І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 8 страница

Передову громадськість Росії хвилювали й роздуми про людину, їїжиття, смертність, сенс буття, долю. В першу чергу знаходимо це в творчості видатних письменників, поетів. Чудовим прикладом може бути спадщина О.С.Пушкіна (1799— 1837). Вільнодумець, який зазнав впливу французького ПросвітництваXVIII ст., ''вольтер'янства'', скептично (навіть негативно) ставився до офіційної ідеології, казенного православ'я, але не був грубим і примітивним атеїстом. Його світогляд, орієнтований на поцейбічний світ — з його радощами й неминучими стражданнями, мав ''ренесансний'' характер.

Традицію філософської поезії продовжили в наступні історичні періоди Ф.І.Тютчев, О.О.Фет, В.С.Соловйов, О.О.Блок та інші.

Оригінальним російським мислителем XIX ст. був П.Я.-Чаадаєв(1794— 1856), автор ''Філософських листів''. На формування його поглядів вплинули вчення Шеллінга і французьких католицьких мислителів. Однією з його провідних ідей є ідея єдності людей, народів, людства. Нещастя Росії — самодержавно-кріпосницький лад, який Чаадаев засуджував. її відсталість він пояснював відірваністю від культурного світу. Пізніше у відсталості Росії Чаадаев вбачав і її перевагу, яка давала змогу засвоїти досягнення світової цивілізації без їх недоліків.

Помітне місце в ідейному житті Росії XIX ст. займала полеміка між слов'янофілами і західниками, яких розділяло неоднакове розуміння історичних шляхів розвитку країни, різні світоглядні орієнтації.

Слов'янофіли (О.С.Хом'яков, І.В. та К.В.Кіреєвські, К.С. та І.С.Аксакови, Ю.Самарін) обстоювали ідею самобутності Росії, основою якої, на їх думку, були православ'я, общинні і соборні начала життя. Вони ідеалізували допетровську Русь, будучи в той же час прихильниками ліберальних перетворень.

Західники (Т.М.Грановський, О.І.Герцен, М.П.Огарьов, К.Д.Кавелін та інші) вважали, що прогрес Росії пов'язаний з її прилученням до західної цивілізації, скасуванням кріпосництва. Серед західників були революціонери-демократи і ліберали, матеріалісти й ідеалісти. На представників обох течій, як і взагалі на російських філософів XIX ст., крім вітчизняних традицій, значний вплив справили західні мислителі (Гегель, Шеллінг, Фейербах та інші). Ідеї і пошуки європейської думки, моральні, естетичні, соціальні проблеми ставилися, осмислювалися стосовно російської дійсності в гуртках М.В.Станкевича і М.В.Буташевича-Петрашевського.

Особливим явищем в суспільно-політичній і філософській думці Росії XIX ст. був революційний демократизм (В.Г.Бєлінський, О.І.Герцен, М.О.Добролюбов, М.Г.Черни-шевський, Д.І.Писарєв та інші). Після складних пошуків вони прийшли до філософського матеріалізму. Водночас вони цінували гегелівську діалектику (Герцен побачив уній ''алгебру революції'') і прагнули поєднати її з матеріалізмом (О.І.Герцен. — ''Листи про вивчення природи''). їх матеріалізм формувався під впливом успіхів природничих наук та філософії Фейербаха (М.Г.Чернишевський - ''Антропологічний принцип у філософії''). Хоч революціонери-демократи і здійснили певні підходи до матеріалістичного розуміння історії (скажімо, виділення економічного фактора Чернишевським), проте послідовними матеріалістами не стали.

Глибокий філософський зміст наявний у творчості Л.М.Толстого (1828-1910) і Ф.М.Достоєвського (1821-1881). У концепції історичного процесу Толстим визнається необхідність цього процесу і роль у ньому народу, хоч і принижується роль особи, ''суб'єктивного'' фактора. Але головний предмет роздумів письменника, особливо в останні десятиріччя його життя, — це релігійно-моральні проблеми. На думку Толстого, до перетворення, очищення, оновлення життя людини і суспільства веде моральне самовдосконалення, відмова від штучних потреб тощо. Орієнтири він шукає в християнській релігії (хоч і відкидає її містичний і догматичний зміст, заперечує церкву з її ієрархією і зовнішньою обрядовістю, виділяє в християнстві його моральний елемент, особливо заповіді любові і непротивлення злу насильством).

