Соціальні функції освіти

Освіта пов’язана майже з усіма сферами суспільного життя, і цей зв’язок реалізовується через особистість, яка включена в економічні, політичні, духовні, та решту видів соціальних зв’язків.

Деякі дослідники, вважають, освіту спеціалізованою підсистемою суспільства, цільова функція, якої співпадає з метою суспільства. Якщо, розглядати різні галузі господарства, наприклад, ті які, виробляють певну духовну та матеріальну продукцію, також послуги для людини, то система освіти робить саму людину, і впливає на її інтелектуальний, моральний, естетичний, етичний та фізичний розвиток, тим самим визначаючи одну із соціальних функцій освіти – гуманістичну.

Реалізація засад світогляду, в основі яких лежить повага до людей, піклування про них, переконання в їх великих можливостях до самовдосконалення і є гуманізацією, як системою моральних, психологічних, естетичних, правових, економічних, технічних заходів з метою перероблення праці в джерело суб’єктивного задоволення особистості. Гуманізація освіти виходить з визнання самоцінності людини, її прав на свободу, та щастя в житті.

Основний зміст сучасної освіти, має не тільки включати новітні науково-технічні інформації, а ще гуманітарно-особистісно-розвинені знання та вміння, досвід творчої діяльності, емоційне та ціннісне ставлення до світу і до людини в ньому, систему моральних та етичних почуттів, що визначають її поведінку в різноманітних життєвих ситуаціях.

Відтворення культурної функції освіти, надає знанню технологічності, конструктивності, систематизованості, внаслідок чого можна знання транслювати і накопичувати. Передача знання та досвіду стає масово відкритою, де об’єктом стають обрані типи культури – домінантна, шкільна, професійна.

Щодо трансляції, та розповсюдження культури в суспільстві, то вони полягають у тому, щоб за допомогою інституту освіти відбувалася передача цінностей культури від покоління до покоління (досягнення наукового знання, здобутки в галузі мистецтва, моральні цінності та норми, також правила поведінки, досвід і навички). Освіта, протягом історії людства була головним джерелом знань, та інструментом навчання суспільства.

Власне, можна сказати, що культура кожного народу має свої національно-етнічні особливості і система освіти відіграє значну роль у підтримці, та збереженні національної культури, та індивід приймаючи у цьому участь, безпосередньо, стає носієм національної свідомості.

Виховна функція освіти укладається в забезпеченні процесів соціалізації особистості, та її громадянського становлення, передачі новим поколінням культурно-історичного досвіду. До того ж, вона тісно пов’язана зі змістом, формою і методами навчання, розвитку особистості, та здійснюється через спілкування учителя з учнями.

Аналізуючи навчальну функцію освіти, яка полягає в гарантуванні процесу опанування людиною знанням, навичкам та вмінням в рамках навчальних закладів, та різних сфер життєдіяльності нашого суспільства, окрім змістового компоненту, навчання виступає не лише як процес передачі знань, але і як засіб розвитку мислення учнів. Об’єктивно навчання не може не виховувати певних поглядів, переконань, відносин, якостей особистості, та формування особистості взагалі неможливе без засвоєння системи етичних і інших понять, норм і вимог.

Соціально-економічна функція освіти, пов’язана з формуванням професійно-кваліфікаційного складу населення, проте, система освіти відповідає за відтворення професійно-освітнього складу жителів, при цьому деяке перевищення освітнього рівня над вимогами робочого місця відіграє позитивну роль у провадженні, загалом створює резерв творчо – активного та кваліфікаційного потенціалу людини. Відповідним чином, освіта вносить в матеріальні потреби людей логічні стандарти, сприяючи становленню та збереженню економіки, і одним з вигідних вкладень капіталу є вкладання в освіту.

Вважається, що інтеграційна функція освіти – залучає до єдиних цінностей, навчає визначеним нормам, стимулює та єднає дії людей.

В умовах найрадикальніших змін у світі, внаслідок стрімкого ускладнення суспільного, політичного, духовного, культурного життя, запровадження в обіг інформації про складні процеси глобального характеру, людина, щоб раціональніше орієнтуватися, та усвідомлено брати участь у цих процесах, та робити правильні оцінювальні дії – має бути добре освіченою.

В сучасному світі, освіта, завдяки важливим функціям, грає інтегративну роль при формуванні соціальних спільнот та інститутів суспільства, формуванню взаємодіючої особистості. Освіта, виступає єдиним інститутом суспільства, на якому будується і формується кількість взаємин між соціальними спільнотами та їх представниками. Великі вкладання в якісну освіту збільшать потужність економіки країни. Завдяки освіті, здійснюється обмін знаннями, інформацією, можливостями між верствами суспільства, між колективами, державами, людьми, і таким чином, здійснюється комунікативна функція освіти.

