XIX. Аксіологічний аспект проблеми життя людини і суспільства

1. Цінності, оцінка, вибір

Людина як компонент цілісної системи - суспільства - в процесі своєї діяльності розкриває власні сутнісні сили, сприяє розвиткові суспільства. При цьому вона вступає у взаємні ціннісні відносини з окремими людьми і з суспільством в цілому. В суспільному оточенні вона виступає одночасно як діяльний суб'єкт і об'єкт оцінки. Зауважимо, що носієм і суб'єктом ціннісного відношення може бути тільки людина. Тому таке (ціннісне) відношення до дійсності передбачає наявність, присутність людини. Вона оцінює інших людей і сама ними оцінюється.

Оцінка є специфічною формою відношення людини до дійсності, це схвалення або осуд різних явищ навколишньої дійсності незалежно від їх матеріального чи духовного походження. Вона завжди залежить від цінності — позитивного чи негативного значення оцінюваного для людини, суспільства або певної соціальної спільності.

Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. Цінності поділяються на матеріальні й духовні — так само, як і діяльність, культура, бо культура — це і є сукупність цінностей, створених самою людиною, людським співтовариством.

Оцінюючи те чи інше явище, що виступає носієм цінності, людина встановлює його значущість, тобто відповідність чи невідповідність своїм інтересам, смакам, уподобанням і т.п. Залежно від міри відповідності (невідповідності) оцінка може виражатися в різних формах — схвалення або осуду, згоди або критики, симпатії або антипатії, любові або ненависті тощо. У найзагальнішому вигляді ціннісні властивості речей і явищ позначаються категоріями «добро - зло», «корисність — шкідливість», «краса — потворність» і т.п. Поняття цінності співвідносне з такими поняттями, як «значущість», «корисність» або «шкідливість». Значущість характеризує ступінь інтенсивності ціннісного відношення. Людину завжди щось приваблює більше, щось менше, а щось взагалі залишає її байдужою. Корисність може носити чисто утилітарний характер і стосуватися як матеріальних, так і духовних цінностей. Шкідливість — це завжди негативне ціннісне відношення людини до предмета цінності. Щоб набуте знання стало переконанням і спонукало людину до дії, вона повинна осмислити його важливість і необхідність для своєї діяльності. Потреби, інтереси, цілі, норми, ідеали та інші імперативи при цьому виступають як підґрунтя і критерії позитивного чи негативного від ношення до об'єкта оцінки, тобто носія цінності. Останнім може бути те чи інше явище, предмет навколишньої дійсності або духовний феномен, який може мати для людини значущість, тобто цінність.

На основі, в процесі і в результаті відображення людина відбирає у свідомості зміст пізнаного і оцінює його з позицій потреб, інтересів, цілей, норм, ідеалів і т. п. Оцінка є опосередковуючою ланкою між пізнанням і практикою (пізнання — оцінка — практика). Одні з пізнаних людиною явищ оцінюються нею як потрібні, корисні, сприйнятливі, інші — як шкідливі, ворожі, несприйнятливі, ще інші — як байдужі, до яких вона відноситься індиферентно. З урахуванням того, що одні цінності мають для людини більше, інші - менше значення, утворюється ієрархія цінностей. Йдеться про таку їх систему, в якій вони розташовані залежно від міри їх значення. В цьому розумінні можна говорити про вищі й нижчі цінності. Кожній людині треба навчитися правильно визначати для себе систему, ієрархію цінностей, щоб керуватися нею в своєму житті, діяльності, прагненнях, орієнтаціях. Вибір залежить і від загальнолюдських уявлень про цінності, що склалися історично, і від особливостей цивілізації, культурного середовища, до якого належить людина, і від її власних інтересів, нахилів, уподобань тощо.

Найпершою і найвищою цінністю для людини є сама людина, її життя. Нам поки що достовірно відомі життя, розумні істоти, цивілізація лише на нашій планеті Земля. Пошуки позаземних цивілізацій ще не мали успіху. Не будемо передбачати кінцеві результати цих пошуків. Є навіть і таке припущення, що людська цивілізація на Землі — явище унікальне в нашому Всесвіті. Тому життя взагалі, а не тільки людське, треба дбайливо оберігати як вищу цінність.