Не менш гостро ставив моральні проблеми Ф.М.Достоєвсь-кий, який, на відміну від Толстого, не поривав із православною церквою. Талановитий письменник, тонкий психолог досліджував глибини людської душі, її діалектику, контрасти. Його персонажі — це живе художнє втілення певних ідей, моральних (або аморальних) начал. Достоєвський волів перетворення Росії, приписував їй особливу місію в історії, хоч і заперечував соціалістичну ідею, витлумачену якзрівнювання у користуванні матеріальними благами, відкидав революційне насильство й примусове ''ощасливлення'' людей. На його думку, добрі цілі не досягаються низькими засобами — жорстокістю, вбивствами, терором. Неприпустимо приносити в жертву людей в ім'я майбутнього щастя, ''грядущої гармонії''. Невіддільним від начала морального виступає, на його думку, естетичне начало. ''Краса врятує світ'', — проголошував Достоєвський.

3. Російська філософська думка кінця ХІХ-ХХ століть

Своєрідним явищем, яке мало світове значення і вплив, був російський і український космізм. До представників цього напряму належали видатні вчені-мислителі: перший президент АН України В.І.Вернадський (1863—1945), російський мислитель К.Е.Ціолковський (1857-1935), О.Л.Чижевський (1897-1964), український ботанік М.Г.Холодний.

Головна проблема їх космізму — космос і людина; ''людські'' виміри космосу і космічні виміри людини. У певному розумінні — це повернення до античного космоцентризму, але на рівні сучасного їм наукового і філософського знання, сучасних як космологічних, так і антропологічних понять. Основні ідеї цього космізму такі: наш Всесвіт, тобто Метагалактика, що утворилася 15—

20 мільярдів років тому, від початку характеризується різни ми властивостями фізичних і хімічних предметів, які зробили можливим виникнення складних систем, зародження й розвиток життя і, зрештою, появу розумних істот. Ці можливості здійснюються там, де для цього складаються необхідні передумови. Отже, людство є явищем не тільки планетарного, але й космічного походження; космічні фактори впливають на земні процеси, на живу природу, біосферу, налюдину — зокрема наїї нервово-психічні реакції (дослідження О.Д.Чижевського). Помилка астрології

не в тому, що вона визначає значення цих факторів, а в тому, що трактує їх надто прямолінійно і не пояснює справжніх механізмів їх впливу, перемішуючи досвід емпіричних спостережень з фантастичними вигадками; людство у своїй діяльності не обмежене масштабами нашої планети, не прикуте до неї раз і назавжди. Завдяки осмисленій, цілеспрямованій активності виникає і розширюється ноосфера — сфера діяльності, охоплена і перетворена впливом людського розуму, яка не обмежується біосферою — живою оболонкою Землі.

Таким чином, людство в перспективі виступає як фактор, який змінює не тільки земну, а й космічну природу, можна сказати, як космоформуючий фактор. Одним із засновників концепції антропокосмізму і ідеї ноосфери був В.І.Вернадський. її розвивали також П.Теяр де Шарден, Е.Леруа та інші.

Іншим напрямом цього періоду була релігійно-ідеалістична філософія, яку представляли В.С.Соловйов, М.О.Бердяев, С.М.Булгаков, С.Л.Франк, Е.М. та С.М.Трубецькі, І.О.Ільїн, П.О.Флоренський та інші.

Зупинимось на постаті і поглядах основоположника цього напряму - В.С.Соловйова (1853-1900).

Головною, наскрізною ідеєю його філософії є ідея позитивної всеєдності, тобто такої, в якій зберігається відносна самостійність частин. Позитивна всеєдність протистоїть і ''придушуючій'' всепоглинаючій єдності, яка властива світові ісламу та його менталітету, і розірваності частин, їх взаємо-незалежності, що характерна для західного протестантизму. Ідея всеєдності у філософській спадщині Соловйова пронизує і онтологію, і гносеологію, і соціально-політичне вчення.

Абсолютним началом єдності визнається Бог, у якому поєднані нерозривні, але й відмінні іпостасі, що виражається християнським вченням про Трійцю. Бог, насамперед, — це Сущий. Дане поняття вказує на всецільність, вільне єднання, гармонізацію відмінностей, примирення антитез. Буття - ознака, предикат Сущого. Саме по собі воно є абстракцією.