3. Типи культурного успадкування та інститути освіти

Освіта є спільним процесом формування усіх граней особистості, що визначає процес адаптації людини в суспільстві, та спрямована на досягнення соціальних ідеалів.

У цьому вигляді, освіта, є цілком невід’ємною частиною функціонування суспільної структури і кожної її частини окремо. Втім, освіту, можна охарактеризувати як суспільне явище, спеціально організоване для реалізації функцій виховання і навчання, спрямованих на задоволення потреб самого індивіда, суспільства, держави.

Успішне функціонування будь-якої соціальної структури можливе лише за умови прийняття й прямування кожним членом товариства правил, виведених на основі природного і суспільно-історичного досвіду. Людина затверджується, як особистість у процесі вивчення суспільних норм, що визначає можливість виконання ними соціальних функцій.

Разом з тим, уявлення, саме через соціалізацію, представляє собою процес, що не припиняється на всьому протязі життя і цей процес, обумовлений такими факторами, як зміна місця проживання, сімейний стан, старіння і т.п. Соціалізація у такому стані представляє соціальну адаптацію, однак цим не обмежується, вона включає в себе розвиток і визначення свого суспільного становища, та саморозвиток в особистісному плані. До того ж, подібні процеси реалізуються як мимоволі, так і організовано, за участю усього суспільства, спеціалізованих інститутів і самої людини. Цей цілеспрямовано організований процес управління соціалізацією і називається освітою, що є дуже складним суспільно-історичним явищем, та має безліч граней і характеристик.

Освітня система є надзвичайно важливим суспільним інститутом. Вирішуючи проблеми становлення освітніх, та особистісних цінностей, неминуче можна прийти до формування різних типів освіти. Перший тип характеризується адаптивною практичною спрямованістю, залишивши тільки відомості, потрібні для підтримки життєдіяльності людини. Другий тип, має велику культурно-історичну орієнтацію, розуміється отримання інформації, яка не є необхідною для підтримки життя.

Обидва цих типу освіти, неспроможні повною мірою оцінити внутрішні ресурси, якими володіє людина, потреби виробничого процесу та завдання, які поставлені перед структурою освіти. Аби, запобігти проблем, пов’язаних з наявністю недоліків і в першому, і в другому типах освіти, при складанні соціально – педагогічних проектів, необхідно забезпечити їх культурно-гуманістичну спрямованість. Людині в сучасному суспільстві потрібно об’єктивно сприймати усі аспекти громадського життя, адекватно оцінювати свої сильні й слабкі сторони, бути відповідальною за свої дії.

Термін соціальний інститут, застосовується разом з поняттям соціальної ролі і соціальної групи, проте це поняття, є також сукупністю правил, зв’язків та соціальних норм, що пов’язані з певним соціальним контекстом, який може допомогти реалізації найважливіших соціальних функцій, також соціальний інститут об’єднує найважливіші суспільні цінності, та процедури, які власне і задовольняють основні потреби суспільства.

Чимало дослідників проводять межу між соціальним інститутом, та соціальною групою лише у кількісному вимірюванні, бо саме соціальним групам властиві певні групові моделі поведінки, де група – є сукупністю індивідів, а інститут – є системою соціальних зв’язків, та сукупністю соціальних норм, що мають реалізуватися на практиці.

У даному разі, соціальні інститути є стійкими моделями поведінки людей і їх соціальних організацій у певній сфері діяльності, водночас це поняття застосовується у багатьох значеннях стосовно сім’ї, держави, права, політики тощо.

Якщо розглядати ззовні соціальний інститут, то він виглядає як сукупність установ представлених матеріальними засобами, які здійснюють конкретну соціальну функцію. Дещо інакше, в цьому відношенні розбудовується про внутрішню сторону соціального інституту – це сукупність норм, цінностей, доцільно орієнтованих стандартів поведінки в певних ситуаціях людини. Наприклад, якщо розглядати юстицію, як один з соціальних інститутів, зовні вона є сукупність осіб судді, прокурори, адвокати, нотаріуси, а заклади суди, прокуратури, виправні заклади тощо, і використовування ними матеріальних засобів – будівлі, обладнання, фінанси тощо. Адже, зі змістовної сторони соціальний інститут юстиції, представляє собою сукупність стандартизованих зразків поводження правомочних облич, що забезпечують виконання даної соціальної функції. Зазначені стандарти поводження втілюються в соціальних ролях, характерних для системи юстиції – роль судді, прокурора, адвоката.