Кожна людина повинна усвідомлювати свою цінність, мати почуття власної гідності й розуміти таку ж цінність будь-якої іншої людини, поважати її гідність; нікому не дозволяти ображати, принижувати себе, але й ніколи не ображати й не принижувати інших; не принижувати себе, але й не бути пихатим. Людина справді високої внутрішньої культури вміє гармонійно поєднувати почуття власної гідності й скромність.

Поняття абсолютної цінності поширюється на всіх людей — незалежно від віку, статі, раси й національності, освіти, професії, роду діяльності тощо. Кожна людина самоцінна й цікава сама по собі, заслуговує на увагу тільки тому, що вона є. В процесі життєдіяльності людина має усвідомлювати свою цінність і старанно її оберігати. Вона повинна бути здатною, виходячи з ієрархії цінностей, визначити найвищу мету свого життя так, щоб вона відповідала як суспільним потребам, так і власним духовним нахилам і прагненням; іти до цієї мети неухильно, але як кажуть, не «зациклюватися» на чомусь одному, мати широке коло інтересів.

Ціннісне відношення до дійсності (зумовлене, в свою чергу, потребами й інтересами) є безумовним і найбезпосереднішим фактором, що детермінує активність людини. Значення цього фактора знаходить свій вираз залежно від міри активності, заінтересованості, від переконаності, установок, орієнтацій та інших суб'єктивних факторів людини. Воно чітко себе проявляє в різних формах діяльності - в економіці, політиці, ідеології та ін. Адже кожна сфера діяльності є своєрідною системою цінностей. Активність людей завжди спрямована на використання, збереження і розвиток цінностей або того, що ними може стати. В цьому — сутність ціннісного відношення до дійсності.

Діяльність людини є складним цілеспрямованим процесом вирішення життєво важливих питань. Вона характеризується осмисленням і цілеспрямованістю. Кожна людина певною мірою усвідомлює, оцінює себе і свою актуальну діяльність, на основі чого формує ідеальну модель майбутнього. Такою моделлю є мета (ціль). Людина субординує свої цілі, ставить перед собою безпосередні (найближчі), які є відображенням більш віддалених, до досягнення яких вона прагнутиме пізніше іт. п.

Оскільки діяльність людей детермінована об'єктивними умовами життя, то люди ставлять перед собою не довільні цілі, а тільки такі, для досягнення яких є реальні об'єктивні можливості. Явно недосяжних цілей ні людина, ні суспільство, як правило, перед собою не ставлять. Це свідчить про те, що свідома активна і цілеспрямована діяльність має місце тільки там і тоді, де і коли має місце переконаність людини в доцільності її організації. Саме тому переконання виступають як форма ціннісної спрямованості діяльності людини, як соціальна установка, яка передбачає не тільки певну оцінку фактів, явищ, але готовність і здатність діяти відповідно до цієї оцінки. При цьому вона постійно здійснює вибір між різними варіантами поведінки й діяльності.

До діяльності завжди спонукає ситуація, і її спрямованість визначається, насамперед, соціальними і духовними характеристиками індивіда — його інтересами, політичними й моральними переконаннями і принципами, правовими імперативами тощо. Останні виступають як мотиви діяльності. Мотив як усвідомлена спонука до певної дії формується в міру того, наскільки людина враховує, оцінює, зважує обставини, які склалися, орієнтуючись на намічені цілі. Ціннісним відношенням до них і породжується мотив у його конкретній змістовності, необхідній для реальної життєво необхідної дії. Мотив як спонука - це джерело дії, що її породжує. Базою таких мотивів є ціннісні уявлення, які орієнтують людину в складній соціальній дійсності, координують її суб'єктивне ставлення до неї, спрямовують і стимулюють її діяльність. Людина завжди певною мірою узгоджує свою діяльність і поведінку з нормами й цінностями природного і соціального середовища та мікросередовища.

Вивчення механізму формування певної системи цінностей, глибини їх засвоєння може бути найбільш ефективним при організації й проведенні відповідних досліджень конкретних соціальних ситуацій. Саме там і тоді цінності актуалізуються, людина робить свій вибір і приймає рішення щодо подальших дій. Важливу роль у цьому процесі відіграють ціннісні орієнтації індивіда, система його цінностей. В її епіцентрі завжди перебуває відповідний суспільний ідеал, на який орієнтується і яким керується людина в процесі цілепокладання і реалізації своїх життєвих проектів у діяльності.

