Контрольні запитання 5 страница. Бентам висловив і цікаві ідеї про покарання

Бентам висловив і цікаві ідеї про покарання. Усе це вчення в найзагальніших рисах містило ряд логічних вис­новків, на основі яких Бентам стверджував, що покарання є зло, необхідне для попередження більшого зла — злочи­ну. Філософ прагнув віднайти правила про розмірність по­карань і злочинів.

Бентам розробив новий метод правової доктрини. Він ним користувався, розробляючи вчення утилітаризму; цей метод дав змогу великому філософу права зробити з цього вчення могутню зброю для реорганізації всіх правових ін­ститутів на раціональних принципах. Цей метод випливав із загальної мети дослідження, яку філософ поставив пе­ред собою, а саме: прагнення перетворити на засадах ло­гіки волі юриспруденцію як теоретичну, так і практичну; бажання зробити з правознавства таку ж точну науку, яку зробив із фізики Ньютон. Після вирішення цієї проблеми у судовій системі не залишилося б місця необ'єктивності, незрозумілості, зловживанням. Мета будь-якої правової

норми — примусити людину діяти певним чином. А для цього потрібен точний критерій того, в який спосіб і хто має примушувати. Згідно з ученням Бентама, це може ро­бити тільки законодавець, оскільки якнайкраще розуміє загальне благо. Проголошуючи це, Бентам не був активним політиком-законодавцем; він був політиком-філософом, який поставив себе поза будь-якими партіями та особисти­ми інтересами. Водночас мислитель підкреслював, що ос­новою для вирішення всіх можливих конфліктів у суспіль­стві повинен служити тільки закон, а не суб'єктивні погля­ди чи настрої суддів, позаяк мета законів — якомога біль­ше щастя для більшості членів суспільства.

У розумінні права Бентам — послідовний юридичний позитивіст. Для нього право — аж ніяк не ідеал, не спра­ведливість, не свобода, а воля суверена. Суб'єктивне пра­во — основа закону, тоді як природне право — анахронізм, у якому закладено ідею неповаги до чинного права. З ве­ликою кількістю уточнень Бентам ладен був визнати кон­цепцію природного права ідеалом, який визначає загальні принципи, але категорично виступав проти об'єднання, змішування природного і позитивного права.

Головна кваліфікуюча ознака права — санкція. Закріп­ленням у праві може визнаватися лише таке правило пове­дінки, яке передбачає покарання в разі його порушення. Забезпечення цього підходу, згідно з теорією Бентама, ви­правдовує існування апарату придушення.

„ Бентам сприймав законодавство не тільки як певну сис­тему права, а й як могутній засіб впливу на суспільство, як політику, стратегію. Юридичний позитивізм мислителя не заважав його реформаторській, а то й відвертій критич­но-нігілістичній (стосовно до багатьох британських тради­цій) орієнтації. Він боровся проти "безглуздості" феодаль­ного права.

Філософсько-правові погляди Бентама суттєво вплину­ли на політичну думку і розвиток права в XIX ст. Особливо відчутним цей вплив виявився, крім Англії, в її колоніях, а також у тих країнах (Росія, Португалія, Греція, Іспанія, Латинська Америка), де не відбулися радикальні буржуазні революції, а тому особливої актуальності набула боротьба проти залишків феодального права.

Джон-Стюарт Мілль (1806—1873) — англійський філо-соф-позитивіст, логік і економіст. Був не тільки прихиль-

ником і послідовником теорії Дж. Бентама, а й критикував його наївну віру в те, що не існує конфлікту між індивіду­альною та загальною корисністю. Дж. Мілль зробив спро­бу співвіднести корисність із справедливістю.

Згідно з теорією Мілля, значення поняття "справедли­вість" дуже мінливе й суперечливе. Крім того, уявлення про вічну справедливість несумісне з поняттям корисності та інтересу, що постійно змінюються. Тому він пропонував використовувати поняття "почуття справедливості" як за­собу узгодження справедливості й корисності. Почуття справедливості є відчуттям "правильності" в душі індивіда, яке саме по собі змушує його противитися всьому непри­ємному й негативному, але пом'якшується під впливом со­ціального почуття. Мислитель пропонував нам ідеально справедливих людей, які не бажають завдавати шкоди сус­пільству, навіть тоді коли такі їхні дії завдають шкоди їм самим. Почуття справедливості, отже, об'єднує особисте самоствердження з усвідомленням суспільного блага. Ця ідея, до речі, дуже нагадує категоричний імператив Канта. Крім того, з допомогою волі індивіда та його почуття спра­ведливості Мілль, подібно до Гегеля, об'єднував індивіда з соціальним інтересом такою мірою, що повністю ліквідував дуалізм між ними.

