XVII. Суспільство як система 1 страница

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Частина третя

1. Суспільство як особлива сфера дійсності

З моменту виникнення наукового пізнання людство впродовж століть робило спроби відповісти на питання, що таке суспільство, зрозуміти специфіку суспільних явищ, характер взаємозв'язку між людиною і суспільством. Узагальнене визначення цього специфічного феномену буття вчені і філософи дали внаслідок тривалого розвитку суспільної практики і пізнання соціальних явищ.

Суспільство — це сукупність форм сумісної людської діяльності, що історично склалися і є вищим ступенем розвитку живих систем, який проявляється у функціонуванні й розвитку найрізноманітніших соціальних інститутів; це система історично визначених форм суспільних відносин, яка склалася в процесі діяльності людей з перетворення природи і власного життя. Як особливий вид об'єктивної реальності й вищий ступінь розвитку природи суспільство виникає на певному етапі саморозвитку матерії і має власну логіку буття. Воно є найскладнішою за своєю сутністю і структурою формою існування матерії.

Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, встановити, чому відбуваються зміни в суспільстві, яка роль людини, невідомості в об'єктивному процесі. Це знайшло відображення в різних соціологічних концепціях.

Розглянемо основні з них. Натуралістичні концепції. Вони домінували в суспільно-політичній думці XVIII — першої половини XIX ст. Характерними представниками натуралістичного підходу були Ш. Монтеск'є, Г. Гердер, К. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо, Г. Бокль та ін. У соціальній філософії цей підхід був зорієнтований на вивчення природно-кліматичних факторів як таких, що визначають існування суспільства, рівень і характер його розвитку. Він намагався пояснити розвиток суспільства з допомогою законів природи — кліматичними умовами, географічним становищем, біологічними і расовими особливостями людей і т.п. Згідно з цим поглядом на світ, природа виступає єдиним універсальним засобом пояснення всього сущого. Посиланням на відмінності природного середовища пояснювалися рівень розвитку народів, їх історична роль і доля.

У межах натуралістичного підходу до пояснення суспільних процесів у різні часи формувалися різні соціально-філософські напрями і школи. Зупинимося на деяких із них.

Соціальний дарвінізм як ідейна течія в суспільствознавстві була поширена наприкінці XIX — на початку XX ст. їй властиві зведення закономірностей розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції й відстоювання принципів природного добору, боротьби за існування й виживання найбільш пристосованих до природного середовища як визначальних факторів суспільного життя.

Одним із ранніх представників соціального дарвінізму був Т. Мальтус, а безпосереднім основоположником — Г. Спенсер. Серед основних різновидів цього напряму можна виділити прибічників ідей соціальної нерівності (У. Самнер) та їх супротивників (М. Ваккаро, Е. Феррі); реформістів (А. Смолл) і консервантів (Г. Спенсер, У. Самнер); також расистські концепції (Л. Вольтман, Ж. Лапуж). Форми біологізації суспільних процесів теж були різними. Одні соціологи виводили свої концепції безпосередньо з принципів біологічної революції; інші проводили паралелі між дією принципів боротьби за існування у тваринному світі і в людському суспільстві, підкреслювали провідну роль соціальних конфліктів у процесі задоволення людьми своїх потреб у результаті їх прагнення до панування в суспільстві тощо.

Розвиток суспільної практики і пізнання соціальних явищ довели наукову неспроможність принципів соціального дарвінізму. Натуралізм у поясненні суспільних явищ, заперечення їх специфічності неминуче веде до редукціонізму — зведення суспільних закономірностей до біологічних. Вульгаризація еволюційної теорії спричиняє гіпертрофовану оцінку ролі соціальних конфліктів, які соціальними детерміністами розглядаються як вічні і незмінні.

Органічна школа— це напрям у соціології, який ототожнює суспільство з живим організмом і таким чином намагається пояснити соціальне життя біологічними закономірностями.

Застосування понять і законів природи, біології зокрема, при аналізі суспільного життя є загальною ознакою натуралістичних концепцій. Аналогії з органічним світом у соціальних теоріях відомі ще з античності. Однак домінуючими в суспільно-політичній думці вони стали значно пізніше.

