XVII. Суспільство як система 2 страница

Виробничі відносини, визначаючи всі інші суспільні відносини людей, самі перебувають під постійним впливом останніх. Тому важливо, щоб вони вдосконалювалися не тільки в економічному відношенні, але й у соціальному. Особливе значення при цьому має дотримання принципу соціальної справедливості у сферах обміну і розподілу.

Взаємозв'язок між різними сферами матеріального виробництва свого часу аналізував відомий шотландський економіст і філософ А.Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів». Автор ілюструє цей взаємозв'язок на прикладі господарства окремого селянина, зайнятого у сфері рослинництва. Виростивши зерно, виробник розподіляє його: одну частину залишає для власного споживання; другу частину — на насіння, необхідне для відтворення процесу виробництва; третю — для обміну на ринку, щоб за виручені гроші придбати інші необхідні йому товари. І тільки після цього відбувається споживання вироблених товарів.

Потім знову відбувається повторення цього циклу — виробництво, розподіл, обмін, споживання, і так безперервно. Саме так цей процес відбувається і в масштабах усього суспільного виробництва, що може, хоч частково, ілюструвати виробничі відносини в дії.

Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають в діалектичному взаємозв'язку. їх нерозривна єдність утворює складну структуру матеріального виробництва, історично конкретний тип суспільства. Зміни у продуктивних силах зумовлюють розвиток виробничих відносин між людьми в процесі виробництва, які, у свою чергу, покликані забезпечувати подальший розвиток продуктивних сил. При цьому підкреслюється думка про їх активну роль стосовно продуктивних сил у межах способу виробництва. Відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил є основним принципом, об'єктивним законом процесу створення матеріальних благ і послуг.

Однак треба зауважити, що всякий розвиток часто суперечливий. Це поширюється і на розвиток способу виробництва та його структурних елементів. Тому не дивно, що виробничі відносини не можуть адекватно відповідати продуктивним силам. Вони можуть або прискорювати процес розвитку продуктивних сил, стимулювати його, або сповільнювати, гальмувати. Це свідчить про активну роль виробничих відносин у способі виробництва. Організовуючи виробництво матеріальних благ, необхідно прагнути до того, щоб виробничі відносини були максимально гнучкими, рухливими, щоб вони чутливо реагували на темпи розвитку продуктивних сил і не були перешкодою на шляху розвитку останніх. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин свідчить про те, що цей процес є складним і суперечливим. Між елементами способу виробництва постійно існують протиріччя. Одні з них розв'язуються, інші лише зароджуються і т.д. Завдання полягає в тому, щоб людина своєчасно їх виявляла і сприяла їх розв'язанню в своїх інтересах.

Аналіз розвитку суспільства свідчить, що не можна розглядати виробничі відносини як простий наслідок розвитку продуктивних сил. Необхідність оновлення форм власності виникає час від часу. Якщо жтаке оновлення не відбувається, то проблеми не зникають, а неминуче накопичуються. Гальмується, спадає творча активність людей, виникають застійні явища. Так сталося з господарським механізмом і в радянському суспільстві, який став істотним гальмом на шляху реалізації ідеї відносин суспільної власності (економічної надії соціалізму і комунізму), перестав відповідати вимогам науково-технічного і соціального прогресу. Цей механізм склався і функціонував в умовах екстенсивного розвитку економіки. В умовах переходу до інтенсивних форм його слід було б замінити.

Демократизація механізму управління господарством, активне і рішуче впровадження економічних методів господарювання (замість командних і адміністративних) є конкретними матеріальними передумовами, які спонукають творчу активність людей. Без цієї діяльності було б неможливим створення, впровадження й експлуатація нових технічних обладнань і технологій.

Вихід на рівень нових технологій — ще не все. Поряд зі швидким розвитком і впровадженням нової техніки і технології існує відчутна потреба в надійних гарантіях їх безпеки для людини і людства в цілому. Інтенсивна технізація всього нашого життя не може не привертати увагу людства до питань всебічної охорони навколишнього середовища і природної основи існування самої людини. Нині природне середовище поки що більшою мірою відчуває на собі тиск механічних технологій, що призводить до надмірного його забруднення. Проблема боротьби з забрудненням довкілля є однією з найгостріших серед глобальних проблем сучасності. Забруднення ґрунту, атмосфери й гідросфери, порушення біосферної рівноваги нерідко супроводжується виникненням антропо-геохімічних аномалій та інших небажаних для людини відхилень у навколишньому середовищі.