§ 6. Історичні теорії права

Історичні теорії права (Ф. Савіньї, Г. Гроций, Г. Пухта) виникли як протест проти двох факторів: по-перше, проти раціоналізму XVIII ст., який не звертав уваги на історичні особливості розвитку та за­хищав свою віру в природне право, силу розуму, здатного дедуктивним способом створити теорію права, і, по-друге, проти настанови Великої французької революції, яка ві­рила в перевагу сили людської волі над традиціями та обставинами.

6. 1. Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї

Специфіка філософії права XIX ст. найбільше проявляється під час знайомства з історичними теоріями права, а надто — з ученням Савіньї (1779—1861), вчителя К. Маркса на юридичному факультеті в Берліні.

Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме істо­рія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розви­ток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати незалежно від історичного роз­витку суспільства, національного та культурного духу народу.

Право народу набуває специфічного, особливого ха­рактеру, властивого тільки цьому народу ще в найранніший період його історії. Ці феномени не існують окремо один від одного, але, навпаки, єдині за своєю природою і репре­зентують специфічні тенденції та здібності цього народу. Спільні переконання народу об'єднують його в єдине ціле. Тому право виключає всі фактори випадкового походжен­ня. Воно розвивається разом із даним народом і помирає, коли народ втрачає свою національну своєрідність. При цьому підкреслюється, що право в своєму історичному роз­витку проминало два послідовні етапи: перший — у формі звичаїв і народних вірувань, другий — у формі матеріалу для опрацювання законодавцем. Отже, право розвивається не завдяки волі законодавця, а є внутрішньою, автономно діючою силою, яка не вимагає втручання людей.

На безпосередній зв'язок права з духовним началом, духовністю звертає увагу Ф. Савіньї в своїй "Системі су­часного римського права". В цій роботі він пропонує таке визначення сутності і розвитку права: "Якщо ми відірвемо право від всякого особливого змісту, то отримаємо загаль­ну сутність кожного права нормування певним чином спільного життя багатьох. Але випадковий агрегат непев­ної сили людей є уявлення свавільне, яке позбавлене всі­лякої реальності. А якщо б і дійсно існував такий агрегат, то він був би не здатний, звичайно, створити право. В дій­сності ж скрізь, де люди живуть разом, то вони утворюють одне духовне ціле, і ця єдність їх проявляється і зміцню­ється в використанні однієї спільної мови. На цій єдності духовного і основується право, так як у спільному всепро-никаючому народному дусі представляється сила, яка здатна задовольнити потребу в урегулюванні спільного життя людей. Але кажучи про народ як про єдине ціле, ми повинні мати на увазі не лише одну наявність членів його:

духовна єдність об'єднує також і покоління, які змінюють одне одного, і сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою переказів, які обумовлені не раптово, а дос­конало поступовою, непомітною силою поколінь"¹. Тобто Савіньї цілком в дусі концепції історичної школи трактує як головну умову духовної єдності права та мовної традиції, що, на жаль, не має відповідного підтвердження в історичному розвитку.

Згідно з теорією Савіньї право не створюється, а вияв­ляється. Його зміни в найбільш істотних рисах є несвідо­мим та органічним процесом. Органічний зв'язок права з буттям і характером народу проявляється у прогресивному русі в часі. Дух народу проявляє себе в праві цього народу. Виходячи з цього, Савіньї стверджував, що головне завдан­ня юриста — не створення нових законів, а оформлення в юридичну форму того, що вже існує в дусі народу. В цьому процесі законодавча діяльність є лише кінцевою стадією.

Право живе своїм автономним і незалежним від діяль­ності законодавця життям. Так, окрім цієї діяльності, фор­мується звичаєве право, яке відображає усталений порядок речей. Закон — не основне і не єдине джерело права. "Гар­монія розвитку" права, зазначав Пухта, порушується, "... коли, наприклад, паралізують силу безпосередньо на­родного переконання і науки, а весь подальший розвиток перекладають на законодавця"².

