І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 14 страница

Форми чуттєвого споглядання і раціонально-теоретичної, розумової діяльності мають практичне походження; вони склалися спочатку в процесі трудової діяльності.

Розрізняють діяльність стереотипну — відповідно до заданого зразка, за встановленими правилами — і творчу. Остання виходить за межі наявних стереотипів і правил, її результатом є поява справді нового. Саме вона виявляє і реалізує такі можливості, які самі собою не здійснюються.

Обидва види діяльності необхідні в людському житті. Треба вміти ретельно виконувати діяльність стереотипну, відтворюючу. Але найбільш специфічною для людини є діяльність творча, і здатність до неї необхідно виховувати й розвивати: вчитися нестандартно мислити й діяти. Формувати такзваний евристичний стиль мислення (від грецького «еврика» — «знайшов»), тобто орієнтований на самостійний пошук і відкриття.

Треба зазначити, що сучасна комп'ютерна техніка дозволяє моделювати операції стереотипного мислення, які піддаються формалізації і алгоритмізації, тобто можуть бути виражені в точній послідовності логічних або математичних дій. Можливості розвитку й удосконалення комп'ютерної, а також робототехніки надзвичайно великі, їх важко передбачити. Але між машиною і людиною є принципова відмінність. Лише людина — свідома і творча істота. Машина — це її знаряддя: як у фізичній, такі в розумовій, яку матеріальній, такі в духовній діяльності.

Підсумовуючи розгляд сутності й особливостей людини, специфіки людського буття, ми звертаємо увагу на те, що людину характеризують такі риси: здатність до створення й застосування знарядь праці, колективної трудової діяльності; наявність свідомості і розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою членороздільної мови; вольова активність, самовизначення, самоконтроль; формування й розвиток людських (надбіологічних) потреб і способів їх задоволення; прояв усієї різноманітності людських почуттів; свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у матеріальній, так і в духовній сферах; забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення і підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.

5. Життя, смерть і безсмертя

Людина смертна. Ця хоч і сумна обставина є цілком природною. По-перше, у світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя. Але в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору, продовження життя — це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не перемагає смерть. Проте слово «остаточно» тут стосується тільки даної істоти, індивіда, бо рід, до якого вони належать, продовжує жити. Більше того, біологічна еволюція можлива лише завдяки смерті індивідів, зміни поколінь. Так само, як матерія людського тіла не зникає зі смертю людини, а включається в природний кругообіг, у біологічному відношенні людина продовжує себе в своїх нащадках, передає їм певні генетично закодовані якості. Нарешті, в соціологічному відношенні (з точки зору науки про суспільство) смерть окремих індивідів, зміна поколінь — вже не тільки в біологічному, але й у соціальному розумінні — є передумовою суспільного розвитку. І тут кожне покоління робить свій вклад у скарбницю культури, і кожна окрема людина бере в ньому участь. В цьому полягає можливе для неї безсмертя.

Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Але навіть цілком природна, «своєчасна» вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття. Адже кожна людина — це «мікрокосм», маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г.Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.

Проблема смерті й безсмертя завжди була й понині залишається предметом філософської і релігійної думки, наукових досліджень. Вона пов'язується з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, що це — одна з «вічних» світоглядних, етичних, наукових проблем, але вона по-різному ставилася й осмислювалася в різних культурно-історичних умовах, людьми різних цивілізацій, представниками різних духовних, зокрема філософських і релігійних традицій. Ось деякі приклади.

В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Сократ (470-399 до н.е.) був звинувачений афінським судом у відступі від офіційногорелігійного культу, а також у шкідливому впливі на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти, відмовився це робити, випив, принесену йому отруту і продовжував бесіду з учнями, аж поки не настала смерть.

Інший, не менш відомий грецький філософ, Епікур (341-270 до н.е) писав, що найстрашніше зло, — смерть, не має до нас ніякого відношення, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують1.

Інший настрій відчувається в давньогрецькій біблійній книзі Еклезіастовій (Проповідника): «Хто знаходиться поміж живими, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!.. Все що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо нема в шеолі (могилі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості» (Еккл. 9,4-10).

У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння і вічне блаженне життя праведників.

В Середні віки пануюча церква вчила, що тимчасове земне життя — це тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть — перехід від тимчасового до вічного.

А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б.Спіноза, виражаючи умонастрій своєї епохи, писав: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя»2.

З другої половини XIX ст. і в XX ст. певного поширення набирають філософські вчення, які ставлять проблему смерті і трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць.

