Контрольні запитання 2 страница

За концепцією Беккаріа, закони — це ті умови, на яких люди, що раніше були незалежними і проживали поодинці, об'єдналися в суспільство. Вони пожертвували якоюсь часткою своєї свободи, але натомість отримали безпеку і право використовувати свою свободу. Водночас згідно з ученням мислителя, вся проблема в тому, що деяка частина суспільства зажадала отримати назад свою частку свободи,

навіть якщо довелося б відібрати її в інших. Щоби стриму­вати ці деспотичні бажання, слід було застосовувати чут­тєві спонукання, а це є ніщо інше, як покарання.

"Усяке покарання, — стверджував Беккаріа, — не вип­ливає з абсолютної необхідності. Тобто будь-який прояв влади однієї людини над іншою, що не випливає з абсолют­ної необхідності, є тиранічним. Право судді карати базу­ється на необхідності захистити загальні блага від пося­гань окремих осіб. Але кожен бажав би, щоб договори пов'язували іншого, а не нас: усякий бачить у собі центр земних відносин"¹.

Що ж тоді є право покарання І кому воно має належа­ти? Мислитель уважав, що лише необхідність змусила лю­дей віддати частину своєї особистої волі, причому кожен прагне віддати в загальне сховище якомога меншу її час­тину, — рівно стільки, скільки вимагалося, щоб зобов'яза­ти інших надавати йому захист. Сукупність оцих дрібних частинок свободи разом утворює право покарання. Усе, що поверх цього, — зловживання, а не право.

Під справедливістю покарання Беккаріа розумів зв'язок, необхідний для об'єднання приватних інтересів, без якого утворився б позасуспільний, несправедливий стан. Справедливість покарання для нього не що інше, як просте поняття, але воно має необмежений вплив на щастя всіх людей і кожної особи зокрема.

Незаперечною є думка Беккаріа про те, що кожен член суспільства пов'язаний з ним і суспільство пов'язане з кожним своїм членом через договір, який за самою своєю природою покладає обов'язки на обидві сторони.

Цікавим е роздуми Беккаріа про співвідношення між злочином і покаранням. "Загалом вимагається, — писав він, — щоб злочини не вчинялися і, особливо, щоб не вчиняли­ся злочини, найбільш шкідливі для суспільства. Тому пере­пони, які стримують людей від учинення злочинів, повинні бути тим міцнішими, чим важливішими є ті блага, на які посягають. Відповідно, мусить існувати співвідношення між злочином і покаранням"².

Непорушною вимогою, якої зобов'язані дотримуватись усі, називав Беккаріа положення про те, що кожен грома­дянин має право робити все, що не суперечить законам.

Беккариа Ч. О преступлениях й наказаниях. — М., 1939. — С. 200—201. ² Там само. - С. 216.

У своїй праці "Про злочини і покарання" Беккаріа чітко встановив мету покарання, яка "... полягає не в катуваннях і муках людини, і не в тому, щоб зробити неіснуючим уже вчинений злочин... Мета покарання, відповідно, полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоди суспільству і стримати інших від учинення цього ж. Тому слід уживати лише такі покарання, які, зберігаючи співвідношення зі злочином, найбільш сильно і найбільш тривало впливали б на думку людей та були б найменш вразливими (болючими) для тіла злочинця"¹. Навіть більше, ефективність покарання за Беккаріа полягала не в його жорстокості, а в невідворотності й справедливості, суво­рості судді в застосуванні покарання.

Щодо ставлення Беккаріа до такої міри покарання, як смертна кара, то воно виражено в іронічному запитанні мислителя: "Що це за право вбивати подібних до себе і на якій підставі воно присвоєно людьми?"². Він уважав, що смертна кара не може бути правом, бо ніхто не хотів би, щоб його життям розпоряджався хтось інший. Найсильні-шою вуздечкою, яка стримує від злочину, "... є не страшен­не, але швидкоплинне видовисько страти лиходія, а довго­тривалий приклад, — коли людина, позбавлена волі, пере­творюється в робочого звіра і своєю працею компенсує шкоду, заподіяну суспільству"³.