Матеріальний світ, створений Богом, є таким, що тимчасово, відносно ''випав'' із Всеєдності, спочатку він являв собою картину розрізненості, розпаду. Проте в процесі його еволюції діють сили, тенденції єднання. Вони проявляються як фізичні — притягання, електрична взаємодія, світло (перші творчі слова Бога: ''Хай станеться світло!''), далі — як життя і, нарешті, знаходять найвищого виразу в людині, людстві. В космосі, на думку Соловйова, діє ''світова душа''. Особливе місце в системі мислителя посідає Софія - ''Премудрість Божа'', яка опосередковує відношення між Богом і світом, є свого роду ''матерією Божества'', його вічним жіночим началом (бо це є начало Людові). Дія Софії найбільше себе виявляє з моменту Боговтілення — народження Ісуса Христа. Саме вона надає історії людства вищу розумність і сенс. Софію можна також розуміти як ''ідеальне, досконале людство''. Л юдина покликана власною діяльністю сприяти вдосконаленню світу, його возз'єднанню з Богом.

Як бачимо, в концепції Соловйова перепліталися містичні ідеї з поняттям прогресивної світової еволюції, в якій особлива роль належить людству. В цьому — зіткнення його філософії з російським космізмом.

Звертаючись до проблем гносеології (теорії пізнання), Соловйов виділяє три сфери знання, які повинні становити гармонійну єдність: позитивну науку, тобто емпіричне знання, яке дає ''матеріальну істину''; філософію, яка умоглядним шляхом осягає загальні принципи світорозуміння і вимагає логічної досконалості (''формальна істина''); теологію, яка шляхом містичного споглядання дає знання про абсолютну реальність. Теологія визначається найвищою формою знання; наука і філософія можуть бути істинними лише постільки, поскільки вони узгоджуються з теологією. Але з іншого боку, містичні переживання й інтуїція повинні піддаватися розумній рефлексії і набувати виправдання логічного мислення. Отже, Соловйова не можна розглядати як ''чистого містика'': ''Безумовно незалежна і в собі впевнена діяльність людського розуму є власна стихія філософії'''.

Поділяючи із слов'янофілами думку про особливу історичну місію Росії, Соловйов розходився з ними (часом дуже різко) в розумінні цієї місії і, зокрема, в ставленні до Заходу. Дійсно, Росія покликана подолати духовно-культурний антагонізм між Сходом і Заходом: на Сході (особливо в ісламському світі) пануючою стала ідея нелюдського (відірваного від людини, протиставленого їй) Бога, а на Заході — безбожної людини. Але й Захід є регіоном християнської цивілізації, хоча християнство представлено в ньому двома крайнощами: католицизмом з його централізацією й авторитаризмом і протестантизмом, у якому переважають розірваність та індивідуалізм.

Соловйов надає перевагу православ'ю, якому властива ідея соборності, що найбільше відповідає позитивній всеєдності, вільного (а не примусового) єднання між людьми і Богом та людей між собою. Певний час Соловйов намагався обгрунтувати утопічну ідею всесвітньої держави, в якій верховна світська влада належала б російському цареві, а духовна — римському папі. Пізніше він відмовився від цієї ідеї. Але гідної поваги була переконаність мислителя в тому, що і кожна людина, і кожний народ, і людство в цілому повинні прагнути здійснити високий моральний ідеал любові, що гідність кожного народу (зокрема й російського) полягає не просто в рисах його національної самобутності, а в тому, наскільки він служить цьому загальнолюдському ідеалу. Соловйов був безумовним противником національного егоїзму, шовінізму, презирства до інших народів. Зокрема, він був противником антисемітизму — зневажливого ставлення до євреїв.

М.О.Бердяев у своєму філософському розвитку пройшов шлях від неокантіанства і ''легального марксизму'' до релігійного світогляду і особливого варіанту екзистенціалізму та персоналізму. Настановленні його поглядів позначився вплив видатних російських мислителів Ф.М.Достоєвського і B.C.Соловйова та німецьких філософів, зокрема І. Канта, В. Шеллінга — періоду ''Філософії одкровення'', а також містиків Й.Екхар-та, Я.Бйоме і інших.

