І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 10 страница

Згідно з фрейдівською концепцією в структурі особистості виділяються три елементи: ''воно'' (лат. id) — неусвідомлена і ''передсвідома'' сфера психіки; ''я'' {Ego) — її свідомий рівень і ''над-я'' (Super-Ego), в якому виражаються вимоги суспільства до людини, що обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання. Внаслідок дії цих вимог і заборон виникають психологічні механізми ''цензури'', ''витіснення'' та інші, якими забороняються потяги, інстинкти не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого. Проте вони не зникають, а проявляються у вигляді сновидів, обмовок, описок, неврозів, а також у ''сублімованих'' (лат. sublimatio — возгонка, піднесення), облагороджених формах, таких, як художня творчість. Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав сексуальний, а пізніше розвинув вчення про два протилежні потяги — до життя (ерос) і до смерті (танатос).

Фрейд, напевно, без достатньої підстави виходив з думки про визначальну роль неусвідомленого стосовно свідомості. Свої уявлення про динаміку людської психіки він намагався застосувати до пояснення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу, він розглядав релігію.

Його послідовники К.Г.Юнг, А.Адлер, О.Ранк, В.Рейх, Е. Фромм, К.Хорні, Г.Салліван, Г.Маркузе (неофрейдисти) вносили істотні корективи у вчення основоположника фрейдизму. Так, Юнг (1875—1961) розробив вчення про ''колективне несвідоме'', яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуально несвідоме і в якому зберігаються ''архетипи'' — першо-образи, що склалися ще в період становлення людської культури. Фромм (1900—1980) досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи ''соціальної терапії'' для ''оздоровлення'' суспільства. Як у самого З.Фрейда, так і в його послідовників (фрейдистів і неофрейдистів) наявна тенденція психолізаціїлюдської сутності і відповідне трактування співвідношення психологічного і соціального.

3. Релігійна філософія

Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.

Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших ''небесних'' істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених ''аврааміч-них'' релігій, чиє виникнення пов'язується з ім'ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.

В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.

Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.

Ця філософія склалася в різних варіантах — залежно від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської і т.д. На ній позначився й характер способу мислення — більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

В період буржуазного розвитку й бурхливого прогресу науки вплив релігії взагалі і релігійної філософії зокрема значно зменшився. Проте з кінця XIX і у XX столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних ка-таклізмів), знову став пожвавлюватися інтерес до релігії як до засобу розв'язання людських проблем. Релігійно філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули ''нове дихання'', почали переосмислюватись і пристосовуватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

Типовим у цьому відношенні можна вважати виникнення неотомізму— відновленої, модернізованої філософії Фоми Ак-вінського (Томаса Аквіната, 1225—1274), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою тієї історичної доби, примирити віру і розум. Саме така установка привернула увагу католицьких ідеологій кінця XIX ст. У 1879 році енциклікою римського папи Льва XlHAetemi Patris вчення ''ангельського доктора'' (як він традиційно іменується) Фоми Аквінсь-кого було проголошено офіційно філософською доктриною католицької церкви. В 1914 році за розпорядженням папи Пія X були опубліковані ''24 томістські тези'', які формулювали основні положення томістської онтології (вчення про буття), космології (вчення про світ), теодицеї (вчення про ''виправдання Бога'' з огляду на існування зла). Томізм почав широко пропагуватися насамперед у католицьких країнах - як ''вічна філософія'' (''Philosopiaperennis''). У своєму оновленому вигляді він став називатися ''неотомізмом''. Ця філософія розробляється і викладається в ряді католицьких університетів, зокрема в Лувенському (Бельгія), Фрібурському (Швейцарія), в університетах Риму, Парижу та інших. Найвідоміші представники неотомізму — Д.Мерс'є, Л.Сертійанж, Ж.Ма-рітен, Е.Жільсон, Г.Веттер, И.М.Блохеньськийтаінші.

Відповідно до задумів своїх авторів, неотомізм повинен охоплювати всі основні філософсько-світоглядні проблеми і широким фронтом протистояти матеріалістичним і атеїстичним вченням. Тому він включає, крім названих онтології (метафізики) і космології, також антропологію, гносеологію, соціологію, психологію.

