Біг Мак та інші історії 10 страница

Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Вже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати. Главноє, поет, — кричав він мені, — пиши про женщин. Вся наша жизнь — женщини! Да замовкни ти, — сонно перебив його сухоребрий офіцер. Пішов на хуй, — відповів Іван Іванович, — тільки про женщин! — повернувся він знову до мене, — запомни, поет! І сказавши це, влігся на плече сухореброго, досипати. Наступного ранку його випустили, разом із офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала. Арнольд носив дреди і продавав музику. Що я знаю про євреїв? — подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружились. Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохались, а потім Маша вставала і бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилась донька. У них була дивна, весела родина. Вони часто сварились, потім кохались, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, котрі Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім повертались, і помешкання знову наповнювалось їхнім сміхом і стогоном. Більшість людей, — сказав їй одного разу Арнольд, — самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довгодовго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він, скоріше, чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій.

Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять. За рік вони вкотре посварились і розійшлись. Але згодом помирились і далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.

Харків, 2008

Жовтий китайський джип

Історія, яку я тут розповім, могла відбутись лише на різдво. Інакше кажучи, це різдвяна історія, з усіма належними ознаками — посланцями, вісниками, янгольським співом у гранатовому небі грудня й відчуттям дива, яке живе в кожному з нас. За великим рахунком, якщо уважно послухати, історія ця ніби натякає, що диво в своєму первинному вигляді завжди існує поруч. Просто потрібно не вимахуватись і спробувати відчути його присутність. Сталася ця історія пару років тому з одним моїм знайомим, молодим партійним функціонером, представником міської адміністрації. Звали його Гєшою, і відповідав він за інвестиційний клімат у регіоні. Приймав делегації з Західної Європи, возив їх по харківських кабаках, селив у готелях, домовлявся з проститутками про знижки, одним словом — покращував інвестиційний клімат, як умів. Особливо потоваришував із німецькими християнськими демократами. Німецькі християнські демократи якось особливо перейнялись інвестиційним кліматом у нашому регіоні, часто прилітали на круглі столи та конференції, цілими днями не вилазячи з харківських саун. Гєша завжди був поруч, пояснюючи західним колегам особливості становлення демократії в нашій країні та благаючи потенційних інвесторів закушувати. Серед християнських демократів непідробними симпатіями до молодої української демократії вирізнявся такий собі пан Кляйс — депутат, вегетаріанець та спеціаліст із посттоталітарного самоврядування.

Познайомились вони з Гєшою в сауні, куди німецька делегація поїхала безпосередньо з летовища, а вже там, роздягнувшись та розслабившись, всі почали обмінюватись візитівками. Прізвища свого нового приятеля Гєша запам’ятати не зумів і надалі називав його Клаус, а той і не сильно заперечував, почасти з причини власної скромності, а передусім через те, що весь час був у стані середнього сп’яніння й навколишній інвестиційний клімат бачився йому в легкому мерехтливому тумані. На якомусь етапі стосунки між партнерами стали особливо довірлими й Гєша запропонував християнському демократу вкласти бабки хоча б у щось. Скажімо, в завод із виготовлення морозива. Вони сиділи в сауні, Клаус знуджено лизав пломбір, говорив, що в умовах посттоталітарного розвитку місцевого самоврядування харчова промисловість не видається йому пріоритетним напрямком для інвестицій, і просив замовити ще шампанського. На третій день перемовин, в тій таки сауні, кінцево виявилось, що в завод Клаус бабки вкладати не буде, натомість готовий вкласти їх у туристичний бізнес, і просить Гєшу знайти в Карпатах який-небудь старий посттоталітарний готель, який можна було б викупити, відремонтувати, добудувати сауну і відпочивати там фракціями. Це було не зовсім те, що від Гєші вимагалось, проте він подумав, що не час перебирати, і, відпровадивши друга на летовище, взявся досліджувати ринок.

