І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 5 страница

''Наука логіки'' Гегеля складається з учень про буття, про сутність і про поняття. В першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок3 тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і не-визначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскільки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і перебувають у ньому як ідеалізовані моменти.

Результатом становлення є наявне буття, для якого вже характерна певна визначеність — якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає втому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка не тотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Суперечлива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені категорії в їх взаємозв'язку і становлять основний зміст вчення про буття.

Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим примирення суперечностей. У наш час проблема примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальною.

Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії законуяктого, що єтривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з'ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм.

Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Визначення свободи як пізнаної в понятті необхідності, хоч і містило в собі суттєвий момент істини, та не вичерпувало останню. Воно відіграло негативну роль не лише в теорії, а й стало теоретичною основою насильницького нав'язування поглядів у тоталітарних державах.

Заключна частина ''Науки логіки'' Гегеля — це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення і результату узагальнюючої діяльності розсудку, Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. В цій частині ''Науки логіки'' Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

У ''Філософії природи'' Гегель з'ясовує, яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Ця книга складається з трьох розділів — механіки, фізики і органічної фізики. В механіщ аналізується ряд категорій і понять, зокрема категорії матерії, часу і простору як єдності простору і часу. З категорій простору й часу Гегель виводить категорії руху. Проблема матерії, поряд з іншими, розглядається і в другому розділі книги. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке він піддав аналізу в третьому розділі ''Органічна фізика''.

''Філософія природи'' - одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча і в ній мають місце цікаві думки і тонкі спостереження.

Заключна частина ''Енциклопедії філософських наук'' ''Філософія духу'' — це вчення як про свідомість, такі прорізні види людської діяльності. Цей твір складається з трьох розділів, присвячених відповідно проблемам суб'єктивного, об'єктивного і абсолютного духу.

Розділ вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячене проблемам індивідуальної свідомості. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії — у формі уявлення, а у філософії — у формі поняття, цієї найдосконалішої, найа-декватнішої форми пізнання. У ''Філософії духу'' особливо дає про себе знати здогадка Гегеля проте, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда.

Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у ''Філософії права'', ''Естетиці'', ''Філософії релігії'' та ''Лекціях з історії філософії''.

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

4. Матеріалізм Л.Фейєрбаха

Людвиг Фейербах (1804— 1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить зокрема його дисертація ''Про єдиний всезагальний і нескінченний розум''. У 1830 році він анонімно опублікував свій твір ''Думки про смерть і безсмертя'', в якому заперечував ідею-безсмертя душі. Авторство Фейербаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейербах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII століття, вякій,залишаючисьзагалом на гегелівських позиціях, проявляє разом зтим велику увагу дофілософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їх вклад у розвиток філософської думки.

Фейербах — автор філософських праць - ''До критики філософії Гегеля'', ''Сутністьхристиянства'', ''Попередні тези до реформи філософії'', ''Основні положення філософії майбутнього''.

Значне місце у творчості Фейербаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причини релігії, на думку Фейербаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. При цьому в центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсилля людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Внаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об'єктивується, перетворюючись із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого. Відкидаючи релігійний культ, Фейербах проповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз ''людина людині бог''.

Критика релігії переросла у Фейербаха в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення — це предикат, а суб'єктом є дійсне буття.

У теорії пізнання Фейербах був прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину: ''вона... єдиний універсальний і вищий предмет філософії...»1. Людина, на думку Фейербаха, — це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу людини, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.

В розумінні суспільства Фейербах стояв на ідеалістичних засадах, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Етичне вчення Фейербаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду і міжіндивідуального спілкування.

Вчення Фейербаха мало вплив на деяких філософів, зокрема на К.Маркса і Ф.Енгельса, що вони відверто визнавали.

VI. МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ VI. МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ 1. Формування філософії марксизму

Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Та в нашому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовлюється тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені або навіть зведені в абсолют такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічній і соціально-політичній теоріях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним: марксизм — це абсолютна істина, придатна на всі часи й для всіх народів; марксизм — це суцільна помилка; соціалістична ідея повністю тупикова;

практика соціалістичного будівництва неадекватна теорії марксизму і таке ін.

Щоб з'ясувати повніше причини такої розбіжності оцінок треба дослідити умови й фактори його виникнення та розвитку.

Як відомо, марксизм виник у 40-х роках XIX століття. Причин, що його породили, багато. Це й суспільно-політичні, історичні, економічні умови, теоретичні джерела та природничо-наукові передумови.

