Філософія модерну і постмодерну

1. Позитивізм у контексті філософії модернізму

2. Діалектичне розуміння історії в марксизмі

3. Антропологічна проблематика в сучасній філософії

Переходячи до вивчення першого питання даної теми «Позитивізм у контексті філософії модернізму», слід знати, що модернізм (від фр. moderne – новітній, сучасний) – це система течій у мистецтві і філософії, виникнення яких відноситься приблизно до 70 – х рр. ХІХ ст. Основними ідеями модернізму як культурної хвилі є розпочинання нового життя, нового відчуття часу, пріоритету «сучасного» над «застарілим». Розвиток суспільства має відбуватися на основі чотирьох принципів: демократії, домінування індустрії, техніки і природничих наук. Ідеальна особистість епохи модернізму сама створює історію і виступає центром культурно-історичного процесу. Культурна свідомість модернізму будується навколо ідеї нескінченного прогресу, який розуміється як тотальне підпорядкування світу людській волі. Культура епохи модернізму вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя і праця мають високе призначення. Ця впевненість була зруйнована двома світовими війнами, які показали, що досягнення людського розуму можуть бути спрямовані проти людини.

Загальна світоглядна і культурна криза 60 – 70-х рр. ХХ ст. породила нову ідеологію мистецтва, яка отримала назву постмодернізм. Основою формування постмодернізму став філософський дискурс про модерн, розпочатий Ф. Ніцше, М. Вебером та ін. Домінантною в цьому дискурсі була думка про те, що епоха модерну спровокувала активізацію таких негативних культурних явищ, як європоцентризм, технократизм, тоталітаризм, споживацький спосіб мислення.

Основними характеристиками постмодерністської культури є:

1. дискретність;

2. локальність;

3. фрагментованість;

4. випадковість;

5. акцентування ігрового начала;

6. антиантропоцентрізм;

7. відсутність жорсткий опозицій і універсальних ідеалів.

Постмодернізм тісно пов'язаний з розвитком структурної лінгвістики і герменевтики. Сама культура в постмодернізмі розуміється як сукупність текстів. Метою людини є інтерпретація того чи іншого культурного тексту.

Найбільш яскраві представники постмодерну: Ж.-Ф. Ліотар (1924 – 1998), Ж. Бодрійар (1929 – 2007), Ж. Дельоз (1925 – 1995), Ж. Дерріда (1930 – 2004), Р. Рорті (1931 – 2007).

Позитивізм сформувався в 30 – 40-і рр. ХIХ ст. Засновниками цього напрямку були француз О. Конт (1798 – 1857) і англієць Г. Спенсер (1820 – 1903).

Позитивізм намагався побудувати систему знання, яке є безперечним, точним і знайти науковий метод, який дозволив би створювати таку систему позитивного знання. Класичній німецькій філософії позитивізм протиставив «корисне» і «зручне» для застосування в житті знання, істина в якому осмислюється на основі точного експериментального знання.

Представник другої історичної форми позитивізму Е. Мах (1838 – 1916), вважав, що речі є «комплексами відчуттів». До суми відчуттів він зводив і людину. Послідовники Маха заявляли, що будь-яке позитивне (наукове) знання є знанням філософським, тому філософія не може мати свого окремого від інших наук предмета.

Третя форма позитивізму виникає в 20 – ті рр. XX ст. під загальною назвою неопозитивізм (грец. neos – новий та лат. positivus – позитивний, заснований на досвіді). У ньому поєднуються різні теорії: логічний позитивізм, логічний емпіризм, логічний атомізм, філософія лінгвістичного аналізу, аналітична філософія, критичний раціоналізм.

Найбільш відомі представники: М. Шлік, Р. Карнап, А. Айер, Б. Рассел, Ф. Франк, Л. Вітгенштейн.

Основні ідеї неопозитивізму: а) Філософія повинна займатися аналітичною діяльністю, тобто з'ясуванням логічного сенсу мови конкретних наук; б) головне в філософії – не метод пізнання, а тлумачення знань, отриманих конкретними науками.

Постпозитивізм – це поняття, що існує для позначення низки сучасних західних філософських течій, які виникли в 50 – 70-ті рр. ХХ ст. і критикують неопозитивізм. В основному вони близькі до логічного емпіризму. Сюди відносять критичний раціоналізм К. Поппера, прагматичний аналіз У. Куайна, методологію науки Т. Куна та ін.

Основні ідеї: а) послаблення уваги до формальної логіки, б) звернення до історії науки; в) відсутність жорстких меж між емпірією і теорією, наукою і філософією.

Студенту слід пам'ятати, що сучасний позитивізм привертає увагу вчених, для яких пошук істини є головним питанням їх діяльності. Позитивізм у всіх своїх різновидах є формою вираження незадоволеності традиційними філософськими системами і відображає спробу дослідників посилити опертя філософії на досягнення науки, шляхом їх ототожнення і абсолютизації.