До осені знайшов належний об’єкт, стелефонувався з Клаусом і швидко домовився їхати з ним на православне різдво в гори — дивитись об’єкт і славити Ісуса. Наприкінці грудня Клаус, зробивши у Відні пересадку, прилетів до Харкова. Гєша зустрів його китайським джипом жовтого кольору, партнери завантажили до салону все необхідне знаряддя, взяли двох референток-перекладачок Машу-Наташу й поїхали в Карпати. Першу зупинку вони зробили під Полтавою. При дорозі світився синіми вогнями універсам «Центральний», і Клаус оминати його в жодному разі не захотів. В універсамі компанія поснідала пельменями з грузинським вином і почала співати під караоке. Гєша, дарма що за кермом, пив більше за всіх, оскільки мав у салоні свого китайського джипа освіжувач повітря і тому просив усіх заспокоїтись. Співали довго. По обіді Маша-Наташа разом занили, що їм, мовляв, треба їхати і що лишатись вони тут не хочуть. Клаус впирався і їхати не бажав, пропонував зустрічати Новий рік прямо в універсамі, знаходив на караоке пісні Елтона Джона, ну, відповідним чином і поводився. Зрештою, їхати погодився, але разом із караоке. Гєша, відчуваючи, що інвестор може будь-якої миті зірватися з гачка, заплатив директорці універсаму за апарат, завантажив його разом із Клаусом до машини і рушив уперед.

В Полтаві вони заблукали і повернули на Кременчук. В Кременчуці компанія кінцево виснажилась і мусила зупинитись на ніч в готелі «Затишок». В «Затишку» з відремонтованих були тільки кімнати на чотири персони. Адміністрація довго відмовлялась селити їх до одного покою, безпідставно звинувачуючи Машу-Наташу в проституції. Гєша мусив показати посвідчення помічника депутата. Спати лягли так: в одному ліжку спали Маша-Наташа, не знімаючи дублянок, в другому — Гєша, роздягнувшись, проте не скидаючи вовняних шкарпеток, в третьому ліжку безтурботно спав п’яний Клаус із мікрофоном від караоке. Саме караоке поклали на четверте ліжко, проте вмикати його Маші-Наташі Гєша суворо заборонив. Наступного ранку мандрівники спустились до їдальні. Їли холодний сир, пили розчинну каву, дивились телевізор, в якому все містичніше спалахували різдвяні зірки і все солодше лунали голоси дітей, сповнені передчуттям свята. Завантажившись і помолившись, рушили на північ. Під Черкасами Клаусу стало погано.

Він довго ходив дніпровими схилами, хотів зателефонувати своєму психоаналітику до Ганновера, проте зв’язку не було аж до самого Житомира. Під Житомиром Клаус, котрий відчував докори сумління за вчорашнє, купив якихось стрьомних червоних грибів і довго вибирав для Маші-Наташі на придорожньому базарчику м’які іграшки. Вибрав двох, апельсинового кольору зебр, після чого заспокоєно заснув. Зебри в сутінках світились й іскрили. Під Хмельницьким Клаус отруївся грибами. Йому знову стало погано, він довго ходив придорожніми лісосмугами і далі їхати не хотів. Зупинились на ніч в якомусь райцентрі. Доки Гєша укладав компаньйона спати, Маша-Наташа одягли святкові сукні й пішли на дискотеку. Там вмазали шампанського з коньяком і почали битись. Офіціантка, котра змішувала їм шампанське з коньяком, не розгубилась і побігла до Гєші. Той швидко з’явився, грамотно оцінив ситуацію, і кинувся відтягувати Машу від Наташі. Зрештою, місцеві охоронці не витримали і викинули його на вулицю. Гєша встав, знову грамотно оцінив ситуацію і пішов спати. Зранку в обриганих дублянках прийшли Маша-Наташа, тримаючись за руки, мов дві найкращі подруги. По обіді, виспавшись, випивши і знову заснувши, наші мандрівники рушили в невідоме. Невідоме було все ближче.