Право, за Пухтою, — це гілка народного життя. Воно змінюється і розвивається разом із життям цього народу, розділяючи характер його культури на різних ступенях розвитку і пристосовуючись до його мінливих потреб.

Історичність права означає: по-перше, органічний зв'язок права з народним життям, збіг ступенів їх одночас­ного розвитку; по-друге, органічний характер розвитку са­мого права, органічність зв'язку різних ступенів у розвитку права. "Не тільки правові норми, що містяться в якийсь час у народному праві, — пояснював Пухта зміст історичності права, — є елементами організму; цією органічною власти­вістю право володіє також у своєму рухові вперед. Також

Цит. за: Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб., 1908. — С. 109. 2 РисЬіа С. Р. Сигзиз сіег ІпзІіїІШопеп, І Ваші, 6. АиП., І^еіргщ, 1856. 3. 4/.

і спадкоємність співвідношення правових норм органічно. Тобто це можна виразити так: право має історію¹.

Розвиток права тут подібний до розвитку народних звичаїв, поглядів, мови. Право виникає, росте й помирає разом із певним народом. Коли 1814 р. прихильник природ­но-правової доктрини Тібо запропонував кодифікацію ні­мецького цивільного права, Савіньї виступив у своїй бро­шурі "Про покликання нашого часу до законодавства і пра-воведення" проти цієї пропозиції, посилаючись на його несвоєчасність. Савіньї підкреслював, що право, яке відпо­відає характерові та духу, буттю і стану народу, передусім утворюється його поглядами і вірою, а лише потім — юрис­пруденцією, не свавіллям законодавця, а непомітно діючи­ми внутрішніми силами народного життя. Щоправда, Савіньї не відкидав принципу кодифікації права, а в 1842— 1848 рр. навіть очолював Міністерство з перегляду законів.

Отже, сутність розвинених Ф. Савіньї, Г. Путхою ідей історичної школи права полягає, насамперед, в обгрунту­ванні первинності стосовно державного законодавства іс­торично трактованого права. Принцип історизму при цьому покликаний подолати принцип розуму (в його філо­софсько-просвітницькому і природно-правовому виразі) та замінити його історично мінливим, але в кожний конкрет­ний час визначеним "народним духом", правовими уявлен­нями і правосвідомістю певного народу. "Народний дух" для теоретиків історичної школи права є основним істо­рично змінним, але, водночас, постійно діючим правоутво-рювальним фактором. Історична обумовленість права по­стає тут як єдиний критерій його справжності й правиль­ності. Звідси й скептицизм представників історичної школи права щодо всіляких законотворчих нововиявлень і ново­утворень. Кожне правове встановлення, підкреслювали во­ни, має свій час, і його не треба самовільно скасовувати і штучно замінювати якимись новими законами.

Контрольні запитання

Що таке "золоте правило" моральності й чого воно вимагає від людини?

¹ РисЬІа С. Р. Сітш йег ІпзІііІКлопеп, І Ваші, 6. АиЯ., Ьеіргі§, 1856. 5. 46.

* Як співвідноситься право й мораль згідно з теорією І. Канта?

ф Чим викликана потреба, в філософській системі Геге-ля, в розрізненні права, моралі, моральності?

4 Яке відношення І. Канта до основних філософсько-правових ідей французького Просвітництва?

* В чому проявляється, в теорії Фіхте, зведення прак­тики до діяльності моральної свідомості? Як це впли­ває на розуміння права?

* Яке місце займає філософія права в системі філософії Гегеля?

Ф Наведіть приклади застосування діалектичного мето­ду до аналізу становлення і розвитку права.

* Як співвідносяться права і закони в філософсько-пра­вових теоріях представників німецької класичної фі­лософії?

4 Як співвідносяться нове розуміння права Дж. Бентама і теорії юридичного позитивізму?

* Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які недоліки цієї теорії?

Тема III. Філософія права XX століття

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

В XX столітті діапазон філософсько-правових досліджень все більш розширюється. Спадкоєм­ність з попередніми філософсько-правовими вченнями (неокантіанство, неогегельянство) помітно доповнюється новими ідеями і підходами, розробкою низки нових концепцій (онтологічного, екзистенціального, антропо­логічного).

