XIV. Діалектика 4 страница

Уперше динамічну систему категорій запровадив Гегель. Вона розвивалася, в ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.

Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, ствер-джуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р. Карнап, О. Нейрат та інші) філософський аналіз категорій підміняють формально-логічним аналізом мовних термінів. На їхню думку, категорії — це суто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою тощо.

Наукова філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу, відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним

змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.

Категорії філософії мають історичний характер. Вони не вічні, їх формування здійснювалося поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється у двох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого — з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії.

Особливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв'язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними є гнучкими, рухливими, релятивними. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна єдність світу.

На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати поняття в їхньому русі, взаємозв'язках і взаємопереходах.

Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв'язки, виявлені на тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії й є "опорними пунктами" людського пізнання. Це й свідчить про історичний характер категорій діалектики. Принцип історизму допомагає встановити конкретні етапи досліджуваного об'єкта (вихідний пункт, актуальний стан і перспективи розвитку). Цей принцип широко використовується в науці і практиці. Діалектичний стиль мислення можливий лише на основі глибоких знань і вмілого використання філософських категорій.

Категорії філософії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона використовуватиме їх свідомо, в другому — стихійно.

Знання категорій дає змогу усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує щодо тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.

Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється в тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Оцінити предмет — значить виокремити його духовно-практичну цінність, тобто виразити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.

Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність.

І все ж досі не існує завершеної і загальноприйнятої системи категорій. Вихідними точками її побудови є:

• принцип відображення, згідно з яким філософські поняття мають досвідний характер;

• принцип єдності діалектики, логіки і гносеології, згідно з яким категорії діалектики є одночасно найзагальніпіими формами буття й пізнання;

• принцип відповідності історичного й логічного, згідно з яким логічну послідовність категорій необхідно розглядати відповідно до їх історичного виникнення й розвитку1. Основою для побудови досконалої класифікації категорій є принципи діалектики (принципи взаємозв'язку й розвитку). Деякі парні категорії, які відображають буття й свідомість, зараховують до універсальних зв'язків (одинич-

1 Філософія. Підручник. — К., 1995. — С 214.

не, особливе, загальне та сутність і явище), інші називають зв'язками структури (зміст, форма, система й елемент, ціле й частина). Останню, що відображає мінливість буття й свідомості, — зв'язками детермінації (причина і наслідок, необхідність і випадковість тощо).

б) Одиничне і загальне

Чи не найвідоміпіими і чи не найважчими для аналізу є категорії одиничного, особливого й загального (всезагального). Відповідно до їх змісту, весь світ складається з нескінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. У кожному є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явищ і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді. Такі ознаки називають одиничними. Таким одиничним у будь-якої конкретної людини є риси її обличчя, манера тощо. Іноді як приклад одиничного наводять ознаки, які відрізняють людину від усіх інших явищ дійсності. Це не так, оскільки поняття "людина" є загальним поняттям, а відтак ознаки, відображені в ньому, також є загальними. Одиничними будуть ознаки, які відрізняють конкретну людину, наприклад Т. Г. Шевченка, від усіх інших людей.

Проте в кожному предметі є ще й ознаки подібності чи тотожності з ознаками інших предметів або явищ. їх називають загальними. Наприклад, у будь-якій конкретній людині спільними ознаками з іншими людьми буде її здатність трудитися, належати до певного класу тощо. Загальними ознаками будь-якої частинки речовини є наявність у ній певної маси, руху тощо.

Загальні ознаки можуть істотно відрізнятися за ступенем загальності. Загальною буде й ознака, характерна лише для двох явищ. Проте є й ознаки, притаманні всім чи більшості явищ дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення тощо. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття "всезагальні" вживаються й у вужчому розумінні — в значенні ознаки, що притаманна лише явищам певного роду. Скажімо, ознака трудитися притаманна лише людям.

Від категорії одиничного й загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв'язок всезагального й одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне сто-

совно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони й форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.

У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні — родовими. Особливе називають і частковим, частковістю. Названі категорії можна розглядати як "одиничне" і "загальне", "особливе" і "всезагальне".