В Тернополі вони заблукали і, покрутившись містом, повернули назад. Над вечір доїхали до знайомого райцентру. Гєша плюнув на все і пішов спати. Маша-Наташа помінялись святковими сукнями і пішли на дискотеку. Клаус зателефонував психоаналітику й довго говорив із ним про своє дитинство. Психоаналітик був не зовсім тверезий, сварив систему соціального страхування, і Клаусу довелось його втішати й заспокоювати. По обіді, виспавшись і не бажаючи зустрічати Новий рік у китайському джипі, друзі рушили вперед. Доїхали до Тернополя. Поблукали центром. Вирвались за окружну і промчавши кілька годин сірими передріздвяними долинами, дістались Прикарпаття. Гєша гнав, не спиняючись, Маша-Наташа пищали від втоми та зневіри, Клаус телефонував психоаналітику і довго його втішав, говорячи, що життя, на загал, приємна штука, потрібно лише навчитись правильно позиціонувати власні життєві пріоритети. Незабаром на обрії тьмяно загромадились гори. Друзі ввімкнули радіо і заспівали тужливої української естради.

Попереду теплими вогнями й золотим дзвоном їх зустрічала Яремча. Звернувши, не доїжджаючи до міста, і покрутившись присілками, вони зупинились у приватному секторі, де на них вже чекав Іван Іванович — вірний друг блукальців, відважних мандрівників та інших чайників, котрі традиційно цілими натовпами приїжджали зустрічати різдво в Карпатах. Іван Іванович сказав, що всякому бізнесу свій час і повів гостей в сауну. Маша-Наташа мились, не знімаючи дублянок. Гєша притягнув караоке і вчив Івана Івановича пісень Елтона Джона. Клаус був у захваті від української гостинності й братався з лісорубами, котрі прийшли в гості до Івана Івановича. Новий рік зустріли всі разом, у басейні, під завивання караоке й веселий щебіт Маші-Наташі, які голосно коментували новорічне звернення президента України. Наступного дня Іван Іванович довго всіх лікував гірськими травами, вимоченими в самогоні, говорив, що до справ братися не час і повів усіх на концерт Зиновія Гучка. Зиновій виступав на засніженій сцені серед вулиці, був у чорному костюмі, з під-якого виглядали сині спортивні штани. Співав під мінус, вітав гостей міста зі святами і вітався за руку з міліціянтами. Міліціянти віддавали йому честь і заздрісно дивились на спортивні штани. Після концерту Іван Іванович повіз гостей до колиби. За кермом китайського джипа сидів сам, оскільки Гєша вперто не хотів зупинятись на світлофорах, ледь не подавивши музикантів із групи Зиновія Гучка.

Заночували в колибі. Маша-Наташа пили шампанське на брудершафт із однієї пляшки, Іван Іванович розмовляв із Клаусом про особливості двопалатного парламенту чистою німецькою мовою, якою зазвичай, у тверезому стані, не говорив, а Гєша спав на м’яких іграшках, що люмінісцентно підсвічували його кількаденний заріст. Третього січня компаньйони прийшли до тями й пішли дивитись об’єкт. Іван Іванович вивів їх із колиби, провів городами, завів до лісу. Лісом ішли довго, аж почало сутеніти. Врешті вийшли на велику галявину. Посеред галявини було викопано яму, де-не-де з-під снігу стриміли бетонні плити. Іван Іванович зупинився. Ось, сказав, тут і має бути наш об’єкт. Фундамент ще совіти поклали. Роботи лишилось зовсім небагато. Головне — викупити ліс.

Клаус гірко оглянув засніжену яму і попросив відвести його назад до колиби. В колибі зайшла суперечка. Клаус говорив, що в принципі ідея з морозивом йому подобається більше і що ліс йому не потрібен. Та що ви «ліс-ліс»! — перебивав його Іван Іванович, — ліс — це правильна шняга! Так, так, ліс — це правильна шняга, — підтакували лісоруби, котрі прийшли підтримати Івана Івановича. Маша-Наташа перекладали це Клаусу як могли, але той вперто не погоджувався і просив йому більше не наливати. Гєша внутрішньо був на боці колеги, але дуже хотів продати цей чортів фундамент. Клаус зателефонував психоаналітику і той порадив йому слухатись свого серця. Після чого всі довго сварились. Потім співали. Особливо голосно й піднесено співали Маша-Наташа, які не хотіли більше нічого перекладати. Потім почали підписувати угоди й обмінюватись адресами.

