Ставлення до релігії і церкви

Раціоналістично–позитивістський характер філософських поглядів

Свої філософські погляди Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визначає розум основою пізнання та поведінки людини. Свій раціоналізм І. Франко протиставляє ірраціоналізмові та різного роду ідеалістичним системам. Своєрідність і самобутність Франкового раціоналізму полягає в тому, що він досить добре уживається з різними позитивістськими течіями свого часу. І.Франко - вихованець Львівського та Віденського університетів, де значною мірою розвивалися позитивістські системи. Останні не могли не позначитися на становленні І.Франка як філософа. Звичайно, скажемо наперед, позитивізмом у класичному розумінні цього слова І.Франко не був, однак багато цікавого, того, що відповідало його думкам і переконанням, він міг використати, знайомлячись з творами репрезентантів цього філософського напрямку. Йому більше імпонує позитивне знання, позитивна наука, яка має справу з конкретними фактами. Франко оцінив людину як мислячу істоту, як творця, що підкоряє собі рослинний і тваринний світ. Акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей, у тому числі й тварин. Одночасно вона належить до певного етносу, риси якого відбиваються в особі індивіда. Оскільки людина живе в суспільстві, то вона виробила певні “поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності. Наука, на думку І.Франка, повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів. Український мислитель, як і позитивісти, віддавав пріоритет науці як формі суспільної свідомості, котра може перебудувати світ на краще.

Про релігію Франко писав, що релігією називається не тільки віра в якійсь надземні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди; не тільки віра в те, що і в людях є частина тої найвищої істоти (душа) і що люди повинні своїм життям і своїми учинками наближуватись до тої істоти. До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а вкінці також добра воля. Постанова жити й самому так, щоб наближувати себе і інших до тої вищої істоти. Саме ці складові релігії є, на його думку, найважливіші для розбудови суспільства. Франко стверджував, що Бог створив людину для людей і тому лише з людьми може бути щасливий. Якби Сотворитель хотів аби людина служила лише Йому, створив би її ангелом. Проте Бог дав людині найбільший дар - любов до людей і лише через неї можна осягнути Бога. Бога – це піднесена до найвищого ідеалу любов до людей. Бог є лише витвором людини на образ і подобу власних ідеалів. І. Франко, аналізуючи національні і релігійні аспекти суспільного життя, був упевнений, що не слід ототожнювати певне віросповідання з народною ідеєю. Кожна людина і спільнота особисто або спільно повинні вирішувати, що для них є більш первинним – релігія чи національність. Франко вважав, що для українців на першому місці має бути не віра, а національність, хоч й у цьому йшов всупереч думці більшості галицької інтелігенції. Тим не менш Франко ніколи не заперечував важливість релігійного чинника як духовного феномену національного життя.

Дата добавления: 2015-05-22