Приступаючи до вивчення другого питання «Діалектичне розуміння історії в марксизмі», необхідно пам'ятати, що основні положення цього теоретичного напрямку були сформульовані К. Марксом (1818 – 1883) і Ф. Енгельсом (1820 – 1895).

У марксизмі творчо перероблені три класичні джерела: гегелівська діалектика, теорія соціалістів Сен-Симона (1760 – 1825), Ж. Фур'є (1772 – 1837) та Р. Оуена (1771 – 1858) і теорія економістів А. Сміта (1723 – 1790) і Д. Рікардо (1772 – 1823).

У результаті К. Маркс і Ф. Енгельс створили діалектичний матеріалізм.

Вони перенесли діалектико-матеріалістичні принципи в сферу соціальних відносин і сформулювали матеріалістичне розуміння історії (історичний матеріалізм), розробивши: 1) проблему формаційного підходу до розвитку суспільства, 2) ідею взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості при домінуючому впливі першого; 3) положення про спосіб виробництва як основу життя суспільства (його буття) та економічних відносинах як основоположних для всіх інших соціальних відносин.

Глибокий філософсько-економічний аналіз притаманний марксизму в трактуванні соціального відчуження, антигуманного характеру ринкових відносин.

У своїй теорії К. Маркс і Ф. Енгельс заклали в основу історичного процесу виробничі відносини, у зв'язку з якими виділили п'ять основних формацій – п'ять типів суспільства на певній ступні історичного розвитку: а) первіснообщинний лад; б) рабовласницький лад; в) феодалізм; г) капіталізм; д) комунізм (проміжною стадією на шляху до якого є соціалізм).

Історія, з точки зору марксизму, це процес зміни формацій, перехід між якими здійснюється революційним шляхом (через конфлікти, пов'язані з класовими протиріччями). Класи – це соціальні групи, що знаходяться по відношенню одна до одної в нерівному положенні і стані боротьби, а також групи, що розрізняються по відношенню до засобів виробництва. В результаті революції до влади приходить пригноблений прогресивний клас. Справжня революція не може бути національною або локальною, вона повинна бути світовою. При цьому слід враховувати значну умовність такої класифікації, тому що «чистих» формацій не існує, це лише теоретичні конструкти, покликані допомогти у філософсько-економічному осмисленні історичного розвитку суспільства.

Виробничі відносини – це відносини між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, споживання і обміну матеріальними благами. Вони складають базис суспільства і визначають надбудову (мистецтво, релігію, мораль, політику і т.ін.)

Фундаментом суспільства є продуктивні сили – здібності, знання та засоби виробництва, а також рівень розвитку продуктивних технологій.

Сьогодні існує ціла низка моделей марксистської філософії: 1) автентичний (справжній) марксизм, взятий на озброєння соціал-демократичними партіями, 2) неомарксизм – перетворення поглядів Маркса під впливом ідей екзистенціалізму, позитивізму, фрейдизму, неотомізму тощо; 3) розвиток марксизму, пов'язаний з критикою філософії К. Маркса; 4) сталінізм, що орієнтується на марксистські догми.

В цілому марксизм – це вчення, яке здійснило колосальний вплив на розвиток філософської думки. Разом з тим, студент повинен чітко розуміти, що ідеї марксизму, зокрема такі як диктатура пролетаріату та безкласове суспільство не витримали перевірки часом, виявилися утопічними.

При розгляді третього питання «Антропологічна проблематика в сучасній філософії» студент повинен розуміти, що сучасна філософія особливу увагу приділяє проблемам антропології, тобто, проблемам людини.

Одна з таких концепцій отримала назву «філософії життя». Її засновниками були Ф. Ніцше (1844 – 1900), А. Бергсон (1859 – 1941), О. Шпенглер (1880 – 1936). У цій філософії головна увага приділяється питанням історії суспільному житті, культурі, світогляду людини, «вічних питань» про сенс життя, про природу всього сущого.

Найпомітнішою фігурою в цьому філософському напрямку був німецький філософ Ф. Ніцше. Він розвивав ідею про те, що сутністю і законом світу є воля до влади, панування сильних над слабшими. Ніцше висунув ідею «надлюдини». У своїх роботах він створив ідеал цієї людини, званого «білявої бестією, новим варваром, істотою, віддавшись інстинктам дикого звіра». У своїй діяльності «надлюдина» керується не стільки розумними началами і нормами, скільки фізіологічними потребами і прагненням до влади. Водночас, як вважає Ніцше, цей «супермен» наділений вищими чеснотами, досконалістю і повинен стати творцем більш досконалих форм життя і стосунків в суспільстві, яке, в свою чергу, повинно бути розплідником по вирощуванню сильних особистостей.