До ранку братались і пили на брудершафт із Машею-Наташею. Маю таку проблему, друже, — довірливо промовив Іван Іванович до Клауса, — у нас тут із хлопцями ансамбль, співаємо повстанських пісень. Хочемо виступити в Берліні, показати їм український характер. Так-так, — відповів на це Клаус, — дуже добре, це саме те, чого нам усім бракує. Візи у нас є, — гнув своєї Іван Іванович, — бобік, щоби доїхати, є, немає представника на місці, який би усе розвів. Клаус замислився, проте ненадовго, і дав Івану Івановичу телефон свого психоаналітика, сказав, що той на місці все проб’є, потрібно лише йому зателефонувати. І вони міцно обійнялись, як і належиться справжнім партнерам по бізнесу, котрі продають одне одному власні душі. Зранку розпашілий Клаус вийшов надвір. Сніг сліпив очі, лежав на пагорбах і осипався з гілок. Двері колиби рипнули і до Клауса підійшов Іван Іванович. Вони довго стояли, курили кемел і дивились на тьмяне срібло хмар, що зникали за перевалом. Сніг робив гори вищими й чистішими. Під обід вирішили роз’їжджатись. Гєша завантажив до джипа подарунки, поклав до багажника куплені в лісорубів дві бензопилки «Тайга». Всі довго й гамірливо цілувались, після чого друзі сіли до джипа й рушили на схід. А Іван Іванович з лісорубами завантажили до свого військового бобіка скрипки, трембіти й сопілки, і поїхали на Рахів. Там виїхали на перевал, спустились в долину зі словацького боку і, як морський пісок, розчинились у безберегій шенгенській зоні. Вже внизу, коли останні гірські пасма відступили й зникли в сніговому серпанку, Клаус піймав глюк. МашаНаташа спали на задньому сидінні валетом, накрившись дублянками, Гєша розглядав карту України, Клаус вийшов із джипа й зайшов у засніжене поле. З-поза обрію повз нього тяглась дивна валка. Були тут верблюди, вантажені прянощами та зброєю, віслюки, на яких сиділи погоничіараби, позаду йшли радісні танцівники, тонучи босими ногами в сліпучих снігах, за ними рухались чорношкірі жінки, тримаючи на головах глечики з вином, оливковим маслом та медом. Слава Йсу, промовила одна з муринок до Клауса. Навіки слава богу, — завчено відповів християнський демократ. І валка посунула далі, розчиняючись у сліпучій сонячній заметілі.

Підійшов Гєша. Це хто — посланці? — запитав його Клаус. Це? — подивився услід каравану Гєша — Це азербайджанці. У нас із ними угода про безмитний перетин кордону. На Рахів пішли, там у них свої люди на митниці, — сказав він і дістав кемел. Славен господь, — сказав йому на це Клаус, — і славні діла його. Амінь, — сказав Гєша і простягнув другові останню цигарку. … — Що лишається робити в цій ситуації, за цих умов посттоталітарного культурного спадку? — журналіст протер скельця окулярів і відкинувся на спинку крісла. Світло м’яко відбивалось у дзеркалах, тиша западала в цій затишній берлінській кнайпі, і за вікнами осипався солодкий січневий сніг

— Розумієте, колего, — Іван Іванович підпалив сигару й глибоко затягнувся, випускаючи кільцями запашний тютюновий дим, — збереження культурної спадщини в постінформаційному суспільстві потребує не так знання, як терпіння. Духовна уніфікація, як складова неоліберального проекту, позбавляє нас дуже важливих речей, скажімо, вміння нехтувати спільним задля збереження відмінного

— Хіба в нас так багато спільного, аби нехтувати ним? — недовірливо запитав журналіст, вже завершуючи розмову і просячи кельнера принести рахунок

— Хто може визначити міру великого? — відповів йому питанням на питання Іван Іванович, перехопивши в кельнера рахунок й розплатившись за себе і за журналіста — Тоталітаризм лишив нам у спадок наші підвалини, наш фундамент. З нього виростає наша любов і наш смуток, на ньому стоїть наш плач і наші співи. Всі чинники, покликані нас об’єднувати, насправді лише підкреслюють нашу відмінність. І подолати цю відмінність не здатен ніхто. Тому що господь у нас один, але народжується він у різний час, аби не морочити нам усім голову. Саме про це і йдеться в новому альбомі нашого колективу.

