І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 7 страница

Людина (мікрокосм) також є єдністю видимої (емпіричної, тілесної) та невидимої (внутрішньої, справжньої, істинної) натур. Емпірична натура є ''тінню'', ''тьмою'', ''тлінням'' тієї дійсної, ''внутрішньої'' натури людини. Людина не пасивно, а активно відтворює структуру макрокосму, гармонійно взаємодіє з ним, оскільки її єством є Бог. ''Діалектичне коло'', парадокс позиції Сковороди полягає в тому, що заклик ''пізнай себе'' означає пізнати Бога, а пізнаючи Бога, ми пізнаємо себе.

Гармонізація великого і малого світу встановлюється не автоматично, сама собою, а з допомогою творчої ініціативи людини. Засобів досягнення цієї гармонізації існує безліч, кожна людина має віднайти свій власний (''сродний'') шлях, неповторний і унікальний спосіб життя в світі. Ці способи являються людині символічно, через третій світ (світ символів) — Біблію. Тут також має місце дві натури: ''видима'' — предметний образ символу і ''невидима'' - смисл, розшифровка змісту символу. За Сковородою ''видима'' натура світу символів — Біблія є брехня, шал Божий, але ''в цих брехнях, яку лушпинні, закрилося сім'я істини''. Через розшифровку символів видимої натури лежить шлях до ''невидимої'' натури третього світу (тобто до істини). Розшифровка символів не є суто теоретичною дією людини, вона охоплює всю сферу її життєдіяльності і вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю реаліїжит-тя, їх духовний сенс. Вона ставить за мету знайти відповідний (''сродний'') спосіб гармонійних взаємин людини з макрокосмом. Правильний вибір життєвого шляху, успіх того чи іншого пошуку полягає в ''сродності праці''. ''Роби те, для чого народжений'' і будеш щасливим. Невміння чи небажання творчого пошуку ''сродної праці'' приводить людину до нещастя.

Критерій щастя людини в ''сродності'' зі світом, природою та рідним краєм, з одного боку, є індивідуальним (особистим, унікальним і неповторним), аз іншого — загальним (спільним, ''сродним'') і дає змогу ''сродної праці'' для всіх людей, суспільства тощо. Таким чином, життя у світі проявляється у ''нерівній рівності'', ''нерівна усім рівність''.

Проблеми теорії пізнання, думки про розвиток також знайшли своє висвітлення у філософії Сковороди. В соціальному плані він критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправ'я трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є ''Горний Ієрусалим'' або горна республіка, де взаємини між людьми будуються на основі духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

Оригінальні думки в цей період висловлював і Я.Козельсь-кий, що розвивав ідеї М.В.Ломоносова та французьких про-світників-матеріалістів XVIII ст. Він виходив із об'єктивного існування світу, незалежно від свідомості та надприродних сил. Вважав, що природа розвивається за об'єктивними законами. Стверджував, що матерія ніким не створюється й існує у просторі і часі. Він не тільки розмежовує, а й вивільняє науку і філософію від теології. Вирішення суспільних проблем вбачав в урядових реформах. Одним із перших засудив феодально-кріпосницький лад, тиранію і деспотизм та обгрунтував необхідність ліквідації самодержавства і побудови нового суспільства на інших соціально-економічних, політичних та моральних засадах.

Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І.П.Котляревський, П.П.Гулак-Ар-темовський, Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, Є.П.Гребінка, Л.І.Глібов та ін. Пробудженню національної самосвідомості, захисту української мови та літератури сприяли своєю творчістю Т.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич та ін.

Для поширення та популяризації ідей німецької класичної філософії на українському грунті доклали значних зусиль С.Гогоцький, П.Лодій, О.Новицький, Я.Рубан, Й.Шад, Л.Якоб. Вони здійснили критичний аналіз філософії І.Канта, Г.Фіхте, Шеллінга, Г.Гегеля, Л.Фейербаха, перекладаючи їх праці на російську мову.