До перших слід віднести ті обставини, що в середині XIX століття капіталістичні відносини швидко розвивалися в країнах Європи й Америки. Протиріччя між працею й капіталом різко загострилися. Постійними супутниками були економічні кризи. Росло безробіття, озлидніння трудящих мас. Це вказувало на гострі суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами тогочасного капіталістичного суспільства.

Класова боротьба між пролетарями та буржуа в ЗО—40-х роках минулого століття загострилася. Пролетаріат із ''класу в собі'' перетворився в ''клас для себе''. Пролетарський рухвиріс кількісно й організаційно. Аналізуючи його, Ф.Енгельс виділив основні форми цієї боротьби: стихійні виступи робітників проти окремих капіталістів; луддизм (стихійна боротьба, що виражалася в руйнуванні машин, застосування яких спричинило скорочення робочої сили); масовий страйковий рух, який призвів до утворення робітничих спілок; стихійні виступи робітників окремих заводів, фабрик, міст, у яких пролетаріат чітко заявив про свої класові вимоги (Ліонське повстання французьких робітників у 1831 — 1834 роках, Сілезьке повстання німецьких робітників у 1844 році); чартистський рух, який виник в Англії у другій половині 30-х років XIX століття і досяг свого апогею в 40-х роках. Це був широкий, масовий і політично оформлений пролетарський рух.

Всі ці виступи зазнали поразки. Тому невдовзі постало питання про необхідність створення такої теорії, яка могла б допомогти робітничому класові в його економічному, соціальному й політичному звільненні.

На прохання лідерів робітничих партій і спілок К.Маркс і Ф.Енгельс написали для них програму ''Маніфест Комуністичної партії''. В ньому і наступних своїх працях вони створили вчення, яке одержало назву марксизму. Воно складалося з діа-лектико-матеріалістичної філософії, політичної економії і наукового соціалізму. Можна вважати, що головною умовою його виникнення були потреби класової боротьби пролетаріату. Та й сам розвиток капіталізму виявив матеріальну основу суспільного прогресу, його об'єктивні закономірності — його діалектику. Це було передумовою формування історико-ма-теріалістичної концепції і того розуміння діалектики, яке характерне для марксизму і ленінізму.

У своєму виникненні марксизм як світогляд пролетаріату і його партії спирався й на теоретичні джерела та природничо-наукові передумови. Одним із таких теоретичних джерел була німецька класична філософія, зокрема діалектика Г.Гегеля й матеріалізм Л.Фейербаха. Маркс і Енгельс творчо переробили філософію Гегеля, відкинувши ''абсолютну ідею'', похідним для якої нібито є матеріальний світ і взяли на озброєння її ''раціональне зерно'' —діалектику. На відміну від інших ідеалістів, Гегель розглядав ''дух'' у безперервному процесі розвитку. Він першим серед філософів Нового часу дав аргументовану критику метафізичного методу, який панував тоді в науці й філософії. Відкинувши вчення Гегеля про ''світовий розум'', Маркс і Енгельс використали і далі розвинули вчення про розвиток світу, тобто діалектику, бо хоч цей метод і був розроблений на ідеалістичній основі, все ж представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу безперервного руху, перетворень і розвитку. Гегель дав узагальнений аналіз усіх найважливіших категорій діалектики, сформулював основні її принципи й закони. Завдяки сформульованому діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.

Теоретичним джерелом марксизму було й матеріалістичне вчення Л.Фейербаха. В історію філософії він увійшов як видатний матеріаліст, який вів боротьбу проти ідеалізму й релігії, справив великий вплив на К.Маркса й Ф.Енгельса, сприяв їхньому відходу від ідеалізму./'Критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейербах відкинув його, не помітивши в ньому ''раціонального зерна''. Матеріалізм Фейербаха, ігноруючи діалектику, страждав відсутністю історичного підходу, неумінням дослідити явища з точки зору їх розвитку. Фейербах не переносив матеріалістичних поглядів на явища суспільного життя і тому був матеріалістом ''внизу'' і ідеалістом ''вгорі''. Його матеріалізм був ще й антропологічним, оскільки Фейербах розглядав людину абстрактно (як біологічну істоту), не дійшов до розуміння її суспільної природи. В теорії пізнання Фейербах хоч і стояв загалом на матеріалістичних позиціях, все ж ігнорував практику. Тому його матеріалізм був ще й споглядаль-нимДЕ>ейєрбах виступав і як атеїст. На його думку, не бог створив людину, а людина — бога.

Одним із теоретичних джерел марксизму була й англійська класична політична економія (А.Сміт, Д.Рікардо), основоположники якої поклали початок трудовій теорії вартості, встановили факт існування суспільних класів. 1 хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.

