Біг Мак та інші історії 9 страница

порошок?

Тільки не пральна машина, — плаче вона.

Коробки, великі картонні коробки з порошком усередині. Мішки порошку, цілі мішки порошку, для кого ви це купуєте, скажіть, мем?

Ні, — просить вона — ні.

Заради світлої пам’яті мого тата, пілота-бомбардувальника, скажіть, мем.

О, тільки не це, — стогне вона.

Скажіть, скажіть мені, мем, що ви з ним робите, куди ви його діваєте, весь цей чортів траханий порошок?!

Але я не купую прального порошку! — кричить вона.

Як не купуєте? — раптом зупиняється він.

Не купую! — ридає вона — І ніколи не купувала!

Ніколи! Жодного прального порошку!!!

Тоді хто, хто купує весь цей чортів траханий пральний порошок? Хто? Я? Я, мем, уже три місяці не купую собі

порошку, тому що я чистий, три місяці чистий, і горіти вам у пеклі, мем, разом із вашою пральною машиною,

горіти вам у пеклі! — каже він, і вибігає на вулицю.

Ні! — кричить вона йому навздогін, — тільки не в пеклі!

Саме в пеклі! — відповідає він.

Тільки не в пеклі! — розпачливо кричить вона йому.

В пеклі! — відповідає він із пекла.

Є, є, — думає він, — ось так ми працюємо з постійними клієнтами, ось так ми підтримуємо корпорацію, хай наступного разу знає, як розмовляти з нашими рекламними агентами, я її наскрізь бачу, аякже, хотіла мене кинути, бач що надумала, порошок, говорить, пральний порошок, так ніби я не знаю, що в неї на умі, аякже, аякже, корпорація мені платить за мою роботу, я знаю всі ці історії про страховки і соціальну службу, третій місяць, третій місяць чистий, третій місяць, ще чотири і кінець реабілітаційного курсу, і я їбав… Я знаю, — думає вона, — я знаю, чого вони від мене хочуть. Вони стоять під дверима ванної кімнати, коли я беру душ, стоять і слухають, як вода стікає по моєму животу, вони приходять ремонтувати мою пральну машину, і вставляють у неї жучки й датчики, вони підслуховують рівний розмірений шум її двигуна, вони хочуть зупинити це безстрашне серце моєї пральної машини, ось чого вони хочуть. Коли мій син виросте і стане справжнім Елвісом, він буде носити білосніжний екологічно чистий одяг, він вийме з мого серця всі скалки, він зробить так, що трояндові пелюстки лежатимуть у моїх кишенях, і навколо не буде нічого, лише білий-білий сніг, і білі-білі квіти, і ще цей білий-білий чортів траханий порошок.

Як харчуватися в супермаркетах

І тоді директор фабрики, яка виготовляє екологічно чисті памперси, говорить — нічого, вона все одно не зможе відмовитись від наших послуг, наш бізнес побудований таким чином, що жодна суча домогосподарка не зможе врешті обійтись без наших чортових памперсів, рано чи пізно вона прийде за ними, прийде до великих прозорих супермаркетів, наповнених нашими памперсами — найкращими на ринку, рано чи пізно вона все одно за ними прийде. І знаєте чому? Чому? — питається рада директорів. Тому що система завжди тримає руку на крані. В той час як ти займаєшся своєю самотністю, вона вміло регулює клапани. В той час, як ти намагаєшся зробити щось зі своєю вагітністю, вона підвищує силу напруги. В той самий час, як ти займаєшся домашнім господарством, система тримає свою руку на цьому невидимому крані. І коли вона тримає одну руку на крані, знаєте, що вона робить іншою рукою? Ви знаєте, що в цей час вона робить іншою рукою? Ні, — відповідає рада директорів, — ми не знаємо. А ви хочете про це дізнатись? Так, — відповідає рада директорів, — ми хочемо. Ви напевне хочете? Так, — офіційно повідомляє рада директорів, — ми напевно хочемо. Скажіть — ми хочемо знати, що система робить іншою рукою в той час, як однією перекриває нам кран, — закликає їх директор. Ми хочемо знати, — повторює за ним рада директорів, — що система робить іншою рукою в той час, як іншою перекриває нам кран. То що, як ви думаєте? — питається директор. Дрочить? — несміливо робить припущення рада директорів — Дрочить Елвісу? В цей час, — говорить директор, — іншою рукою вона перекриває інший кран. Тому що насправді кранів два, просто про другий кран мало хто знає. А насправді їх два. І цей другий кран — наша з вами беззахисність. Доки система одним краном контролює твоє життя, другим краном вона контролює твою смерть. Саме тому ми настільки залежні одне від одного, саме тому так чи інакше кожна вагітна домогосподарка рано чи пізно прийде до супермаркету купувати наші чортові памперси. Тому що так чи інакше ми залежні від неї не менше, ніж вона залежна від нас. І не розуміти цього не може жодна домогосподарка, хоч би якою самотньою і вагітною вона не була. Після цього вони отримують новий транш.