До структури соціального інституту входять: функції соціальних позицій та ролей; соціальні норми і санкції, що регулюють функціонування даної соціальної галузі; група осіб, яка професійно зайнята у цій галузі; сукупність організацій та установ, що функціонують в даній сфері; матеріальні засоби та ресурси забезпечуючи функціонування сфери.

До того ж, здійснюючи свої функції, соціальні інститути заохочують дії вхідних у них осіб, тобто контролюють, упорядковують поведінку індивідів. Причому, соціальні інститути задовольняють потреби суспільства і регулюють використання ресурсів якими вони володіють.

Соціальний інститут, представляє собою більш широку освіту, ніж організація. Основні ознаки, які властиві соціальним інститутам: історичність, тобто стабільність у просторі та часі; специфічність інституціональної поведінки, що реалізує взаємозалежність індивідів цілісною системою взаємодії; обов’язковість норм і вимог цієї інституалізованої форми діяльності для більшості представників даного роду.

Разом з тим, саме через типи потреб суспільства виокремлюють відповідним чином різні типи соціальних інститутів: економічні, що займаються виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ і послуг (власність, кошти, банки, господарчі об’єднання різного типу); політичні, одночасно пов’язані зі встановленням, підтримкою і виконанням влади (держава, політичні партії, прокуратура, парламентаризм); культурні, поруч із тим створені задля зміцнення культури, соціалізації молодого покоління (освіта, наука, мистецтво); релігійні, що задовольняють духовні потреби індивідів; інститут шлюбу й сім’ї.

Отже, до соціального інституту, входять функції закріплення та відтворення суспільних відносин у певній галузі, функції інтеграції та згуртування суспільства, функції регулювання та соціального контролю, та комунікативна функція.

До кожного соціального інституту можна віднести наступні види функцій:

- явні функції, для виконання яких і створюється даний соціальний інститут, тобто функції, які відповідають його меті, наприклад, якщо розглядати соціальний інститут сім’ї, то у даному випадку він є відтворенням потомства, його вихованням і прилученням до соціального життя;

- латентні (приховані) функції, можна зазначити, що вони є позитивними наслідками виконання явних функцій, що виникають в процесі життєдіяльності соціального інституту, і не є зумовлені метою даного інституту, наприклад, латентна функція інституту сім’ї – є соціально-статусною, тобто завдяки цієї функції передається певний соціальний статус від одного покоління іншому в межах родини;

- дисфункції, явища невідповідної діяльності соціального інституту наявним соціальним потребам, наприклад, зовні явища дисфункції соціального інституту виражатимуться у недостачі підготовлених кадрів, матеріальних коштів, організаційних вадах тощо; з змістовного погляду дисфункції виявляються у неясності цілей діяльності, невизначеності функцій, падіння соціального престижу і авторитета даного інституту.

Вважається, що інституалізація, представляє собою процес надання різним типам соціальної діяльності форми соціальних інститутів, або це процес упорядкування, формалізації і стандартизації соціальних зв’язків. Він включає у себе, декілька моментів виникнення певних суспільних потреб у нових типах соціальної діяльності і відповідних до них соціально-економічних, та політичних умов; розвитку необхідних організаційних структур, пов’язаних з ними соціальних норм, та регуляторів поведінки, інтерналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на їх основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій і сподівань.

В якості ознаки інституалізації соціальної галузі, можна розглядати появу нової соціальної спільності, що може бути зайнята спеціалізованою діяльністю, появою соціальних норм, що регулюють цю діяльність, установ і організацій, забезпечуючи захист певних інтересів.

Втім, освіта стає соціальним інститутом, коли виникає особлива соціальна спільнота, зайнята професійною діяльністю з навчання і виховання, одержує розвиток масова школа, спеціальні норми, що регулюють процес передачі соціального досвіду.

До того ж, освіту можна розглядати, як процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок розвитку особистості, це реальний рівень знань, якостей людини та її фактична освіченість, у той же час формальним результатом цього процесу є атестат, диплом, свідоцтво. Якщо розглядати освіту як систему, то можна визначити різні її рівні: дошкільна, початкова, середня, вища, аспірантура. Види системи освіти: масове і елітарне; загальне і технічне.

У сучасному вигляді освіта з’явилася в Стародавній Греції, де переважала приватна сімейна освіта. Щодо елітарних шкіл, то вони формували художній смак, вміння співати, грати на музичних інструментах тощо. Проте фізичний розвиток і військові здібності уже розвивалися в гімназіях. Саме у Давній Греції зародилися основні типи шкіл: гімназія, ліцей (є місцем викладання філософії Аристотелем), академія (Платон).