Проаналізувавши філософсько-правові погляди Бекка­ріа, можна дійти висновку, що він не тільки розвинув тео­рію Монтеск'є про поділ влади, а й виступив із цікавими ідеями про співвідношення покарання і злочину. Завдяки його думкам та ідеям законодавство Європи потроху поча­ло переходити до істотно нових реформ, передусім право почали кодифікувати; свавілля, вседозволеність та безкар­ність судів зменшились.

"Нехай будуть непохитними закони та їх виконавці, і нехай буде покірний, вибачливий і людинолюбний законо­давець. Мудрий будівельник, він повинен споруджувати свою будову на основі любові кожного до самого себе, і нехай загальне благо буде підсумком приватних інтере­сів"'¹, — таким був девіз Чезаре Беккаріа.

Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — С. 243—244.

² Там само. - С. 314.

³ Там само. - С. 318.

⁴ Там само. - С. 410.

4.5 Філософсько-правові погляди Лейбніца

Готфріду Лейбніцу, а точніше його теоретично­му спадку, не пощастило як і самому XVII сто­літтю (у вітчизняній традиції). Історик філософії періоду, який нас цікавить, В. В. Соколов у 1996 р. зауважував, що "спеціальних досліджень філософії Лейбніца у вітчизняній літературі поки що мало"¹. Не дивлячись на велетенську творчу спадщину, ми судимо про філософські, природничі, математичні дослідження Лейбніца на основі невеликої кількості перекладів оригінальних праць. Що і говорити, адже тільки епістолярний жанр представлений 15 000 оди­ниць, зібрання творів славетного німця, впорядковане Гер-хардом, налічує 27 томів. На перший погляд, коли знайо­мишся з роботами Лейбніца, здається, що вони фрагмен­тарні, ніяк не пов'язані між собою, і не відразу усвідомлю­єш те, що перед нами завершена і цілісна концепція, своєрідний, притаманний тільки Готфріду Вільгельму сві­тогляд і особливе світорозуміння. Здається не було жодної галузі науки, якою б не цікавився Лейбніц: математика, біологія, механіка, філософія і, звичайно ж, проблеми пра­ва та юриспруденції. Але саме філософсько-правовому спадку не пощастило найбільше. Не дивлячись на те, що Лейбніц створив оригінальну концепцію юриспруденції, займався як теоретичними проблемами, так і проблемами "практичного" права, на сьогодні ми майже не маємо пере­кладів його творів у цій галузі. Філософсько-правовий до­робок великого мислителя ще не досліджений повною мі­рою, а тому є невичерпним джерелом творчого натхнення та наукових досліджень.

Проблеми наукової методології та правознавча те­матика в контексті нової картини світу. Нові часи в історії Європи — це справді саме нові часи. В цей період формується нова наукова картина світу, яка знаходить своє відображення в свідомості сучасників. Поняття схо-ластизованого Арістотеля, які використовувалися попе­редньою натурфілософією, — форма, властивості та ін. — відкидаються і їм на зміну приходять — матерія, перемі­щення речовин, закономірно діючі сили. Природа розгля­дається як система закономірного руху частинок. Нові ча­си є родоначальниками нової трактовки поняття "універ-

¹ Соколов В. В. Европейская философия ХУ-ХУП вв. - М., 1996. - С. 356.

сальне". Для схоласта універсальне — це, насамперед, іс­нування самосущих іпостасей — флогістон, топлород; для гуманістів — універсальне асоціювалося з енциклопедич­ною ерудицією; в Нові часи універсальне — спроба пізнати світ з боку його єдності і простоти. Цей ідейний настрій епохи знайшов відображення в теорії класицизму — Буало пише свій знаменитий трактат "Про поезію", а академія живопису Франції 1664 р. утверджує вимоги до робіт ху­дожників: заради загального, універсального — з мистец­тва виганяється індивідуальне і конкретне.

