкта як систе­ми, властивості якої не зводяться до суми ознак її елемен­тів, не виводяться з цих ознак. Система характеризується діалектичною взаємозалежністю цілого й частини, коли кожний елемент залежить від свого місця і своїх функцій у цілісній системі.

Філософія права — складова філософського і водночас правознавчого системного утворення, що інтегрує в собі їхні сутнісні характеристики. Це — наука про найзагальні-ші теоретико-світоглядні проблеми правознавства, що ви­рішуються на філософському рівні.

Системний аналіз у філософії права, крім цілісності, спирається на принципи структурності, поліфункціональ-ності, ієрархічності, взаємозалежності системи й середови­ща, багатоаспектності існування та описування кожної системи, діяльнісно-людиномірний принцип.

Якщо системний аналіз — найпродуктивніший дослід­ницький метод, що систематизує всі інші методи (загально-наукові, приватно-наукові, емпіричні), то діяльнісно-люди­номірний принцип є системоутворювальним щодо всіх ін­ших принципів системного аналізу. Концепцію вперше роз­робив автор цього матеріалу¹.

Сутність цієї концепції:

• людина — найвища соціальна цінність, міра всіх речей;

• міра самої людини — її діяльність;

Див.: Молоха О. Є. Системний аналіз в кримінології. — К., 1996.; Системний аналіз в кримінології. Концептуальні схеми. — К., 1996.; Системний аналіз в кри­мінології// Наук, вісник УАВС: Наук.-теорет. журн. - К., 1996. - № 1. - С. 165-182; Методологічна функція кримінології: Монографія. — К., 1998; Методологічна функція кримінології // Наук, вісник УАВС: Наук.-теорет. журн, — К., 1998. — № 1. — С. 61—75; Системний аналіз в правознавстві. — К., 1999.

• діяльність — суто людський спосіб існування, основ­ний фактор і критерій людського розвитку;

• людський розвиток — найвища мета суспільства і са­моціль самої людини;

• структура людської діяльності: середовище і потреби (об'єктивні фактори), усвідомлення об'єктивних потреб та їх діяльне задоволення (суб'єктивні фактори);

• усвідомлення потреб —у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових настанов, вибору засобів їх реалізації;

• діяльне задоволення потреб — у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому.

Філософія права — вищий щабель правознавства, його загальнометодологічний чинник, вихідний пункт ме­тодології.

З розвитком виробництва, науки, мистецтва методоло­гія набуває своєї справжньої сутнісної характеристики — як системи дослідницьких методів. Особливе місце в роз­робленні проблем методології належить Сократові, Плато-нові та Арістотелю. Сократ висунув на перший план діа­лектичну природу мислення як засобу досягнення істини у процесі зіставлення різних понять. Платон убачав діалек­тику понять у пошуку принципу кожної речі, для чого думка повинна рухатись відповідно до об'єктивної логіки предмета пізнання. Арістотель узагальнив своїх поперед­ників, уособив системний аналіз як провідний дослідниць­кий метод.

Властиві Арістотелю Стагіріту (384—322 до н. е.) сис-тематизм і енциклопедичне охоплення дійсності позначені нестаріючою актуальністю. Створений ним понятійний апарат пронизує філософський і в цілому науковий лекси­кон, як і сам стиль наукового мислення (історія питання, поставлення проблеми, аргументи за і проти, рішення і т- д.)¹.

За Арістотелем, логіка є пропедевтикою до всієї систе­ми наук. Філософія поділяється на: теоретичну, мета якої — знання заради знання; практичну (знання заради діяльності); поетичну (знання заради творчості). Своєю чергою, теоретична філософія містить: власне філосо-

Див.: Аристотель. Сочинения: в 4 т. — М., 1973—1983.

фію — любомудрість; фізичну, математичну, які охоплю­ють природничі й точні науки.

Власне філософія — методологія теоретичної, яка, сво­єю чергою, є методологічною основою практичної та пое­тичної філософії. До практичної філософії Арістотель відносив етику й політику, до поетичної — риторику й поетику.

Власне філософія (методологія) на відміну від інших наук розкриває сутність явищ буття: йдеться про діалекти­ку гносеології та онтології. Гносеологія — теорія пізнання; онтологія — теорія буття. Гносеологія та онтологія діалек­тичне взаємозв'язані, як буття і його пізнання.

В основі онтології Арістотеля, методології пізнання буття лежать: категоріальний аналіз (сутність об'єкта), ка­узальний аналіз (його причини), вчення про можливість і дійсність. Це повною мірою стосується філософії права, інших правових наук. Відзначимо, зокрема, що криміноло­гія (наука про злочинність) вивчає: злочинність як свою основну категорію, вихідний елемент свого предмета; її причини (умови, фактори, детермінанти); можливості її по­долання і справжні способи вирішення цього завдання, — насамперед через попередження злочинних діянь.

Систематизація наук за Арістотелем допомагає з'ясу­вати також місце філософії права в системі наук — філо­софських, суспільних, природничих та ін.

У курсі лекцій з філософії (кер. І. В. Бичко) відтворено історичні типи філософствування, проаналізовано етапи становлення і розвитку української філософії у взаємоз­в'язку зі світовою філософією — до актуальних питань сьогодення, в тому числі проблематику філософії права, її становлення і розвитку¹.

У вступі (Філософська пропедевтика) підкреслено, що філософія виступає як спосіб духовного самовизначення людини в світі, а відтак обґрунтовується людиномірність предмета філософії, яка визначається як світоглядне знан­ня, — за диференціації софійного та епістемного способів філософствування, з урахуванням етноментальних харак­теристик філософського знання.

