Контрольні запитання 14 страница

Право є необхідним, ефективним засобом вираження та утвердження цінностей демократії, яка покликана за­кріпити в оптимальних цивілізованих формах свободу й відповідальність у сфері політичного життя. Оскільки це стосується форм демократії, пов'язаних із діяльністю дер­жави, рівень нормативно-правового закріплення демокра­тичних принципів, а також інститутів значною мірою вира­жає ступінь їх реального розвитку. З іншого боку, саме в умовах демократії право знаходить своє власне буття і свій власний зміст.

¹ Див.: Нерсесящ В. С. Философия права. - М, 1997. - С. 625-629; Тихонра-вов Ю. В. Основи философии права. - М., 1997. - С. 572-582.

При цьому слід пам'ятати, що перед суспільством, яке звільнилося від тоталітаризму, виникає сильна спокуса трактувати демократію як відмову від обмежень. Але де­мократичні права пов'язані з визнанням непорушності пев­них меж, визначуваних принципом самоцінності людини. У перехідні періоди загострюється суперечність між двома парадигмами політико-правового мислення: соціологічною та антропологічною. Перша орієнтує весь процес держав­ного будівництва на врахування нових потреб суспільства, нових державних інтересів тощо. Друга означає будівницт­во згідно з непорушними цінностями особистості. Харак­терною особливістю такого підходу є те, що він фіксує не можливості, а межі (дозволено все, що не заборонено). Межі визначаються незмінними принципами буття людини як автономної, непідопічної та самодіяльної. У такому сус­пільстві діяльність інститутів повинна відповідати індивіду­альному благу, що конкретизується як воля виборця і воля споживача. Досвід свідчить, що обидва найважливіші меха­нізми сучасного цивілізованого суспільства — парламент­ська демократія та ринок — грунтуються на довір'ї до свідомості звичайного громадянина.

Право є засобом реалізації й такої людської цінності, як мораль. Зміст права пронизується панівною мораллю, його можна розуміти як одну з необхідних форм існування певного кола моральних принципів. Чимало принципів мо­ралі, існуючи як суто моральні норми, водночас виража­ються і в юридичних нормах.

Можна сказати, що провідником моралі є кожна окре­ма галузь права. Наприклад, це стосується екологічного права. "Моральні екологічні принципи, — зазначають С. М. Кравченко та М. В. Костицький, — беруться під за­хист правом, так само як екологічно-правові вимоги отри­мують підтримку моральних норм"¹. Норми права виника­ють на основі положень моралі, а водночас "екологічна мораль формується під впливом екологічно-правових норм"². Аналогічно міжнародне право тісно пов'язане з тією сукупністю моральних принципів і норм, які регулю­ють систему міжнародних відносин, і які є загальнолюд-

Кравченко С. М., Костицький М. В. Екологічна етика і психологія людини. — Львів, 1992. - С. 92. 2 Там само.

ською соціальною цінністю, її можна назвати міжнарод­ною мораллю. Взагалі, що менша залежність моралі від класових інтересів, то вищий моральний рівень суспільства; на визнанні цього положення будується нове політичне мислення, засноване на пріоритеті цінностей особистості, які водночас є й загальнолюдськими цінностями.

Зв'язок права й моралі не є однобічним. Дотримання законів, юридичних норм можна розглядати як моральну вимогу, порушення якої засуджується громадською дум­кою як прояв недисциплінованості, неповаги до громад­ського обов'язку. Взаємний зв'язок права і моралі виявля­ється також у тому, що мораль, яка має негативну цінність, зумовлює несправедливе законодавство, а це, своєю чер­гою, сприяє руйнуванню моралі в суспільстві. В. І. Ленін та його послідовники вважали за можливе для досягнення своєї мети — здійснення утопічної (принаймні для сучас­ного етапу світової історії) комуністичної ідеї — викорис­тання будь-яких методів аж до масового терору. Ця мо­раль призвела до створення тоталітарної держави і відпо­відного законодавства.

Характерною нормою радянського права була, зокре­ма, норма, згідно з якою свідок мусив давати свідчення відносно своїх близьких родичів, якщо вони були обвину­вачуваними, під загрозою кримінальної відповідальності. "Синдром Павлика Морозова" — один із постулатів тота­літарного режиму. Цей синдром несумісний зі звичайною людською мораллю. Тоталітарний режим залишив нам тяжку спадщину, що дається взнаки й зараз. Аби поверну­ти народ до нового життя, потрібні генерації вільніших і відповідальніших людей.