Харків, 2008

Паспорт моряка

З середини березня зима зовсім відійшла і на побережжя почали накочуватись теплі тумани. Вночі повітря було темне й прозоре, як миті пляшки зеленого скла, але ближче до ранку з моря підіймався туман, заповнюючи собою порожні пірси. На кілька годин частина Криму зникала в густому вологому повітрі. Туман був настільки важким, що чути було, як він розпадається на краплі. Першими в місті прокидались пияки й торговці городиною. Вони вибиралися з ліжок, натягали на себе свій надійний чоловічий одяг — турецькі джинси, пом’яті піджаки й розбиті шкіряні черевики, шукали свої сигарети, виходили на кухню, пили кип’ячену воду з чайників, відчиняли вікна і впускали туман до своїх теплих зі сну помешкань.

Мокре повітря швидко наповнювало кімнати, осідаючи на весь цей усталений побут сорокарічних чоловіків — на шкірянки, запасні частини до автомобілів і підвішені до стелі старі велосипедні колеса, котрі печально обертались на протязі, ніби флюгери. На вулицях було порожньо, лише пси грілись коло винних підвалів та книжкових магазинів, охороняючи запилені полиці з портвейнами та прилавки зі старою поезією. Десь коло шостої торговці викочували на вулиці візки з товаром і тягли їх на ринки. Дехто зупинявся просто на перехрестях і лишався розкладати свій товар. За ними виходили робітники, прибиральники і просто випадкові проститутки, котрі блукали містом, намагаючись потрапити до власних помешкань, помилялись адресами, не пізнавали вулиць, заходили до чужих будинків, вітались із незнайомими тінями, що легко зникали в темряві, відлунюючи кроками на мокрій бруківці.

З барів із гральними автоматами викидали останніх нічних відвідувачів, ті безтурботно підіймались і тяглися до своїх нір, забуваючи всі нічні програші й пригоди. Потрапляли додому, будячи дітей і дружин, тягались загальними коридорами, заходили до шаф із одягом, укладалися спати в старих, пожовтілих від часу і любові ваннах, били посуд із підробленого кришталю, різали вени тупими бритвами, пили чай — густий і солодкий, наче туман із моря, читали минулорічні жіночі журнали, вмикали радіо і слухали прогноз погоди, не вірячи в усі ці твердження про можливі повені, землетруси та швидке наближення літа. Після цього на вулицю вибігали діти і мчали до шкіл, лишаючи в тумані довгі глибокі коридори. О восьмій відчинялись перші крамнички. Сонні продавщиці знімали засуви, відмикали навісні замки і впускали до магазинів вуличних псів, ті забігали всередину і вкладалися під полицями з консервованою кукурудзою та золотою цибулею, лежали, тепло дихаючи і нагріваючи своїм диханням вогкі магазини.

Продавщиці підіймали жалюзі на вікнах, приміщення освітлювались першим сонячним промінням і наповнювались жахливою радісною музикою, що її зазвичай крутять на коротких хвилях. Незабаром привозили свіжий хліб і молоко, вантажники весело перемовлялись між собою, пси підводили голови й недовірливо оглядали чоловіків, котрі заносили з вулиці ще гарячий хліб. Потому до магазинів заходили літні жінки, купували хліб і консерви, непомітно вислизали на вулицю й повертались до своїх домівок. Туман підіймався вгору і сонце прогрівало дахи. Стіни будинків і листя винограду волого набухали, як випрана білизна. Вздовж побережжя стояли напівпорожні санаторії, їдальні, тяглись порожні парки, корпуси піонерських таборів, мертва весняна територія, давно не ремонтовані будинки з казенними меблями і важкими, начиненими жиром та солодом холодильниками, котрі вночі важко здригались, будячи мешканців потойбічними звуками. Безкінечні паркани між деревами, сторожа на пропускних пунктах, плющ на цегляній кладці стін, сонячний пил на мертвих пам’ятниках, напівстерті написи, котрі збереглися ще з сімдесятих — березневі курорти, мов нічні вокзали, жили спогадами про кращі часи, про крикливі натовпи, в березні все це викликає легку ностальгію і ненав’язливу відразу, затягнуті дощем і просушені сонцем покинуті міста, населення яких виїхало, лишивши по собі безліч особистих речей, на які час від часу тепер натрапляли охоронці та квартирні злодії.