Найефективнішим засобом боротьби із забрудненням природного середовища, безумовно, є перехід до якісно нових технологій, що ґрунтується на широкому впровадженні у виробництво досягнень генної інженерії, безпосередньо природних процесів і т.п. Використання у виробництві принципово нової техніки й технології (де знаряддями виступають такі природні сили, як фотонні, електронні, іонні потоки, фотохімічні, гідродинамічні ефекти тощо) відкриває можливості до екологічно чистого виробництва.

В системі суспільних відносин центральне місце посідають виробничі відносини, які складаються незалежно від волі і свідомості людей і безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальну поведінку людей. Серед виробничих відносин, у свою чергу, провідними є відносини власності, які регламентуються правом. У ньому відбивається реальне місце соціальних груп і кожноїлюдини в суспільстві. Відносини власності реалізуються у сфері суспільного розподілу і зумовлюють фактичні можливості людини з реалізації її здібностей.

Виробничі відносини завжди є визначальним фактором науково-технічного прогресу. Саме вони — головний і найпотужніший стимул невпинного і швидкого розвитку продуктивних сил, підвищення ефективності суспільного виробництва. Вони ж можуть стати і головним гальмом на шляху економічного зростання. Це відбувається втих випадках, коли порушується відповідність між конкретними формами виробничих відносин і досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил. Відомо, як довго панувала думка про те, що при соціалізмі виробничі відносини завжди і повністю відповідають розвиткові продуктивних сил. І хоч ця думка явно була хибною, однак вона тривалий час була панівною.

Звичайно, на певному етапі виробничі відносини відповідали розвитку способу виробництва. Але згодом ця відповідність була порушена. Між виробничими відносинами і продуктивними силами в межах способу виробництва закономірно почали виникати, розростатися і загострюватися протиріччя, які необхідно було певним чином регулювати, але для того щоб регулювати, треба (як мінімум) їх визнати, без чого неможливим стає черговий етап дії — їх виявлення і наступний — перетворення.

Порушення відповідності між виробничими відносинами і продуктивними силами наочно проявило себе наприкінці 70-х — на початку 80-х років. Розвинуті продуктивні сили нібито вийшли з-під контролю, стали важко керованими при застарілих методах господарювання. Старі виробничі відносини виявилися нездатними забезпечити високі темпи НТП, переведення економіки на інтенсивний шлях розвитку. Виникали серйозні диспропорції, суттєво сповільнилися темпи економічного зростання, почався невпинний етап виробництва.

Ігнорування дії об'єктивного загальносоціологічного закону відповідності виробничих відносин характерові й рівню розвитку продуктивних сил виявилося найглибшою і головною причиною тих труднощів, які переживало суспільство в зазначені роки. Шукати причину в чомусь іншому — значить відступити від наукового аналізу проблеми, позбавити себе можливості виробити справді надійні і дієві способи подолання негативних, кризових явищ.

Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.

Соціальна структура - це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації.

Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи — це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова — від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, шо приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім - на засоби виробництва, а ще пізніше — на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з'являються соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З'являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.

Утворення класів відбувалося двома шляхами. Перший із них — виділення всередині общини родоплемінної верхівки, знаті; другий —повернення у рабство спочатку чужоплемінників, а потім і одноплемінників, які опинилися в борговій кабалі.