Взаємозв'язок права й моралі — багатогранне явище. Ще один його аспект полягає в моральній оцінці викорис­тання особою своїх законних прав. Досить поширеним у нашому суспільстві є однобічність в інтерпретації мораль­ної оцінки звернення до суду. Твердження, буцімто будь-яке-звернення до суду є хибним із погляду моралі — спір­не, а в багатьох випадках просто хибне. Навіть більше, обстоювання своїх законних прав слід уважати моральним обов'язком людини.

З позицій інструментального підходу виявляється мож­ливим вести мову не лише про цінність права взагалі, а й про правові цінності. До них відносять особливі правові

засоби та юридичні механізми (все те, що називається юри­дичним інструментарієм), які забезпечують цінність права, гарантованість прав, інститути, що виражають оптимальне співвідношення нормативного та індивідуального регулю­вання, і т. ін.

Марксистсько-ленінське вчення про державу і право, виходячи з соціологічних засад, дійшло висновку, що право є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Цінність права тут обмежується лише тим, яку воно має вагомість для панівного класу, а не для особистості й суспільства в цілому. Держава в цій схемі також є знаряддям класового, політичного панування — це апарат для придушення кла­сових ворогів. Державі, що концентрує основні засоби ор­ганізованого примусу, віддається провідна роль, вона — головне знаряддя класового панування, а право виступає як інструмент держави у здійсненні класової політики.

Однобічність цього погляду має філософське підґрун­тя. Воно веде свій родовід від "Маніфесту Комуністичної партії", де проголошено, що "історія всіх суспільств, які існували досі, є історією боротьби класів". Цей підхід ус­падкував В. І. Ленін, а за ним — і його послідовники у філософії, політиці, праві. У дожовтневих працях він по­слуговувався для критики самодержавства загальнодемок­ратичними гаслами. Та заледве доступився до влади, як почав обстоювати необхідність насильства і терору. На практиці це призвело до появи концтаборів, цензури та інших атрибутів тоталітарної системи.

Проте відомі з історії людства держави були не лише інструментами класового насильства, а й структурами, які об'єднували суспільство, а також створювали відповідний простір для діяльності особистості. Марксистсько-ленін­ська концепція відображала лише одну складову взаємодії класів. Другою є співробітництво. Жоден клас не може існувати, не спираючись, хоча б частково, на інтереси ін­ших груп і класів. Можна сказати, що фундатори марксиз-му-ленінізму абсолютизували момент боротьби, антагоніз­му, применшили значення єдності протилежностей, яка є необхідною: за відсутності єдності неможлива і боротьба. До того ж історія людства не зводиться до діяльності кла­сів. Для сучасного її етапу головним у природі права є те, що воно виступає засобом загальносоціального регулюван-

ня та реалізації потенціалу кожного члена суспільства в їх взаємному зв'язку, хоч і відіграє роль інструменту політич­ного панування. У марксистсько-ленінській теорії цінність права практично повністю зводилася до інструментальної цінності, протягом довгого часу існувала тенденція визна­чати його виключно як знаряддя класової держави.

Одначе цінність будь-якого інструменту не вичерпуєть­ся його функціональною цінністю, тим, наскільки ефектив­но він дозволяє досягти певної мети. Інструмент має і влас­ну, самостійну цінність, яка полягає вже в наявності цього інструменту в арсеналі засобів. Щодо права, то тут необ­хідно сказати, що воно є необхідною складовою культури як способу життя людини. Будучи засобом захисту прав і свобод особистості, утвердження в суспільстві загального стійкого порядку, право не просто протистоїть сваволі, беззаконню, не просто є антиподом їм, а виступає саме такою силою, яка активно бореться проти них. Право як інструмент має настільки високу цінність, що рівень його розвитку можна розглядати як показник соціального про­гресу взагалі.

Інструмент є цінним сам по собі і як своєрідне утвер­дження тих результатів, які досягаються з його допомо­гою. Власна цінність права виявляється в тому, що назива­ється правовими засадами або духом права. Дух права по­лягає в прагненні для розв'язання конфліктів застосовува­ти лише правові методи. Це — утвердження в суспільстві забезпеченої свободи і відповідальності, рівності, справед­ливості, досягнення необхідної організованості, торжество високої моральності, справжнього гуманізму. Дух права знаходить вираження у формі юридичних прав і свобод особистості в її індивідуальних і колективних проявах.