Спроби ототожнювати суспільство з іншими організмами робилися багатьма авторами (Платон, Гоббс, Конт, Спенсер). Представники органічної школи, ідеї якої стали панівними наприкінці XIX - на початку XX ст. (П.Ліліенфельд — Росія, А.Шеффле— Німеччина, Р.Вормс, А.Еспінас —Франція), вважали, що «суспільство і є організм», хоч цю тотожність аргументували по-різному. Серед варіантів провести аналогію між суспільством і організмом були: екстраполяція на суспільство основних ознак організму — доцільність організації, єдність органів, їх функціональна роль тощо; зведення економічного життя суспільства до обміну речовин в організмі, де функції системи кровообігу виконує торгівля, головного мозку - уряд, органи управління і т. п. На початку XX ст. концепції органічної школи втратили свою популярність.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. поширеними були також концепції расово-антропологічної школи, характерним для яких був зв'язок расизму з соціальним дарвінізмом.

В історії філософської думки мали місце намагання пояснити людське суспільство, його процеси й закономірності з позиції як ідеалізму, так і матеріалізму.

Для ідеалістичних концепцій характерне твердження проте, що життя суспільства, історичний процес визначаються духовними факторами: ідеями, думками, «духом народу», волею окремих особистостей, видатних людей і т.д.

В історико-матеріалістичній концепції вихідним є твердження про те, що суспільство — це специфічна частина матеріального світу, відмінна від природи, з якої вона вийшла і з якою постійно взаємодіє. Основа суспільного життя — матеріальне виробництво, економічні (виробничі) відносини, що складаються між людьми в процесі трудової діяльності, визначаються рівнем розвитку продуктивних сил (передусім, знарядь праці й технологій) та існують незалежно від волі і свідомості людей.

Розглядаючи суспільство як систему відносин між людьми, їхньої спільної діяльності, К.Маркс і Ф.Енгельс у середині XIX ст. науково обґрунтували розуміння історії як результату діяльності людей. Цей підхід дав змогу розглядати суспільство в процесі його розвитку як єдність індивідуального і загального, перервного і неперервного, як історію людства. Вони довели, що суспільство не є механічною сумою індивідів, а становить синтез тих зв'язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться.

У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв'язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. Суспільство постає як безпосередній світ людини, дійсність людських сутностей. Воно перебуває в постійному русі й розвитку. Це є соціальна найскладніша й найвища форма руху матерії. Суспільство завжди виступає в тій чи іншій конкретно-історичній формі, зумовленій певним рівнем розвитку виробництва, характером обміну й споживання, які є специфічною формою буття людини.

Врахування специфіки соціальної форми руху матерії потрібне передусім у тих випадках, коли йдеться про відмінність суспільства і природи, суспільства й особи та ін. Хоча суспільство — це жива система, однак воно є особливим видом життя на Землі, котре якісно відрізняє його від інших систем. Ця відмінність пояснюється рядом обставин

По-перше, людина як елемент суспільства на відміну від інших істот наділена свідомістю, що робить її здатною продукувати не лише матеріальні, а й духовні цінності. їй притаманна творча діяльність, у процесі якої вона реалізує свідомо поставлені цілі.

По-друге, людині й суспільству характерні свої, специфічні способи одержання, переробки й передачі інформації від індивіда до індивіда, від покоління до покоління — мислення, мова, писемність тощо.

По-третє, люди в процесі діяльності своє ставлення до природи опосередковують відповідними знаряддями праці. Останні можуть бути природними або штучними, виготовленими самою людиною. Використовуючи їх, люди створюють для себе штучне середовище, «олюднюють» натуральні форми природи, пристосовуючи їх до своїх потреб та інтересів.

По-четверте, людська діяльність на відміну від діяльності інших живих систем має суспільний характер. Вона неможлива поза соціумом. Здійснюючи її, людина завжди переслідує мету задоволення не тільки власних, але й суспільних (групових) потреб. Без цього не може функціонувати і розвиватися суспільство як соціальна система, елементом якої є кожний людський індивід.

Як уже було зазначено, сутність людини і сутність суспільства проявляються в сукупності суспільних відносин. Тому постає питання, що вони собою становлять? Це відносини, які складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Людина як суспільна істота, її сутність розвивається, діє і визначається тільки в системі певної сукупності суспільних відносин, носієм і дійовою особою яких вона виступає. Вони об'єднують людей у різні види їх діяльності, в цілісний соціальний організм, у певні спільності (класи, народності, нації), створюють у своєму взаємозв'язку суспільство на певному конкретно-історичному етапі його розвитку.

У найзагальнішому вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей.

До матеріальних відносяться економічні (виробничі) відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва матеріальних благ. їх характер визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Вони є первинними щодо духовних відносин. Виробничі відносини виступають економічним базисом суспільства. Духовні формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв'язками.