У цих положеннях міститься передумова для розгорну­того формулювання діяльнісно-людиномірного принци-

Див.: Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1994. 70

пу — визначальної першооснови системного аналізу як найпродуктивнішого дослідницького методу, що принци­пово важливо для розкриття методології науки, в тому числі філософії права.

Повторимо, що міра людини — її діяльність: правомір­на чи неправомірна, протиправна, навіть злочинна. Саме ця проблематика складає серцевину філософії права. Систем­ний аналіз на основі діяльнісно-людиномірного принципу дозволяє глибоко і всебічно розкрити сутність, структуру і функції філософсько-правової науки.

Системний аналіз охоплює онтологічний, антрополо­гічний, епістемологічний, істерико-логічний аспекти права, сукупність яких складає предмет філософії права як особ­ливого розділу соціальної філософії, а водночас і право­знавства.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права є проявом одвічної сутності права: це — забезпечення і захист свободи і розвитку людини, визна­чення її можливостей і гарантій. Діяльнісна сутність люди­ни, своєю чергою, проходить через увесь зміст філософ­сько-правової доктрини, діалектику особистості, права і держави, механізм забезпечення прав і свобод людини у взаємозв'язку з її обов'язками, з процесом утвердження законності, демократії, громадянського суспільства.

Такий висновок повною мірою підтверджується всією історією становлення і розвитку філософії права, почи­наючи з її перших історичних типів — вчень Платона, Арістотеля, Конфуція. Досить знаменним є виведення рим­ськими юристами норм природного права з особливостей людини, як частини єдиної розумної природи. Саме при­рода людини стала джерелом права за нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бентам, С. Туфендорф, Г. Вольф, Г. Лейбніц, Й. Фіхте).

Ідея невідчуження прав особи Дж. Локка невідривна від концепцій поділу влади (Монтеск'є, Джефферсон), сус­пільного договору (Ж.-Ж. Руссо), демократичної респуб­ліки (Т. Мор, Т. Кампанелла). Самостійна воля людини, втілена в її діяльність, — субстанція права.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права досить виразно проступає у Гегеля, який узагальнив своїх попередників: Платона ("Держава", "За­кони"), Арістотеля ("Політика"), Цицерона ("Про держа-

ву", "Про закони"), Макіавеллі ("Государ"), Гоббса ("Левіа­фан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської"), Спінози ("Політичний трактат"), Монте-ск'є ("Про дух законів"), Руссо ("Про суспільний договір"), Канта ("Метафізичні засади вчення про право"), Фіхте ("Основи природного права").

У гегелівській "Філософії права" — три частини, в кож­ній з яких по три розділи. Частина перша "Абстрактне право" (Власність. Договір. Неправо); частина друга "Мо­раль" (Умисність і провина. Намір і благо. Добро і совість); частина третя "Моральність" (Сім'я. Громадянське суспіль­ство. Держава). Людський, діяльнісний чинник пронизує всю структуру твору. Людина — вихідний елемент суспіль­ства, його структурних підрозділів, у тому числі й право­вих інститутів¹.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу певною мірою присутній в ідеях морального права В. С. Соловйова, М. О. Бердяєва, В. В. Чичеріна, в соціоло­гічній юриспруденції Б. О. Кістяківського, який розробив концепцію права як соціального явища², що є важливим для розуміння процесу становлення сучасної соціології права³. Соціологія права, юридична соціологія, юридична психологія⁴ виступають конкретизацією філософсько-пра­вових ідей стосовно людини, її життєдіяльності в усіх сфе­рах суспільного життя.

Кафедра філософії Національної академії внутрішніх справ України намагається органічно поєднати філософію права як науку і навчальну дисципліну, що дозволяє по­стійно відтворювати і розвивати діалектичний взаємоз­в'язок дослідницького і педагогічного аспектів, а це корис­но їм обом.

Спільно з кафедрою теорії держави і права НАВСУ 1997 р. розроблено програму курсу "Філософія права", що складається з семи розділів, кожний з яких присвячений актуальним проблемам: І. Вступ до філософії права. Пред-

Див.: Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990. 9

Див.: Кистяковский Б. А. Право как социальное явление // Вопр. права. — М., 1919. - Кн. VIII. - С. 106-111.

о

Див.: Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права. — М., 1995.

Див.: Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологиче-ские й теоретические проблеми. — К., 1990.

мет філософії права; II. Методологія як інструментарій права; III. Історичні типи філософії права. Історична доля вітчизняної філософії права; IV. Право як продукт куль-турно-цивілізаційного процесу (правова онтологія);

V. Правова епістемологія: парадигма, доктрина, істина в праві. Філософські аспекти взаємодії права, влади, закону;

VI. Особистість і право. Гуманістична природа права (пра­вова антропологія); VII. Діяльність правоохоронних орга­нів як об'єкт філософського осмислення.

Проблема "Особистість і право" є наскрізною ідеєю всього курсу, його методологічного, історичного, онтоло­гічного, епістомологічного, правоохоронного аспектів. Це збігається з розробленою автором цього матеріалу концеп­цією системного аналізу на основі діяльнісно-людиномір-ного принципу.

Людина — міра всіх речей, діяльність — міра самої людини. Правомірний чи неправомірний вектор людської діяльності визначає саму людину, є головним фактором і критерієм її розвитку. Все залежить від змістовного напов­нення об'єктивних і суб'єктивних чинників людської діяль­ності: криміногенне середовище і відповідні потреби де­формують інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, цільові на­станови і відповідний вибір засобів їх реалізації, що втілю­ється у девіантні, неправомірні вчинки, діяння, поведінку, діяльність у цілому. Особливо небезпечними є злочинні прояви зазначених форм діяльного задоволення потреб особи. Йдеться про суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність), передбачені кримінальним законом і кримі­нальною відповідальністю (ст. 7 Кримінального кодексу України).

Дата добавления: 2015-05-22