2. Ціннісні орієнтації та їх роль у житті людини

Дані орієнтації можна визначити як вибір людиною певних матеріальних і духовних цінностей як об'єктів, що визначають її цілеспрямовану життєдіяльність, весь спосіб життя. Ціннісна орієнтація завжди виявляється у сфері розгалужених взаємовідносин міжлюдиною і суспільством (стосовно праці, колективу, культури, побуту, дозвілля і т. п.). Саме вона дозволяє судити про ступінь втілення соціально необхідних норм, регламентацій, зразків поведінки в індивідуальній свідомості.

Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. В ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Наявність усталених ціннісних орієнтацій свідчить про зрілість людини як особистості. Проявляються вони в діяльності та поведінці людини. Вони є своєрідним індикатором ієрархій переваг, як і людина надає матеріальним чи духовним цінностям у процесі своєї життєдіяльності. Ціннісна орієнтація, сформована на рівні переконань, адекватно проявляється в реальній поведінці й діяльності людини.

Діяльність людини невіддільна від ціннісної орієнтації, яка спирається на ціннісні уявлення. Ціннісна орієнтація завжди носить індивідуальний характер. На відміну від неї, ціннісні уявлення, хоч і здаються людині суто індивідуальними, насправді ж завжди є типовими уявленнями певних соціальних груп, представником яких даний індивід виступає. Вони є зовнішніми стосовно до конкретного індивіда і лише привласнюються ним у результаті їх засвоєння. У такий спосіб забезпечується механізм взаємозв'язку і взаємодії індивіда й суспільства, одиничного і загального, внутрішнього й зовнішнього.

Своєрідною моделлю становлення ціннісної орієнтації особи виступають її життєві плани, які є прерогативою індивідуальної свідомості. Вони діалектично поєднують найближчі цілі з широкою програмою дій на віддалене майбутнє, суб'єктивний світ людини, її прагнення й ідеали з реальними життєвими обставинами. Об'єктивні умови, які є первинними стосовно суб'єктивних планів, змушують людину будувати своє майбутнє з урахуванням реальних можливостей. Отже, життєві плани є відображенням в індивідуальній свідомості панівних суспільних відносин, специфіки соціального стану, особливостей мікросередовища та інших факторів, які обумовлюють ймовірність реальної життєвої програми індивіда. В іншому відношенні життєві плани спонукають людину до діяльності з метою подолання рамок свого наявного буття, оскільки під впливом сукупності вона сформувала певні прагнення, виробила відповідні установки і т. п. У цьому розумінні життєві плани не тільки відображають об'єктивні обставини, але певною мірою і створюють їх.

Ціннісна орієнтація формується на підґрунті базових (основних, ключових) цінностей, зміст і співвідношення яких в історії як окремої людини, так і людства в цілому надзвичайно різноманітні. Ціннісні орієнтації визначають смисл життя людини. У різні часи (епохи) у різних адресатів цінностей — окремої людини чи соціальних спільностей орієнтації були різними. Вони спрямовували свого адресата або на потойбічний світ, або на особисте життя, або ж на суспільство, до якого він належав.

У першому випадку чітко проглядається ціннісна орієнтація релігійного та об'єктивно-ідеалістичного типу. Гносеологічно це пояснити неважко. Обмеженість людських знань про природу як Всесвіт, залежність людини від тематичних (для неї) сил природи, вічність Світу в часі і його нескінченність (безмежність) у просторі — що є апріорно очевидним — змушують її схилятися перед ним. Людина відчуває і переживає страх перед таємничими силами природи. Будучи незадоволеною своїм «посейбічним» життям, не знаходячи виходу із структури, в якій опинилася, але продовжуючи пошук такого виду, вона змушена апелювати до «потойбічної» сили. Для такої людини остання надія — знайти порятунок десь «там», оскільки в реальному оточенні вона його не знаходить. Саме ось «та» сила і є основною (якщо не єдиною) цінністю, на яку орієнтується людина.