Найбільш інноваційним напрямком думки в філософії права стає соціологізм, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і вихо­дячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатись не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних за­кладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридичне обов'язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політичне організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звер­таються до них, інтерпретують і застосовують їх.

Класичний (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Соро-кін) і новітній (Т. Парсонс, Р. Мертон, Н. Луман) соціоло­гізм привернув увагу філософів і правників тому, що в ньому містилась полеміка з аналітичними установками по­передньої філософії права, її індивідуалістичними посту­латами; критика теорії суспільного договору і первинності державних статутів поєднувалась в ньому з визнанням зви­чаєвого права як історично початкового явища; на відміну від марксизму соціологізм розглядав багатоманіття впливу сил, які визначають право як функцію координації суспіль­ства; в доповнення до постійної взаємодії економічних і політичних сил, на право здійснюють вплив духовні сили, мораль і релігія.

Сьогодні менше зусиль концентрується на визначенні сутності права. Під впливом соціологізму право перестало

розглядатися автономною сферою норм і абстрактних уяв­лень про "те, як повинно бути" (про належне); воно тлума­читься як інтегрована частина соціокультурної реальності. Разом з тим дискусії про природу права продовжуються, і спільний підхід ще не вироблено. Так, позитивісти Сканди­навії розглядають право як інстуціонально орієнтовану дію; англо-саксонський реалізм — судове рішення по кож­ному конкретному випадку; неотомізм — справедливим рі­шенням суду, адекватним соціальній ситуації; екзистенціа­лізм стверджує, що не може бути права ізольованого від умов людського існування. В сучасній правовій онтології спостерігається прагнення реінтегрувати право в соціальну систему.

Під впливом філософсько-онтологічних робіт А. Берг-сона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера в філософії права посили­лась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Аріс-тотель і Ф. Аквінський; на противагу кантіанській філосо­фії, право розглядається як частина соціальної реальності. Західні автори дещо відійшли від індивідуалістичних ідей, від культу необмеженої власності, від підкреслювання про­тилежності праці і капіталу. Західне суспільство проде­монструвало здатність до реформ, компромісів, соціально­го партнерства і спростувало марксистські передбачення. Отримала поширення ідея "соціальності" права: індивідуа­лізму був протиставлений персоналізм, який має на увазі зв'язок особистості зі спільністю.

Сьогодні цілі правової філософії більш гнучкі і мають менше претензій, ніж у XVIII ст.: спостерігається тенден­ція відстоювання пріоритету особистості і її суб'єктивних прав стосовно державного права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. В преам­булах конституцій західних демократій все частіше зустрі­чаються три принципи: недоторканність людського життя, свобода, рівність прав.

Ці моральні норми виводяться з уявлення про недотор­канність людської гідності як критерію права і як "люд­ського виміру" основного закону. Питання про критерії права викликає суперечки між позитивістами і філософами права, про що свідчить збільшення чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Р. Роульс та ін.). В західно-

європейській культурі християнська ідея людської гідності стала не тільки мірою прийнятих організаційно-структур­них засад політичної й правової системи, а й способом проведення демократичного процесу становлення і вибору методу прийняття рішень. В Новий час вона об'єднала фі­лософів різних поколінь, поглядів, напрямків. Завдяки їй не пройшов згубний для суспільства розрив інтелектуаль­них традицій.

В рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежується розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розумієть­ся дещо інше, ніж в концепціях юснатуралізму. Характер­но, що подібні розрізнення в середині юридичного право­розуміння, як і в більшості розходжень поміж позитивіст­ських і неопозитивістських вчень про право, не стільки суттєві з куту зору принципового протистояння цих двох протилежних типів праворозуміння, боротьба між якими в XX ст. помітно посилилась і набула особливої актуальності у зв'язку з антиправовою ідеологією і практикою тоталіта­ризму (фашизму, націонал-соціалізму, більшовизму).

В цілому духовна ситуація і соціально-політичні реалії в XX ст. (революції, світові війни, розкол світу на два во­рожих табори, злет і крах тоталітаризму, боротьба люд­ства за виживання, пошук загального миру і світового пра­вопорядку, формування світового співтовариства народів і держав, які визнають права і свободи людини як найвищих цінностей, імперативів і критеріїв сучасної цивілізації) продемонстрували слабкість людських досягнень в сфері права і правової культури, непереборну силу ідей правової рівності, свободи і справедливості.

