І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 15 страница

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови; є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв'язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало.

На стадії формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від матеріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною - оперування знаннями, закріпленими в поняттях. Але мислення зберігає відбиток свого походження з практичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне і проблемне, бо сутність і призначення мислення — це розв'язання різного роду і порядку проблем, які постають перед людиною. Якби не було ніяких проблем, то не треба було б і мислити.

Саме в проблемному характері мислення — ''таємниця'' поєднання в ньому таких відносно протилежних моментів, як пізнання (а пізнання за своєю гносеологічною суттю є відображення дійсності) і творчість. Ці два моменти по-різному представлені на таких рівнях мислення, які традиційно називаються у філософії розсудок і розум. Розсудок — це оперування ''готовими'', даними поняттями згідно з вимогами й правилами формальної логіки, дотримання яких повинне забезпечувати визначеність, несуперечливість, точність, послідовність, доказовість мислення. Мислення нарівні розсудку має переважно стереотипний і відтворюючий характер, тобто спирається на певні задані зразки. Воно піддається програмуванню, алгоритмізації - може бути виражене певною послідовністю точно визначених операцій і, отже, змодельо-ване за допомогою комп'ютерної техніки.

Цей рівень мислення є, безумовно, необхідним і в житті, і в науці, але він недостатній для творчості, бо саме стереотипність, тенденція до формалізації накладає на нього риси обмеженості.

Вищим рівнем мислення є розум — у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення —це не просто оперування готовими поняттями, але й зміна, розвиток самих понять, це вміння враховувати єдність протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень —догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж прийняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грец. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового,характер.

Хоч мислення є ''стрижнем'' свідомості, але в структуру останньої включаються всі форми психічної діяльності, які традиційно виділяються психологією, - почуття (оскільки вони усвідомлені), воля.

Почуття, емоції — це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб і інтересів людини. Відповідно до характеру цього відношення вони мають позитивне або негативне забарвлення (''приємні'' і ''неприємні'' почуття), підвищують або знижують життєву енергію (''стенічні'Ч ''астенічні'' почуття). Вплив почуттів, емоцій, пристрастей на мислення, пізнання, діяльність безсумнівний. Людина повинна володіти своїми емоціями, прояснювати їх світлом свого розуму, але погано, якщо вона стає безпристрасним, сухим і холодним ''раціоналістом-прагматиком''. Важко сумістити вузьку ''розсудливість'' з багатством і глибиною емоційного життя, з тим, що звичайно називають ''душевністю'', але справжня розумність гармонійно поєднується з кращими душевними якостями, з інтенсивними переживаннями. Це особливо стосується морально-етичних і естетичних почуттів.

Поряд і в зв'язку з мисленням, розумом особливе місце в структурі свідомості належить волі. Воля так само специфічна для людини, відрізняє її від тварин, як і мислення, і вона теж сформувалася в процесі предметно-практичної діяльності і спілкування між людьми. Воля проявляється як здатність підпорядковувати свої дії і вчинки свідомо поставленій меті і інтересам колективу, людської спільноти, долати як зовнішні, так і внутрішні перешкоди — небажання, лінощі, протиборствуючі мотиви й спонуки, страх і т.п.

У волі на перший план виступає діяльнісна, ''енергійна'' сторона свідомості, її активність, цілеспрямованість, які вимагають певних зусиль, зосередженості, напруги. Вольова людина робить не те, що забажається (хоч і це можна інколи собі дозволити — якщо це нічому й нікому не шкодить), а те, що треба робити, — з точки зору розумних міркувань і моральних вимог. Виховна воля — це воля розумна, моральна (отже, добра, а не зла) і в своїх проявах — творча.

В контекс/гі дослідження свідомості особливої уваги заслуговує питання про свободу думки, волі, діяльності. Проблема свободи f- одна з головних і притому найскладніших в історії філософського, а також релігійного мислення. Крім загаль-носвітоглядних, вона має свої психологічні, соціальні, політологічні аспекти, які розглядаються відповідними науками.

Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти в одній точці Всесвіту були розірвані ланцюги стихійної, ''сліпої'' необхідності і такої ж сліпої випадковості, з'явився зовсім новий феномен — свобода. У своїх найглибших витоках свобода не є чимось надприродним. її загальною онтологічною рисою (тобто такою, що випливає з самої природи буття) є притаманна матерії здатність до саморуху. Ще славетний давньогрецький філософ Епікур приписав атомам властивість спонтанно (самодовільно) відхилятись від напрямку свого руху в просторі і тим самим вніс корективи до уявлення про панування в світі лише непорушної необхідності, однозначного причинного зв'язку. Проте в неживій, нерозумній природі свобода ще відсутня. її найближчими, безпосередніми передумовами є свідомість, мислення, воля, які підносять людину над природою, роблять її не твариною, а творцем.

Активне, творче, свідоме ставлення людини до дійсності робить для неї можливою свободу вибору — тієї або іншої мети, того або іншого шляху, способу її досягнення, певного варі-антадійсності й поведінки. Така свобода завжди має свої межі, які визначаються як об'єктивними обставинами, так і суб'єктивними можливостями, — але тією або іншою мірою вона існує. Свобода грунтується на пізнанні і цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій. Дії і вчинки людини не є абсолютно довільними, вони визначені, детерміновані, але не передвизначені, оскільки в їх детермінацію включається свідоме самовизначення. Свобода — явище конкретно-історичне. Вона не ''дарована'' від початку, а розвивається, ''завойовується'' власними зусиллями людства і кожної окремої людини, розширюється і збагачується. Людина стає вільною, оскільки пізнає об'єктивну — природну й соціальну — необхідність, оволодіває нею і діє відповідно до неї, тобто перетворює світ на основі його власних законів, а вільна діяльність людей виступає як форма, спосіб реалізації об'єктивної необхідності. Але було б обмеженим трактування свободи лише як ''пізнаної необхідності''. Людина дедалі більшою мірою виявляє в матеріальній дійсності ''сховані'' можливості, реалізуючи їх, створює те, що ''саме по собі'' не могло б виникнути. Отже, людина, завдяки своїй свідомій, планомірній, розумно-вільній діяльності, сама стає особливим фактором еволюції природи — спочатку земної, а з часом і позаземної, — фактором космічної еволюції, який здатний підвищувати рівень організації природи.

4. Матеріальне і ідеальне

Свідомість є не тільки породженням матерії, але й її відносною протилежністю, навіть у певному смислі її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне — це те, що існує як об'єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і розвитку і сама з себе породжує всю різноманітність своїх властивостей.

Свідомість — це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим ''для-себе-буттям'', яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що свідомість замкнута в собі, як це розуміє суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, воно є тим ''внутрішнім світом'', який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ, і в своїй творчій діяльності так чи інакше ''відштовхується'' від нього, саме в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості і є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки, ідеї, мрії і т.п., — саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і взагалі матеріальних характеристик.

Для справді наукової, діалектико-матеріалістичної філософії неприйнятна позиція так званого ''вульгарного матеріалізму, типовими представниками якого в XIX столітті були німецькі природодослідники Л.Бюхнер, К.Фогт, Я.Мо-лешот, які не бачили якісної відмінності ідеального від матеріального, зводили перше до другого. Звичайно, як вираз цієї позиції наводять висловлення К.Фогта: ''думка знаходиться майже в такому ж відношенні до головного мозку, як жовч до печінки''1. Суть вульгарного матеріалізму полягає в тому, що відношення між матерією і свідомістю мисляться на зразок відношень між нею й іншими її властивостями — фізико-хімічними, біологічними; робляться спроби пояснити думку, спираючись тільки або головним чином на склад, структуру, функціонування мозку. Прояви такого вульгарно-матеріалістичного підходу трапляються і в наш час, коли, наприклад, людське мислення уподібнюють до операцій, що здійснюються комп'ютерною технікою. В певних, точно визначених межах, така аналогія може бути проведена, бо, як було вже сказано, можливе моделювання математичних і формально-логічних операцій, але поза цими межами аналогія між людиною і машиною є неправомірною. Адже мислить не мозок сам по собі, а людина за допомогою мозку, та й не ізольована людина, а як член суспільства. Людина ж має не тільки здатність мислити, а й різноманітні потреби, інтереси, бажання, прагнення, емоції, переживання — і все це включається в структуру її свідомості. Найскладніша машина — комп'ютер — цього позбавлена, в неї немає суб'єктивності, їй не властиві душевність і духовність. Комп'ютери - це техніка, і треба вміти правильно, ефективно нею користуватися і подбати про те, щоб ця техніка не була спрямована проти людства.