Традиційний томізм виходив із того, що існують два види істини: ''істини розуму'' і ''істини одкровення''. Перші доступні силам власного людського, ''природного'' розуму (при цьому стверджується, що сама людина з її розумом та іншими якостями створена Богом); другі не можуть бути відкриті розумом і пізнаються лише через ''божественне одкровення'', яке міститься у Святому письмі (Біблії), творах ''отців церкви'', авторитетнихцерковнихдокументах. ''Істини одкровення'' надрозумні, але не протирозумні. Розум не може їх обгрунтувати, але може довести, що йому, розуму, вони не суперечать. Це ''істини'' про троїстість єдиного Бога, про створення ним світу з нічого, про втілення Сина Божого і народження його як людини від Святого Духу і Діви Марії, про його смерть, воскресіння і вшестя на небо і т.д. Тобто все це — суто релігійні, містичні твердження, в які можна тільки вірити.

До ''істини розуму'' відносяться умоглядні положення про ''метафізичну структуру буття'', про існування Бога. Вважається, що розум сам по собі не може встановити що є Бог. Про його якості можна судити, тільки проводячи аналогію із створеним світом (неосхоластичний принцип аналогії сущого). Але ж розум може довести, що Бог є, існує. ''Докази'' буття Бога (онтологічний, космологічний, теологічний і інші) створювалися богословами ще до Фоми Аквінського, розроблялися самим Фомою. Продовжують цим займатись і сучасні богослови й релігійні філософи. Треба згадати, що ще І.Кант показав логічну неспроможність цих ''доказів''. Сама постановка цього питання є парадоксом: якщо Бог безсумнівно існує і без нього було б неможливе самобуття світу, то навіщо це існування доводити? Відомо, що для невіруючого ці доведення не мають сили, вони просто непереконливі.

Деякі впливові сучасні релігійні мислителі відмовляються від ''раціональних'' доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога — в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального першоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв'язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу. Такі пошуки релігійної думки, характерні для сучасного етапу еволюції, наявні, зокрема, у творчості видатних представників неотомістського напряму — Ж.Марітена, К.Ранера.

Інші богослови і філософи продовжують лінію Фоми Аквінського на ''раціоналізацію'' релігійного вчення і звертаються при цьому до понять і проблем сучасної науки, яка нібито приводить до висновку про існування Бога.

Створюючи свою систему, Фома запозичив ряд категорій з вчення найуніверсальнішого й найавторитетнішого мислителя античної доби - Арістотеля. Це такі категорії, як буття, сутність і існування, можливість і дійсність, форма і матерія та інші. Томістська ''система знання'' включає такі рівні: теологію, що трактує думку про ''істини одкровення''; філософію (метафізику), яку розуміють як позадосвідне, умоглядне осягнення сутності речей; часткові думки, які грунтуються на емпіричному дослідженні, чуттєвому досвіді і глибинної сутності речей не розкривають. До цих рівнів на протилежних полюсах додаються: на верхньому- ''блаженне бачення'', доступне святим, на нижньому - звичайний, буденний досвід.

Категорія буття лежить в основі томістської метафізики. Ця категорія не тотожна поняттю об'єктивно реального буття, матерії: будь-якому буттю конкретному і обмеженому передує буття абсолютне, яким є Бог.

Згідно з вченням томізму про ''ієрархію буття'', на вершині ієрархії знаходиться Бог — буття чисто духовне, безмовне, вічне; в ньому немає відмінності між сутністю і існуванням, можливістю і дійсністю.

Другий ступінь — це буття духовне, але створене, похідне, представлене ангелами — істотами безплотними, а також (якщо зберігати ці середньовічні уявлення) дияволами, бісами, нечистою силою.