В XVII та XVIII ст. суспільство розглядається як вза­ємодія фізичних та юридичних осіб, які діють через посе­редництво договору, тоді як у XIX ст. суспільство ототож­нюється із біологічним організмом, трактується як маса соціальної матерії, і індивід поступово поглинається сус­пільством. О. Конт не відніс юридичні науки до позитивних наук, оскільки законами суспільного життя тепер є не юри­дичні, а соціологічні закони, а тому наука про суспільство перестала бути юридичною.

Відповідно до загальної тенденції раціоналізму XVII ст. методологічні питання ставились і вирішувались в тісному зв'язку з позитивним знанням. Методологія не стільки приписувала, скільки носила описовий харак­тер. У своїх "Міркуваннях про метод" Р. Декарт зауважує, що він не мав на увазі приписувати загальнообов'язкових шляхів, а тому обмежився описом того методу, яким він сам досліджував — "Я не маю наміру тут навчати методу, якому повинен слідувати кожний для хорошого управління своїм розумом, а тільки показати, яким чином я сам нама­гався управляти своїм власним"¹. Методологія XVII ст. ви­будовувалася на узгодженій доказовості знання з реаль­ною дійсністю. Вся своєрідність раціоналізму того часу по­лягає в позитивному раціоналізмі, який визнавав — істина думки є істиною буття, а тому демонструвати означало і доводити, і показувати.

Особливо вдало світоглядну обстановку того часу оха­рактеризував Е. Спекторський як прагнення створити нау­ки природні, в троякому розумінні природного: "по-перше, як вільного від усього надприродного, по-друге, як раціо-

Декарт Р. Рассуждения о методе // Р. Декарт. Избранньїе произведения. — М., 1950. - С. 261.

пального, заснованого на чистому розумі, або, як тоді вис­ловлювалися, природному світлі; і нарешті, по-третє, як можливість більш узгодженого з новітніми успіхами тоді ж виникаючого механічного природознавства. В такому смислі новатори намагалися створити не тільки природну фізику, а й також природну політику, природне право­знавство, природну етику і навіть природну теологію"¹. Природність вживається не в розумінні чогось протистав­леного штучному, рукотворному. Внаслідок світоглядних установок механічної картини світу, природна закономір­ність трактується як майстерно зроблений механізм. Ціл­ком закономірними та своєчасними були вчення Р. Декарта про людину як машину, вчення Т. Гоббса про державу як витвір людського мистецтва. Уподібнення держави автома­ту є наслідком універсального механічного детермінізму, так само як і питання внутрішньої політики — особливо система механічних противаг, яка в політико-правовій сфе­рі одержала назву "розподіл влад". Найбільш повно оха­рактеризував епоху механіцизму Карлайл: "А тепер люди­ну душить, гірше всякого кошмару, геній механіцизму... На землі і на небі вона не може бачити нічого, окрім механіз­му: вона нічого більше не боїться, ні на що більше не спо­дівається"².

Більше того, для періоду, який розглядається нами, неможливим є твердження, які характерні для ренесансно*-го світогляду, — "людина є другий Бог" (М. Кузанський). Панівні позиції утверджуються за відношенням до людини як до корисної речі. Неодухотворена, корисна річ — це штучний механізм, те, що називається паїиге тогіе, набу­ває в культурі XVII ст. особливого символічного значення. Механізм розуміється через слухняність, це взірець висо­кого обов'язку — бути просто корисною річчю. Тому XVII ст. — це період розквіту створення механізмів і на­тюрмортів. Ідея механізму тісно пов'язана із самоусвідом-люючим типом особистості: людині як істоті, наділеній афектами і захопленнями, які відволікають і затьмарюють

Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — Варшава, 1910. - Т. 1. - С. 14.