Вирізняють ще й категорію "окреме". Вона виражає конкретне явище, яке включає в себе одиничні й особливі, загальні та всезагальні ознаки. "Окреме" — це категорія, що об'єднує, син-тезує зміст усіх чотирьох категорій, взаємозв'язок яких можна розуміти таким чином: одиничне — теза, загальне — антитеза (протилежність одиничному), а окреме — синтез (цих протилеж-ностей). З іншою парою: особливе — теза, всезагальне — антитеза, окреме — синтез. Якщо, наприклад окремим є старогрецький філософ Платон, то одиничним є його риси обличчя чи те, що він був учителем Арістотеля, засновником європейського об'єктивного ідеалізму. Загальним же — те, що він був греком, ідеалістом тощо. Його одиничні ознаки є одночасно і його особ-ливими ознаками.

Свого часу В. І. Ленін так характеризував взаємозв'язок категорій "окреме" й "загальне": "...Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є частинка або сторона, або сутність окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т. д. і т. д."1.

У чому ж виявляється об'єктивний характер загального й одиничного? Багато філософів визнають існування одиничного, але заперечують наявність загального в самих речах. Вони ви-ходять з того, що світ складається з окремих речей, явищ. Якщо так, то чому, яким сторонам, граням в об'єктивній реальності можуть дорівнювати за змістом загальні поняття? Нічому, — вважає дехто з філософів, оскільки загальне — це лише ім'я, якому насправді відповідає не загальне, а лише окреме (номіналісти).

Інші вважають, що загальні поняття відображають щось реально існуюче (реалісти). На їхню думку, загальні поняття існу-

1 Ленін В. І. Філософські зошити // Повн. зібр. тв. — Т. 29. — С. 300.

ють реально, об'єктивно, вони існували й до виникнення світу. Окремі явища є копіями цих понять.

І номіналісти, і реалісти припускаються однієї й тієї ж помилки: не бачать загального в самих речах, не розуміють, якому об'єктивному аналогу відповідають загальні поняття. Причиною цього є метафізичний підхід до дослідження питання про об'єктивний характер загального. І перша і друга школи прагнули з'ясувати, що робить одну властивість предмета одиничною чи загальною у внутрішньому змісті самої цієї властивості, розглядали її ізольовано від властивостей інших предметів. Не знаходячи у внутрішньому змісті явищ того, що вони шукали, номіналісти вважали, що загального не існує взагалі, а реалісти почали шукати загальне поза матеріальним світом. І перший і другий висновки є помилковими. Загальною чи одиничною властивість предмета "робить" не її внутрішній зміст, а її відношення до властивостей інших явищ. Так, властивість першого електронного мікроскопа бути електронним перебувала у відношенні його відмінності до властивостей усіх інших мікроскопів і була з-поміж цих причин одиничною. Тепер зазначена властивість цього мікроскопа (якщо він зберігся) буде загальною, оскільки перебуває вже у відношенні схожості до властивостей інших таких мікроскопів. Номіналісти й реалісти абстрагувалися від таких відношень (заперечували їх об'єктивність) і тому їх пошуки загального були приречені на невдачу. Та оскільки ці відношення існують об'єктивно, загальне й одиничне також об'єктивні.

У чому ж полягає діалектичний характер цих категорій?

По-перше, вони є протилежностями. А це означає, що вони можуть взаємоперетворюватись одна в одну. Так, поява у деяких тварин нової властивості, яка сприяла їх виживанню, незабаром з одиничної перетворилась у загальну. І навпаки, загальна ознака тварин, що суперечила новим умовам їх життя, з часом стала одиничним, а потім і зовсім зникла.

Діалектика одиничного й загального полягає в тому, що відмінність між ними відносна. Те, що є загальним в одному випадку, в іншому є одиничним. Наприклад, рух, будучи загальною ознакою всіх речей, виступає й одиничною ознакою світу в цілому. Відносною є й відмінність між загальним та особливим. Особливе теж може бути одночасно загальним і навпаки. Так, наявність молочних залоз є особливістю деяких хребетних і за-

гальною ознакою ссавців. Проте відносну відмінність між цими поняттями не потрібно ігнорувати, насамперед на практиці.

Діалектичний характер цих категорій полягає в тому, що вони не можуть існувати ізольовано одна від іншої. Нема явищ, які б складались лише з одиничних чи загальних ознак. Кожне явище становить собою єдність одиничного й загального, яка виражається категорією "окреме".