Самостійна цінність інструменту визначається також тим, що він є створінням людського духу, однією з ціннос­тей культури у вузькому розумінні, тобто сукупності про­дуктів трудової діяльності людей, що служать їм для адап­тації до середовища і підтримання їхнього соціального життя.

Цінність права в цьому розумінні виражається насам­перед у тому, що звід законів будь-якої держави дає хоч і специфічну, проте досить чітку картину життя цієї держа­ви, суспільства в цілому. Норми права минулих епох зараз є багатим, а часом і єдиним, джерелом пізнання епохи,

особливостей життя народу, його культури, побуту, специ­фіки суспільно-політичного ладу. За твердженням Цицеро-на, можна знайти "як в усьому цивільному праві взагалі, так і в книгах понтифіків, і в XII таблицях зокрема, бага­томанітну картину нашої минувшини". Російському істори­ку В. Й. Ключевському належать такі слова: "Пам'ятки права дають дослідникові нитку до найглибших основ дос­ліджуваного життя". Право, подібно до літератури і мис­тецтва, є однією зі складових культури нації. І той, хто хоче зрозуміти культуру країни в єдності всіх її аспектів, що визначаються конкретно-історичними умовами місця і часу, наприклад, класичного еллінізму, культуру Старо­давнього Китаю і культуру Німеччини періоду Веймарської республіки, той поряд із літературою, філософією, релі­гією, економікою і технікою мусить звернутись і до права тієї епохи, яку він вивчає.

Саме через те, що в юридичних нормах відображається життя людей, і притому під кутом зору можливих конфлік­тів, наука права — юриспруденція завжди була тісно пов'я­зана з мистецтвом, літературою, театром. У Стародавній Греції юридичні проблеми, конфлікти між свободою і дес­потизмом безпосередньо втілювались у трагедіях Есхіла й Софокла і виносилися на сцену старогрецького театру, що був за тих часів таким популярним і авторитетним.

Право слід розглядати як важливий, і при тому актив­ний, елемент духовного життя особистості й суспільства. Річ не лише в тім, що в юридичних нормах тією чи тією мірою відображуються й закріплюються досягнення мате­ріальної та духовної культури. Цей бік проблеми стосуєть­ся в основному інтелектуального змісту права, характеру та обсягу втілених у ньому моральних принципів. Передов­сім тут слід мати на увазі, що правова форма суспільного регулювання, властивості права, що склалися, в тому числі висока нормативність, формальна визначеність, засоби, що забезпечують його динамізм, процесуальні форми тощо, являють собою значні досягнення культури. Так, юриспру­денція Стародавнього Риму, себто теоретичні ідеї, принци­пи вирішення спорів, логіка юридичного мислення, які сто­ять за римськими нормами права, — все це є необхідним елементом культури тієї епохи і має не лише пізнавальне, а й практичне значення також для сучасного юриста.

Право виступає одним із тих засобів самоорганізації суспільства, які дозволяють відповідно до соціальних особ­ливостей акумулювати істотні прогресивні елементи куль­тури, що набувають нового розвитку в сучасних умовах. Відповідно, в теорії та практиці виникла категорія правової культури. Вона є одним із найважливіших інструментів суспільних перетворень. Правова культура поєднує соці­альні ідеали і практику, моральні та правові цінності з практично корисною діяльністю щодо втілення в життя вимог законності. Одначе рівень її в нашій країні ще низь­кий, про що свідчить правовий нігілізм, велика кількість порушень закону. Правова культура тісно пов'язана з за­гальною культурою народу, базується на її основних заса­дах, відображає рівень її розвитку. Завдання розвитку пра­вової культури і є завданням запровадження в законодав­ство, у практику застосування закону всього того, що ха­рактеризує право як величезну соціальну цінність, явище загальнолюдської культури.

Право можна розглядати і як інтелектуальну, теорети-ко-пізнавальну цінність, оскільки воно є формою пізнання закономірностей суспільного розвитку. Правознавство по­сідає гідне місце в системі наук і відіграє важливу роль у здійсненні правом його функцій.