² Карлайл Т. Залог гюагШі. - М., 1902. - С. 400.

її розум, протистоять механічні організми, які асоціюються із систематично-розумним устроєм життя¹.

Під впливом новаторів формується нова теорія пози­тивного права, яка працює ще й тепер. Позитивне в цьому випадку розуміється як відносне, штучне, встановлене людьми. Таким чином, головним джерелом чинних право­вих норм у громадянському суспільстві проголошується закон, як довільний, встановлений державною волею, на відміну від вічного закону розуму та давнього закону дер­жави, а звідси виводиться існування суспільства, взаємо­пов'язане з існуванням юридичних законів, які розуміють­ся як волевияв, наказ державної влади, а тому розум зако­ну випливає з розуму держави (бо держава є "смертним Богом"), а це, в свою чергу, робить можливим переведення таких феноменів, як релігія та мораль у підзаконну чи по­зазаконну сфери. Громадянське, кримінальне право, вся юриспруденція оголошуються справою держави і поро­дженням її законодавчих імперативів. Відправлення право­суддя відтепер означає застосування законів до окремих випадків шляхом інтерпретації, не піддаючи їх критиці, а суддя із філософа закону стає прагматиком. Теорія пози­тивного права, вироблена ще в XVII ст., знайшла своє про­довження у наступних поколіннях як теорія, яка зуміла звести істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як сила, що дозволяє зайняти йому місце в "реальному ряді", що приводить до трактування позитивного права як юри­дичного автоматизму: воно носить формальний характер в межах окремої держави, воно не вічне, має часові обме­ження, які окреслюються моментами відміни чи заміни норм новими, виправдання для себе воно знаходить у об­грунтуванні себе як показника автономної самоорганізації громадянських суспільств, які регулюються природним за­коном самозбереження людей.

Відповідно до духу позитивного раціоналізму, голо­вним завданням інтелектуалів того часу було не тільки створення нових наук за допомогою розуму, а також удос-

Див.: Косарева Л. М. Социокультурннй генезис науки Нового времени. — М., 1989. - С. 138.

коналення розуму за допомогою тієї чи іншої науки. Най­більш надійною опорою вважалося природознавство, а особливо —математика з використанням та застосуванням геометричного методу. Геометричний метод повинен був слугувати демонстрації, а не тільки доведенню, але і пока­зувати предмети наукового пізнання. Одним із прийомів геометричного методу є конструкція, який важливий для з'ясування сутності європейського права. Отже, конструк­ція як прийом дозволяє пізнавати властивості предмета наукового пізнання. Конструкція як прийом дозволяє піз­навати властивості речей, творячи їх умоглядним шляхом з елементів власної свідомості. Перенесення геометрично­го методу, зокрема прийому конструкції, в суспільні науки було необхідним для того, щоб надати їм більшої точності. Щоб світ "установлений", світ штучно створений не дуже дисгармоніював зі світом природним, його потрібно схема­тизувати відповідно до геометричних образів. Найбільш повно застосування прийом конструкції знайшов у право­знавстві, він і сьогодні є вживаним. Звичайно, було б по­милкою стверджувати, що юридична конструкція була по­родженням XVII ст. Оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне та підве­дення факту, події під норму, це вже і є юридична конст­рукція. Але методологічне обгрунтування конструкції та розширення сфери її "застосування" відбулося саме у вка­заний період. До найбільш важливих досягнень конструк­ції того часу належать: розробка вчення про фізичні та юридичні особи (або як їх тоді називали, прості та складні моральні особи) та вчення про державу як юридичну особу.

Дев'ятнадцяте століття продовжило роботу новаторів в руслі розгляду права як волевиявлення держави, визнало право волею класів та породило юридичний позитивізм. Але трактування суспільства суттєво змінюється, соціоло­гізм XIX ст. визнав суспільство компактною масою соці­альної матерії, наділив його всемогутністю, підкорився йо­му й обожествив його. Тому суспільство втратило свій юридичний характер і одержало метафізичний зміст.