Знання категорій "одиничне", "загальне" і "всезагальне" має велике значення для людського пізнання та практики.

в) Сутність і явище

У системі категорій матеріалістичної діалектики "сутність" і "явище" займають особливе місце. Це обумовлюється тим, що процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона є як внутрішній, повторюваний і відносно тривалий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності.

Отже, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність — тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності.

Ці категорії — це взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність є основою, а явище — його конкретною реалізацією через перериви поступовості. В цьому плані сфера сутності — це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку. На-приклад, Б. Рассел вважав, що питання про сутність є питанням лише про те, як вживати слова1. Метафізики ж, як правило, невиправдано протиставляють ці категорії.

Наукова філософія розкриває справжню природу цих категорій, їх суперечливого зв'язку. В. І. Ленін виразив цей зв'я-

1 Див.: Рассел Б. История западной филосифии. — М., 1959. — С. 321.

зок у формулі: "Сутність являється. Явище істотне"1. Ця єдність виражається насамперед у тому, що сутність як щось внутрішнє виявляється, проривається на поверхню у формі тих чи інших явищ. Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішньою природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з ґрунтом та атмосферою. Рослина як явище — це різні її види. Інший приклад. Сутність літературного процесу виражається у відображенні життя засобами художнього узагальнення, у створенні образів, у типізації. Творчість же виступає в явищах поезії, прози, критики. Те ж саме можна сказати й про мистецтво в цілому.

Сутність і явище — об'єктивні. Вони становлять собою нерозривну єдність, хоча й мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.

Протиріччя між сутністю і явищем має вигляд суперечностей між загальним і одиничним. Вони набирають різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, що фіксується поняттям "видимість". Будучи формою явища, вона — не примара, породжена фантазією суб'єкта. Це реальне явище, яке має свою об'єктивну основу. Цією основою є протиріччя самої сутності процесу, а також суперечливий взаємозв'язок сутностей різних систем. Поняття "видимість" може виражати й суб'єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між "емпіричним явищем" і абстрактною суттю.

В. І. Ленін наголошував, що позірне є сутність в одному її визначенні, в одній з її сторін, в одному з її моментів. Він звертав увагу на внутрішній зв'язок видимості й сутності.

Абсолютизація видимості як сутності "в одному з її моментів" є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього "моменту" призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення.

Пояснити видимість — означає розкрити її об'єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в

Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 29. — С. 211.

яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепокладаю-чу діяльність певних соціальних сил.

Виявлення сутності у формі видимості має свою основу в природі самої сутності. Як форма явища, видимість об'єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб'єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що ґрунтується на наукових методологічних принципах, розкриває справжню суть явищ, в якій би формі вони не виступали.

В. І. Ленін розумів сутність як процес. Він наголошував, що "визнання яких-небудь незмінних елементів, "незмінної суті речей" і таке ін. не є матеріалізм, а є метафізичний, тобто анти-діалектичний матеріалізм"1. Узагальнюючи історію наук, він зробив висновок про те, що "...суть речей або "субстанція" теж відносні; вони виражають тільки поглиблення людського пізнання об'єктів".

Сутність не є чимось назавжди даним як з точки зору її об'єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку. її мінливість обумовлена її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про вивчення суперечностей в самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа, і як розвинений зміст). Розгортання сутності здійснюється за об'єктивними законами, які виступають регуляторами, "організуючими принципами" розвитку, виконують свою дію в певних умовах. В єдності з цими умовами об'єктивні закони визначають процес становлення сутності.

Сутність і закон — явища однопорядкові, оскільки виражають поглиблене пізнання людиною світу. Ці категорії виражають відношення однієї й тієї ж сфери — сутності. Проте ця од-нопорядковість не означає їх повної тотожності. Відношення сутності і явища — це своєрідне відношення процесу та його регуляторів. Пізнання закону є пізнанням сутності в аспекті тенденцій її саморозгортання. Закон співвідноситься і з явищем як відображенням стійкого в ньому, тобто того, що робить

1 Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 18. — С. 254-255.