Класи — це великі групи людей, які відрізняються: різним місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва. Це означає, що рабовласницький спосіб зумовлює поділ суспільства на рабовласників і рабів, феодальний — на феодалів і кріпаків, капіталістичний — на капіталістів і пролетарів. їх місце в суспільстві визначається тим, що одні виробляють матеріальні цінності, а інші їх привласнюють; різним, навіть протилежним їх відношенням до засобів виробництва. У всіх антагоністичних суспільствах одні класи мають їх у власності, володіють ними, а інші —лише користуються ними в процесі виробництва. Завдяки цьому одні класи виступають як експлуататори, інші — як експлуатовані. Відношення до засобів виробництва є головною ознакою класів, яка визначає всі інші їх ознаки; різною роллю в організації суспільної праці — одні є без посередніми виробниками, а інші організовують виробництво й управляють ним. Панівні класи зосереджують у своїх руках управління виробництвом, ведення державних справ, як правило, перетворюють розумову працю у свою монополію. В наш час на службі у них перебуває великий загін учених, інженерно-технічних працівників і службовців; різними джерелами, способами одержання й розмірами певної частки суспільного доходу. Одні отримують його за рахунок власної праці, інші — за рахунок експлуатації чужої праці.

В контексті марксистсько-ленінської теорії соціальної структури класового суспільства останнє диференціюється за формулою «2+1» — два класи і один соціальний прошарок між ними. Йдеться про два основні класи, виникнення й функціонування яких обумовлюється панівним способом виробництва: раби й рабовласники, селяни-кріпаки й феодали, пролетаріат і буржуазія, робітники й селяни. Інші ж класи (залишкові від попереднього або зародкові стосовно майбутнього способу виробництва) — є неосновними.

Виникає питання: чи є якась порочність у традиційній і офіційній марксистсько-ленінській концепції соціально-класової структури суспільства, яка до останнього часу була єдиною і панівною в радянському суспільстві? Безперечно, є.

По-перше. Починаючи з 30-х років «не спрацьовувала» ленінська класотворна ознака «відношення до основних засобів виробництва». Фактично відбулося повне одержавлення основних засобів виробництва, що свідчило про її «розсуспільнення». Виникла державна монопольна власність. Це означає, шо соціально-класовою основою радянської влади стали не робітники й колгоспне селянство, а бюрократизовані верстви апарату управління.

По-друге. Ленінська концепція соціальної структури суспільства, яка базувалася на формулі «2+1», хибує обмеженістю критеріїв диференціації суспільства, затінює соціальну нерівність, соціальні дистанції у просторі соціальних благ — власності, прибутку, влади,-престижу.

По-третє. Серед ленінських класотворних ознак ми знаходимо первинні (соціально-економічні) критерії і зовсім відсутні похідні, вторинні - рівень соціального престижу, освіти, культури і т.п.

По-четверте. Офіційна радянська ідеологія надзвичайно перекручувала уявлення про об'єктивні критерії соціальної мобільності. Надмірно експлуатувалася утопічна ідея про повну рівність шансів усіх членів суспільства на соціальне просування незалежно від походження, партійності, національності тощо. Взаємовідносини між класами, іншими соціальними групами подавались як такі, що ґрунтуються на спільності інтересів, а отже, як безконфліктні, гармонійні і т.п. Насправді все це не відповідало дійсності.

Явно утопічна ідея соціальної однорідності радянського суспільства мала бути реалізованою. Для її реалізації необхідно було створення могутнього механізму регулювання соціальної структури суспільства. Такий механізм був вироблений. Його завданням були:

· ліквідація цілих соціальних груп — буржуазна інтелігенція, куркульство тощо; усунення багатьох соціальних ролей, які були природною перешкодою на шляху цілеспрямованої політики повного одержавлення економіки — кооператори, підприємці, торговці, комерсанти і т.п.;

· створення надійної системи номенклатури, тобто системи відбору (за заданими зверху критеріями) керівних кадрів;здійснення цього контролю закритими кадровими службами,підпорядкованими виключно партійним органам;

· ідеологічний вплив на суспільну (особливо масову) свідомість з метою імплантації ілюзорних, міфічних лозунгів, утопічних ідей щодо перспективності актуальних суспільних відносин.

Такими основними видами характеризується марксистсько-ленінська теорія соціально-класової структури суспільства. Поряд з нею є й інші концепції. Це, зокрема, теорія соціальної мобільності, середнього класу, соціальної стратифікації.

В теоріях середнього класу, народного капіталізму стверджується, ніби трудівники, громадяни, незалежно від їх належності до певного класу, можуть придбати акції будь-якого підприємства, тобто стати його співвласниками і одержувати певні прибутки. Все це справді так, проте основну частину доходу мають ті прошарки населення, які реально володіють засобами виробництва, є їх власниками.