У другому випадку людина зорієнтована на себе (за формулою «на Бога надійся...»), розраховує на власні сили. На нашу думку, важливим при цьому було б дослідження аксіологічного аспекту проблеми духовного світу людини, зокрема її світогляду. Специфіка останнього полягає в тому, що його предметом є не просто світ речей та явищ, не абстрактний світ загалом, що протистоїть людині, і не сама людина, а людина стосовно світу, який відображається в її свідомості через його значущість для суб'єкта відображення і для суспільства загалом. При світоглядному відображенні людина не просто пояснює дійсність як позалюдське буття, а оцінює її через призму індивідуального і соціального досвіду, суспільних потреб та інтересів, виражаючи при цьому певне ставлення до неї, мотивуючи необхідність перебудови її в потрібному для себе напрямі.

Ціннісно-орієнтаційна (аксіологічна) функція світогляду є однією з провідних серед інших його функцій. У світогляді людини навколишній світ відображається не сам по собі, поза залежністю від людини, а через призму її інтересів, завдяки чому вона стає реальною силою, здатною перетворювати дійсність у бажаному для себе напрямі. Розуміння суб'єкта пізнання як суспільного індивіда передбачає не пасивно-споглядальне відображення світу, а критично-творче його перетворення в процесі суспільної практики. При світоглядному відображенні людина не просто споглядає, пояснює дійсність у чистому її бутті, а оцінює через призму індивідуального і соціального (можливо, навіть історичного) досвіду, з позиції суспільних і особистих потреб та інтересів, виражаючи при цьому відповідне ставлення до неї, мотивуючи певним чином необхідність її перетворення.

Це пояснюється насамперед тим, що в процесі трансформації знань у світогляд беруть участь не тільки розум (тобто раціональна сфера духовного світогляду особи), а чуттєво-емоціональна й вольова сфери. Те чи інше явище суспільного життя — як і особистого — сприймається людиною через призму її почуттів, що стає можливим лише при суб'єктивному переживанні актуальних подій, при особистій зацікавленості в тому, що відбувається. Людина оцінює навколишню дійсність, формує своє ціннісне відношення до неї.

Відбувається процес, у якому формується соціальна установка, внутрішня готовність людини до дії відповідно до засвоєних знань. Такі знання перетворюються в переконання людини, стають її життєвими правилами, виступають духовною основою життєвої позиції. Таким чином, переконання людини (на особистому рівні вони синтезуються у світогляд) є своєрідним сплавом раціонального, чуттєвого, емоціонального і вольового. Проявляються вони як ціннісні орієнтації особи і як такі, що регулюють її свідомість, поведінку і діяльність.

Світоглядна позиція завжди виступає як діалектична єдність гносеологічного і оціночного моментів, пізнання і тлумачення, знання й усвідомлення навколишнього світу. Ця специфічна риса світоглядного відображення є загальною. Вона відрізняє світогляд від наукового пізнання, хоч і не може бути основою для їх принципового протиставлення, бо наукове пізнання теж супроводжується ціннісними судженнями і доповнюється ними.

При світоглядному відображенні суб'єкт, вступаючи у відношення з об'єктом (іншим суб'єктом), єднаючись з ним, прагне відобразити його точку зору, а також вияснити потреби (інтереси, бажання, прагнення, цілі, ідеали) тієї соціальної групи, представником якої є сам. Тому важливою особливістю світогляду є його ціннісний, аксіологічний характер.

Виступаючи загальним орієнтиром у житті людини і регулятивним чинником її фактичної поведінки, світогляд виражає розуміння й оцінку найважливіших явищ суспільного життя. Головне його призначення полягає втому, щоб правильно орієнтувати людину в надзвичайно складних ситуаціях розвитку як навколишньої дійсності, так і буття самої людини. Він потрібен людині для того, щоб вона могла правильно оцінювати значення соціальних процесів і власних вчинків, спрямовувати свою життєдіяльність згідно з тенденціями і закономірностями суспільного прогресу. Звідси стають зрозумілими вимоги до сучасної школи, втому числі й вищої, яка покликана давати молоді основи знань, виробляючи в неї вміння самостійно оцінювати життєві явища.