явище суттєвим, не обумовлюючи його в цілому. Звідси В. І. Ленін робив висновок про те, що будь-який закон є вузьким, неповним, приблизним1. Він, як певна тенденція, діє в певних умовах, хоча його дії повністю не збігаються з тенденцією. Закон "формує" явище не безпосередньо, а через складний взаємозв'язок з конкретними умовами. Це свідчить про те, що на формування явища впливають ще й інші фактори. Тому й завдання науки полягає в тому, аби знайти загальне, виокремити основу явищ. К. Маркс з цього приводу зазначав: якби форма прояву і сутність речей безпосередньо збігалися, то будь-яка наука була б зайвою. Діалектико-матеріалістична філософія, відстоюючи наукове тлумачення цих категорій, різко критикує різні ідеалістичні й агностичні вчення з цього питання.

Якщо наука не хоче відставати від життя, вона має постійно прагнути до глибинного проникнення пізнання в закономірності предметів і процесів. Завдання науки полягає в тому, щоб осягнути сутність. Варто пам'ятати мудру пораду І. П. Павлова, котрий, звертаючись до молоді, говорив, що, вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, потрібно прагнути не залишатися на поверхні фактів, прагнути проникнути в таємницю їх виникнення, наполегливо шукати закони, які ними управляють.

Знання законів розвитку світу, розуміння сутності явищ природи й суспільства сприятимуть зменшенню залежності людини від природи, сприятимуть становленню її справжньої свободи.

г) Причина і наслідок

Всесвіт являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності й до дослідження самої категорії причинності. В. І. Ленін з цього приводу писав, що минули тисячоліття, перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".

Цим самим було встановлено, що світ — це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане й вза-ємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності.

Див.: Ленін В.І. Повне зібрання творів. — Т. 29. — С. 127.

Взаємозв'язок і взаємообумовленість предметів і явищ різноманітні. Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього вза-ємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояс-нюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не кожна послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна зарахувати лише ту, за якої існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-на-слідкових зв'язків.

Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причини і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється за певних умов. Проте необхідний характер при-чинно-наслідкового зв'язку потрібно відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон певного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Система причинно-наслідкових зв'язків включає в себе визнання їх об'єктивного характеру, що органічно випливає з єд-

ності матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, за певних умов, завжди настає конкретний наслідок.

Послідовний матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д. Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням ролі практики як моменту причинності. І. Кант вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок у хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності і под.

Проте якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною за певних умов ітиме певний наслідок? Адже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.

Заперечення причинності відбувається у формі теології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, телеологія тощо).

У природі, суспільстві ми зустрічаємося з фактами доцільності, але пізнання їх переконує нас у тому, що вони не викликані наперед заданою метою, яка немовби диктується надприродною силою, а відбуваються в результаті природних причин. Факт доцільності у живій природі свого часу матеріалістично обґрунтував Ч. Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини — І. П. Павлов.

Дослідження справжніх причин історичного розвитку і його законів спростувало ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, які

підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини й наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням, суспільство — це жорстко детермінований процес, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.

Дія причини завжди залежить від умов, тому й вона змінюється зі зміною останніх. Одна й та ж причина в різних умовах може породжувати різні наслідки і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від тривалого стояння в конюшні.

В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому потрібно з'ясувати, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).

У розвитку природи і суспільства необхідно відрізняти основні та неосновні, головні й неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні — окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні при-чини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.

Стосовно суспільства вирізняють, крім об'єктивних, ще й суб'єктивні причини. Об'єктивні — це ті, які не залежать від волі й свідомості людей. До суб'єктивних належить діяльність різних партій, формування класових завдань тощо. Як відомо, події в історії завжди пов'язані з діяльністю людей. Якщо наявні об'єктивні передумови, тоді суб'єктивний фактор стає вирі-шальним.

Взаємозв'язок причини і наслідку передбачає їх взаємопе-рехід, оскільки в процесі загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок — причиною, яка породжує інші дії.

Наслідок також не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, він активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.

Зі сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.

д) Необхідність і випадковість

З викладу попереднього матеріалу відомо, що зв'язки між предметами і явищами бувають різні: стійкі, суттєві, які виражають основні тенденції розвитку, і нестійкі, несуттєві, що необумовлені загальною тенденцією, законами розвитку.

Дата добавления: 2015-05-22