Духовні відносини складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності на основі певних ідей і поділяються на політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні та ін.

Є й такі суспільні відносини, які не належать тільки до матеріальних, або тільки до духовних. У них переплітаються ті й інші. Такими є, скажімо, сімейно-побутові, класові, національні й т.п.

Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина — вирішальний фактор усіх змін у суспільстві. Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виготовлення знарядь праці, а з їх допомогою — засобів задоволення своїх потреб. Це вимагало використання досвіду — як власного, так і своїх попередників, — здібностей, співробітництва індивідів, їх співпраці, спілкування, що сприяло формуванню суспільних відносин у різних його сферах.

На шляху розвитку історії людства простежуються більш-менш чіткі її етапи. Для їх позначення К. Маркс ввів понятгя «суспільно-економічна формація». Ним позначався конкретний тип суспільства, що перебуває на певному етапі (ступені) історичного розвитку і ґрунтується на панівному способі виробництва. Кожна формація розвивається і функціонує як за загальними, так і за специфічними, лише їй притаманними законами. Вона характеризується тільки їй властивим способом виробництва, особливим способом поєднання і продуктивних сил і виробничих відносин, своєю соціальною структурою, певною політичною системою та своєрідним духовним життям суспільства.

Суспільно-економічна формація, як і будь-яке інше соціальне утворення, функціонує і розвивається через діяльність людей, яка реалізується у взаємодії кожного нового покоління, що приходить до життя, з тими об'єктивними суспільними відносинами, які вже склалися ідо нього.

При характеристиці історичного процесу поряд з категорією «формація» широко використовуються такі категорії, як «епоха» і «цивілізація». Якщо «формація» фіксує і характеризує певний історичний тип окремого суспільства, то «епоха» — інший відрізок всесвітньої історії, контролюючи при цьому провідну (для того часу) тенденцію суспільного розвитку. Ця тенденція може обмежуватися однією формацією або навіть її певною частиною, а може охоплювати міжформаційні періоди розвитку людського суспільства (епоха первісного суспільства, епоха феодалізму, епоха первісного нагромадження капіталу, епоха монополістичного капіталізму, епоха переходу від капіталізму до соціалізму тощо). Стосовно культурного феномену розрізняють, наприклад, епоху Відродження, епоху Просвітництва та ін.

Цивілізаційний підхід характеризує не просто рівень розвитку суспільства, а привертає увагу й до ступеня розвитку його матеріальної та духовної культур; це ступінь суспільного розвитку, етап людської історії, який приходить на зміну іншим історичним етапам.

2. Основні сфери суспільного життя

Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну.

Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше — розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.

Причини, що спонукають людину до діяльності, мотиви її поведінки завжди пояснюються потребами, а точніше — прагненнями до їх задоволення. В цьому розумінні потребу можна визначити через діяльне (активне) відношення суб'єкта до об'єкта, який зможе стати предметом задоволення потреби. Для задоволення своїх потреб люди спочатку привласнювали те, що природа давала їм у готовому вигляді. Проте такого «матеріалу», який можна споживати з метою задоволення потреб у готовому вигляді в природі дуже мало. Тому люди почали спрямовувати свою діяльність на об'єкти природи (використовуючи при цьому її закони), щоб виробляти для себе те, чого вона не може їм дати в готовому вигляді. Створення в такий спосіб необхідних благ і є процесом матеріального виробництва.

Потреба як відношення завжди передує безпосередній дії, тобто вона спрямована в майбутнє. В процесі взаємодії потреби і діяльність ніби постійно міняються місцями з точки зору їх визначального впливу одного на інше. Потреби як першопричина людської діяльності одночасно є і результатом (наслідком) цієї діяльності. Саме тому, що потреби людини є «початком» і «результатом» її продуктивної діяльності, вони здатні чинити визначальний вплив на подальший розвиток трудової діяльності. Таким чином, ми приходимо до висновку: суперечлива взаємодія трудової діяльності людини та її потреб є джерелом розвитку як діяльності, так і самих потреб.

Виходячи зі своїх потреб, людина виробляє певне (відповідне своїм потребам) відношення до суспільства, до інших людей і до самої себе. В особистісному плані людина завжди залежить від суспільства. Ця залежність має опосередкований характер, оскільки опосередковується потребами людини. Задоволення її актуальних потреб стає можливим тільки через діяльність. Отже, потреби є вихідною (стартовою), але не безпосередньою спонукальною силою людської діяльності.