Як убити всіх

Йо, синку, давай, підіймайся, саме час поговорити серйозно.

Хто ви?

Ми друзі, синку, ми твої друзі, йо.

Які друзі?

Вірні друзі. Послухай, синку, час думати про майбутнє.

Ти думаєш про майбутнє?

Так, думаю.

І що ти, синку, про нього думаєш?

Я думаю про нього тільки хороше.

Молодець, синку, це ти добре придумав — думати про майбутнє тільки хороше. І як ти думаєш — які в тебе шанси?

Ну, я не знаю, потрібно в мами спитати.

Мама спить.

Так.

То ми тобі скажемо, синку. Ми — твої друзі. Твоя мама, синку — самотня вагітна домогосподарка. Причому вагітна вона тобою. І час би вже подумати про своє майбутнє. І тут приходимо ми, йо — твої вірні друзі. Якщо ти маєш справу з нами, ми беремо на себе всі видатки, розумієш? Ми пропонуємо тобі умови, які тобі не запропонує ніхто. Ким ти хочеш бути?

Домогосподаркою.

Синку, як ти думаєш — які в тебе шанси?

Ну, я не знаю.

Ми знаємо. Давай так, синку — домогосподаркою ти станеш наступного разу. А ми тебе зробимо Елвісом.

Хочеш стати Елвісом?

А ви можете зробити мене домогосподаркою?

Синку, послухай нас, те що ми пропонуємо, має тебе зацікавити. Ми зробимо тебе справжнім Елвісом, справжнім Елвісом у білому костюмі з діамантами. Ти будеш ходити в екологічно чистому одязі, ти будеш носити армійську спідню білизну, ти виймеш усі скалки з сердець наших матерів. Ну, то що — по руках?

Добре, а як же мама?

Мама спить.

Давайте її розбудимо. Всі разом.

Думаємо, не варто. Твоя мама, синку, не хоче бачити очевидних речей. Вона захищає тебе від твоїх вірних друзів, себто від нас. Вона ховає тебе в своєму животі, ніби ви кенгуру, але ж ти не кенгуру, правильно, ти Елвіс.

Так, я не кенгуру.

Ось бачиш. Твоя мама не розуміє очевидних речей — нас все одно не можна позбутись, рано чи пізно вона прийде до нас, прийде до наших офісів і супермаркетів, прийде домовлятись про твоє майбутнє, прийде його влаштовувати, прийде просити соціальної допомоги. Вона не розуміє, що незалежно від того, хоче вона того чи ні, незалежно від того, чи хочемо цього ми, ми не можемо один без одного, ми в системі, синку, це як у випадку з тобою — ось ми знайшли тебе, ось ми розмовляємо з тобою, про щось говоримо, і вся різниця між нами лише в тому, з якого боку маминого живота ми знаходимось.

А мама про це знає?

Мама, синку, знає про все.

Добре. Скільки?

Ось, це інша річ. Десять.

Скільки?

Десять. Десять баксів.

Добре — п’ять тепер, п’ять після народження.

Доволі неоднозначне рішення, враховуючи твоє становище.

У мене нормальне становище, чуваки. Або так, або йдіть в жопу.

І тут вони про щось шепочуться.

Добре, синку, добре, ось п’ятірка, ми її лишаємо твоїй мамі, хай забере, коли прокинеться. Тільки ж не підведи нас.

Все?

Все-все. Ти хороший син своєї мами.

Побачимося в пеклі, ублюдки.