Теоретичним джерелом марксизму був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). Його сильною стороною на той час була критика капіталістичного ладу, глибоке розкриття його основних протиріч. Соціалісти-утопісти вірили в краще майбутнє, пропагували ідеї соціалізму. Слабкою ж стороною їхнього вчення було те, що вони не бачили соціальних сил, які б могли реалізувати ці ідеї. І всежїхня концепція сприяла матеріалістичному розумінню історії.

Важливу роль у становленні марксистської філософії відіграли досягнення природознавства, якими була ознаменована перша половина XIX століття. До цього природодослідники лише збирали емпіричний матеріал і описували його. Тому причини багатьох фізичних явищ вони часто вбачали в загадкових силах (''флогістон'', ''теплород'' і т.д.). Маркс і Енгельс узагальнили досягнення тогочасного природознавства, використавши їх для створення діалектико-матеріалістично-го світогляду.

Особливого значення тут набули відомі три великі відкриття (закон збереження енергії, вчення про клітинну будову живих організмів і еволюційна теорія Дарвіна). Вони відіграли важливу роль в обгрунтуванні єдності матеріального світу, матеріального характеру й нерозривного зв'язку процесів, що відбуваються в природі. Ці відкриття дали можливість пояснити основні процеси природи й відкинули метафізичний погляд на світ, стали природничо-науковою основою, на якій виникла діалектико-матеріалістична філософія.

2. Основний зміст і особливості філософії марксизму

У початковий період своєї діяльності К.Маркс і Ф.Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії— іде-алістами-діалектиками. В 1842 році у них намітився перехід від революційного демократизму до комунізму і від ідеалізму до матеріалізму. В 1842—1843 роках після закінчення юридичного факультету університету і захисту докторської дисертації Маркс, будучи редактором ''Рейнської газети'', переконується в безпідставності гегелівського ідеалізму і надає великого значення в житті суспільства матеріальним інтересам людей.

Восени 1843 року він видає в Парижі ''Німецько-французький щорічник''. У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму. Маркс ставиться до пролетаріату як гегемона народних мас і розглядає свою філософію пролетаріату як ідейну зброю його боротьби за революційне оновлення суспільства. Він вказує на те, що як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю.

Одночасно з К.Марксом у розробці діалектичного й історичного матеріалізму виступив Ф.Енгельс. У 1844 році вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували до друку свої праці (''Святе сімейство'', ''Німецька ідеологія'', ''Злиденність філософії''), в яких заклали основи історичного матеріалізму, діалектико-матеріалістичного світогляду; обгрунтували положення про визначальний характер буття стосовно суспільної свідомості і таке ін. Закінчується цей період написанням програми пролетарської партії ''Маніфесту комуністичної партії'', в якому вони обґрунтовують послідовний матеріалізм, діалектику, теорію класової боротьби і всесвітньо-історичну місію пролетаріату як творця нового суспільства.

У своїх наступних працях вони розвивали й поглиблювали свої вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха й ідеалістичну діалектику Г.Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їх філософії знайшли своє вираження корінні інтереси робітничого класу і всіх знедолених і що вони готові служити їм.

Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними і соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи нате, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає лише її ''продовженням'', засобом, матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим, її суспільною природою.

''Суспільність'' же людини полягає в перетворенні природи, її ''олюдненні''. Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї людина реалізує свій ''універсалізм'', протистоїть природі і надає їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині набути все нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Процеси гуманізації природи й натуралізації людини, на думку К.Маркса, в кінцевому підсумку приведуть до світової гармонії. Завершений натуралізм буде дорівнювати гуманізму, а завершений гуманізм — натуралізму. Цей процес розв'язання суперечностей міжлюдиною й природою, міжлюдиною й людиною Маркс називав комунізмом.

Проте процес опредмечування людської діяльності здебільшого обертається для людини ''відчуженням''. Це перш за все має місце при незрілій формі суспільної організації, де праця спрямована на задоволення лише її біологічних потреб, а тому втрачає людську винятковість, стає чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують надлюдиною. Тоді відносини між людьми проявляються у формі ''відносин між речами''. Людина функціонує лише тією мірою, в якій ''потребують'' цього речі, створені нею. Чим більше робітник виробляє товарів, тим залежнішим стає від них, тим стає біднішим, дешевшим товаром. Від зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу1. Тут на перший план ставиться уречевлена форма людської діяльності, а людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата робітника дорівнює утриманню справним будь-якого робочого інструмента. '' Виробництво виробляє людину не тільки як товар, не тільки як людину — товар, людину з визначенням товару, воно виробляє її відповідно до цього визначення, як істоту і духовно і фізично знелюднену''

Вплив відчуження поширюється і на робітника, і на капіталіста, який стає уособленням лише однієї функції — власника капіталу, виступає лише персоніфікованим капіталом, носієм капіталу.