Вікна більшості будинків були прочинені, і, маючи бажання, можна було розгледіти меблі, зібрані по всьому місту і принесені сюди, килими на стінах, старі програвачі й транзистори — речі, здебільшого, були випадковими й не пасували до всіх цих килимів, через що кімнати нагадували камери схову. Більшість кімнат винаймались улітку і стояли порожньо цілу зиму. Навесні господарі чистили їх, провітрювали ковдри та подушки, виганяючи з них мертвий зимовий дух, дух помешкання, в якому ніхто не жив кілька місяців, відмивали підлогу, знаходячи під ліжками листи, телефонні картки й зужиті презервативи, так би мовити, сліди чужої пристрасті й чужого болю. О десятій відкривались аптеки, коло яких уже товклись пияки, вони боязко ступали до порожніх лунких приміщень і дещо знічено розглядали строкаті й кольорові листівки, барвисті пігулки, золоті наливки й сиропи, запашні порошки та коштовні мазі, з острахом і повагою озирали хромоване залізо медичного приладдя, стерильне начиння, за допомогою якого повертають до життя тих, хто не надто впевнено в ньому тримається, читали по літерах назви химерних засобів від безсоння та безсмертя, із подивом дивились на всі ці порошки кохання, які потрібно було втирати в ясна, уважно підступались до полиць зі шприцами та скальпелями, недовірливо зиркали на гори китайських презервативів, заздрісно мружили очі на весь цей кольоровий фармакологічний пересит, проте замовляли як правило по два флакони медичного спирту, і полегшено видихнувши з грудей усю цю несамовиту фармакологію, виходили на свіже повітря.

До обіду берегом снували поодинокі мешканці санаторіїв, загублені й самотні перебіжчики, які прибували щодня, тікаючи від безкінечної березневої сльоти, що заливала східноєвропейські долини та межиріччя на північ від кримських перешийків. Застуджена публіка, по двоє, по троє вони блукали вздовж порожніх, як зимові стадіони, пляжів, розглядаючи суховантажі, котрі повзли в бік Севастополя, блукали парковими доріжками, сиділи на теплому камінні, читаючи кримінальні романи і стаючи зазвичай на бік поганих хлопців. На обід вони всі розповзались, повертались до своїх непротоплених гнізд, до кімнат із холодними, як мертві серця, телевізорами, вибирались до їдалень, вітались зі знайомими і починали свої безкінечні розмови про погоду та здоров’я, вірніше — про відсутність і того й іншого. В місті робітники зі складів та будівництв теж призупиняли роботу, діставали весь свій алкоголь, всі боєприпаси, розкладали все це на дерев’яних лавах, підставляючи сонцю татуйовані плечі й переповідаючи історії про бізнес, жінок та кримінал, інакше кажучи — історії з власного життя. Коло кіосків із вином збиралась постійна публіка, займала кращі місця біля столиків і спостерігала, як свіже сонце повільно дрейфує на захід. Все має відбуватись розмірено і послідовно, перш за все — розпивання алкогольних напоїв. Ближче до вечора бари наповнювались підлітками, вони з’їжджались на мопедах і старих радянських автомобілях, пили вино й слухали музичні автомати, після шостої до барів набивались робітники з будівництв, заповзали пияки, вірніше ті з них, хто ще був здатен заповзти, заходили відставні полковники з санаторіїв, самотні жінки й покинуті домогосподарки, нетверезі циганки та обдурені студентки, на вулицях темніло і в барах запалювались перші золоті вогні, приглушені тютюновим димом. Крамниці поступово зачинялись, хоча до ночі ще можна було купити алкоголь і хліб, сонце освітлювало поверхню води, червоні відблиски спалахували у вікнах мансард і кімнат до винаймання, тіні густішали, мов чорнило, і пам’ятник Леніну, схожому на молодого бітника, в зеленому піжонському піджаку та вузьких штанях фасону кінця 50-х, так ось пам’ятник Леніну западав у тінь, біля нього збирались школярі й слухали музику з мобільних телефонів.