Зв'язок права зі сферою соціально-культурного життя полягає також у тому, що воно виступає регулятором сус­пільних відносин, які тут складаються. Соціально-куль­турне життя українського суспільства, структурно поді­ляючись на освіту, науку, культуру, охорону здоров'я і соціальне забезпечення, фізичну культуру і спорт, є важ­ливим об'єктом регулятивної функції права України. Кон­ституція України проголошує самостійність держави у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім націям, які про­живають на території країни, право вільного національно-культурного розвитку.

Слід врахувати і те, що цінність права склалася історич­но. Вона яскравіше виступає і може легще спостерігатися на розвинених етапах права, в його вищих і "цивілізовані­ших" формах, за умов розвинених законодавств.

Отже, право як цінність має досить складну структуру. Воно з погляду особистості є насамперед інструменталь­ною цінністю, і має низку аспектів; водночас воно може

розглядатись і як самостійна цінність. Право є духовною цінністю, але такою, що тісно пов'язана з матеріальними цінностями, оскільки регулює відносини в економічній сфері.

§ 3. Права людини як безпосередній вираз особистісної цінності права

Найбільш безпосереднім утіленням особистіс­ної цінності права є права людини. Історія прав людини — це історія олюднення людей, історія прогресую­чого розширення правового визнання як людини тих чи тих людей для того чи того кола відносин. Вона бере початок із біблійної епохи¹.

Ідею загальної рівності людей (а водночас ідею прав людини як людини), що виникла у стародавньому світі, не було реалізовано ні за тих часів, ні в середні віки. Проте її не забули і розвивали з різних позицій, у різних формах і напрямках. Практичне вираження цієї ідеї в середньовіч­них актах, звісна річ, мало станово обмежений характер і являло собою закріплення станових прав і свобод. Водно­час це був історично перспективний напрямок, який впли­нув на формування тих тенденцій та юридичних конструк­цій прав і свобод людини, з якими, своєю чергою, пов'язані сучасні уявлення про права людини. І під кутом зору істо­рії прав людини слід відзначити певний змістовний зв'язок, логіку спадковості й момент розвитку у низці таких, зок­рема, актів, як англійська Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про право (1628 р.), НаЬеаз Согриз Асі (1679 р.), Декларація прав (1688 р.), Білль про права (1689 р.); американські Декларація права Вірджінії (1776 р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.), Конституція СІПА (1787 р.), Білль про права (1789 — 1791 рр.); французька Декларація прав лю­дини і громадянина (1789 р.); Загальна декларація прав людини (1948 р.), наступні міжнародні пакти про права людини.

Див.. Рабгнович П, Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції // Укр. часопис прав людини. — 1995. — № 1. — С. 14—15.

Із зазначених правових документів можна уявити на­прямки і логіку формування юридичних норм і конструк­цій в галузі прав і свобод людини: утвердження цих норм і конструкцій спершу у станово обмеженому варіанті, за­тим — розвиток первинної моделі, збагачення її змісту, поступове поширення її (в тій чи тій модифікації) на інші соціальні верстви та країни, нарешті, визнання універсаль­ного характеру досягнень найрозвиненіших країн у галузі прав людини сучасною світовою спільнотою та відповідні міжнародно-правові (у поєднанні з внутрідержавними можливостями й зусиллями) форми і засоби для їх утвер­дження в усіх державах і національно-правових системах.

В усьому цьому процесі поступової універсалізації по­ложень про правову рівність людей і права людини істотну роль відіграли уявлення про природні та невідчужувані права людини, які, зберігаючись також за умов державнос­ті, повинні бути визнані й гарантовані публічною владою та законом.

Неминуще історичне значення мало проголошення сво­боди і правової рівності усіх людей у французькій Декла­рації прав людини і громадянина 1789 р. У дусі ідей сус­пільного договору в ній підкреслювалося, що мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних і невідчужуваних прав людини. До таких прав у Декларації віднесено свободу, власність, безпеку та опір гнобленню. Як право людини було визнано також свободу вираження думок, у тому числі й релігійних. Було проголошено прин­цип рівності всіх громадян перед законом як вираз загаль­ної волі. Декларація підкреслювала, що джерелом сувере­нітету за сутністю є нація. Низку статей Декларації при­свячено захисту прав і свобод людини у кримінально-пра­вовій сфері.