Це відбувається в тому суспільстві, в якому існує панування над людиною стихійних сил, котрі не контролюються людиною. Зростаючий контрольлюдини над природою не тільки не зменшує, а навіть збільшує владу відчуження. Щоб його подолати, потрібно взяти під контроль саме суспільство. Та на перешкоді цього стоїть приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, опір власників, які не хочуть добровільно її віддати. Тому Маркс і Енгельс ставлять перед собою мету створити таку теорію, яка б вказала на шляхи та засоби подолання приватної власності і таким чином сприяла подоланню відчуження, яке може зникнути лише на шляху перетворення праці на необхідність і потребу.

В концепції відчуження критична спрямованість теорії пов'язана з практикою. Від дослідження відчуженої праці Маркс іде до необхідності перетворення умов відчуженої праці, а далі — до визначення комуністичної свідомості як свідомості, пов'язаної з необхідністю практичної дії, оскільки матеріальна сила має бути спростована лише матеріальною силою.

На їх думку, таким засобом може виступити соціалістична революція, яка має стати необхідним стрибком з царства необхідності в царство свободи. Рушійною силою цієї революції може стати пролетаріат і його союзники.

''Здобувши перемогу, пролетаріат аж ніяк не стає абсолютно стороною суспільства, бо він здобуває перемогу, тільки скасовуючи самого себе і свою протилежність. З перемогою пролетаріату зникає як сам пролетаріат, так і протилежність, що його зумовлює, — приватна власність''1.

Перемога соціалістичної революції приводить до встановлення першої фази комунізму (соціалізму). Ліквідуючи панування приватнокапіталістичної власності, комунізм закладає основу для повернення людині людського. Та сам комунізм не є метою розвитку, оскільки він є не самоціль, а засіб підготовки суспільства гуманізму як вільної асоціації вільних індивідів.

За Марксом, перша фаза комунізму скасовує приватну власність (перетворює в загальнонародну), але не скасовує відчуженої праці. Тут всі перетворюються на робітників, заперечується особистість людини2. Це суспільство пропонує бідність, зрівнялівку, задовольняє потреби за мінімумом.

Людина лише тоді може стати творцем історії, коли переборе відчуження, коли скасується приватна власність на засадах збереження й розвитку всього багатства культури. Такий комунізм рівноцінний завершеному гуманізму, бо він є справжнім вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, між існуванням та сутністю, між уречевленням і самостверджуванням, між волею і необхідністю, між індивідом і родом3.

З комунізму починається історія самотворення людини, продовжується в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а справжні людські відносини, де ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм розглядається не як мета, а як засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе.

Проте подальша суспільна практика показала, що не лише необхідне, але недостатнє для повернення людині своєї людяності.

І причин для цього багато. Мабуть, якби в соціалістичних перетвореннях користувались положеннями марксизму без будь-яких його перекручень, то й результати могли б бути іншими. Це стосується перш за все того, що в ''Маніфесті Комуністичної партії'' говориться, що в ході соціалістичних перетворень пролетаріат не скасовує приватну власність (як це мало місце в соціалістичних країнах), а діалектично заперечує її. (В оригіналі роботи вживається слово ''aufheben'', що означає ''діалектично заперечити''). Були й інші причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Тому в світлі розвитку подій XX століття виникає ряд питань: чи зберігає сучасний робітничий клас риси того пролетаріату, про який писали класики марксизму, чи необхідна нині соціалістична революція із застосуванням класового насильства, чи є підстави зараз говорити про ''світовий революційний рух'', що донедавна вважалося аксіомою? І таке інше.

Тому в нашій країні після скасування приватної власності виникла не загальнонародна, а загальнодержавна (практично нічия) власність. Це й призвело до небажаних реформацій.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою ''Капіталу'' матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом. У ньому він розробив і діалектичний метод. На відміну від Гегеля Маркс розумів діалектику як логіку явищ і процесів, які існують об'єктивно. На його думку, ідеї такі ж тимчасові, як і об'єкти, які вони відображають. Він виділяє об'єктивну діалектику. Показує, що суб'єктивна діалектика може виступати як логіка і гносеологія. Це обумовлюється тим, що об'єктивна реальність і духовний світ підпорядковані одним і тим самим законам розвитку.