Усвідомлення своєї конечності — сумна перевага людини перед тваринами.

Виникнувши вперше на певному етапі життя (звичайно, ще в юності), це усвідомлення, як би воно не приглушувалося і витіснялося, вже назавжди залишається і надає особливого забарвлення всьому переживанню свого буття. Адже той, хто знає про свою смертність, не може жити, почувати, діяти так, як міг би безсмертний. Перед ним неминуче постає питання: як же краще прожити відмірений природою короткий час життя? А інколи навіть і так: чи варто жити взагалі?

Своє розв'язання цих питань пропонує релігія, звичайно обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. Якщо додержуватися наукової точки зору, то треба відмовитися від ідеї особистого безсмертя. Проте, не зупиняючись на цьому невтішли-вому висновку, ми пропонуємо для роздумів і обговорення такі міркування.

Треба прагнути продовження терміну життя до природних біологічних меж (до яких ми звичайно не доживаємо; та й припустимо, що самі ці межі можуть бути розширені). При цьому додавати не «роки до життя», а «життя до років», тобто збільшувати термін життя осмисленого, змістовного, активного. Перемогти хвороби й інші фактори, які скорочують і затьмарюють життя, надають старінню патологічного характеру. Це залежить і від успіхів біологіїлюдини, медицини і всієї системи охорони здоров'я, і від розв'язання екологічних проблем, і від перетворення суспільства на засадах соціальної справедливості, гуманізації взаємин між людьми. Треба робити життя якомога більш змістовним, діяль ним, цікавим, корисним для суспільства, намагаючись максимально реалізувати можливості самопрояву, саморозвитку, творчості. Треба жити не тільки для себе, але й для інших — «ближніх» і «дальніх», переборюючи в собі риси егоїзму, зосередженості на «приватних» інтересах і справах; виховувати почуття співпричетності цілому — роду, народу, людству, навіть космосу. І, як не раз говорили великі гуманісти, поспішати робити добро.

З юних літ необхідно вчитися мужньому ставленню до труднощів життя і до самої неминучості смерті; в будь-яких обставинах зберігати людську гідність і, люблячи життя, бути готовим, коли прийде кінець, зустріти його мудро і спокійно, передати естафету наступним поколінням. Це лише загальні думки, а конкретно питання про своє ставлення до життя і смерті, про сенс буття кожний вирішує сам.

XIII. СВІДОМІСТЬ XIII. СВІДОМІСТЬ 1. Науково-філософська постановка проблеми свідомості

Проблема свідомості, духу, духовності — одна з головних у філософії. Основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до матерії. Залежно від того, як ставиться і розв'язується це питання, визначається філософська, світоглядна позиція - належність того чи іншого філософа до матеріалістичного або ідеалістичного напряму.

Ще в далеку давнину, на початку історії пізнання люди зрозуміли, що свідомість, думка — це щось відмінне від матеріальних речей. Виникло уявлення, що людина складається з тіла й душі. Згодом це уявлення стало основою релігійно-ідеалістичного світорозуміння, згідно з яким духовне начало є цілком самостійним, незалежним від матерії, природи і навіть первинним стосовно неї. На рівні філософської думки це духовне начало було осмислене як особлива нематеріальна субстанція (першооснова, першосутність), а в релігії воно ще раніше було персоніфіковане в образі Бога — надприродної і надлюдської особи, творця і володаря світу.

Спираючись на багатовіковий досвід вивчення природи й людини, особливо ж на досягнення науки нового й новітнього часу, можна сформулювати вихідні положення для науково-філософської постановки проблеми свідомості. Найпершим з них є те, що свідомість — це не прояв особливої, незалежної духовної субстанції, так само, як вона не є замкнутим у собі нашим внутрішнім душевно-духовним світом. Свідомість — це властивість матеріальної субстанції, тобто тієї об'єктивно існуючої сутності, яка сама з себе породжує всю нескінченну різноманітність своїх якостей, форм і відношень. Свідомість — це функція надзвичайно складної, високоорганізованої матеріальної системи -людини, людського мозку. Істоти, що володіють свідомістю (а нам поки що відома лише одна така істота —людина) виникають внаслідок тривалої еволюції космічної матерії, на певному етапі цієї еволюції, там, де для цього складаються всі необхідні і достатні передумови. Виникнення свідомості — це реалізація внутрішньо притаманних (іманентних) матеріальній субстанції потенції.