У Давньому Римі школа ставила за мету вирішення прикладних, утилітарних завдань, була спрямована на підготовку воїнів і держовотворців, у ній панувала жорстка дисципліна. Вивчалися мораль, право, історія, риторика, література, мистецтво, медицина.

У середні віки формується релігійна освіта, функціонує три види навчальних закладів: церковна – приходські, кафедральні, світські.

У ХІІ -ХІІІ віках в Європі виникають університети, під час їх колегії для вихідців із найбідніших прошарків. Типові факультети: мистецтва, права, теології та медицини.

Соціальні зміни, що сприяли розвитку освіти, та першою з таких змін стала Демократична революція. Як бачимо на прикладі Французької революції (1789-1792 рр.), яка була спричинена прагненням не аристократичності верств населення брати участь в політичних справах. У відповідь на цю вимогу було розширено можливості здобуття освіти: бо нові актори на політичній сцені не повинні представляти собою неосвічені маси, щоб брати участь у голосуванні, народні маси повинні хоча б знати букви. Масова освіта була тісно пов’язана з участю народу в політичному житті.

Ідеал суспільства рівних можливостей є інший аспект демократичної революції, що проявлявся у різних формах, у різні часи багатьох країн. Оскільки вважається, що отримання освіти – головний засіб забезпечення соціальної мобільності, рівні соціальні можливості стали майже синонімом рівного доступу до освіти.

Другою надзвичайно важливішою подією в історії сучасної освіти стала промислова революція. На ранніх етапах розвитку промисловості, коли технологія була примітивною, а робітники мали низьку кваліфікацію, не було потреб в освічених кадрах. Однак розвиток промисловості в широких масштабах вимагав розширення системи освіти для підготовки кваліфікованих працівників, які могли б виконувати різні види діяльності.

І остання важлива зміна, що сприяла розширенню системи навчання, пов’язана з розвитком самого інституту освіти, коли інститут зміцнює своє становище, утворюється група, об’єднана спільними законними інтересами, що висуває свої вимоги до суспільства – наприклад, для підвищення свого престижу, чи матеріальної підтримки з боку держави.

Як соціальний інститут освіта формується в ХІХ столітті, коли з’являється масова школа. У ХХ столітті роль освіти постійно збільшується та росте формальний рівень освіти населення.

Втім, освіта покликана передавати від покоління до покоління цінності правлячій культури. Однак ці цінності змінюються, тому зміст освіти також зазнає змін. Якщо в древніх Афінах головна увага приділялася мистецтву, то у Давньому Римі головне місце посідала підготовка воєначальників і державотворців. У середні віки, в Європі, освіта концентрувалася на засвоєнні християнського вчення, у період Ренесансу знову спостерігався інтерес до літератури і мистецтва. У сучасному суспільстві акцент робиться на вивченні природничих дисциплін, а також велику увагу приділяють розвитку особистості, тобто гуманізації освіти.

Серед різних цілей освіти виділимо три основні:

- екстенсивна мета освіти, що передбачає передачу накопичених знань, здобутків культури, допомагає учням у самовизначенні на культурному поприщі;

- інтенсивна мета освіти, залежить від розвитку якостей студентів, для формування у них готовності не лише засвоювати визначені знання, але й постійно поглиблювати їх та розвивати творчий потенціал;

- продуктивна мета освіти, передбачає підготувати учнів до тих видів діяльності, яким належить їм займатися у тій структурі зайнятості, яка склалася.

В сучасній науковій літературі чітко визначаються основні тенденції оновлення освіти на рубежі XX століття: демократизація всієї системи навчання й виховання; підвищення значущості фундаментальних компонентів освіти; гуманізація та гуманітаризація освіти, використання новітніх технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти, як на національному, так і на світовому рівнях.

Таким чином, головною ідеєю реформування є розбудова освіти на засадах принципу безперервності, що передбачає постійне поповнення знань людини, та її духовного вдосконалення протягом усього життя.

Питання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає філософський сенс соціальних цінностей освіти.

2. Назвіть суть науково-філософського засобу взаємодії людини з навколишнім матеріальним світом.

3. Яка ціннісна специфіка української культури.

4. Порівняйте загальні риси і відмінності духовного розвитку українського та російського народів.

5. Розкрийте значення поняття "соціокультурний тип освіти".

6. Які, на ваш погляд, основні риси сучасного ідеалу освіченості.

7. Назвіть і поясніть основні вимоги до філософської культури педагога.

Дата добавления: 2015-05-22