Характерна для XX століття ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право— неправо (антипра-вовий, який порушує закон)", "свобода — свавілля", "лю­дина — влада", "людина — колектив", "індивід — держава" і т. п. суттєво сприяло актуалізації ідей, цілей і цінностей юридичного типу праворозуміння, відродженню природно­го права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберальне-демократичного характеру.

В XX ст., як і раніше, філософія права (і в цілому нау­кове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує

6 0-58 161

розвиватися зусиллями філософів і юристів. Але поступо­во центр уваги в філософсько-правових дослідженнях змі­щується в XX ст. в сферу юридичної науки, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука (і відповідно — окрема дисципліна в юридичній ос­віті і університетських курсах), нарівні з загальною теорією права, соціологією права і т. п. В межах філософії філосо­фія права такого статусу не набула.

Показово, що основні концепції природного права і філософії права в XX ст. (зокрема, концепції "відроджено­го" природного права, "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціоналізму, онтологічної філосо­фії права і т. п.), які будуть висвітлені в наступних пара­графах, розроблялись переважно представниками юридич­ної науки.

Ця тенденція помітно посилюється в другій половині XX ст. Разом з тим автори відповідних філософсько-пра­вових концепцій юридичного профілю значно розходяться між собою в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права в рамках юриспруденції, своїх методологічних під­ходах до права, в своїх філософських тлумаченнях співвід­ношення права і закону, оцінках позитивного права і т. п.

Істотні зміни відбулися і в юридичному позитивізмі, який трансформувався в неопозитивізм. З'явилась низка нових напрямків в рамках розвитку попередньої аналітич­ної юриспруденції (концепція Г. Харта, нормативізм Г. Кельзена та ін.), сформувались і набули поширення деякі нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структураліст­ський і деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). В цілому все це відбувалося в загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук і безсум­нівно мало і свої позитивні моменти, в тому числі і в плані оновлення юридичної науки в XX ст., вдосконаленні поня­тійного апарату, прийомів і методів юридичного аналізу, розширенні і поглибленні міждисциплінарних зв'язків юриспруденції з другими науками і т. п.

Однак, з точки зору сутності розуміння права, юридич­ному неопозитивізму XX ст. як і позитивізму минулого характерний саме легістський тип праворозуміння.

Неопозитивістське ототожнення права і закону (пози­тивного права) — оновлено (з допомогою засобів і при-

йомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвіс­тики, структуралізму і т. п.).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про по­зитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно такому послідовному по­зитивізму, — це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта.

Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), — це "мораль". У звільненні правоведення від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнен­ня свого "чистого вчення про право".

Деякі, не настільки радикальні, неопозитивісти допу­скають той чи інший вплив подібної "моралі" на позитивне право.

В більшості філософсько-правових концепцій помірних позитивістів підкреслюється необхідність обліку ідей і до­сягнень також і неопозитивістських напрямків правової думки і здійснюються спроби об'єктивної оцінки правових теорій юснатуралізму і позитивізму.

В кінці XIX на початку XX ст. перед філософсько-пра­вовою думкою постали закономірні питання: "Чи може справедливість розглядатися як критерій права?", а звідси випливає друге питання — "Справедливість стоїть "над" правом чи "під" правом?" Філософія права XX ст. дає дві найбільш поширені відповіді на ці питання: представники першого — правового позитивізму розглядають справедли­вість "під правом", другий напрямок пов'язаний з неото­мізмом та іншими інтерпретаціями доктрини природного права, представники цього напрямку розглядають справед­ливість "над правом".

Правовий позитивізм постановку питання про справед­ливість як критерій права вважає некоректною, бо спра­ведливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки. Найбільш яскравим представником цього напрямку є Р. Ієринг, який вбачає у принципах права мірило справедливості, а також Г. Кель­зен, який весь смисл справедливості зводить до того, щоб знайти вирішення конфлікту, джерелом якого є зіткнення майнових інтересів, і відповідно справедливість служить лише тим, чиї майнові інтереси визнаються владою.

б' 163

XX століття породжує концепції, які вимагають підко­рення позитивного права основам людського співжиття, а також характеризується зрушенням філософії права з по­зицій "справедливості під правом" на позиції "справедли­вості над правом". Найбільш яскравим представником цього напрямку був німецький філософ права Легац Ла-камбра. Для Лакамбра справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справед­ливості. Разом з тим справедливість має свою власну ло­гічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його наближеності до ідеї абсолютної справедливості. На думку Лакамбра, право є спробою здійснити справед­ливість. Існування ідеалів справедливості, які знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикла­дом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають мож­ливість оцінити правильність ідеалів.