За своїм змістом свідомість у кінцевому підсумку є відображенням зовнішньої (стосовно неї), об'єктивно існуючої дійсності. Це не просте, не пасивно-дзеркальне, а активне, творче відображення. Але вихідний матеріал для нього не породжується самою свідомістю, а повинен бути їй даний. Отже, свідомість залежна від об'єктивної, матеріальної реальності як у плані свого виникнення й існування (філософською мовою - онтологічно), так і за своїм змістом, який становлять наші відчуття, сприйняття, уявлення, думки, почуття і т.д., (тобто гносеологічно).

Нарешті, треба сказати, що свідомість — не просто природна, а соціально-зумовлена властивість людини як члена суспільства і учасника суспільного життя. Свідомість має свої природні, зокрема біологічні, передумови, але вона виникає, формується, розвивається на базі колективної предметно-практичної діяльності і процесів міжлюдського спілкування. Людина зі своєю свідомістю виходить за межі тваринного буття, біологічної еволюції і починає існувати в історичному просторі й часі. Для неї надприродною спадковістю надбудовується і стає визначальною культурна наступність.

Цими принциповими положеннями ми будемо керуватися в наступному розгляді феномену свідомості.

2. Генезис свідомості

Якщо брати свідомість просто як щось дане, наявне, то вона може здатися або чимось одвічним, або таємничим, надприродним. Але свідомість не одвічна (бо колись вона виникла) і не відірвана від природної реальності.

Ставлячи питання про походження свідомості, ми розчленовуємо його на часткові питання:

а) Які атрибути (невід'ємні властивості) матеріальної субстанції взагалі послужили основою, найзагальнішою передумовою виникнення свідомості?

б) Які для цього склалися біологічні передумови у світі живої природи, зокрема в тварин?

в) Яка була безпосередня основа формування свідомості як суто людської активності? Як зумовлена свідомість специфікою людського буття в світі? І як вона, в свою чергу, впливає на цю специфіку і навіть визначає!!?

Загальноматеріальним атрибутом є іманентна (внутрішньо притаманна) матерії активність, саморух. На вищих щаблях еволюції і матеріального світу цей атрибут виступає як життя і нарешті на рівні людини — як свідома діяльність, як творчість. Другим таким атрибутом, невіддільним від першого, є здатність відображення. В найзагальнішому розумінні відображення полягає в тому, що, взаємодіючи між собою, впливаючи один на одного, матеріальні об'єкти (утворення, системи) залишають один в одному відбитки, ''сліди'' певних своїх властивостей; інакше кажучи, властивості одного предмета відтворюються в іншому предметі. Важливо зазначити, що в процесі відображення зазнають змін не тільки зовнішні форми, фізичні властивості того предмета, на який впливає інший, але й його власна внутрішня активність, його саморух; найбільше це проявляється на тих рівнях організації матерії, де активність, саморух найбільш виражені. Таким є рівень живої матерії.

Відображення — одна з форм вираження і реалізації матеріальної єдності світу; воно є також однією з передумов розвитку, бо на основі відображення відбувається нагромадження інформації, ускладнення структури і функцій матеріальних систем.

Завдяки загальній, всеохоплюючій — безпосередній чи опосередкованій взаємодії і взаємовідображенню все несе інформацію про все. До такого висновку дійшла філософська думка задовго до того, як були розроблені сучасна теорія відображення та інформатика. У живій матерії, що являє собою сукупність і взаємозв'язок величезної кількості організмів, загальнома-теріальні властивості саморуху і відображення набувають досить виразних, складних і якісно специфічних форм прояву. Наука нашого часу значно просунулась у дослідженні цієї проблеми і можна категорично сформулювати принципово важливий висновок: живе виникло з неживого в процесі еволюції космічної матерії.

Що ж таке життя? Наука, спираючись на досягнення фізики, хімії, біології, теорії систем, кібернетики, інформатики виробила поняття життя, в якому поєднані субстратний і структурно-функціональний підходи. Матеріальною основою, речовинним субстратом життя визнаються білкові сполуки, а також нуклеїнові кислоти (РНК і ДНК), які є носіями і передатчиками генетичної, спадкової інформації. Ці речовини мають надзвичайну хімічну складність, інформаційну місткість і можуть утворювати найрізноманітніші варіанти організмів. З точки зору структурно-функціонального підходу, живі організми — це складні динамічні відкриті системи, які здійснюють ''зворотний зв'язок'' із середовищем, обмінюючись з ним речовиною та енергією, сприймають, зберігають і використовують інформацію, здатні до саморегулювання, росту й розмноження.