По десятій вечора на тісних вуличках, в центрі, лунали веселі п’яні вигуки і нервові зітхання тих, хто вирушав додому, не в змозі продовжувати це безкінечне святкування, цей день усіх потопельників, які підпливали до берегів їхнього містечка й стояли на піщаному морському дні, притоптуючи набухлими від води черевиками в такт музиці з мобільних телефонів. Ближче до півночі всі заводились і атмосфера була просякнута пристрастю, вином та небезпекою. В одному з барів починалася бійка — підлітки заводились із молдаванами з приводу музичного автомата, вони довго не могли поділити що їм усім слухати, хоча і ті й інші хотіли слухати печальні тюремні пісні, але в кожного з них були свої улюблені печальні тюремні пісні, і тоді хтось перший ліз до музичного автомата поза чергою і починалась бійка. Молдавани були старшими, тому спершу перевага була на їхньому боці, вони викидали місцевих на вулицю, відганяючи їх від бару, проте на вулиці на допомогу підліткам приходили їхні старші брати, пияки, безробітні й випадкові перехожі, зблискувало бите скло, гриміла перша вітрина, підлітки діставали фінські ножі, й свято сягало апогею. Нічне повітря сушило горлянки і тверезило голови, об які бились пляшки з портвейном, молдавани відступали в бічні вулички, виносили поранених і розчинялись у паркових алеях. На виклик приїжджала міліція і розганяла тих, хто залишився. Розігнавши всіх, міліціонери заходили до бару й допивали все, що залишилось після молдаван, слухаючи печальні тюремні пісні. Слухаючи і не перебиваючи. В нічній тиші озивались птахи, в ліхтарному світлі тьмяніли згустки крові, під пам’ятником Леніну сиділи підлітки і витирали рукавами криваві шмарклі. Чистили ножі, закачували до телефонів нові печальні тюремні мелодії і дивилися в бік моря — туди, де була тиша, туман і темрява, себто не було нічого.