На нашу думку, саме і Новими часами датується виник­нення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість "за­хоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку

і контролю"¹. Ще П. Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому^ щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики². Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливос­ті, права, держави, походження законів. "Якщо перші за­конодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обгрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, вдаються до поси­лань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права"³. Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фак­том розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури, неможливості відриву теоретичного сві­ту від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і лю­дини. Цей дуалізм став можливим в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об'єктів, позбавлених ознак суб'єктивності. Це підтверджується протиставленням Де-картом духовної і матеріальної субстанції і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Такий стан справ зумовив поширення в Нові часи теорії природного права. Оскільки сучасна тоді наукова раціо­нальність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Руссо — замінивши Бога в просторі Богом в часі)⁴. Кант вперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціо­нальності і уявлення про суб'єкт, який самовизначається.

Бибихин В. В. Философия й религия // Вопросм философии. — 1992. — № 7 — С.35. 2

Див.. Юркевич П. Вступ до філософії права // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. - С. 54.

о

Малинина Й. Философия права (рефлексивная традиция): Автореф. дис.... д-ра филос. наук: 09.00.10 // РАН. Уральское отделение. — Екатеринбург, 1997. — С. 18.

Теорія природного права Нових часів не виникла на порожньому місці, вона ввібрала в себе традиції середньовічних уявлень про природне право та вчення про право протестантів XVI століття.

Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну реф­лексію, яка концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, який здатний виходити за рамки природної детермінації¹. Таке розуміння взаємовідносин людини і сві­ту підтверджується у Канта існуванням двох взаємопов'я­заних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — це лише одна із форм відношення до світу, то другий — це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній фі­лософії і науці. Хоча відомо, що Лейбніц, як один із твор­ців нової культури, намагався показати спадковість в куль­турі, пом'якшити суперечності між старим і новим: "Ми повинні прагнути більше до будівництва, ніж до руйнуван­ня, і не блукати в невпевненості серед постійних змін у наукових теоріях, підкоряючись сьогоденним настроям сміливих умів. Нехай, нарешті, людський рід, загнуздавши сектанські суперечки, які розпалюють честолюбство нова­торів, і встановивши тверді основи науки, вивіреними кро­ками рухаються вперед у філософії і в науках: в трудах видатних мужів древності і нових часів..."². Як уже згаду­валося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концент­рувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право ()из ипіуегзаіе) та "громадянська філософія". Універсальне право визнава­ло своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції бу­ли синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були співпадати з правом раціоналізованим. Поняття "гро­мадянської філософії" означало загальне вчення про дер­жаву, її походження, природу та право.

Філософія права Аейбніца. Про правознавчі роботи Лейбніца більшість вітчизняних філософів мають уявлення лише з коментаторської літератури. Достеменно відомо, що перші роботи з юриспруденції та права були написані в 60-х роках XVII століття — "Опьіт о философских вопросах, собранньїх из области права" (1664 р.), "Про

Див.: Длугая Т. Б. Проблеми единства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. - М., 1986. - С. 78-79.

² Див.: Лейбнщ Г. В. Соч.: В 4 т. - М., 1982-1989. - Т. 1. - С. 248. 120

складні казуси в праві" (1666 р.), "Новий метод вивчення і навчання юриспруденції" (1668 р.); питанням міжнарод­ного права присвячені праці "Сосіех ]игіз §епїіит сііріо-таїісиз" (1698 р.), "Мапіізза Сосіісіз §епііит сНрІотаїісі" (1700 р.).