У Декларації 1789 р. розрізняють права людини і права громадянина. Підставою є відмінність між людиною взагалі як приватною людиною (членом громадянського суспіль­ства) і політичною людиною — громадянином держави, членом політичного утворення. Відмінність прав людини і прав громадянина тут, отже, в конкретно-історичному пла­ні розуміє післяфеодальну, буржуазну ситуацію розмежу­вання і відносно самостійного буття економічних і політич­них відносин, сфер приватного 5 публічного права, тобто

розмежування громадянського суспільства і держави (як політичної спільноти).

Ми бачимо, що термін "громадянське суспільство", який склався історично, явно не відповідає тому, що ним позначають. Адже спільнотою громадян є не громадянське суспільство, а, навпаки, держава. У сфері ж громадянсько­го суспільства — всупереч найменуванню — ми маємо справу не з громадянином (не з політичною фігурою, не з суб'єктом публічно-владних відносин і публічного права), а з приватною, неполітичною та непублічною людиною — носієм приватних інтересів, суб'єктом приватного права, учасником цивільно-правових відносин.

Права і свободи людини і громадянина, проголошені у французькій Декларації 1789 р., набули всесвітнього зву­чання і стали імперативами оновлення та гуманізації сус­пільних і державних порядків.

Ця Декларація, що зазнала впливу попереднього досві­ду в галузі прав і свобод людини (зокрема, англосаксон­ських традицій у складанні та прийнятті Біллів про права, Декларації незалежності США 1776 р., Конституції СПІА 1787 р. тощо), надалі, своєю чергою, сама надзвичайно сильно вплинула на процес боротьби проти "старого режи­му" в усьому світі, за повсюдне визнання і захист прав Людини і громадянина. Вона стала новою сторінкою в розвитку правової рівності, в історії прав людини і гро­мадянина.

У руслі ідей про права і свободи людини за нових істо­ричних умов XX ст. розвивалося й міцніло міжнародне співробітництво в галузі гуманітарних проблем. Були прий­няті Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права (1966 р.), Факультативний про­токол до міжнародного пакту про громадянські та політич­ні права (1966 р.), Підсумковий акт Гельсінської Наради, 1975 р., Підсумковий документ Віденської зустрічі пред­ставників держав — учасників Наради з безпеки та співро­бітництва в Європі 1989 р. та ін. Визнання і захист прав і свобод людини стали в сучасному світі потужним факто­ром і чітким орієнтиром прогресивного розвитку всієї сві­тової спільноти, критерієм оздоровлення й гуманізації внутрішньої та зовнішньої політики її членів.

§ 4. Реалізація особистісної цінності права у правовій державі

Найповніше особистісна цінність права реалізу­ється у правовій державі. Концепція правової держави склалась у XVIII ст., але протягом довгого часу залишалася суто теоретичною, інтелектуальною цінністю¹. Перша і, особливо, друга світові війни показали, що в су­часному суспільстві сила обов'язково має бути обмежена правом, законом, фундаментальними природженими пра­вами людини. Науково-технічна революція також допо­могла дійти висновку, що право мусить утримувати політи­ку в певних рамках, інакше людство загине. Доки зброя була звичайною, лише одиниці замислювалися над тим, що право повинне обмежувати державу, але тепер, коли з'яви­лися ядерні бомби і ракети, людство змушене звернутися до споконвічних етичних підвалин, правових цінностей, до ідеї, що держава повинна мати правовий характер.

Ідея побудови правової держави в нашій країні знайш­ла втілення у Декларації про державний суверенітет Украї­ни, в Акті проголошення незалежності України і, головно, в Конституції нашої держави, її практична реалізація по­требує послідовного втілення в життя низки основних принципів.

Перший з них — принцип народного суверенітету як джерела влади. Народ через виборну чи пряму демократію формує органи влади. Лише він має невідчужене право визначати і змінювати форми та зміст свого державно-пра­вового життя, створювати й ліквідувати інститути держав­ної влади (інститут президентства, парламентаризму то­що). "В демократичній державі, — підкреслює М. В. Попо­вич, — її суверенітет похідний від суверенітету народу"². Одне з основних прав людини — ставити над собою ту владу, яка забезпечує реалізацію її інтересів. Наявність необхідних гарантій, що дають можливість будь-коли змі­нити антинародну владу — свідоцтво існування правової держави.