Іншим підходом до аналізу структури суспільства є теорія соціальної стратифікації, яка виникла на противагу марксистсько-ленінській теорії. її засновниками були німецький філософ, соціолог та історик М.Вебер і американський соціолог російського походження П.Сорокін. Цій теорії віддається перевага, хоч це не означає, що вона позбавлена своїх вад. Нині вона активно розробляється як західними спеціалістами (К. Девіс, У.Мур, Т. Парсонс), так і вченими країн СНД (Т. Заславська, Р. Ривкіна, О. Шкаратан та ін.).

У контексті теорії соціальної структури розшарування суспільства, нерівність людей у суспільстві, диференціація останнього пояснюється системою ознак і критеріїв. Основою поділу на страти (цей термін запозичений з геології, що означає «прошарок») визнаються найрізноманітніші ознаки: рід занять, розподіл благ, освіта, місце проживання, віросповідання тощо. Одним із основних критеріїв виділення страт є рівень доходів. Традиційно визначають кілька страт (класів) — вищий, середній, нижчий. У свою чергу, в середньому класі виділяються різні прошарки.

Поділ суспільства на страти (прошарки, верстви) може відбуватися на основі однієї чи кількох ознак - економічних, національних, расових, професійних, психологічних тощо. Відповідно до цього розрізняють «одновимірну стратифікацію» — на основі якоїсь однієї ознаки — і «багатовимірну стратифікацію» — на основі сукупності ознак: освіта, психологія, зайнятість, прибутки, побутові умови та ін.

Слід зауважити, що теорію соціальної стратифікації, яка ґрунтується на таких критеріях диференціації суспільства, як освіта, престиж, рівень прибутків, причетність до влади і т.п., не можна визнати бездоганною у методологічному відношенні при дослідженні соціальної структури суспільства. Спеціалісти вважають, що визначити єдину сукупність ознак, яка засвідчувала б належність члена суспільства до тієї чи іншої страти, практично неможливо. З ними треба лише погодитися. Проте в суспільстві завжди є такі три стратифікаційні структури, як економічна, професійна і політична. Вони, на нашу думку, і мають бути визначальними при соціальній диференціації суспільства.

Політична сфера. З появою економічної й соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. На певному етапі розвитку суспільства неминуче виникають нові форми суспільних відносин — політичні й правові. Формується сфера політичного життя суспільства, зміст якої віддзеркалюється в політичній системі.

Політична система суспільства — явище історичне. Воно нерозривно пов'язане з виникненням політики і формуванням політичних відносин. Етимологічно слово «політика» означає мистецтво управляти державою. Це особлива форма діяльності, що регулює відносини членів суспільства, об'єднаних у різні соціальні групи з метою збереження певної суспільної структури й організації та подальшого її розвитку й удосконалення в інтересах панівних соціальних сил або суспільства в цілому.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп і передусім класів. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються на сучасному етапі становлення української державності.

Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести: вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб'єктів; управління соціально-політичними процесами в суспільстві; визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії соціальних груп та окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

Отже, політика — багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб'єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин,

3. Розвиток людського суспільства. Необхідність і свобода

Суспільство у своєму розвитку проходить шлях постійного ускладнення. Для його розуміння і пояснення важливе значення мають знання про різні соціально-етичні спільності, починаючи з невеликих племен та родів і завершуючи багатомільйонними народами й націями. Останні функціонують на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у єдиному культурно-творчому процесі, формуванні й розвитку певного економічного укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв і традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей і племен. Значна частина з них входить у багатонаціональні держави.

Що ж становлять собою історичні спільності людей? Що таке рід, плем'я, народність, нація, етнос?

Рід — історична спільність людей, поєднаних кровно-родинними і певними господарськими зв'язками, необхідністю захисту загальних інтересів. Він є невід'ємною складовою частиною племені.

Плем'я — це економічна й кровно-родинна спільність людей, яка складається з кількох родів. Воно характеризується єдністю території, економічним життям (спільним виробництвом, розподілом і споживанням, володінням засобами виробництва), кровно-родинними зв'язками, спільністю мови, духовної культури — звичаїв, традицій, вірувань, а також психології й самосвідомості, що фіксувалося в етнонімі (самоназві).