Новицький та Гогоцький відкидали раціоналізм гегелівської філософії. Нійцінніше, вважали вони, ''живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму''. Послідовники И.Шада — Д.Дудрович, П.Любавський, Г.Ризький,Т.Осиповський з матеріалістичних позицій піддали критиці ідеалістичну філософію, розробляли проблеми пізнання, мислення й мови. Для їх філософії характерний деїзм і непослідовність.

Філософські аспекти соціально-політичної думки знайшли своє відображення і в творчості Т.Г.Шевченка. Проблеми людини, її прагнень і переживань, інтересів і потреб, сенсу життя та щастя розглядаються ним в контексті засудження кріпосницького ладу, монархічної влади, тиранії та сваволі панства. У своїх творах він закликає до знищення кріпацтва, до боротьби проти соціального та національного гноблення. Національному визволенню, утвердженню незалежної української держави Шевченко надавав пріоритетного значення. Ця ідея пронизує всю творчість мислителя і є ''наріжним каменем'' його філософствування.

Антимонархічні, антиклерикальні, просвітницькі ідеї набувають значного поширення серед учасників Південного товариства декабристів. П.І.Пестель, С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, брати П.І. та А.І.Борисови, Ю.К.Люб-лінський та інші ставили за мету повалення самодержавства і створення федерації слов'янських республік. їх ідеї вплинули на теоретичну і практичну діяльність членів Кирило- Мефоді-ївськоготовариства. М.Костомаров, П.Куліш, Т.Г.Шевченко, М.Гулак, В. Білозерський та інші захищали народну мову, вважаючи її виявом ''глибини'' людського єства, безпосереднім ''голосом серця''. П.Куліш стверджував, що існує дві мови: ''мова серця'' і штучна ''мова розуму''. Утверджували єдність людини з рідною землею, яка твердо, мов дуб зелений, на ''своїй рідній землі стоїть''. Проповідували духовність, оскільки тільки дух оновлює, а буква (матеріальне) вбиває. Вони внесли значний доробок до скарбниці української культури, дослідження етнонаціонального менталітету.

Природничо-наукові підходи до вивчення світу були властиві таким відомим вченим, як М.І.Козлов, В.І.Лапшин. М.О.Максимович, Т.Ф.Осиповський, М.В.Остроградський, А.І.Стойкович, П.М.Шумлянський та інші. Спираючись на філософські ідеї, вони показували, що ідеалізм (антиматері-алізм) гальмує розвиток природознавства.

Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні та наближення її до західноєвропейського рівня мав П.Д.Юр-кевич. У своїх працях ''Ідея'', ''Матеріалізм і завдання філософії'', ''Серце і його значення в духовному житті людини'' та інших він виклав основи своєї ''Філософії серця''. В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук і використовував їх дослідження психологічних явищ та наук про дух.

Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції ''філософіїсерця''. Серце — основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають ''з жодного загального поняття чи закону''.

Розум, ''голова'', зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує — серце. Воно продукує явища душевного життя, які не можуть бути з'ясовані, виходячи із загальних закономірностей психіки. Туди, де діє правильність, загальна закономірність, — серце не втручається, алише ''спостерігає'', поступово, раз від разу, розкриваючи себе в цій сфері.

Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О.О.Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях ''Мысль и язык'', ''Из лекций по теории словесности'' та інших він з матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов'язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатен дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий. Завдяки мові, на думку Потебні, людина стає творчо діяти, а її духовний розвиток він пов'язує з розвитком мови. ''Мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому''. Глибокі думки виказав у плані дослідження національних відносин, національної ідеї, в якій мислитель вбачав ''масіанське начало'', рушійну силу розвитку суспільства.

Подібні думки розвивав М.Драгоманов. У працях ''Рай і поступ'', ''Про волю віри'' та інших він проводив ідею боротьби з царським самодержавством, вважаючи його основною причиною існування соціальної нерівності та бідності в суспільстві. Лише докорінні зміни суспільного ладу дадуть змогу усунути подібні явища. Вирішення соціальних проблем пов'язував з еволюційними переконаннями, не відкидаючи революційних методів боротьби. В концепцію соціальної революції поклав ідею мирного розвитку суспільства через підняття освітнього рівня народу.