Перш ніж стати спонукальною силою, привести людину в активно-діяльний стан, об'єктивна потреба повинна відобразитися у свідомості. Саме внаслідок своєї усвідомленості потреба виконує роль спонукальної сили, служить основою формування цільових установок на завжди конкретну діяльність.

Усвідомлена потреба виступає як суб'єктивний стан людини, що регулює її діяльність і поведінку, спрямовує мислення, почуття, волю тощо. Процес усвідомлення людиною суспільних і своїх власних потреб, визнання їх актуальними, бачення у зв'язку з цим необхідності в організації певної діяльності з метою їх задоволення є процесом перетворення потреби в інтерес як. чергову ланку загального ланцюга соціальної детермінації процесу діяльності.

Людина може проявити свою активність стосовно якогось соціального явища лише за тих умов, що, по-перше, в ньому вона вбачає потенціальний предмет задоволення своєї потреби, по-друге, це явище є для людини життєво важливим і, по-третє, коли людина чітко усвідомила, що свою потребу вона зможе задовольнити в результаті здійснення процесу діяльності. Сукупність зазначених умов може свідчити про наявність у людини відповідного інтересу. Сама ж діяльність із задоволення усвідомленої потреби виступає при цьому як процес реалізації інтересу.

Між потребами та інтересами існує безпосередній зв'язок, який виступає як діалектична єдність двох сторін детермінації процесу людської діяльності. Потреби й інтереси спонукають людей до дії і спрямовують їхню діяльність. Однак у якому б відношенні ми не характеризували потреби й інтереси, їх не можна ототожнювати. Вони розрізняються між собою як своїм походженням, так і характером реалізації й тією роллю, яку відіграють у життєдіяльності людини та суспільства.

Аналіз потреб та інтересів людини, яка завжди функціонує в певних макро- і мікроумовах історично конкретного суспільства, дозволяє зробити висновок про те, що вони є необхідними об'єктивними детермінантами в загальній системі факторів, які обумовлюють людську діяльність. Разом з тим слід зауважити, що на цьому ланцюг соціальної детермінації останньої не замикається.

Важливою ланкою в цьому ланцюгу є також мета (ціль). Для того щоб людина розпочала діяльність, вона повинна відчути в ній потребу. Усвідомлюючись людиною, ця потреба пробуджує, формує певний інтерес. Людина стає зацікавленою в цій діяльності. Проте потреба людини не має прямого, безпосереднього виходу в діяльність, навіть якщо вона усвідомлена. Щоб привести себе в діяльний стан для задоволення своєї потреби людина повинна усвідомити не тільки (навіть не стільки) саму потребу, скільки предмет її задоволення. Такий предмет вона може одержати (виробити) тільки в процесі діяльності. Він завжди є результатом діяльності.

На перший погляд, тут виникає нерозв'язна суперечність. Для того щоб здійснити діяльність, людина повинна мати потребу, яка може бути задоволеною тільки реальним предметом даної потреби. Останній же набуває своєї матеріальної реальності лише як результат діяльності. Для розв'язання цієї (уявної) суперечності ми і звертаємося до категорії «мета» або «ціль». Мета є ще однією ланкою процесу детермінації людської діяльності і важливим моментом для розуміння цієї детермінації.

Для задоволення потреби (здійснення відповідної діяльності) людина повинна усвідомити цю потребу і предмет, який зміг би її задовольнити. Оскільки такий предмет може бути тільки результатом діяльності (тобто його ще немає), необхідно сформувати уявний, мислений образ предмета даної потреби, який ідеально випереджав би цей предмет як належну реальність. Сформувати такий образ можна на основі свідомого аналізу і співвіднесення наявної потреби з реальними умовами, можливостями її задоволення. Таким ідеальним (уявним) образом реально ще не існуючого предмета потреби і виступає мета. Процес формування мети включає також уявлення про спосіб і характер практичних дій людини по втіленню цього образу в дійсність, тобто його матеріалізацію.

Мета безпосередньо пов'язана з інтересом і опосередковується ним. Будучи ідеальним образом бажаного майбутнього, вона визначає і спрямовує діяльність людини, є безпосереднім і найсильнішим її стимулом. З постановки мети (цілі) розпочинається людська діяльність, тому вона й називається доцільною (цілеспрямованою). В іншому відношенні діяльність є процесом об'єктивізації, опредметнення мети, в якому вона (мета) втілюється в реальну дійсність. Критерієм матеріалізації мети і конкретним його проявом виступає продукт діяльності як предмет актуальної потреби.