Народність — це економічна і соціально-етнічна спільність, переважно рабовласницького періоду й доби феодалізму. Історично вона формувалася двома шляхами: по-перше, на грунті етнічно однорідного матеріалу, союзу кількох племен (наприклад, стародавні греки); по-друге, змішуванням кількох чи багатьох етноплемінних спільностей (наприклад, формування французької народності).

Однією з головних ознак народності є спільність території, мови, елементів матеріальної і духовної культури, психології й самосвідомості. На відміну від племені, народність характеризується соціально-класовою диференціацією та іншими ознаками.

Нація, згідно з історико-матеріалістичним підходом, пов'язується із становленням капіталізму й буржуазного суспільства. Головними ознаками нації є спільність економічних зв'язків, території, мови, особливостей культури, психології і самосвідомості. Культура нації розглядається як діалектична єдність загальнолюдського, соціально-класового і етнічно неповторного. Національна культура, психологія і самосвідомість мають соціально-класову диференційованість.

Діалектико-матеріалістична концепція нації фіксує дві тенденції в її розвитку. Перша з них властива періоду її формування й виражається у пробудженні національного життя і рухів проти будь-якого гноблення за створення держави, як правило, однонаціональної.

Друга тенденція проявляється в розвитку міжнаціональних економічних, політичних, культурних та інших зв'язків, тобто в інтернаціоналізації матеріального і духовного життя, що логічно завершує послаблення, усунення всіляких національно-державних перешкод, кордонів, веде до міжнаціональної інтеграції (наприклад, сучасне європейське співтовариство).

Поняття етносу використовується для означення сукупності етнічних ознак, рис неповторності матеріальної та духовної культури, мови, психології, які характеризують те, що властиве одній спільності людей на різних ступенях соціально-економічного розвитку (народність, нація). Вважається, що етноси з'являються в період формування народності.

З давніх часів людина ставила перед собою питання, чи є певні закони, згідно з якими функціонує і розвивається суспільство, чи ці процеси протікають стихійно?

З позицій деяких мислителів, у суспільному житті не існує ніяких об'єктивних закономірностей. На думку багатьох сучасних соціологів, суспільство є проста, механічна сукупність людей. Все суспільне життя, його закони, вважають вони, є породження людської свідомості. Закони можуть існувати лише тоді, коли вони створені людиною. Таке розуміння суспільства і закономірностей його розвитку є суб'єктивістським і веде до волюнтаризму. Заперечення закономірностей суспільного розвитку спричинює заперечення історичної необхідності, ставить суспільний розвиток у сферу випадковостей і свавілля окремих людей.

Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Така діалектико-матеріалістична точка зору. Закони суспільного життя подібні до законів природи. Існують і діють незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати суспільні закони. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати у своїх інтересах у процесі суспільної практики.

Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об'єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об'єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це — історична необхідність. Але дія законів суспільства проявляється як тенденція. Це зумовлено взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивного фактора.

Під об'єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін.

Суб'єктивним фактором є діяльність народних мас, держави, класів, політичних партій, громадських рухів, окремих осіб — їх свідомість, воля, рівень розуміння об'єктивних потреб розвитку суспільства тощо.

Люди у своїй діяльності змушені зважати на об'єктивні умови. Тільки їх врахування у конкретних історичних обставинах дає змогу вирішувати проблеми суспільного життя й розвитку. Разом з тим, наявність об'єктивних умов недостатня для перемоги нового, перетворення можливості в дійсність у розвитку суспільства. Рушійною силою історичного процесу виступають прогресивні, революційні елементи суб'єктивного фактора. Своєю активно-творчою діяльністю прогресивні елементи дають простір для дії об'єктивних законів розвитку. Але поряд з ними є й такі елементи, які перешкоджають соціальному прогресу, дії об'єктивних законів розвитку суспільства — фашизм, расизм, неонацизм та ін.

Дію об'єктивних умов і суб'єктивних факторів у суспільному розвитку треба розглядати нероздільно, в їх діалектичній єдності. Абсолютизація ролі свідомості, волі людей чи соціальних інституцій, ігнорування об'єктивних умов і законів веде до волюнтаризму й авантюризму. Фетишизація об'єктивних законів і умов при ігноруванні ролі суб'єктивного фактора, навпаки, породжує фаталізм, схиляння перед стихійністю.