Великого значення надавав праву спілкуватися рідною мовою, захищав необхідність розвитку української культури. Національні проблеми (питання) пов'язував з досягненням політичних свобод. Вважав справу визволення трудового народу з-під соціального та національного гніту інтернаціональною, а майбутню українську державу уявляв як федеративний Союз чотирьох вільних республік.

Поширюючи ідеї розвитку природи, матеріалістичної філософії на розуміння життя суспільства та спираючись на досягнення природознавства, С.П.Подолинський обгрунтував закономірність перемоги соціальної революції. Історію суспільства він розглядає як закономірний процес зміни одного суспільного ладу на інший, прогресивніший. Перебудову суспільного життя вирішує здійснити з допомогою народної революції. На його думку, засоби виробництва у промисловості та суспільному господарстві повинні перейти до рук трудового народу, робітничих і селянських асоціацій.

Із закликом до радикальних змін суспільного ладу, усвідомлення людьми свого становища звертався М.І.Павлик. Він вважав, що завдяки просвітництву можна вирішити наявні проблеми. Розум, наука і філософія завжди виводили й надалі ви-водитимуть людство із темряви й біди. Шкідливу роль ідеалістичної філософії та релігії для народу й прогресу суспільства відмічав Ф. Ніцше.

Значний пласт філософсько-соціологічної думки пов'язаний з діяльністю І.Франка. З матеріалістичних позицій та ідеї розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обґрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, не-знищуваність і нестворюваність матерії, всезагальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об'єктивного світу. Тому поза природою не існує пізнання.

Франко на відміну від Драгоманова, Подолинського та інших, популяризуючи марксизм на україномовному терені, критичніше, тверезо ставився до ідей Маркса й Енгельса. Для нього марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі вбачає він вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливість застосування сили для зміни існуючих порядків.

Значних зусиль докладав Франко для утвердження української мови, формування національної свідомості та самосвідомості. Поставив собі та українській інтелігенції дійове завдання — витворити із величезної, аморфної етнічної маси народу українську націю, соціокультурний організм, здатний до самостійного політико-державногожиття. Він вважав, що ці завдання можна вирішити на грунті пріоритету загальнолюдських цінностей та гуманістичних принципів життя над національними, утверджуючи освітні традиції, відкриваючи нові навчальні заклади, створюючи власну пресу, розвиваючи мову, письменство тощо.

Подальший розвиток філософської думки в Україні пов'язаний з діяльністю філософствуючих літераторів. М.Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв'язку з матір'ю-природою, землею. Причинута-кого стану він вбачав у ''завойовницькому'' ставленні людини до природи. ''Перемога'' людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід з такого становища вбачається у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм, ''внутрішнім'' — ''Я''. Любов до природного буття детермінується ''серцем'', звідси і ''побожне'' ставлення до довкілля (природи, землі тощо).

Активне, перетворююче ставлення до дійсності пропагувала Л.Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. її творчість глибоко патріотична і водночас пронизана ідеями дружби народів.

Прихильником національно-комуністичних ідей був В.Винниченко. У своїй праці ''Відродження нації'' негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього ''об'єднання''. ''Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності'''.

Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції ''конкордизму''. Згідно з цією позицією людина має жити в ''згоді'' сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення (''конвергенції'') соціалізму і капіталізму, яка найповніше проявилася в романі ''Слово за тобою, Сталіне!''. Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екстенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві в цілому творчості В.Винниченка.

3. Сучасна українська філософія

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д.І.Багалій видав монографію про Г.С.Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов — працю з історії філософської думки в Україні.

Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І.Блохінцев, В.П.Затонський, О.В.Палладій, С.Ю.Семківський, М.Г.Холодний, В.О.Юринець.

Проблеми обгрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина — розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30—50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. ''Шестидесятники'' розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П.В.Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.Н.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дишлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р.В.Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф.Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкару-ка, О.І.Яценка, В.П.Іванова, В.Г.Табачковськоготаінших. Результати соціологічних досліджень проблем студентської молоді, розвитку її творчих здібностей, художньо-естетичної культури знайшли відображення в працях І.М.Попової, В.І.Астахової, В.П.Андрущенка, Е.О.Якубитаін.

Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. В цьому руслі активно працювали колективи під керівництвом М.О.Парнюка, М.Л.Злотіної, Е.К.Дулумана, В.П.Ключникова та інших. Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М. В. Нічик, В.С.Горський, Д.Х.Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В.І.Шин-карук, І.В.Бичко, Г.А.Заїченко, Ю.В. Кушаков, П.Т.Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони грунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII—XIX ст., а згодом і XX ст. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо.

Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори, її представники значної ваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому слід зазначити, що вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем.

Значною постаттю серед представників діаспори був В.Ли-пинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. Він вважав, що останнє має завершитися побудовою монархічного ладу, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. На його думку, процес державотворення має спиратися на месіанську ідеологію, яка нібито є ''провидінням'', визначеним вищими силами призначення українського народу реалізувати свою високу місію в історії людства. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, кла-сократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом.

Ще повніше і послідовніше ідеї політичної філософії викладені в працях Д.Донцова ''Націоналізм'', ''Дух нашої давнини'', ''Хрестом і мечем'', ''Клич доби'' та ін. Коло його політичних інтересів окреслено проблемами націо-та державотворення. Розглядає бажання, пристрасті, афекти як головну рушійну силу реалізації цих знань. Вважає, що підсвідоме та ірраціональне відіграє вирішальну роль у житті нації. На його думку, нація повинна бути об'єктом турбот з боку держави. Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабкіших і панують над ними.

У розробленій Донцовим теорії інтегрального націоналізму червоною ниткою проходить ідея прагнення до влади, ''жадоба панування''. Воля до життя, влади, експансії та прагнення боротьби і усвідомлення її кінечності є головними принциповими положеннями націоналізму. ''Раси сильні визволяються,... і розширяються за рахунок слабких''1. Волюнтаризм і ірраціоналізм, культ сили і жадоба влади, романтизм і фанатизм, свавілля і агресія — основні постулати теорії націоналізму Д.Донцова.

Панування ''сильної нації'', тобто ''диктатура нації'' передбачає різні форми насилля. ''Фанатизм'' і ''примус'', а не ''ніжність'' культивують пануючі нації. ''Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря''. Дон-цов стверджує, що козацька еліта розгубила всі ті цінності, які мала, будучи правлячою, змішавши свою кров з кров'ю нижчих верств суспільства. Він постійно висловлює своє презирливе ставлення до юрби, черні, плебсу. Владу їх розглядає як трагедію суспільства. Вихід із даної ситуації вбачає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. Тільки еліта (провідна каста) здатна перетворити (''дроворубів'' і ''водоносів'') у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно. Еліта не змішується з народом, а стоїть поза, над юрбою. Вона займає окреме місце, оскільки має іншу природу, призначення, психіку, ''зліплена з окремої глини'' і має свій специфічний характер. У такий спосіб Донцов обґрунтовує ідею ''кастового суспільства'', ''кастового устрою''.

Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його внесокудослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять ''нація'' і ''людство''. Нація розуміється ним яку раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємообумовлю-ють, доповнюють і збагачують одна одну.

Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх ''народним світоглядом'', який проявляється втому, ''що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно'''. Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічні і соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд з позитивними рисами як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового, тощо, мають місце і негативні -прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українцявибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.

Поряд з цими філософами, українська діаспора представлена й іншими мислителями, які більшою чи меншою мірою приєднуються до вищезгаданих представників. Це О.Куль-чицький, І.Мірчук, В.Щербаківський, М.Сціборський, А.Жуковський, Д.Олянчич, В.Шаян та інші, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.

VIII. РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ VIII. РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ 1. Вплив культурних та світоглядних традицій

Київської Русі на формування і розвиток російської філософської думки (XI-XVII ст.)

Російська філософська думка має спільні історичні витоки і багато точок зіткнення з українською. її початок відноситься до періоду Київської Русі. Найвизначнішим поштовхом для її виникнення і формування було прийняття християнства і прилучення до культурної традиції Візантії та європейських країн.