Вся біда суспільства, на думку Ніцше, в тому, що люди, сприйнявши вчення християнства про рівність перед Богом, вимагають рівності на Землі. Ідеї ​​соціальної рівності він протиставляє ідею про природну, фатальну нерівність людей. Існує раса панів, покликана керувати, стверджує Ніцше, і раса рабів, яка повинна коритися. Тому треба відмовитися від християнської моралі, «моралі рабів» і визнати «мораль господарів», які не знають жалю і співчуття (сильному – все дозволено).

Релігію Ніцше замінює положенням «про смерть бога» і «вічне повернення» як існування безсмертної душі.

Неприборкана воля до влади, волюнтаризм і переконання в ілюзорності всіх наукових і моральних уявлень є головними ідеями цієї філософії.

Актуалізація ідей Ніцше, Дільтея та інших мислителів на початку ХХ ст. привела в Німеччині до формування антропологічного напряму у філософії або філософської антропології.

Основними її представниками є М. Шелер (1874 – 1928), Г. Плеснер (1892 – 1985), А. Гелен (1904 – 1971). Це філософський напрямок претендує на створення «синтетичної» концепції людини, відповідно до якої, людина виступає як вільна, незалежна особистість, з поведінкою обумовленим, в першу чергу, своєю внутрішньою сутністю.

У 20-х рр. ХХ ст. там же – у Німеччині – виникає екзистенціалізм (лат. ехsistеntia – існування). Його ідейними попередниками були С. К'єркегор, Ф. Ніцше, Е. Гуссерль.

Основні представники екзистенціалізму в Німеччині: К. Ясперс, М. Ґайдеггер. У Франції: Г. Марсель, Ж.-П. Сартр. В Росії: М. Бердяєв, Л. Шестов. Представниками екзистенціалізму були талановиті письменники А. Камю, С. Бовуар, Ф. Кафка та ін.

Доктрина екзистенціалізму ділить світ на «недійсності», відчужений, в який людина йде, щоб втекти від самого себе, і світ «справжній», в якому він сам себе вибирає – світ індивідуального внутрішнього «Я».

Основна категорія цієї філософії – «існування». Але існування – це не емпіричне буття людини, а надіснування – переживання, самосвідомість – те, що є стимулом людської діяльності. Воно глибоко індивідуально і не піддається науковому визначенню. Існувати – значить вибирати, відчувати, бути вічно стурбованим самим собою.

Екзистенціалізм закликає людину бунтувати, знаходити в собі сили для боротьби з абсурдністю соціального світу. Жити – значить боротися. У цьому покликання людини.

Витлумачуючи роль науки як загрозу людському існуванню, екзистенціалізм основний акцент робить на філософію. Вона повинна зайнятися людиною, допомогти уникнути деперсоналізації особистості.

Специфічно поставлена ​​в екзистенціалізмі проблема свободи. У Ясперса свобода – це свобода волі, свобода вибору. Вона не може бути пізнана, не може мислитися об'єктивно. Пізнання – справа науки, свобода - справа філософії. У Сартра свобода визначається можливістю людини діяти, а вибір мети – це вибір свого буття. Людина є такою, якою вона себе вибирає (наприклад, боягуз або герой).

Kрім зазначених вище концепцій людина перебуває в центрі уваги психоаналізу (неофройдизму) і персоналізму.

Основоположником психоаналізу або фройдизму був З. Фройд (1859 – 1939). Головна проблема цього філософського напряму – несвідоме. Психічне (несвідоме) для психоаналітиків виступає основою для розуміння сутності людського буття в його різноманітних вимірах.

Персоналізм (лат. persona – особистість, маска) виник наприкінці XIX – початку ХХ ст.ст. Основні представники: Б. Боун (1847 – 1910), В. Штерн (1871 – 1938), Е. Муньє (1905 – 1950). З точки зору персоналізму, особистість є первинною реальністю (духовним першоелементом буття) і вищою духовною цінністю.

У XX ст. стали дуже впливовими релігійні напрямки у філософії. До них відносяться: філософія католицької церкви – неотомізм, філософія православ'я, філософія ісламу, різноманітні східні релігійні вчення – буддизм, даосизм, філософія йоги та ін. Головне, що приваблює людину у моделі релігійного мислення – це проблема богопізнання.

На сьогоднішній день у суспільстві проявляється інтерес і до філософсько-релігійних концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, П. Флоренського, Ф. Достоєвського, М. Лоського.

На закінчення можна відзначити, що все нове, що з'явилося в сучасній філософії, так чи інакше пов'язане з людиною, з положенням особистості в суспільстві, з аналізом можливостей і умов суспільного прогресу.

МОДУЛЬ 2

ГЛАВА 2

Дата добавления: 2015-05-22