Третій ступінь - створене природне, матеріальне буття, в якому крім названих відмінностей сутності й існування, можливості і дійсності, наявна ще відмінність матерії і форми. Слідом за Арістотелем, традиційним томізмом матерія мис-лилася як начало пасивне, інертне, саме по собі невизначене, яке служить основою просторово-часового існування, індивідуалізації, тобто відокремлення речей і явищ одних від інших. Проте для існування різноманітних конкретно визначених речей необхідно, щоб матерія була поєднана з формою — активним визначальним началом. Форма — це ідея певної речі (або роду речей), істоти. Форми всіх речей одвічно містяться в божественному розумі, і коли якась річ виникає, це означає, що творчим актом Бога ідеї, сутності цієї речі надано реальне існування, можливість переведена в дійсність; форма поєднана з матерією. При цьому, на відміну від Арістотеля, томюти також вважали матерію не вічною, а створеною Богом з нічого. Таким чином, метафізична структура речей частковим наукам недоступна, цеїхскладеністьз матерії і форми (таке вчення називається ''гілеморфізм'', від грец. hyle - речовина, матерія і morfe — форма).

Природні причини явищ і подій томізм визнає вторинними, похідними стосовно першої причини всього сущого, якою є творча воля й діяльність Бога. Принцип креаціонізму (божого творіння) по суті протистоїть принципу еволюції, природного саморозвитку, в процесі якого з'являються нові якості. Але оскільки ідея еволюції увійшла в сучасну науку, релігійні філософи змушені визнавати її припустимість у конкретно-науковому знанні, хоч ті з них, хто дотримується традиційних позицій, заперечують принципове світоглядне значення цієї ідеї. Людину традиційний томізм розглядає як істоту, яка займає особливе місце в ієрархії буття, оскільки вона (людина) тілом своїм належить до природного, матеріального, просторово-часового світу, але має ''духовну душу'' — безтілесну і безсмертну, хоч при житті людини душа і тіло утворюють субстанціальну єдність. Душа — це і є ''форма'' тіла, вона твориться Богом індивідуально для кожної людини ще на початку ембріонального розвитку, тобто при зачатті.

Тому особа має онтологічну, сутнісну першість щодо суспільства. Суспільство — це поєднання особистостей, які у своїх глибинних основах конституйовані не ним (суспільством), а Богом.

Середньовічна схоластика не відповідає запитам нашого часу і втратила свою колишню авторитетність. Відбувається подальша модернізація як томізму, так і інших напрямів релігійної філософії. Робляться спроби знайти шляхи примирення і зближення релігії з наукою. Церква визнає свої колишні ''помилки'' в цьому відношенні; переслідування вчених (зокрема Бруно, Галілея) тлумачить як непорозуміння, в якому винні обидві сторони. Висувається теза, що наука XVIII-XIX ст. набула антирелігійного характеру, а сучасна, навпаки, підтверджує основні положення релігійного вчення — про початок існування світу (і отже, вважають його створеним), про наступний кінець цього світу, про духовне першоначало, індивідуальне безсмертя (''життя після життя'') і т. п.

Своєрідним і по-своєму симпатичним явищем була концепція, створена видатним французьким вченим-палеонтологом і антропологом, членом ордена єзуїтів П. Тейяром де Шар-деном (1882 — 1955), автором книги ''Феномен людини''.

В цій концепції робиться спроба поєднати релігійну ідею бога-творця і наукове поняття еволюції. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від ''переджиття'' до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей. їх спільна інтелектуальна енергія спричиняє перетворення біосфери (живої оболонки Землі) в ноосферу, охоплену розумом1.

Рушійною силою спрямованої, прогресивної еволюції є ''радіальнаенергія'', яка має психічний характер і відрізняється від ''тангенціальної енергії'', що зумовлює взаємодію між явищами одного рівня. Космічна еволюція іде від первинного, вихідного стану, який позначається як ''точка альфа'', до кінцевої мети — ''точки омеги''; це, власне, науковий еквівалент релігійного поняття ''Бог''; наближенням до цієї мети є стан ''наджиття''. Таке уявлення про однозначну спрямованість еволюції, про її наперед визначене завершення в певному кінцевому стані називається фіналізмом (від лат. finis — кінець).

У теоретичній діяльності Тейяра, незважаючи на теологічні елементи, відступи від суворо наукового аналізу, вчений-при-рододослідник, еволюціоніст виступає на перший план, відсуваючи богослова-католика. Тейярдизм був спочатку засуджений церквою, Тейяру де Шардену було заборонено друкувати і пропагувати свої твори. Але незабаром після його смерті, у зв'язку з узятим католицькою церквою курсом на ''аджерна-менто'' (італ. — ''поворот до сьогоднішнього дня''), який був визначений II Ватиканським собором (1962—1965), ставлення до ідей Тейяра змінилося на більш зацікавлене.

Головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії - це її ''антропологізація'' — висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати дороговказам для розв'язання проблем духовно-морального і соціального життя. У визначальному для релігійного світорозуміння відношенні ''людина - Бог'' акцент переноситься на людину, її життя, потреби, прагнення й перспективи.

Внаслідок такої орієнтації навіть у католицькому світі томізм втратив своє монопольне становище. Католицькі й протестантські ідеологи звертаються до таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, антропологічні концепції. З ними добре знайомий папа Іоан-Павло II. Ряд його енциклік має філософське забарвлення в трактуванні проблеми сучасної людини.

Характерне звернення церкви до соціальних питань, вироблення рекомендацій і програм, спрямованих на поліпшення життя широких мас населення (зокрема в країнах, що розвиваються), на збереження миру і забезпечення суспільного прогресу. Вважається, що головною передумовою і визначальним чинником цього прогресу повинна стати ''євангелізація'' людства (в християнському світі), утвердження релігійно-моральних засад у свідомості й поведінці людей. Така орієнтація позначається на змісті філософських і соціологічних концепцій, використовується для їх обгрунтування.

Тенденція гуманізації й соціологізації релігійної думки, зокрема її філософського рівня, наявні і в країнах традиційного впливу православ'я (тут широко використовується спадщина В.Соловйова, С.Булгакова, М.Бердяева, С.Франка, П.Флоренського та інших відомих філософів і богословів), а також в ісламі та іудаїзмі.

''Поворот до людини'' - знамення часу. Не стосується як філософської, так і релігійної думки.

X. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ X. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ 1. Світ як сукупна реальність

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. При їх розгляді велись гострі дискусії, думка сягала найвищої межі узагальнення й глибини. В них людина наближалась і до таємниць свого виникнення та існування.

Що ж таке світ?

У широкому розумінні — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос (''прикраса'', ''краса'', ''вбрання'', а також ''лад'', ''порядок'', ''устрій'' і нарешті ''світ'', ''всесвіт''). Так, Геракліт (VI — V ст. до н.е.) писав: ''Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що світами розгорається і світами згасає''1.

В понятті ''космос'' виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість і хаотичність і навпаки. І все ж переважаючою є тенденція зростання міри хаотичності (ентропії), хоч і виникають протилежно спрямовані процеси - зростання впорядкованості та міри організованості матеріальних систем. Так, поява і розвиток життя на Землі (а, можливо, й ще в якихось куточках Всесвіту), виникнення розумної істоти — людини, прогрес людської цивілізації — це стосовно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом проти течії. Чому і як це стало можливим, як це може вплинути на загальний стан нашого космосу — одна з дуже складних наукових проблем.

Рівнозначним (чи майже таким поняттю ''космос'') вживається поняття ''Всесвіт'', хоча кожне з них має свій смисловий відтінок. Поняття ''космос'', як уже було вказано, акцентує увагу на таких ознаках світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття ''Всесвіт'' — на охопленні всього реально існуючого, тобто на ''весь світ''. Обидва ці поняття відносяться насамперед до ''великого'', позаземного світу, а наш безпосередньо близький, земний світ розглядається як частка безмежного Всесвіту.

В науці є й таке поняття, як ''наш Всесвіт''. Воно має конкретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна система, яка позначається цим терміном, називається ще Метагалактикою. Це весь відомий нам сьогодні, доступний для спостереження сучасними засобами космос, який складається з мільярдів зоряних систем — галактик. Серед них і наша Галактика, однією із зірок якої є Сонце.

Метагалактика має скінченні розміри — в межах 10 мільярдів світлових років і перебуває в процесі розширення. Вона не завжди існувала, а виникла близько 1010 (10—20 мільярдів) років тому внаслідок так званого космічного вибуху. Разом з нею з'явилися наші простір і час. З якого стану матерії виник наш Всесвіт? Чому відбувся цей величезний якісний стрибок — народження нашого Всесвіту? Чиє щось, і якщо так, то що саме поза межами Метагалактики? Все це проблеми, які остаточно ще не вирішені сучасною наукою, хоч і існують з цього приводу різні гіпотези.