Іноземні культурні здобутки не тільки запозичувалися, а й органічно поєднувалися з власною спадщиною східнослов'янських племен дохристиянської доби, місцевими звичаями й уявленнями про світ і людину.

Середньовічна російська філософська думка (по XVII ст. включно) продовжує розвиватися переважно в рамках релігійно-богословської традиції, якою визначаються її головні поняття і концепції, але в кінці цього періоду вона зазнає дедалі зростаючого впливу тодішньої європейської науки і філософії. Суттєвий відбиток на неї накладають і визначні соціально-політичні процеси й події, особливо боротьба проти татаро-мон-гольського поневолення й формування Російської централізованої держави з центром у Москві.

Ідею необмеженої самодержавної царської влади, як головну в ''політичній філософії'', обстоювали Іван III (XV ст.) та Іван IV (XVI ст.). Обгрунтуванням цієї ідеї в дусі часу було вчення про божественне походження влади земних владик.

Противником необмеженого царського деспотизму і прибічником участі боярської верхівки в обговоренні державних справ був князь Андрій Курбський.

У власне духовній сфері вже в той час виявляв, характерний для російської релігійної філософської думки, підвищений інтерес до морально-етичної проблематики і, відповідно, розуміння філософії як науки благочестивого життя.

Православна церква не користувалася безумовною підтримкою всього населення. Опозиція проти неї в дусі часів Середньовіччя виступала у вигляді релігійної ''єресі'', яка спочатку виникла в Північно-Західній Русі (Новгород, Псков), де здавна зберігалися традиції відносної вільності і навіть деякі елементи демократизму.

2. Російська філософія XVII-XIX століть

Новий етап розвитку російської філософської думки починається з кінця XVII ст. і охоплює все XVIII століття. Поштовх цьому був даний реформами Петра І — в напрямі ''європеїзації'' Росії. Вони охопили всі основні сфери суспільного життя — економіку, політику, культуру. Церква була підпорядкована державній владі. Із скасуванням патріаршества вона була позбавлена можливості відігравати самостійну політичну роль.

При Петрі І створюється його ''вчена дружина'', до якої входили Феофан Прокопович (автор ''Духовного регламенту''), В.М.Татищев, А.Д.Кантемір, та формується система світської освіти. В 1755 р. був відкритий Московський університет. Серед освіченої частини суспільства поширюється досягнення європейської науки, відчутним стає вплив культури епохи Просвітництва.

Визначну роль в історії російської наукової і філософської думки відіїрав М.В.Ломоносов (1711—1765) — енциклопедичний вчений, мислитель, громадський діяч, просвітитель. За своїми філософськими поглядами Ломоносов був деїстом. Він став засновником механіко-матеріалістичної традиції в Росії. Матерія, яку він ототожнював з речовиною, на його думку, складається з атомів і молекул (корпускул), їй притаманний рух. Ломоносовим були дані перші формулювання законів збереження речовини й руху, висловлена ідея причинності змін, які відбуваються в природі — на Землі і в космосі. Він вважав за доцільне розмежування сфер науки і релігії.

Надругу половину XVIII ст. припадає діяльністьО.М.Радіщева (1749 - 1802), прихильника ідей природного права і суспільного договору. Виходячи з цих ідей, він обгрунтував право народу на революційне повалення тиранічної влади, що дає підставу оцінювати його як першого російського революціонера.

Перебуваючи у засланні, Радіщев написав філософський твір ''Про людину, про її смертність і безсмертя'', що свідчить про його знайомство з передовою науковою думкою Західної Європи. Людина, на його думку, є єдиною істотою, яка має душу і розум, формулює доводи як проти безсмертя душі, так і протилежні. 102

Таким чином філософська думка в Росії почала відокремлюватися від релігійно-богословської.

У XIX ст. тривав процес самовизначення російської філософії, виявлялися її специфічні особливості. На цьому процесі позначилися такі обставини й події, як початок буржуазного розвитку Росії, наростання кризи феодально-кріпосницького ладу, Вітчизняна війна 1812 р. та рух і повстання декабристів.

Дата добавления: 2015-05-22