Свідомість звичайно визначається як особлива властивість високоорганізованої матерії. Як така, свідомість суттєво відрізняється від інших властивостей матерії і є навіть її (матерії) відносною протилежністю. Цю протилежність не слід зводити в абсолют, відривати свідомість від матерії. Це було б помилкою, протилежною тій, яку робить вульгарний матеріалізм, котрий ототожнює свідомість з матерією, ідеальне з матеріальним.

Ідеальне, як і свідомість, не має самобуття, не є субстанцією. Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, ''вписується'' в матеріальну єдність світу.

Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях: 1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності матеріального органу (людського мозку); воно ''будується'' на основі нервово-фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які утворюються в мозку; 2) ідеальне має своїм початком відображення об'єктивного, матеріального світу; 3) ідеальне відображення дійсності виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної, матеріально-практичної діяльності і спілкування між людьми, причому воно відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.

Залежність психіки, включаючи найвищий її прояв -свідомість, від центральної нервової системи, від процесів вищої нервової діяльності неспростовно доводиться величезною сукупністю фактів,.даних спостережень і експериментів. Ґрунтовні дослідження закономірностей і механізмів вищої нервової діяльності тварин і людини провели відомі вчені І.М.Сеченов, І.П.Павлов, О.О.Ухтомський, М.О.Бернштейн, І.С.Беріташвілі й інші. Вивчення структури й діяльності головного мозку триває, відкриваючи все нові й нові їх сторони.

За сучасними уявленнями, найвищий відділ головного мозку людини, який безпосередньо ''завідує'' психічною діяльністю і свідомістю, — це кора великих півкуль, яка складається з 13-15 мільярдів нервових клітин — нейронів, кожний з яких має кілька тисяч контактів (синапсів) з іншими нейронами і може знаходитись у кількох різних станах. ''Інформаційна місткість'' людського мозку, його пізнавальні можливості надзвичайно великі. Навіть найздібніша і ерудо-вана людина, яка засвоїла колосальну кількість інформації, використовує лише невелику частину (кілька відсотків) можливостей свого мозку; вони практично безмежні.

У корі великих півкуль є спеціалізовані центри й ділянки, але в той же час мозок працює як цілісна динамічна система, яка визначається надзвичайною пластичністю і широкими можливостями компенсації ділянок, котрі з якихось причин випали. В її енергетичному забезпеченні, напевно, велика роль належить так званій ретикулярній (сіткоподібній) формації, яка розташована в стовбуровій частині мозку. Повнота, різноманітність, інтегральний характер психічної діяльності, взаємодія інтелектуальних і емоційних процесів залежить від узгодженої діяльності кори, підкірки, стовбурових структур.

Залежність свідомості від стану й діяльності мозку не залишає сумнівів у тому, що зі смертю і розпадом мозку зникає й свідомість і що домисли про ''безсмертя душі'' позбавлені будь-якої підстави.

Визнаючи безумовно мозок органом мислення і, отже, свідомості, треба знову підкреслити, що мислить мозок не сам по собі, а людина, органом якої є мозок. І людина — це не ''думаючий пристрій'', а жива істота, вершина біологічної еволюції, член суспільства, суб'єкт практичної діяльності, пізнання, спілкування, моральних і інших відносин.

Людина не народжується з ''душею'', свідомістю. Не можна погодитися ні з вченням Р. Декарта про ''природжені ідеї'', ні з твердженням Дж.Локка, що у вихідному стані душа - це ''чиста дошка''. Душа не передує своєму певному змісту, а формується разом з ним1. Людина успадковує не душу, не свідомість, а лише можливість стати мислячою істотою; стає вона такою, оволодіваючи людськими формами і способами предметноїдіяльності, вступаючи в спілкування з іншими людьми, засвоюючи історично вироблені форми і зміст культури.