Кожний індивід на відповідному етапі соціалізації відчуває потребу особистісного сприйняття певних норм, ідеалів, тобто потребу в науковому світогляді. Потреба людини в науковому світогляді пояснюється рядом факторів. По-перше, будучи специфічним утворенням у свідомості людини, світогляд є таким компонентом духовного світу людини, в якому синтезуються, інтегруються інтелектуальні, морально-політичні й емоціонально-вольові можливості індивіда. Саме тому світогляд функціонує як струнка система переконань, особистісних установок, пов'язана з практично-перетворюючою діяльністю і стимулююча її.

По-друге, світогляд служить способом узагальненого усвідомлення людиною свого ціннісного відношення до дійсності.

По-третє, світогляд, до якого людина приходить у підсумку великої і важкої свідомої роботи, в загальній структурі соціальних якостей особи виконує провідну роль. Він інтегрує в життєву позицію її різноманітний індивідуальний і соціальний досвід з питань пізнавального й емоційно-оціночного освоєння дійсності. Особистістю може бути тільки людина, яка має своє соціальне «Я», тобто свій світогляд, своє яскраво виражене відношення до життя, усталену (стійку) позицію.

По-четверте, у змістовому плані світогляд є системою ціннісних орієнтацій людини. Формуючись на основі актуальних потреб, здібностей, нахилів і переконань людини, ціннісна орієнтація організовує і спрямовує її суспільну поведінку, соціальну діяльність, обґрунтовує вибір найбільш раціональних шляхів і засобів реалізації сутнісних сил людини. Вона функціонує як своєрідна вісь структури особи; осередок її життєвої позиції. Навколо ціннісної орієнтації групуються почуття і помисли людини.

Людина відчуває потребу в науковому світогляді тому, що проблема світогляду по суті є проблемою самої людини. Ця проблема безпосередньо пов'язана з такими життєво важливими питаннями, як усвідомлення й розуміння людиною свободи і необхідності, цінності й оцінки, сущого і належного; перспективне бачення своїх життєвих цілей і смислу буття; уміння вибору доцільних засобів активізації своєї позиції. Як особлива форма суспільної свідомості людини світогляд формує спрямованість, тип активності особи, її натуру як діяча. На основі світогляду людина формує головні орієнтири життєдіяльності — цілі, ідеали, критерії оцінки й особистого вибору, життєві проекти і т.п., приймає ті чи інші життєво важливі рішення. їх реалізація і складає смисл життя людини.

У третьому випадку переважає орієнтація на суспільство. Це відбувається тоді, коли у людини послаблюється віра в авторитет «святого духу» (свідченням чого може бути процес секуляризації) або ж вона втрачає (втратила) віру у власні сили. Тоді вона переорієнтовується на суспільство як основну цінність.

Людина живе в суспільстві, ставить перед собою цілі й прагне їх здійснити, шукає смисл життя, своє призначення у своїй же діяльності. Затим, у чому людина бачить сенс свого життя, які цілі переслідує, якими засобами намагається їх досягти, тобто на що спрямовані сутнісні сили людини як діяча, можна судити про саму людину, про її ціннісну сутність, про її мораль, місце в суспільстві (колективі), її цінність для життєдіяльності інших людей, серед яких вона живе. Отже, характер діяльності людини в системі суспільних відносин як об'єктивоване в діях і вчинках суб'єктивне розуміння нею мети свого життя виступає синтезованим критерієм її суспільної цінності як особи.

Виходячи з гармонії особистих і суспільних інтересів, індивід формує суспільний ідеал, який і є його життєвим орієнтиром, дороговказом у житті. Тут ми вже виходимо на надзвичайно складну проблему, яка вимагає свого дослідження, діалектики потреб та інтересів у динамічній системі «людина — колектив - суспільство». Проблема органічного поєднання ціннісних орієнтацій на самоцінність світу, на зобов'язання людини перед суспільством і самореалізацію зберігає свою актуальність і чекає на своїх дослідників. Актуальність її підсилюється ще й тим незаперечним фактом, що історія розвитку суспільства підійшла до такої межі, коли проблема орієнтації окремого індивіда (соціальної спільності) на загальнолюдські цінності стала безальтернативною.

Дата добавления: 2015-05-22