Наукове пізнання та інновації

1. Наука як область культурного процесу. Методи та підходи наукового пізнання

2. Проблема істини в філософії та науці

3. Емпіричні та теоретичні компоненти наукового знання

При вивченні першого питання «Наука як область культурного процесу» необхідно усвідомити сутність і значення науки як феномену духовної культури.

Наука являє собою специфічну сферу людської діяльності, спрямовану на випрацювання, систематизацію та перевірку об’єктивно-значимих знань. У цьому аспекті наука – це система знань, що розвиваються. Вона являє собою також соціальний інститут і безпосередню виробничу силу.

Частіше за все науку визначають через її власну основу, а саме: 1) наукову картину світу; 2) ідеали і норми науки; 3) філософські принципи і методи.

Під науковою картиною світу слід розуміти систему теоретичних уявлень про реальність, яка випрацьовувалась шляхом узагальнення найбільш важливих знань, накопичених науковим співтовариством на певному етапі розвитку науки.

До ідеалів та норм науки відносяться інваріанти (фр. invariant – незмінний), які впливають на розвиток наукового знання, завдають орієнтири наукового пошуку. Такими є у науці безвідносна цінність істини та новизни, вимоги неприпустимості фальсифікації та плагіату.

Безпосередніми завданнями науки є дослідження, опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які становлять предмет її вивчення.

До світоглядних витоків науки прийнято відносити міф і релігію (зокрема, християнство). Її світоглядним підґрунтям слугують: матеріалізм, ідеалізм, натуралізм, сенсуалізм, раціоналізм, агностицизм.

Специфіка наукового пізнання характеризується наступними складовими елементами: об’єктивність, системність, обґрунтованість, емпіричне підтвердження, соціальна спрямованість, зв'язок з практикою.

Від усіх інших способів освоєння світу наука відрізняється наявністю спеціальної мови для опису об’єктів дослідження та процедурою доказу істинності результатів наукового пошуку.

Студенту слід звернути увагу на ще одну особливість наукового пізнання. Воно виступає в якості міри розвиненості здатності людини до творчості, конструктивно-теоретичному перетворенню дійсності та самої себе.

Наукове пізнання тісно пов’язане з інноваціями. Термін «інновація» походить від лат. innovare – «поновлювати», «змінювати». Хоча даний термін використовується доволі широко, він відноситься, передусім, до створення найкращих та найбільш ефективних технологій, матеріалів, процесів, а також ідей, які здійснюють вплив на світовий ринок, політику та суспільство в цілому. Інновації відрізняються від винаходів тим, що вони означають докорінно нові якісні перетворення. У суспільстві інновації спрямовані на підвищення комфорту та безпеки повсякденного життя.

Наукова діяльність продукує не лише нові технології, створює матеріали, обладнання та інструменти, але, як частина духовного виробництва, вона дозволяє людям творчо себе реалізовувати, втілювати свої ідеї та гіпотези та збагачувати тим самим культуру.

Метод являє собою систему принципів, приймів і вимог, якими вчені керуються в процесі наукового пізнання. Метод – це спосіб відтворення в мисленні об’єкту, що вивчається.

Методи наукового пізнання поділяються на спеціальні (які відносяться до окремих наук), загальнонаукові та універсальні (філософські). У залежності від ролі та місця в науковому пізнанні виділяють методи формальні та змістовні, емпіричні та теоретичні. У науці має місце виокремлення методів гуманітарних і природничих наук. Специфіка перших (методи феноменології, герменевтики, синергетики) відкривається через розуміння сутності людини та її світу, специфіка других – через причинно-наслідкові зв’язки явищ і процесів природи.

До методів наукового пізнання відносяться:

Спостереження – систематичне цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ з метою ознайомлення з об’єктом. Воно може включати в себе процедуру вимірювання кількісних відношень об’єкту, який досліджується.

Експеримент – прийом дослідження, при якому об’єкт заміщується іншим об’єктом з метою виявлення тих або інших його властивостей.

Аналогія – встановлення в об’єктів певних спільних рис, якостей, відношень і висунення на цій основі гіпотези про спільність інших ознак.

Моделювання – метод дослідження, при якому об’єкт замінюється іншим об’єктом (моделлю), що є подібним до першого.

Модель підпадає під експеримент з метою отримання нових знань, які, в свою чергу, підпадають під оцінювання і застосовуються до об’єкту, який досліджується. Великої ролі у сучасній науці набуло комп’ютерне програмування, яке дозволяє моделювати будь-які процеси та явища.

Формалізація – це дослідження об’єкту з боку його форми з метою більш глибокого пізнання його змісту, що дозволяє оперувати знаками, формулами, схемами, діаграмами.

Ідеалізація – найбільше абстрагування від реальних властивостей предмету, коли суб’єкт подумки конструює об’єкт, первообраз якого існує в реальному світі («абсолютно тверде тіло», «ідеальна рідина»).

Аналіз – розчленування об’єкту, що вивчається, на окремі частини, аспекти, тенденції з метою розглянути зв’язки та відношення окремих елементів.

Синтез – прийом дослідження, який об’єднує в єдине ціле розділені за допомогою аналізу елементи з метою виявлення закономірних сутнісних зв’язків і відношень об’єкту.

Індукція – рух думки від окремого до загального, від одиничних випадків до загальних висновків.

Дедукція – рух думки від загального до окремого, від загальних положень до окремих випадків.

Метод сходження від абстрактного до конкретного – це метод теоретичного дослідження, який полягає в русі наукової думки від вихідної абстракції до відтворення в теорії цілісного образу процесу або явища, що вивчається.

Історичний метод потребує вивчати предмет у його розвитку і змінах з усіма дрібними деталями і другорядними ознаками, тобто потребує відслідковувати всю історію розвитку даного явища від виникнення до теперішнього часу у всій повноті та різноманітті аспектів.