Одержання освіти юриста і поринання в дослідження наукових проблем, які були тісно пов'язані з юриспруден­цією, примусили мислителя розширити сферу своїх занять, що і зробило можливим створення універсальної системи. Ю. Шмідт в "СезсЬісЬІе сіез §еізіі§еп ЬеЬеп іп ВеиґзсЬІапсІ уоп ЬеіЬпіг Ьіз аи£ Ьеззіп§з То<і 1681" свідчить, що "в листі від 1671 р. Лейбніц зізнається, що юриспруденція привела його спочатку до дослідження душі, бо він шукав глибокі підвалини права. Бажання дійти до самих глибинних коре­нів привело його до психології, і він не заспокоївся до того часу, поки не проник до останнього джерела всього знан­ня: математики і фізики. На противагу сучасним (мається на увазі XIX ст. — Авт.) реформаторам філософії, які виходять або з природознавства, або із теології, він роз­глядав людину перш за все як члена суспільства, носія прав і обов'язків, і лише потім досліджував її як природну істо­ту, він був посередником між Гроцієм і Декартом"¹. "Ме­тодологічний взірець XVII — механіка, стала строго мате­матичною. Захоплення математикою відобразилося і на науковій методології. Достовірність, ясність, чіткість мате­матики, її незалежність від емпірії, підштовхують Декарта мріяти про універсальний математичний метод. Лейбніц вбачав в новому природознавстві втілення математики і вірив в поширення її достовірності також на інші науки. Давні греки визнавали за арифметикою і геометрією "ста­тус" крил розуму, а XVII ст. окрилює ними науку. "Тільки арифметика і геометрія чисті від всього хибного або недос­товірного", "арифметика і геометрія більш достовірні, ніж всі інші науки, а сам предмет їх настільки ясний, простий, що вони не потребують ніяких припущень, які досвід може піддати сумніву", — переконує нас Декарт.

Лейбніц розглядав три ступені природного права, які співвідносяться з трьома видами справедливості: 1 — суворе право (|из зігісїит), або справедливість обопільна; 2 — рів-

Цит. заДеборин А. Й. Лейбниц как социальнмй мислитель // Попроси фило-софии. - 1967. - № 3. - С. 97.

ність ()из ае§ішт); 3 — благочестя і праведність (ріеіаз і ргоЬіїаз). Суворе право розшифровується як "Не роби ін­шим того, чого не побажаєш собі, не здійснюй несправед-ливостей"; на другому ступені правила гласять: "Роби кож­ному те, що бажаєш, щоб тобі робили, воздавай кожному своє"; Благочестя приписує: "Не тільки не роби несправед-ливостей, не тільки чини справедливо з будь-ким, а й ба­жай кожному блага і щастя і сприяй йому, як своєму влас­ному, живи благодійно"¹. Останній ступінь природного права означає співпадання індивідуальних інтересів із за­гальними інтересами, право знаходить втілення в моралі.

Загальна інтелектуальна спрямованість епохи на дове­дення і дослідження природного як ненадприродного в га­лузі правознавства зробила можливим викристалізування світського вчення про звільнення природного права від принципів богослов'я. В межах цього вчення Бог сам по­требував свого виправдання перед людським розумом. Бо­гові було відмовлено в статусі творця права, його "місце" зайняли гіпотетичний "природний стан" як генетичне нача­ло та суспільність як онтологічна передумова формування права. Розуміння природного як ненадприродного означа­ло заперечення залежності юриспруденції від богослов'я. Лейбніц визнає подібність між юриспруденцією і бого­слов'ям, але як результат запозичення богослов'ям мето­дології юриспруденції. Правильність природного права не випливає з того, що так повеліває Бог, навпаки. Бог приписує людям дотримання природного права, оскільки воно правильне. Ця точка зору Лейбніца перегукується з позицією Хр. Томазія, який стверджував, що Бог не воло­діє авторитетом законодавця, він є доктором природного права — заріепз Оеит та§ік сопсірії иі Оокіогет)игіз па-Іигаї §иаІ иі 1е§ізіа1огет². Більше не визнається право із закону, проголошується закон із права. Більше того, Пуф-фендорф дозволив собі виголосити тезу про Бога як твор­ця природного права не із одкровення, а з "природного розуму"³.