Див. Новгородцев П. Й Ввєдение в фшюсофию права Кризис современного правосознания. - М., 1996. - С 14-17. 2 Попович М. В. Національна культура І культура нації. — К., 1991. — С. 62.

Другим принципом є панування правових цінностей та ідеалів, їхній високий беззастережний статус у всіх сферах суспільного життя та верховенство закону, який виражав би правові принципи суспільства, пріоритет права над дер­жавою. Платону приписують такі слова: "Я бачу загибель тієї держави, де закон не має сили й перебуває під чиєюсь владою. А там, де закон — володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави та всі блага, що їх можуть дарувати державам боги". Закон повинен виражати головні цінності людини. Це, насамперед, упо­рядкованість життя суспільства та його розвиток, свобода й відповідальність особи, рівність і справедливість. У пра­вовій державі пріоритет права над державою виражається в тому, що закон тут спрямований на захист прав людини максимальною мірою, яка не суперечить інтересам інших людей та суспільства в цілому. Причому процедури підго­тування і прийняття законів мають бути істинними, тобто вирізнятися демократичним характером і водночас забез­печувати високий правовий рівень законів.

Взагалі демократія — саме та форма політичної орга­нізації суспільства, яка здатна забезпечити максимальний простір для реалізації всього розмаїття цінностей, інтере­сів громадян. Найважливішою перевагою демократії є її спроможність, на відміну від плутократії, олігархії, мафії, режиму особистої влади, військової хунти тощо, створити політичні механізми здійснення гармонії інтересів усіх чле­нів суспільства. Найповніше виявляється взаємний зв'язок цінностей, інтересів та демократії у ставленні більшості до меншості. Якщо меншість позбавлена можливості відкрито, в межах загальноприйнятих законів і процедур, обстоюва­ти свої інтереси, то демократія стає формальним виправ­данням диктатури. Становище меншості повинно бути га­рантоване від переслідувань і репресій за інакомислення. Демократія повинна стати не лише політичною формою реалізації гармонії інтересів громадян, а й реальним прин­ципом організації колективної діяльності, що забезпечує активну і рівноправну участь у ній всіх членів колективу. За такого підходу кожному громадянинові, кожній соці­альній верстві або групі забезпечуються право і реальна можливість відкрито виражати свої погляди, в тому числі

5 в ситуаціях, коли ці погляди відмінні від програми панів­ної більшості¹.

Протягом тривалого часу більшість суспільних відно­син у нашій країні регулювались указами та урядовими постановами, які далеко не завжди відповідали особистіс-ним (і рівночасно загальнолюдським) цінностям. Так, у за­конодавстві УРСР у 1988 р. було лише 50 законів і 749 підзаконних актів, прийнятих починаючи з 1919 р. У пра­вовій державі таке співвідношення має бути оберненим. Під час формування законодавства слід звести до мінімуму необхідність підзаконних актів.

Зв'язаність самої держави, всіх її органів законом, який виражає справжні людські цінності, — третій принцип. Сутність його полягає в тому, що держава, яка видає за­кон, не може сама його порушувати, мусить нести політич­ну, правову і моральну відповідальність перед громадянами за невиконання взятих на себе зобов'язань. Відсутність на­дійних правових механізмів контролю суспільства за діяль­ністю держави призводить до порушення прав людини. Цей принцип спрямований проти різних форм сваволі, анархії, вседозволеності, що надзвичайно важливо, оскіль­ки об'єктом регулятивної дії закону виявляється найсклад­ніша, найвідповідальніша і "найнебезпечніша" зона в житті суспільства — політична, державна влада, та ділянка сус­пільного життя, де можуть відбутися непомірна її концент­рація, зловживання, узурпація. Закон, дія якого поширю­ється на політичну, державну владу, стає фактором, здат­ним за відповідного рівня розвитку демократії та культури протистояти негативним явищам у цій сфері. Недарма На­полеон щодо підготування конституції казав: "Пишіть так, щоб було коротко і незрозуміле". У такий спосіб він намірявся уберегти верховну владу від конституційних обмежень.

У недалекому минулому працівники нашого державно­го апарату виявляли зневажливе ставлення до закону, що призводило до правопорушень. Без формування правової культури службових осіб, без підвищення авторитету пра­ва, тих високих цінностей, які воно виражає, в суспільній свідомості побудова правової держави буде неможливою.