Не можна заперечувати і впливу марксизму як досить визначного явища духовного життя другої половини XIX і XX ст. Але марксистської діалектико-матеріалістичної філософії Бердяев не сприйняв, і його головні ідеї є по суті антитезою філософського матеріалізму.

Для нього насамперед неприйнятна ідея первинності матерії як об'єктивної реальності і похідного характеру духу, який матеріалізмом розглядається лише як функція і властивість матеріальної системи. Дух для Бердяева —самостійне начало, сутністю якого є свобода, що проявляється як активність, здатність самовизначення і творчості. Свобода як абсолютна першооснова всього зближується Бердяєвим з поняттям містичної філософії Бйоме Urgand — недослідимої безодні (''неисследимой бездны'', ''рождающем лоне'' бытия); це те ''Ніщо'', з якого народжується будь-яке ''Щось''. В цьому розумінні Urgand передує навіть Богу (''передує'' - неточний вираз, бо першооснова передує і самому часу).

В марксистській традиції свобода розуміється якщо не як ''пізнана необхідність'' (що, власне, вже вульгарне тлумачення), то як здатність діяти, спираючись на пізнану необхідність.

Для Бердяева свобода первинна і безоснована, вона є джерелом буття, становить сутність духу і суб'єктивності, а протилежна їй, протилежна просторово-часовим, причинно-на-слідковим зв'язкам. Признаючи поняття ''дух'', Бердяев пише: ''Дух є свобода, творча активність, сенс (''смисл''), інтелект, цінність, якість і незалежність, насамперед незалежність від зовнішнього світу, природного і соціального. Духовне начало в людині означає визначуваність (определявмость) із середини на відміну від того складу людської природи, котрий визначається ззовні. Як істота духовна, людина є істотою активною, творчою, вільною. Духовне життя принципово відрізняється від життя суспільного, воно не детерміноване соціальним середовищем, воно має інші джерела, воно із середини черпає свої духовні сили''1.

Такий відрив духовності від соціальності принаймні викликає сумніви, він веде до містифікації понять духу, духовності. Але можна погодитись з Бердяєвим, коли він, продовжуючи свою думку, твердить: ''диктатура над духом неможлива, вона означає (угашение) і винищення духу''2.

І хоч Бердяев підкреслює самостійність духовного начала, його незводимістьдо соціальних факторів, він переконаний у тому, що соціальні проблеми не можуть знайти справжнього розв'язання при ігноруванні духовної сторони людського життя: ''Майбутнє людства залежить від того, чи будуть поєднані в світі рух духовний і рух соціальний, чи буде пов'язане створення більш справедливих і більш людяних суспільств із захистом духовних цінностей, з духовною свободою, з гідністю людини, якдуховної істоти''3.

Досвід історії XX ст. підтвердив правоту філософа. Адже спроба, вирішуючи соціальні проблеми, ігнорувати самостійне значення духовно-моральних факторів або підпорядкувати ці останні розв'язанню соціально-класових, революційних завдань зрештою призвело до негативних наслідків.

Моральна спрямованість філософії Бердяева (це риса російської філософії розглядуваного періоду взагалі) виражена, зокрема, в концепції особистості. Вона (особистість) для Бердяева— не емпіричний індивід, член суспільства, а суб'єкт свободи і творчості, отже, суб'єкт який є носієм духовного буття. Особистість первинна по відношенню до суспільства, яке складається з особистостей. Це поєднання характеризується традиційним для російської філософії поняттям соборності, в якому зберігається розуміння автономії особистості.

Виразом свободи особистості є творчий акт, але його об'єктивізащя, втілення в певних об єктах призводить до того, шо ці створені об'єкти потрапляють у сферу обумовленого, просторово-часового буття, де панує об'єктивна необхідність, природні закони, причинно-наслідкові зв'язки. Для Бердяева це нижчий рівень буття, що означає його відпадіння від духовного першоджерела, від Бога.

Теоретико-матеріалістичну ідею об'єктивно зумовленого суспільного прогресу Бердяев не приймає. Історія, як процес, що розгортається в часі, де є поділ на минуле, теперішнє і майбутнє, для нього є формою відчуженого буття. Прорив у справжнє, істинне, духовне буття здійснюється суб'єктом в його творчих актах. Але сфера Свободи й Духа лежить власне по той бік історії; вона є тим, що в християнстві називається Царством Божим і що принципово відрізняється від земного, природного світу, об'єктивного буття. Соціальна революція не може вести до здійснення справжньої свободи і завершується лише іншою формою поневолення. Бердяев визнає не соціальну — в марксистському розумінні, - а духовну, ''персоналістичну'' революцію.