Філософія марксисзму встановила тісний зв'язок з природознавством. Маркс і Енгельс показали, що їх філософія розвивається і вдосконалюється на основі природничо-наукових знань і відкриттів. Тому Енгельс підкреслював, що з кожним серйозним відкриттям у науці матеріалізм має набувати нової форми. Необхідність тісного союзу філософів і природодослідників підкреслювалася свого часу й В.І. Леніним.

Утверджуючи науковий статус марксистської філософії, її автори проклали шлях до пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Вони вважали, що створили завершено-незавершену філософську систему, тобто таку, яка на кожному етапі розвитку є нібито завершеною, але вбирає в себе все нові й нові знання, систему, яка чужа будь-якому догматизму й начотництву. Завдяки тісному зв'язку з практикою і природознавством ця система мала бути постійно творчою.

Історична доля марксизму а) Еволюція марксизму на Заході

Уже в ході свого виникнення марксизм оволодів мільйонами умів у різних країнах світу. Були ті, хто прагнув його застосувати чи розвивати. Серед них й учні К.Маркса і Ф.Енгельса — И.Діцгента П.Лафарг, у працях яких, правда, допущено чимало помилок.

Багато уваги пропаганді марксизму приділяв теоретик німецької соціал-демократії К.Каутський. Хоч в цілому він і погоджувався з основними положеннями марксизму, проте рішуче виступав проти ідей революційного насильства, віддаючи перевагу мирним методам боротьби за соціалізм. Він вважав, що теорію соціалізму можна поєднувати не лише з діалектичним матеріалізмом, а й іншими філософськими вченнями.

Е.Бернштейн наполягав на неможливості ''позитивного'' формулювання соціалістичного вчення Маркса, оскільки воно, на його думку, не є звичайною наукою. Він відносив ідею соціалізму до ''регулятивних'' і писав, що соціалізм не можна вважати якимось реальним суспільним ладом. Сама ж ідея соціалізму виступала для нього лише морально-етичним ідеалом. Тому, на думку Бернштейна, пролетаріат може лише наближатися до соціалізму і ніколи не досягне його реально.

Багато уваги аналізу марксистської філософії приділяли М.Бердяев і угорський марксист Д.Лукач. Та найбільше увагу вони акцентували на його екзистенційно-гуманістичних аспектах.

Марксистська філософія привернула до себе увагу й таких сучасних філософів як Е.Фромм, Г.Маркузетаін. Перший вважав, що вона зазнала найбільших спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності. Та найбільше це стосується матеріалістичної позиції Маркса. Вона в більшості тлумачиться так, нібито головним мотивом людської діяльності Маркс вважав прагнення людини до матеріальної вимоги, що начебто Маркс не виявляв свого інтересу до індивіда, не розумів духовних потреб людини. Насправді ж, вважає Фромм, мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, звільненні її від економічної залежності, відновленні її особистісної цілісності, яка могла б перебувати в єдності з природою та іншими людьми. В цілому ж, вважає Фромм, філософія марксизму — це духовний екзистенціалізм.

На початку 50-х років група хорватських філософів, яка згуртувалася навколо журналу ''Праксіс'', проголосила філософію марксизму ненауковою. Ними не визнавалася й діалектика природи, активно-творча функція свідомості, визначальна роль матеріального базису суспільства щодо духовних явищ. Вбачалася суперечність між детермінізмом і свободою.

Менше уваги зарубіжні філософи приділяли питанням перетворення в дійсність гуманістичного суспільного ідеапу — комунізму. «Позитивістські» деформації марксового гуманізму вони пов'язують не лише з іменем Енгельса, а й з іменами радянських комуністів, які, за словами Фромма, привласнили собі марксистську теорію і спробували переконати світ у тому, що лише вони у своїй теорії та практиці є послідовниками Маркса, хоча насправді все якраз навпаки1.

б) Пропаганда та розвиток марксизму в Росії

У Росії розвиткові марксизму у західноєвропейському ''ключі'' сприяли ''легальні марксисти'', наяких великий вплив справили М.Бердяев, М.І.Туган-Барановськийтаін. Російський же варіант марксизму започаткував Г.В.Плеханов, який розглядав марксистську філософію як систему діалектичного та історичного матеріалізму. В його розумінні марксистської філософії втрачається гуманізм, послаблюється діалектика, проявляється невміння застосовувати основні положення марксистської філософії до аналізу російської дійсності.

Дата добавления: 2015-05-22