Див. детальн.: Фишер К. История новой философии. — М., 1905. — Т. 3. 2

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 59.

о

Там само. 122

Природність Нових часів — це перш за все раціональ­ність, це пошуки джерела права і визнання таким чистого розуму. Природне право ототожнюється з розумним пра­вом, яке в свою чергу тотожне праву розуму. Лейбніц роз­різняв "екзегетичну" та дидактичну юриспруденцію. Навіть коли він занурювався в море "екзегетичної юриспруден­ції", він намагався звести безмежний океан права до неба­гатьох прозорих джерел "правового розуму"; розум закону він прирівнював до "тисячі коментарів". Протягом усього життя Лейбніц намагався вибудувати раціональну систему природного права, засновану на самоочевидних істинах.

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створює власну науку "номотеку" або законодавчу політику. Для Лейбніца характерне роз­межування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онто­логію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обгрунтування права Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень. Лейбніц був дуже чутливим до питань логіки і високо оцінював логічні "суми" схоластів, на відміну від Декарта, який низь­ко оцінював наукове достоїнство логіки в її силогістично­му модусі. Історія науки тільки в XX ст. підтвердила пра­вильність інтуїції Лейбніца. Своє захоплення логікою Лейбніц пояснював так: "Мене вразили чіткість і порядок думок, які я в ній знайшов. Я відразу почав здогадуватися, що тут треба шукати щось важливе..."¹. За свідченням Е. Спекторського, Лейбніц намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень, щоб із цих визначень демонструвати всі істини. Вибудовуючи свою систему природного права, Лейбніц обґрунтовує іс­нування науки "номотеки", яка відмінна від природного

Цит. за: Майоров Г. Г. Теоретическая философия Г. В. Лейбница. — М., 1973. - С. 50.

права і сьогодні ми її називаємо законодавчою політикою, і яка співвідноситься з юридичною деонтологією. Юридич­на онтологія, при такому підході, сягає корінням у пози­тивне право, а юридичною фізикою можна називати питан­ня судової медицини¹.

Стосовно ж онтологічної системи — її особливістю бу­ли пошуки генетичної основи природного права: для Гоб-бса та Спінози — природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття; для Лейбніца — це "чисте" природне право як стан природної боротьби, яке діє не тільки в природних відносинах людини до людини, але і в природних відношеннях між людьми і предметами одухотвореної і неодухотвореної природи — лев по праву може розірвати людину, в свою чергу лев може бути пере­можений природною стихією, людина ж може приручити царя природи і навчитися керувати стихіями.

Для Лейбніца співвідношення між природним та пози­тивним правом за аналогією розглядалося як співвідно­шення між математикою і фізикою. Під впливом свого учи­теля Е. Вейгеля пропонував у "Складних питаннях права" застосовувати до питань права філософський і логічний аналіз. Подібно до іншого учня Е. Вейгеля Пуффендорфа, Лейбніц намагався пояснити основні юридичні поняття за допомогою конструкцій і схем геометричного та фізичного типу. Він був упевнений в тому, що вчення про право є наукою, заснованою на визначеннях і доведеннях, а тому вона є наукою геометричного типу. "Складні питання пра­ва" — це своєрідний панегірик благотворному впливу фі­лософії на правознавство. Передмова до цієї праці почи­нається так: "Я починаю важку і непосильну мені, але пло­дотворну і приємну мені справу, бо вигодуваний філосо­фією, я став учнем юриспруденції. І як тільки остання давала мені можливість, знову повертався до філософії, при чому звертав увагу на ті пункти, в яких обидві науки соприкасаються між собою або споріднені одна з одною. Ці роздуми мають за мету сприяти тому, щоб професійні юристи перестали зверхньо ставитися до філософії, тоді вони побачать, що багато місць в їхньому правознавстві є дуже заплутаним лабіринтом, якби нами не керувала філо-

Дата добавления: 2015-05-22