Підходячи з науково-філософської точки зору, можна сказати, що нашою Метагалактикою не вичерпується ''світ в цілому'' (беремо в лапки, бо світ в цілому ніколи нам не даний, це проблематичне поняття); він вічний, нескінченний, якісно різноманітний, в ньому відбуваються перетворення — в тому числі й такі глибокі, корінні, як той самий космічний вибух, який поклав початок нашому Всесвіту. Можливо, існують інші всесвіти із зовсім іншими, ніж відомі нам, просторово-часовими та іншими характеристиками, де немає значних для нас зірок, планет, туманностей і таке інше.

Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні його закономірності становлять наукову картину світу. Це не просто сума різноманітних знань, а цілісна понятійна модель, яка виражає наукове світорозуміння, що склалося наданий момент пізнання. В основі кожної наукової картини світу лежать основоположні принципи, способи світопояснення, які називають парадигмами (грецьке paradeigma означає ''приклад'', ''зразок'', ''доказ''), тобто це певний визнаний вченими на цей час зразок наукового мислення, принциповий підхід до розв'язання наукових проблем. З прогресом науки вони уточнюються й змінюються, і якщо ця зміна має глибокий, корінний характер, то її називають науковою революцією.

Впродовж багатьох століть в уявленнях про будову Всесвіту панувала арістотелівсько-птоломеївська парадигма, геоцентрична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту, її основою були безпосередні спостереження, які нібито свідчать, що Земля перебуває в нерухомості, а навколо неї обертаються всі небесні світила. З відкриттям М.Коперника (1473—1543), який обгрунтував геліоцентричну систему (в центрі — Сонце), у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (як не противилась цьому церква) увійшла інша парадигма, яка, як виявилось, має об'єктивно-істинний характер.

Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізичного світу було видатним науковим досягненням того часу, але великі відкриття кінця XIX—XX ст. (теорія відносності А.Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, сучасних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як ''неречовинного'' виду матерії, дослідження внутрішньої структури атома, виявлення невідомих раніше космічних об'єктів і таке інше) показали обмеженість механістичних уявлень, призвели до виникнення новітньої наукової картини світу і до формування нових парадигм — принципів, зразків, способів світорозуміння.

Кожна нова картина світу зберігає попередні наукові уявлення, які здобули підтвердження, але переосмислює їх, уточнює, доповнює, розширює, поглиблює, збагачує і в цілому виражає вищий рівень знання, його нову якість.

Наукова картина світу включає й систему знань про людину і людство, про місце людини в світі, космосі. Величезний вклад у створення сучасної наукової картини світу внесли вчені різних галузей знання (еволюційнатеорія Ч.Дарвіна і його продовжувачів, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Таким чином, наукова картина світу — це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних принципів та ідей, вироблених наукою наданий історичний час. За мірою узагальнення вона займає проміжне місце між узагальненнями окремих наук і галузей та узагальненням вищого, філософсько-світоглядного рівня. Філософія, яка прагне бути наукою, спирається на наукову картину світу. Це тим більш важливо, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незначними і нерідко мають прямий ''вихід'' у загальні питання світогляду. Як вести дослідження, щоб досягти істини, тобто знання, яке відповідає об'єктивній дійсності? Як правильно користуватися найзагальнішими поняттями - категоріями, які ''організують'' весь процес нашого мислення, пізнання? Філософія вчить мислити теоретично, а без теоретичного мислення, зрозуміло, немає й науки.

При цьому треба взяти до уваги, що філософія не зводиться до узагальнення конкретно-наукового знання і формування універсальних законів зв'язку й розвитку. Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею в світлі її центральної, вузлової проблеми ''людина і світ''; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то людина — це Мікрокосмос (''малий космос''), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом.

2. Поняття буття

Більшість філософів проблему буття вважає основоположною при розгляді філософських проблем. Щоб зрозуміти її смисл і значення, потрібно з'ясувати, яку роль вона відіграє в житті суспільства, людини.