Живі організми, як і будь-які об'єкти, здатні відображати і відображатися. Загальною, вихідною, елементарною формою їх відображення є подразливість — здатність вибіркового, об'єктивно доцільного (тобто такого, що сприяє виживанню) реагування на фактори, впливи зовнішнього середовища: наближення до споживної речовини, віддалення від шкідливої, рух із темряви до світла, рухи росту, періодичні рухи, пов'язані з добовими змінами, наприклад, розгортання й згортання квітів і т.п.

Своєрідні форми відображення з'являються утварин. Спочатку це недиференційована чутливість, з якої в процесі еволюції виділяються різні за модальністю відчуття; мабуть, найдавніші — це больові, теплові, дотикові, а також нюхові, потім зорові, слухові — з формуванням відповідних дистант-них рецепторів (тобто таких, що дають змогу відчувати на відстані). Пізніше — у більш високоорганізованих тварин — виникає здатність сприймання (чуттєвого відображення цілісних предметів) і нарешті — здатність уявлення, яке спирається на чуттєве запам'ятовування, і зародки конкретно-образного, вплетеного в безпосередню ситуацію і пов'язаного з тваринною ''діяльністю'' мислення.

Ці форми відображення мають вже психічний характер (від грец. psyche — душа), тобто пов'язані з певним суб'єктивним, внутрішнім станом, переживанням. Виникнення й розвиток психіки утварин були зумовлені двома взаємозв'язаними чинниками: рухомим, активним способом життєдіяльності, який ставив підвищені вимоги до здатності випереджаючого відображення дійсності (без чого неможливе своєчасне або навіть завчасне реагування) і появою (формуванням, удосконаленням) спеціального органу, який керує поведінкою тварин на основі сприйняття, переробки, використання інформації, - нервової системи. Для психічного відображення найбільше значення має центральна нервова система — головний мозок. Саме функціонування мозку є фізіологічною основою психіки.

Психіка має для живої істоти біологічну цінність, бо вона забезпечує краще пристосування до середовища, динамічніше й точніше реагування; завдяки психіці поведінка набуває цілісного, координованого, інтегрованого і цілеспрямованого характеру.

Розвиток психіки тварин — це безпосередня ''передісторія'' психіки і свідомості людини. Проте відмінність між тваринною і людською психікою не тільки кількісна — в розумінні ступеня розвинутості й досконалості, масштабів можливості утворення асоціації, зв'язків між враженнями. Є й такі якісні особливості тваринної психіки, які не набули розвитку в людини і ''механізм'' яких ще не зовсім з'ясований. Наприклад, у психології є ще немало ''таємниць'', які вимагають наукового дослідження. Але зрозуміло, що люди, дуже тісно пов'язані з нашими ''братами меншими'', повинні їх оберігати і про них піклуватися.

Перші ознаки ''мислення'' (звичайно, не в точному значенні цього поняття) відмічені в людиноподібної мавпи, дельфінів, навіть у деяких птахів (кажуть, що ворона -''інтелектуал'' серед птахів).

Мислення у власному розумінні, свідомість, духовність є сутнісними ознаками лише людини. Принаймні нам невідомі інші живі істоти з такими якостями.

У попередніх розділах було сказано про специфічні риси людини, які підносять її над тваринним світом, про особливості діяльності, в якій здійснюється активне ставлення людини до світу, його перетворення відповідно до своїх потреб.

Риси людської сутності і діяльності є основою виникнення і розвитку свідомості.

В процесі трудової, предметно-практичної діяльності, виготовлення і застосування знарядь праці формувалася здатність цілепокладання і планування дій, — а це вже є ознаки свідомості.

Надзвичайно велике значення для розвитку свідомості мало виникнення мови з її комунікативними і сигніфікатив-ними функціями — тобто як засобу спілкування і позначення предметів, властивостей, відношень, процесів, дій і тим самим орієнтації в світі.

Поряд з пізнавальними, інтелектуальними здатностями свідомість людини виражає її моральну сутність. Інтелектуальність і моральність є формами прояву духовності.

Першоджерелом духовно-моральних якостей людини були умови співжиття, спільної діяльності. Саме вони формували потребу взаємодопомоги, вміння ототожнювати себе з іншим.

З цієї первинної ''клітинки'' моральної свідомості зрештою й виник принцип ''возлюби ближнього свого як самого себе''.

3. Сутність, особливості, структура свідомості

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.

Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:

знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготов лення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу ''олюдненої природи'', сфери матері альної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої ''матеріально-технічні'', інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти.

Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до ''компетенції'' свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, такідо іншихлюдей, суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків — відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світи ''Я'', але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного.

Подібно до того, як у своєму історичному походженні свідомість має біологічні передумови (розвиток вищої нервової діяльності і психіка тварин), так їх має і свідомість кожної окремої людини. Але і в історичному, і в індивідуально-осо-бистісному плані свідомість не біологічна, а соціальна. Свідомість людства розвивалася і розвивається за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Ця можливість міститься в будові її тіла, органів чуття і особливо мозку, в його надзвичайній досконалості і пластичності. Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними ''людиною для людини'', включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний і позачасовий, а конкретно-історичний характер.

Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.

Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім вже названої найсуттєвішої риси — єдності особистісного і суспільного, виділити ще ряд її характерних особливостей, сторін, структурних елементів.Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу і піднесли її над останнім.

Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, - як його властивість). У той же час людина відрізняє себе, своє ''Я'' від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: ''Я роблю те-то з такими-то предметами''. Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (лат. retlexus — обернення назад, відображення).

Таким чином, свідомість водночас предметна і рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкта, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність і існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не тільки фізичний організм, алей психіка людини містить у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів ''Пізнай самого себе'' має глибокий зміст. Відношення ''суб'єкт — об'єкт'' властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів і істотне існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності.

До сказаного потрібне таке історичне доповнення: предмети, які втягуються в процес людської діяльності (насамперед знаряддя праці, а також предмети, на які спрямована праця), як правило, вже зазнали впливу праці чи навіть створені іншими людьми, в них уже опредмечена людська праця, втілені знання людей, їх сутнісні властивості. Способи діяльності, оперування, маніпулювання предметами теж вироблені суспільством, є елементом культури, об'єктом соціального успадкування. Тому через предметну діяльність людина, особа прилучається до неї через спілкування, оволодіваючи і користуючись мовою починаючи з безпосередніх контактів у своєму найближчому оточенні.

Самосвідомість, як і свідомість в цілому, формується в процесі предметної діяльності і спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє ''Я'', ніби дивлячись в інших людей як у ''дзеркало''. Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе ''очима інших'', але згодом також і інших оцінювати ''через себе'', тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції1. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини.

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а чинить — так або інакше, роблячи вибір, вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності і своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому ''золотому правилі моралі'': ''Не чини іншому того, чого не бажаєш собі''; ''Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви''.

Внаслідок предметної і рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності і спілкування в людини виникає відчуття і розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь якого буття; при цьому в часі виділяється теперішнє, минуле й майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, в майбутнє спрямовуються мрії, задуми, плани. Отже, для людини починають існувати ті ідеальні форми, в яких відображається, «рухається», «змінюється», «розвивається» об'єктивний предметний світ. Людина приходить до усвідомлення нескінченності і вічності світу, в певному місці якого вона знаходиться, живе, діє і в часовому бутті якого деякий інтервал займає час її власного життя. Перед нею відкривається єдина, але й нескінченно різноманітна дійсність — предмет її пізнання і перетворюючої діяльності. Людина — і тільки вона з усіх живих істот — знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її особистого буття. Такий один з найперших висновків, що його можна зробити при спробі розв'язати проблему безсмертя.

Із сказаного випливає й те, що людській свідомості (у цьому контексті можна сказати — людському духові) притаманні здатність прагнення всеосяжного, універсального розуміння світу і власного буття.

Свідомість завжди є певне знання. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина дає собі звіт у тому, що вона має ці відомості, цю інформацію, володіє знаннями. Вона ставиться до своїх знань як до свого художнього надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, цілеспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє ''Я'' не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, але й від своїх знань. Про це свідчать самі вирази ''я знаю'', ''мої знання'' і т.п.

Оперування знаннями, вираженими і закріпленими в поняттях, —це і є мислення. Воно виникло в процесі практичної діяльності якрозумовоїдіїцілепокладання —постановки цілей і планування — визначення шляхів і засобів їх досягнення, співвіднесення цілей і засобів. У цих розумових діях з самого початку проявилася активна, творча суть свідомості, її діяль-нісний характер. Здатність ідеального передбачення бажаного результату своїх дій у вигляді цілей і побудова мисленого плану цих дій — специфічна особливість людини як свідомої, а не інстинктивно діючої істоти.

Дата добавления: 2015-05-22