У творчості Бердяева чільне місце посідає аналіз поняття національності, національної ідеї (''Русская идея'' — назва одного з його творів). Як буття окремої людини має форму індивідуальності, особистості, так і буття людства реалізується лише в формі ''соборних індивідуальностей'', якими є окремі народи: ''Національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства, вона закладена в самих глибинах життя'', ''установлення вселюдського братства народів буде не зникненням, а утвердженням національних індивідуальностей''1.

Обмежений обсяг посібника не дає можливості докладно зупинитися на поглядах ряду відомих російських філософів другої половини XIX і XX ст. Ми обрали лише двох з них, у творах яких досить яскраво виражені особливості цієї філософії і які справили значний вплив і на інших представників.

Це такі особливості, як переважний інтерес до проблем людини, місця її в космосі, специфічні риси людини як особистості, істоти вільної, творчої і моральної, як носія духовного начала. Такий напрям і, можна сказати, пафос творчих пошуків російських філософів внаслідок історичних обставин був пов'язаний з відштовхуванням від ідеології революції і класової боротьби і привів їх до заперечення філософського матеріалізму і до релігії.

IX. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ IX. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ 1. Особливості філософської думки кінця ХІХ-ХХ ст.

Наша епоха — це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого — йде еволюція капіталізму, в якій разом з тим проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається не в гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ - украй складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу — науково-технічна й інформаційна революція, які розпочалися ''новітньою революцією в природознавстві'' на зламі XIX і XX століть. Відкрилася ''неминучість дивного світу'' (назва відомої книги Д.Граніна), необхідність корінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і грізні небезпеки - екологічні катастрофи і, навіть, (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю — по-новому осмислити свою одвічну проблему ''людина і світ'' і при цьому визначити своє відношення до ''класичної'' філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Цій філософії були властиві віра в розум - не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

Новітня наукова революція порушила ''класичну'' галілеїв-сько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо ж катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експерименти з встановленням тоталітарних, репресивних режимів, невдача ''розвинутого соціалізму'' і розвал Радянського Союзу) підірвали ''благодушну'' віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), ''предтеча'' цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у ''світовій волі'', первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.

Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, втлумачив ''світову волю'' як ''волю до влади'' і став співцем ''надлюдини'', що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває ''по той бік добра і зла''. Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви ''філософії життя'' і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, Л.Клагес, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як ''життя'', яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість (''потік''). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через ''відчуття''.

Якщо ''класична'' філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в ''кінці віку'' (відомий французький вираз ''fin de siecle'') і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель 3.Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.

Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман (1842—1906) створює свою ''філософію несвідомого''. Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей: ''ignoramus et ignorabimus'' (''не знаємо і не пізнаємо'').

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму (лат. scientia — знання, наука) — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як ''демонічними силами'', шо загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, — протистояння технологічного оптимізму, технократизму і технологічного песимізму, антитехнократиз-му, який знайшов вираз у так званих ''антиутопіях'' (Е.Зам'-ятін, О.Хакслі, Дж. Оруелл).

Завершуючи цей огляд, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'яз ку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в ''чистому'' (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської). їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обгрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку - вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії.

2. Позитивізм: сутність та еволюція

Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт(1798-1857), який і запровадив термін ''позитивізм'', а також Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на ''техніцистичне'' використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загальносвітоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія (''метафізика''), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про ''начала речей'', ''принцип буття'' і т.п. Справа науки - констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — ''метафізичні'', тобто ненаукові.

Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, - це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з ''метафізикою'' позитивізмом усувалася власне філософська, загаль-носвітоглядна проблематика. З самого початку позитивізм виражав суб'єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну, агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму.

Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).

Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів ''класичної'' фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьому суб'єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою.

Одне з центральних понять махізму — ''досвід'', який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, ''елементів'', нібито нейтральних стосовно фізичного й психічного. Махістська ''критика досвіду'' - це по суті ''очищення'' його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завдання науки вбачається втому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці ''елементи досвіду''. Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів.

Дата добавления: 2015-05-22