Спочатку вони думали пограбувати кіоск із тютюном. Довго ходили навколо, принюхувались. Але в одного з них, Боді, була алергія на тютюн, йому відразу ж стало погано, і кіоск залишили в спокої. Приятель Боді, Вєтал, після цього з другом не розмовляв, хоча в душі тішився, що все так обернулось, оскільки жоден із них не курив, і навіщо їм був потрібен цей кіоск, ніхто не знав. Друзі саме закінчували школу, були невиправними романтиками і лузерами, алкоголь їм не продавали, і жінкам вони не подобались. В принципі, чоловікам також. Нікому вони не подобались. І ось одного разу в себе на районі, на харківському передмісті, їм трапився п’яний комерсант, котрий мирно спав на лавці під салоном гральних автоматів. Друзі тут таки вирішили його бомбонути, скажімо, забрати мобільник. В комерсанта їх виявилось три, тож вони всі три й забрали. На ранок мобільники почали дзвонити. Друзі розгубились, прийшли на радіоринок і майже за безцінь скинули перші два, лишивши третій про всяк випадок у себе. Бодя панікував, кричав, що їх тепер напевне будуть шукати, й пропонував кудись урити, скажімо, в Крим, до моря. На виручені з продажу телефонів гроші вони взяли дві плацкарти і того ж вечора вирвались із міста в темне й солодке невідоме. Вночі їм снились бойові кораблі. На постіль грошей їм не вистачило. Пересівши в Сімферополі, вони доїхали до Алупки, зійшли з автобуса й пішли дивитись місто. Довго фотографувались під зеленого кольору пам’ятником Леніну, котрого Вєтал через штани в обтяжку спочатку не пізнав і довго переконував Бодю, що це який-небудь місцевий тип. Купили чипсів. На цьому гроші закінчились. Приятелі вийшли до моря, всілись на каміння і стали розглядати білі, ніби вагонна постіль, небеса, слухаючи мелодії з мобільного телефону. Був березень, і життя видавалось безкінечним і солодким, як безкоштовна карамель. Можна було влаштуватись матросами на один із суховантажів, ходити під яким-небудь екзотичним прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки й мати справжній паспорт моряка — перепустку до найтемніших і найсолодших брам, заходити в чорні гарячі порти, заливатись алкоголем і спати з веселими безвідмовними китаянками, провозити в шлунках контрабанду й торгувати краденим одягом, носити фальшиве золото й водитись із найбільшими негідниками та відчайдухами в місті, якщо лише такі знайдуться. Можна було бовтатись у солоних, мов сльози, водах Червоного моря, тягатись уздовж ефіопських берегів, харчуючись лише рибою та анашею, переїздити з міста до міста, тертись між галасливою портовою публікою, пити з мічманами й корабельними лікарями, співати з убивцями й збоченцями, полювати на акул, драконів і хижих підступних восьминогів. Можна було вибирати з життя найкращі та найсмачніші шматки, починати все спочатку і ні від кого не залежати, мчати наосліп крізь морські марева, пробиватись крізь хвилі, терпіти спрагу та голод, вмерзати в кригу й горіти на повільному пекучому вогні, щоби зрештою дістатись до місця призначення, де на тебе завжди чекають слава, пошана й солодка безумна любов. Головне зараз не подавитись чипсами. Під вечір голодні приятелі повернулись до пам’ятника Леніну, щоби продати останній мобільник. З ними розговорився чорношкірий підліток, старший за них на пару років, який вигулював під пам’ятником свого боксера і назвався Габріелем, сказав, що грошей у нього немає, але є кімната, в якій зараз ніхто не живе, і тому він може здати її на кілька днів. В обмін на телефон, ясна річ. Друзі на якусь мить завагались, але всього лише на мить. В кімнаті з меблів було ліжко, вони завалились у нього, не скидаючи одягу, й безтурботно проспали майже до обіду. Вранці Бодя знайшов під ліжком старі шахи. З шахами в руках вони і зашли до санаторію міністерства оборони, знайшли там на лавках пару підтоптаних полковників і запропонували зіграти. Виграли двадцять доларів та пачку сигарет, і пішли купувати чипси. І ось в магазині вони підійшли до ефектної жінки в чорному, котра стояла коло прилавка, розглядаючи пляшки з мадерою, і попросили купити їм пива, жінка ретельно оглянула їх, з голови до ніг, взяла вина і запросила до себе. Жила вона в тому таки санаторії міністерства оборони, була офіцерською вдовою і носила чорну сукню з глибокими вирізами, на пальцях мала золоті перстені, на шиї важкі прикраси, була ретельно фарбованою, дещо розгубленою і мрійливо дивилася в бік моря. Друзі сиділи поруч із нею за столом, не знали куди подіти руки, нервували й пітніли. Вдова запропонувала відкоркувати вино, спочатку за діло взявся Бодя, вино вислизало йому з рук, пляшку забрав Вєтал, але теж марно, вдова лише махнула рукою і дістала звідкись із серванта недопиту горілку. Друзі випили і з ходу сп’яніли. Жінка багато палила, розпитувала їх про школу і розповідала про особисте життя. Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера, ви не знаєте що таке флот, говорила, цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, вона закинула ногу на ногу, і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання, жінка нахилилась, і друзям аж дух забило від того, що вони побачили, потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млость нерозділеної жаги, знаєте що це таке? Друзі кивали головами. Жінка розповідала їм про підводні човни, про порожні казарми, солоні бризки й сонячні переливи, казала, що приїжджає тепер щороку до Криму, навесні, коли нікого немає, і згадує все, що було з нею доброго. Друзі теж навперебій почали розповідати чорній вдові про життя, говорили, аби вона не думала, що вони зовсім нічого не розуміють, що в свої шістнадцять вони неодноразово випробовували долю на міцність, що на їхньому рахунку десять пограбованих тютюнових кіосків і сотні крадених мобільних телефонів, що вони знають справжню ціну любові й вірності і що мерехкий солодкий світ криміналу навчив їх ставитись до жінок жорстоко, але справедливо. Після цього Бодя на мить втратив координацію і звалився зі стільця, а Вєтал побіг ригати в душ. Але жінка дістала ще горілки, і їхня некваплива дружня розмова потекла далі, і друзі марно намагались відкрити вино, доки не розбили пляшку, і палили дамські папіроси, і співали разом із жінкою піратських пісень, як справжні морські вовки, валяючись в її теплому ліжку, що пахло парфумами, пудрою та самотністю.

Дата добавления: 2015-05-22