У своєму повсякденному житті люди переконуються в тому, що світ є, що при всіх його змінах він все ж зберігається як щось відносно ціле й стале. Проте проблема буття все ж виникає, особливо тоді, коли його підвалини стають предметом сумніву і роздумів. Та й причин для цього достатньо, оскільки й сьогодні не знято питання: ''бути чи не бути?'' Воно зумовлюється загрозою існуванню людства з боку явищ і процесів, які виникли й зростають у наш час. Тому людству слід глибше розібратись у тому, що таке буття, які основні форми його прояву.

Якщо ми знаємо, що світ, буття існує ''тут'', то можна зробити висновок, що він існує й ''там'', оскільки важко уявити собі останній горизонт, за яким вже нічого немає. ''Останнього'' просто не існує. Світ існує всюди. Так само, виходячи з того, що світ існує ''тепер'', можемо зробити висновок, що він існував і ''колись'', і буде існувати й ''у майбутньому''. Проте були і є філософи, які вважають, що світ у просторі й часі має свій початок і кінець. Ця точка зору обґрунтовувалась посиланням нате, що в світі співіснують кінечні в просторі й невічні в часі предмети, явища і люди. Це й спричинило виникнення проблеми буття. Якщо твердження про існування світу ''тут'' і ''тепер'' очевидне, то не так просто довести його нескінченність у просторі й вічність у часі. Навпаки, наше плинне життя швидше підводить нас до думки про минущий характер світу, про його межі в просторі й часі. її науково-філософське дослідження зрештою приводить нас до висновку, що світ в цілому нескінченний і існує вічно, а окремі предмети кінечні й невічні. В цьому й полягає суперечлива єдність між природою як цілим (безконечним) і конечними (минущими) предметами. Як видно, внутрішня логіка проблеми буття вела філософів від питання про безмежне й вічне, про співвідношення конечного й нескінченного. Було зафіксовано, що світ у його існуванні неоднорідний, що його буття невіддільне від буття окремих предметів і явищ. Та проблема виникає ще й тому, що люди, діючи в реальному світі, пов'язують завдяки своїй діяльності минуще з неминущим і тому мають розкрити для себе ці відношення єдності й різноманітності, оскільки їм доводиться постійно ''вмонтовувати'' у вічний об'єктивний світ свої новостворені системи, предмети тощо.

В повсякденному житті людина шукає свої зв'язки з природою та іншими людьми. їй стала знайомою відмінність між матеріальним і духовним, природою й суспільством. Та важливо було знайти ще й спільне між цими цілісностями. Вивчаючи ці проблеми, філософи дійшли висновку, що матеріальні об'єкти й духовні явища, природа й суспільство мають спільним те, що вони ''є'', існують у межах єдиного світу, хоча й мають відмінності. І все ж єдність світу не в цьому. Як писав Ф.Енгельс, вона ''полягає не в його бутті, хоч буття є передумовою його єдності, бо спочатку світ повинен існувати, перш ніжвін може бути єдиним... Дійсна єдність світу полягає в його матеріальності, а ця остання доводиться... довгим і важким розвитком філософії та природознавста'''. Це твердження приводить до висновку, що предмети, суспільство, ідеї існують реально, але форми їх існування різні. Особливо слід відрізняти матеріальне й духовне існування. Всі ці утворення становлять цілісність безконечного й вічного світу.

В повсякденному житті людина має рахуватися з наявністю цієї сукупності буття, з відмінністю між об'єктивно-реальним, матеріальним і духовним (суб'єктивно-реальним). Коли виникає необхідність у перетворенні дійсності, треба добре знати, яка її основа, які об'єктивні можливості її перетворення й тенденції розвитку. За волюнтаристські, суб'єктивістські підходи до вирішення цієї проблеми реальність нам ''мстить'' (особливо це відчутно при вирішенні суспільних проблем).

Життєдіяльність кожноїлюдини — це теж реальність (і для самої себе, і для інших людей). Кожен ставиться до себе, своєї праці, духу, минулого, теперішнього, майбутнього, інших людей, суспільства як до особливої форми буття. В процесі пізнання людина освоює не лише природне, а й суспільне. Свідомість і самосвідомість проникає у наше власне буття, знаходячи в ньому загальні риси індивідуального буття людей.

Дата добавления: 2015-05-22