Співвідношення історичної закономірності і свідомої діяльності людей треба розглядати в діалектичному взаємозв'язку, який розкривається в категоріях необхідності і свободи.

Історична необхідність — це те, що закономірно випливає з дії об'єктивних законів розвитку суспільства. Вона впливає на дії, вчинки людей, які, в свою чергу, зворотно впливають (як позитивно, так і негативно) на цю необхідність. Тим самим людина (суспільство) відкриває шляхи для розширення своєї свободи.

Свобода є продуктом історичного розвитку людства. Дії об'єктивних законів людина уникнути не може. Свобода зовсім не означає протиставлення суб'єкта цим законам або «звільнення» від них. Такий шлях до свободи є ілюзорним. Від необхідності втекти неможливо. Реальна свобода досягається шляхом пізнання і використання необхідності. Свобода людини, як підкреслював Ф.Енгельс, полягає не в уявній незалежності від законів природи й суспільства, а в пізнанні їх та вмінні використовувати у своїй діяльності.

Оволодіння природною необхідністю реалізується в розвитку продуктивних сил. їх прогрес можна інтерпретувати як поступовий процес звільнення людства від підкорення стихійним силам природи, тобто розширення свободи суспільства стосовно природи. Відношення до природи завжди опосередковане певною формою суспільних відносин, законами суспільного розвитку. Свобода суспільства визначається мірою оволодіння цими законами, їх перебування під свідомим контролем, подолання панування соціальної стихії. В міру розвитку суспільства, його продуктивних сил і виробничих відносин свобода розширює свої межі, панування людини над природними і суспільними процесами посилюється.

У живій і неживій природі немає прикладів абсолютної свободи, свободи від усього, від будь-якої залежності. Ще складнішим і багатограннішим є соціальний зміст поняття свободи. При його аналізі необхідно підходити завжди конкретно-історично. Людина як частина природи і суспільства всіма своїми діями вплітається в різноманітні відносини з природою і суспільством, державою і нацією, класом та партією, трудовим колективом і сім'єю. Тому при визначенні свободи особи природно виникають питання: свобода від чого і від кого, а також свобода для чого і для кого? Свобода в чому?

Абсолютна свобода неможлива не тільки тому, що людина включена у всезагальні зв'язки з природою і суспільством, а ще й тому, що завжди обмеженими є її власні можливості. Природні й соціальні умови завжди обмежували і будуть обмежувати свободу особи. Але можливості останньої постійно розширюються. Людина не може бути повністю незалежною від зовнішніх природних і суспільних умов. Це означає, що вона завжди має лише відносну свободу. При цьому, зрозуміло, рівень її свободи залежить від міри свободи суспільства, в якому вона живе.

Для розуміння свободи важливе значення має пізнання необхідності. Однією із особливостей взаємозв'язку свободи і необхідності є те, що необхідність виступає основним елементом свободи, її об'єктивним змістом. Характеристика свободи як пізнавальної необхідності складає сутність її гносеологічного аспекту. Однак свободу не можна зводити тільки до необхідності. Досягнення свободи пов'язане з пізнанням дійсності й активною практичною діяльністю людини. Історична необхідність, на відміну від необхідності в природі, реалізується в діяльності людей. Необхідність обмежує свободу діяльності і разом з тим утверджує її.

Існування необхідності в реальному світі створює умови для свідомої діяльності особи, для вибору. Людина в процесі і в результаті своєї діяльності пізнає необхідності не тільки в природі, але й у людському суспільстві. В результаті пізнання необхідності особа спрямовує свою діяльність у відповідності з нею. В процесі практичної діяльності наше пізнання необхідності може коригуватися, доповнюватися, уточнюватися і т.д. За рахунок цього відбувається розширення нашої свободи, яка необхідна людині для її розвитку. Чим краще ми пізнаємо природні й суспільні явища, власну природу, потреби, ідеали і т.д., тим ефективніше використовуємо свої сили, тим ширшої свободи набуваємо.

Дата добавления: 2015-05-22