Див СиренхоВ.Ф. Интересм — вдасть — управление. — К., 1991. — С. 128—133.

Четвертий принцип — непорушність цінностей, що ви­ражають природу особи, як-то: ЇЇ свободи й відповідаль­ності, прав та інтересів, честі й гідності, їх охорона і га-рантованість. Право, закон уособлюють норму свободи й відповідальності, а забезпечення прав і свобод особи через закон — важлива функція правової держави. Конституція правової держави закріплює економічні, політичні, соці­альні, культурні, особисті права громадян. Конституцію України побудовано за цим принципом. Зокрема, ст. 21 проголошує: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", їх порушення розглядаються в Основному Законі як діяння, спрямовані не лише проти окремої особи, а й проти держави. Додамо, що законодавство повинне не лише гарантувати вказані права, а й формувати такий спосіб життя суспільства, який потребує творчих засад, таланту, індивідуальності, утверджувати їхній статус важ­ливих чинників соціального життя¹. Велике значення в цьому аспекті має ст. 54 Конституції України, яка гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової й технічної творчості та захист їхньоД' інтелектуальної власності.

Пріоритет права особи, домінування загальнолюдських і міжнародно-правових норм — це ідеал, до якого має прагнути українське суспільство у своєму державно-пра­вовому розвитку. Одначе, підкреслює В. М. Костицький, це суспільство має пройти еволюційну фазу національного відродження, сутністю якого є національне самоусвідом­лення українців як спільності, у котрої за плечима тисячо­ліття історичного розвитку, відродження й подальший роз­виток української культури, науки, економіки. Тому полі-тико-правова доктрина фази українського національного відродження повинна грунтуватися на інтегральному під­ході щодо взаємозв'язку, цілісності прав особи, родини (сім'ї) та нації. Оскільки питання стоїть взагалі про існу­вання української нації, то в цій триєдиності системоутво-рювальним має бути право нації².

Див.: Табачковский В. Г. Мировоззренческая культура й активизация человече-ского фактора // Перестройка мншления й научное познание. — К., 1990. — С. 16. 2

Див.: Костицький М. В. Політико-правова доктрина як основа побудови ук­раїнської держави і права // Вісн. Львів ун-ту. — Сер. юрид. — Вип. 31. Проблеми державотворення в Україні. — Львів, 1994. — С. 5.

Взаємна відповідальність держави та особи — п'ятий принцип, який відображає моральні цінності у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення. Ця взаємна відповідальність є необхідною заради гармонії між державою та особою, по­трібної для нормальної життєдіяльності суспільства. Вста­новлюючи в законодавчій формі свободу суспільства та особи, сама держава не вільна від обмежень у власних рішеннях і діях. Завдяки законові вона повинна перебирати обов'язок забезпечити справедливість у своїх відносинах із громадянином, громадськими організаціями, а також з іншими державами.

З іншого боку, не менш важливою слід уважати відпо­відальність особи перед державою. За нещодавніх часів за­стою, приниження інтересу громадян до справ суспільства і держави, зрівнялівки, пригнічення самостійності та ініціа­тиви почуття відповідальності у суспільстві послабилося. Подолати цей стан можна залученням громадян до гро­мадських і державних справ та посиленням відповідальнос­ті за їхні вчинки. У формуванні взаємної відповідальності держави та особи важливе значення має висока пра­вова культура як працівників державного апарату, так і громадян.

Шостий принцип: якщо правова держава забезпечуєть­ся у правовій сфері приматом права над державою, то в галузі державного будівництва вона здійснюється через реалізацію ідеї поділу влади. Держава у соціально-управ­лінському призначенні неможлива без скоординованого здійснення трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Аби держава функціонувала право­вим чином, необхідно, щоб між органами держави, через які реалізуються ці напрямки владного регулювання і які відчужують їх від народу, були стосунки "стримування і противаги". У такій інтерпретації поділ влади виступає структуроутворювальним принципом організації та діяль­ності державної влади. Західні теорії демократії й парла­ментаризму обстоюють та обґрунтовують не тільки прин­цип поділу влади, а й принцип поділеної демократії, сутність якого зводиться до того, що елемент узгодженості

Дата добавления: 2015-05-22