У тварин є психіка, ''суб'єктивність'', але навряд чи правильно приписувати їм здатність ідеального відображення дійсності. Ідеальне характеризується тими особливостями, які були вже відмічені при аналізі сутності і структури свідомості: воно має предметну віднесеність і саме являє собою ''ідеальну предметність'': людина володіє і оперує своїми ідеальними образами, поняттями і т.д. як своєю власністю, своїм надбанням, духовним багатством. Для розуміння ідеального як специфічно людської форми відображення важливо взяти до уваги таку обставину: воно є не тільки відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з'явитися внаслідок цілеспрямованої людської діяльності. Тобто в формі ідеального — образів, понять, задумів, планів, ідей і т.д. — відображується не тільки суще, але й належне, дійсність — не тільки такою, якою вона є, але й такою, якою вона може й повинна стати. Таке розуміння ідеального розкриває той аспект цього поняття, витоки якого можна знайти уже у філософії Платона: ідеальне як уявлення про той зразок, якому повинна відповідати дійсність, про повну досконалість.

Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці, який включає цілепокладання, планування, передбачення результатів діяльності. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб'єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредмечування і розпредмечуван-ня. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об'єктивних предметів, їх властивостей, відношень і т.д. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб'єктивну форму — коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, — певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьомуі полягає ''роз-предмечування''.

Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не тільки в предметах, у світі матеріальної культури, але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які грунтуються насамперед на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва — це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду, створені людиною, — це просто матеріальні об'єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у тому або іншому предметі, ніби ''згасає'' в ньому. Але воно знов ''спалахує'', оскільки відбувається його включення в процес життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях, переходах від суб'єктивного до об'єктивного і навпаки існує ідеальне. Спроби мислити його як щось ''дане'', ''застигле'', таке, що ''сидить'' у мозку, ведуть або до ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.

Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке взагалі неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної і суспільної свідомості. Ідеальні утворення — поняття, ідеї, вчення, теорії, художні образи, правові й моральні норми тощо набувають своєрідного надінди-відуального буття, незалежного від кожної окремої людини. Вони фіксуються, передаються від покоління до покоління за допомогою мови і всіх втілень матеріальної і духовної культури. Перш ніж створювати щось своє окрема людина повинна оволодіти цим ідеальним багатством духовної культури — шляхом освіти й виховання, спілкування з іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких втілений певний ідеальний зміст.

Розглядаючи свідомість, традиційно вживають такі поняття, як ''душа'', ''дух''. У християнському релігійному вченні людину розуміють як таку істоту, що має тіло, душу й дух. Чи мають ці поняття науково-філософське значення? Так, мають.

Слово ''душа'' етимологічно пов'язане з таким, як ''дихання'', ''дихати''. Отже, в найширшому розумінні — це начало життєвості, те, що робить людину живою істотою і притому саме з людськими якісними ознаками. До ''душі'' відносяться всі життєві прояви людини, оскільки вона має психіку, свідомість і особливо — емоційно-моральну сферу, здатність співчуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні кажуть про ''душевність'', якості душі і навпаки - про ''бездушність'', якщо людині бракує цих якостей.

''Дух'', ''духовність'' з наукової точки зору — це не прояв свідомості - той, на якому найбільше і найповніше проявляється її відносна самостійність, її ''зворотний вплив'' на матерію, її творча свобода, подолання інертної сторони матеріального буття. Отже, духовність — це єдність інди-відуально-особистісного і соціального начала. Створювані суспільством пізнавальні (знання, наука), морально-етичні, естетичні цінності переломлюються крізь власну свідому активність особистості, її здатність вільного самовизначення, творчого ставлення до дійсності.

Людина, як духовна істота — не пасивний продукт природних і суспільних обставин, а творець, який робить ці обставини предметом свого розуму і своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої активності, осо-бистісного начала, самовизначення, людської гідності. Як носій духовного начала людина є відповідальною за інших людей, і як свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу і навіть за світ у цілому.

Дух не терпить ніякого деспотизму, бо його стихія — це свобода. Духовне начало треба в собі підтримувати і розвивати.

Дата добавления: 2015-05-22