Водночас Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не співпадає з ідеєю спра­ведливості, яка носить трансцендетальний характер. Тіль­ки умовно можна говорити про справедливість, оскільки у повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Дос­лідник вказує на невідповідність дійсності духовній моделі права. Будь-яке право несправедливе ще й тому, що воно неспроможне здійснити справедливість через встановлення загального масштабу, застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об'єднуються. Тому право мо­же бути справедливим через несправедливість.

§ 2. Неокантіанська філософія права

Послідовниками Канта стали філософи, які за­стосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його кон­цепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відно­ситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму¹.

¹ Див.: Лукич Р. Методология права. - М., 1981. - С. 75-77. 164

Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коген, Штаммлер, Радбрух).

Згідно з теорією Германа Когена (1842—1918), заснов­ника Марбурзької школи неокантіанства, подібно тому, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так етика визначає регулятивні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. Кант неодноразово підкреслював, що в природознавстві стільки науки, скільки там математики, на що Коген додає, що в суспільних дис­циплінах стільки науки, скільки там юриспруденції.

Серед філософів права кантіанського напрямку значне місце належить, безсумнівно, Штаммлеру і Дель Веккіо, які вважають, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а ргіогі відомо, що таке пра­во. Тільки тоді це поняття може бути застосовано на дос­віді, і тільки тоді можливо визначити, що в досвіді є, а що не є правом. Апріорні поняття права можна застосувати до кожного емпіричного права, оскільки воно носить чисто формальний характер, тобто схоплює тільки формальні елементи права без врахування їхнього змісту. Так, для Штаммлера право являє собою спосіб регулювання вчинків людей в плані співвідношення між засобами і метою, спо­сіб, в основі якого принцип взаємності, переконаності і повного дотримання. В той час як для Дель Веккіо право — це об'єктивне узгодження можливих дій більшості суб'єк­тів (згідно з єдиним моральним принципом, якого вони додержуються).

Рудольф Штаммлер (1856—1938) один із найвизначні­ших представників неокантіанської філософії права. Спи­раючись на ідеї І. Канта, він спробував в творах теорети-ко-правового профілю — "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Вчення про правильне право", "Теорія юриспруденції" — здійснити традиційне для німецької юридичної думки зусилля ство­рити основи наукового знання про право.

Філософська основа уявлень Штаммлера про право — неокантіанство в тому його варіанті, який був розвинутий Марбурзькою школою (Г. Коген, П. Наторп та ін.). При­хильники цього напрямку в філософії стверджували, що

предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття є сукупність чисто понятійних відносин. Мета філо­софствування — творча робота по створенню інтелекту­альних об'єктів і водночас рефлексія, аналіз цієї роботи. Мислення, яке приймає форму науки і орієнтується на неї, створює культуру. В сфері юриспруденції її основу скла­дають теоретичні пізнання і право, наука і право (лібераль­на) держава. Філософи Марбурзької школи, розглядаючи означені вище явища трансцендентними основами соціаль­ності, в методологічному плані проводили аналогію між математикою і логікою, з одного боку, і юриспруденцію й етикою — з іншого. Юриспруденція, згідно з їх теорією, — математика суспільних наук, етика виступає логікою останніх.

За Штаммлером, поняття права не можна вивести із суспільно-історичного досвіду, а повинно розглядатись як апріорна категорія, яка не залежить від різних соціальних умов. За допомогою поняття права і деяких інших апріор­них категорій соціальна реальність сприймається як орга­нізована цілісність і в ній виділяється само право.

Штаммлер, який в цілому розділяв філософські і полі­тичні погляди Марбурзької школи, критикує марксистське матеріалістичне розуміння історії. Він заперечує основну марксистську тезу про первинність економіки, господарчо­го життя і вторинність права, — тезу про підпорядкова­ність права економіці. Звинувачуючи марксизм у вульгар­ному економізмі, Штаммлер стверджував, що право пер­винне по відношенню до економіки, якщо не в часовому і в причинному, то в крайньому разі, в логічному плані.

Дата добавления: 2015-05-22