Логічний метод є відображенням історичного, але він не повторює історію у всіх деталях, а бере найбільш важливе в ній, відтворюючи розвиток об’єкту на рівні сутності, тобто, без історичної форми.

Серед наукових методів дослідження особливе місце займає системний підхід, який являє собою сукупність загальнонаукових вимог (принципів), за допомогою яких об’єкти можуть бути розглянуті як системи.

Системний аналіз передбачає: а) виявлення залежності кожного елемента від його функцій і місця в системі з урахуванням того, що властивості цілого не дорівнюють сумі його елементів; б) аналіз поведінки системи з точки зору обумовленості її елементами, які є в неї включеними, а також властивостями її структури; в) вивчення механізмів взаємодії системи та середовища, у яке вона «вписана»; г) дослідження системи як динамічної цілісності, яка постійно розвивається.

При вивченні третього питання «Проблема істини в філософії та науці» слід виходити з того, що основними протилежними характеристиками відношення людських знань до об’єкту є істина та помилка.

Істинним виступає той образ, який є адекватним об’єкту, що відображається.

Той образ, який не відповідає своєму об’єкту, розглядається як помилковий.

На перший погляд прості визначення породжують складні проблеми, варто тільки замислитися на тим, що таке відповідність і яким є механізм її встановлення.

Відповідність означає спів падіння ознак образу та об’єкта. Якщо з кожним з ознак поняття співвідноситься ознака об’єкта, і навпаки, то поняття відповідає об’єкту.

Будь-який об’єкт має багато якостей, вимірів, властивостей, зв’язків та відношень. Знання ж про нього містить кінцеву кількість інформації.

Отже, можна сформулювати основну проблему теорії істини: Як можна встановити відповідність кінцевого за змістом знання безкінечному об’єкту? Для її вирішення необхідно розглянути основні характеристики істини: об’єктивність, конкретність і перевірка практикою.

Під об’єктивною істиною розуміється такий зміст знань, який, відображуючи реальний стан речей, не залежить від суб’єкту пізнання, не залежить ані від людини, ані від людства.

Конкретність істини проявляється в тому, що характеристика будь-якого образу як істини або помилки може бути дана не взагалі, а лише по відношенню до певних умов пізнання, до того або іншого виміру об’єкту. Отже, абстрактної істини немає, істина є завжди конкретною.

Відповідність образа предмету встановлюється через практичну діяльність.

Практика – це об’єктивний критерій істини. Існує опосередкована та безпосередня практична перевірка істини. Якщо досліджений об’єкт практично проявляє себе саме так, як це передбачалось у теорії, це значить, що наші уявлення про нього є істинними.

Розглядаючи третє питання «Емпіричні та теоретичні елементи наукового знання», слід пам’ятати, що знання у будь-якій галузі мають два тісно пов’язаних рівня: емпіричний і теоретичний. Єдність двох рівнів (шарів) наукового знання витікає з пізнавальних можливостей суб’єкту. Вказані рівні відрізняються один від одного. Ці відмінності задаються способом відображення об’єкту суб’єктом наукового пізнання. Без експериментальних даних теоретичні знання не можуть бути конкретними та достовірними, так само як і емпіричні дослідження не можуть не враховувати шляхи, прокладені теорією.

Емпіричний рівень пізнання – це рівень накопичення знань і фактів про досліджувані об’єкти. На цьому рівні пізнання об’єкт відображений з боку зв’язків і відносин, які доступні для спостереження і споглядання.

На теоретичному рівні пізнання досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії. Теоретичний, концептуальний у своїй основі, рівень наукового пізнання покликаний систематизувати, пояснювати і передбачати факти, які встановлюються в ході емпіричного дослідження.

Факт являє собою зафіксоване емпіричне знання. Він виступає синонімом понять «подія» та «результат».

Факти в науці виконують не лише роль інформаційного джерела та емпіричної основи теоретичних суджень, але й слугують критеріями їх достовірності, істинності. У свою чергу, теорія формує концептуальну основу факту: виокремлює той або інший аспект дійсності, створює мову, якою описуються факти, детермінує засоби та методи експериментального дослідження.

Наукове пізнання розгортається за схемою: проблема – гіпотеза – теорія.

Пізнання починається з усвідомлення або постановки проблеми. Проблема – це те, що ще невідомо, але потребує пізнання, це питання дослідника до досліджуваного об’єкту. Вона являє собою: 1) труднощі, перепони у вирішенні пізнавального завдання; 2) суперечливу умову питанні; 3) завдання, усвідомлене формулювання вихідної пізнавальної ситуації; 4) концептуальний (ідеалізований) об’єкт наукової теорії; 5) питання, яке виникає в процесі дослідження, практичний або теоретичний інтерес, який мотивує наукові пошуки.

Гіпотеза – це наукове припущення відносно сутності об’єкту, сформульоване на основі вже відомих фактів. Вона проходить дві стадії: висунення та перевірки. Одночасно з тим, як гіпотеза перевіряється та обґрунтовується, вона може бути відкинута як неправильна або допрацьована до рівня теоріїє.

Теорія – це форма наукового знання, яка дає цілісне відображення сутнісних зв’язків досліджуваного об’єкту. Теорія як цілісна динамічна система знань має наступну структуру: 1) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття; 2) ідеалізований об’єкт, який представлено у вигляді абстрактної моделі зв’язків і властивостей реального об’єкту; 3) логічні прийоми та методи; 4) закономірності та ствердження, які висуваються на основі головних положень теорії. Теорія виконує наступні функції: описову, пояснювальну, прогностичну, синтетичну, методологічну, практичну.

ГЛАВА 3

Дата добавления: 2015-05-22