Вищою формою прояву людських потреб і метою будь-якого суспільства є удосконалення способу виробництва матеріальних благ, розвиток продуктивних сил, які складають його зміст. Продуктивні сили і виробничі відносини у своїй нерозривній єдності утворюють спосіб виробництва. Це — сукупність прийомів і методів, за допомогою яких люди виробляють, створюють матеріальні блага й послуги (їжу, одяг, житло, засоби зв'язку тощо) для задоволення особистих і суспільних потреб. У процесі свого життя людина постійно споживає вироблені матеріальні цінності. Безперервність споживання об'єктивно потребує безперервного виробництва: оскільки суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати й виробляти матеріальні блага. Звідси випливає, що без створення і розвитку матеріального виробництва життя суспільства неможливе.

Процес суспільного виробництва характеризує взаємодію людини з природою. Працюючи, людина змінює речовини природи і пристосовує їх для задоволення своїх потреб. З цієї точки зору, ставлення людей до природи в процесі виробництва визначається продуктивними силами. Одночасно в процесі виробництва люди вступають між собою в певні суспільні зв'язки й відносини, які називаються виробничими або економічними. Отже, суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили й виробничі відносини, і процес суспільного виробництва відбувається в результаті їх взаємодії.

Продуктивні сили поєднують у собі речовий елемент (засоби виробництва) і особистий (робоча сила, самі виробники). В процесі взаємодії цих елементів і відбувається процес виробництва матеріальних благ та послуг.

До засобів виробництва відносяться предмети праці і знаряддя праці. Залежно від характеру виробництва предметом праці може бути земля, корисні копалини, різні матеріали, рослинний і тваринний світ тощо. Це все те, з чого людина виробляє необхідні для свого життя матеріальні блага. Знаряддями праці служать людині створені нею предмети, включаючи найскладніші й найдосконаліші машини і механізми, з метою перетворюючого впливу на природу, виходячи зі своїх потреб та інтересів. Це те, чим, за допомогою чого люди виробляють матеріальні цінності. Для матеріального виробництва необхідні також відповідні приміщення, транспорт, засоби передачі інформації тощо. Разом зі знаряддями праці вони утворюють засоби праці.

Таким чином, у процесі виробництва задіяні як жива праця — застосування робочої сили, — так і уречевлена, втілена у знаряддях праці, а також у тих її предметах, у які людина попередньо вклала свою живу працю — метали, синтетичні матеріали з наперед заданими властивостями, сільськогосподарська сировина тощо.

Важливу роль у сфері матеріального виробництва відіграють відповідні технології. Розробка нових виробничих технологій свідчить про інтенсивне проникнення у виробництво науки - результату діяльності людини в духовній сфері суспільного життя. Проте ні засоби виробництва, ні наука, техніка й технології не повинні заслонити головного — людини як визначального структурного елементу продуктивних сил суспільства. Увібравши в себе досвід світової історії людства, вона одухотворяє весь процес виробництва. Останній, у свою чергу, виступає могутнім засобом розвитку, вдосконалення самої людини — головної суспільної цінності. Саме в трудовому процесі відбувається відтворення, самоствердження і самовдосконалення людини.

Продуктивні сили суспільства перебувають у постійному розвитку. Відомо, що початком матеріального виробництва було виготовлення й використання найпримітивніших знарядь праці з дерева, кісток, каменю іт. п. Найвидатнішим досягненням ранньої стадії розвитку людства і матеріальної сфери виробництва було відкриття способів добування та використання вогню. Можливості людини значно розширили винахід лука і стріл, виникнення гончарного виробництва тощо.

Поступово людина перейшла від виготовлення найпростіших знарядь праці до виробництва засобів споживання. Відбувся перехід від простого привласнення людиною «дарів природи» в їх готовому вигляді до організованого і спеціалізованого виробництва. Збирання ягід, плодів, злаків підготувало поступовий перехід до землеробства, а полювання — до скотарства. Зрозуміло, що вкрай примітивне мотижне господарство вимагало такої ж виснажливої праці, однак це було тим кроком у розвитку господарювання, котрий залучав у сферу матеріального виробництва землю як надзвичайно важливий елемент засобів виробництва. Винахід мотики послужив поштовхом до винаходу і впровадження у виробництво в сфері землеробства плуга — виникнення плугарського землеробства та інших засобів обробітку ґрунту і збирання врожаю. Подальший прогрес виробництва пов'язаний з використанням металевих знарядь праці — з міді, бронзи, заліза і т. п.

Землеробство, скотарство і ремісництво — це один ланцюг детермінації матеріального виробництва. Суспільний поділ праці продовжувався. Він відбувся між фізичною і розумовою працею. Виникла письменність. Люди набули нових можливостей акумулювати і передавати від покоління до покоління свій виробничій досвід, що мало неабияке значення для розвитку суспільства. Це призвело до непередбачених соціальних наслідків — підготувало перехід від первісного ладу до класового, соціально неоднорідного суспільства.

Удосконалення знарядь праці, використання природних джерел енергії з новою силою стимулювало виробництво. Це, в свою чергу, призвело до якісного стрибка в розвитку продуктивних сил - виникнення машинного виробництва. Безпосередні технічні передумови для нього підготувало мануфактурне виробництво. Від простого кооперування праці (на рудниках, будівництві, в шахтах, у ремісничих майстернях) мануфактура відрізнялася більш диференційованим поділом праці при виготовленні певного виробу. Тут фактично розпочалася спеціалізація як ремісничих знарядь, так і колишнього ремісника, який до цього при виготовленні певного виробу всі операції виконував сам.

З виникненням машинного виробництва (у XVІІІ ст. в Англії це знаменувало першу промислову революцію) вже перші машини — ткацький верстат і прядильна машина — замінили велику кількість робітників, взявши на себе ті операції, які раніше виконувалися вручну. З часом було винайдено парову машину, яка виконувала роль двигуна. Машинне виробництво набуло вигляду: «двигун — передавальний механізм — робоча машина». Якісно новий кроку розвитку машинного виробництва (виробництво машин машинами) знаменував собою промисловий переворот. Розвиток машинного виробництва пішов від застосування окремих машин до системи машин, а від неї — до створення автоматизованого виробництва, до вивільнення людини з безпосереднього процесу матеріального виробництва.

Ера автоматизації була ознаменована науково-технічною революцією (НТР), початок якої припадає на середину XX ст. З розвитком і застосуванням кібернетики і радіоелектроніки була створена електронно-обчислювальна техніка. Новий ступінь НТР пов'язаний з бурхливим розвитком мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, зі створенням робототехніки, масової комп'ютеризації і т.д. Розвиток виробництва пішов від часткової до повної автоматизації виробничих процесів.

Розвиток продуктивних сил суспільства необхідно розглядати в нерозривному зв'язку і тісній взаємодії з іншим елементом способу виробництва — виробничими відносинами. Створюючи матеріальні блага і послуги, люди взаємодіють не лише з природою, але й між собою. В найзагальнішому розумінні виробничі відносини — це суспільні зв'язки та відносини, що складаються між людьми в економічній сфері в процесі виробництва матеріальних благ і послуг. При цьому треба пам'ятати, що виробництво організовується і здійснюється не заради самого себе, адля задоволення суспільних потреб. У процесі виробництва люди виробляють матеріальні цінності, а потім їх розподіляють, обмінюють і споживають. Отже, виробничі відносини — це сукупність відносин, зумовлених виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ. Вони виникають, формуються і функціонують у процесі матеріального виробництва об'єктивно, незалежно від волі і свідомості людей. їх основу становлять відносини до засобів виробництва, тобто відносини власності. Останні є основою економічної системи будь-якого суспільства. «Власність» як економічна категорія відображає певну суспільну форму привласнення людьми матеріальних благ і насамперед засобів виробництва та його результатів (продуктів). Кому належать засоби виробництва, тому належить і створений з їх допомогою продукт, тобто вироблені матеріальні блага. Якщо засоби виробництва перебувають у приватній власності, то й продукт виробництва привласнюється цими власниками, якщо ж у державній, то створений продукт привласнюється державою.

В системі економічних відносин суспільства відносини власності займають визначальне місце, є своєрідним ядром цієї системи. Це свідчення того, що відносини власності визначають і зумовлюють характер відносин виробництва. Але процес матеріального виробництва не завершується створенням матеріальних благ. Він має своє продовження в інших сферах. Відповідної виробничі відносини не вичерпуються відношенням людей до засобів виробництва. Вони поширюються також на сфери обміну, розподілу і споживання. Отже, виробничі відносини як цілісна система включають у себе форми поєднання виробника із засобами праці безпосередньо в процесі виробництва, відносини обміну діяльністю і продуктами своєї діяльності, а також розподілу вироблених благ. їх межі визначаються рухом вироблених продуктів, який починається у сфері безпосереднього виробництва, продовжується у сферах розподілу та обміну і завершується споживанням виробленого.

Дата добавления: 2015-05-22