І коли він далі плаває в маминому домогосподарському животі, то думає собі так:

Гаразд, — думає він, — це навіть добре. Незабаром я народжусь і почну рости. Коли я виросту, у мене буде багато вірних друзів. Вони допоможуть мені стати на ноги, вони візьмуть на себе всі видатки і залагодять усі нюанси цієї справи. Я стану справжнім Елвісом, справжнім червоним Елвісом, у мене буде екологічно чистий білий костюм із діамантами, а під ним армійська спідня білизна, можливо теж із діамантами. І вже коли я стану справжнім червоним Елвісом, я витягну всі скалки з сердець наших матерів і з серця своєї мами насамперед, і навколо мене завжди будуть крутитися менеджери і рекламні агенти, працівники муніципалітету і клерки, директори фабрик і власники барів. І всі будуть мене любити і підтримувати, тому що я буду їхнім Елвісом. І мама буде пишатись мною, навіть попри те, що ми рідко будемо бачитись і мої менеджери і рекламні агенти не пускатимуть її до мене, вона все одно буде мною пишатись, вона розглядатиме здалеку мій костюм і говоритиме: ох, Елвісе, — говоритиме вона, — мій безтурботний малий, мій несамовитий Елвісе, мій улюбленець, сонце мого життя, система бореться з кожним із нас, система знає наші слабкі місця, все вірно, Елвісе, але є один момент: з кожним із нас система бореться по-своєму, і коли одним вона перекриває кран, то тобі, мій Елвісе, вона дрочить. Причому дрочить обома руками. І тоді я покличу всіх своїх менеджерів і рекламних агентів, усіх працівників муніципалітету і клерків, усіх знайомих директорів фабрик і власників барів і зберу їх усіх на незабутню корпоративну вечірку. А потім я їх всіх уб’ю.

Краків, 2006

Динамо Харків

Рання мудрість, ніби рання вагітність — легко дається, легко забувається. Наприкінці дев’яностих у Харкові жили дві сестри. Знімали кімнату в азербайджанця, якого звали Гєна. Всі думали, що вони живуть утрьох, але це не так, оскільки Гєна був гомосексуалістом, що серед азербайджанців трапляється край рідко, з огляду на складну історію та релігійні особливості регіону. Сестер він називав Зіта і Гіта. Відрізняв він їх за волоссям — у Зіти воно було довге, у Гіти — коротке. І ось коханець Гєни, тренер динамівського басейну, пробив сестрам абонент, один на двох. І вони почали ходити в басейн, по черзі. Як і слід було чекати, старша сестра тут таки встигла тренера-гея полюбити. Але і Гіта теж встигла. І ось вийшов такий собі любовний чотирикутник. Чи варто говорити, що стосунки розвивались слабо. Тоді сестри порадились і вирішили — хай переможе сильніша. І почали по черзі привертати до себе увагу тренера. Але фішка була в тому, що старша з сестер плавати не вміла, натомість молодша — плавала добре і охоче цим користалась. Тренер, натомість, стояв, обіпершись на фанерні щити з рекламою олімпійського комітету, й замріяно дивився на дитячі голови в гумових шапочках. Старша сестра довго не могла зрозуміти, чому той не звертає на неї належної уваги. Спочатку вона ображалась, потім демонстративно його ігнорувала, потім відчайдушно намагалась забути — і все це тримаючись за буйки. І тут до неї дійшло, що насправді тренер її просто не бачить зі свого поста, оскільки вона, на відміну від своєї сестри, тримається так близько від берега, що її просто не видно. І тоді вона зважилась на відчайдушний крок, як справжня закохана. Відпустила троси і канати й відштовхнулась ногами від кахляної стінки. Ну, і відразу ж пішла на дно. Тренер це помітив, проте врятувати її не встиг, з тієї простої причини, що коли вона плавала, він, як записано було в протоколі, «порушував техніку безпеки та статут олімпійського комітету», інакше кажучи — дрочив. І кинутись ось так просто у хлоровану воду не наважився. Ховали Зіту всім спорттовариством. А тренера звільнили. До того ж у нього почались проблеми в особистому житті, внаслідок психологічного стресу. Він пішов до психіатра. Розповів йому все — і про басейн, і про порушення техніки безпеки. Навіть не знаю, від чого вас лікувати, — зізнався лікар. Там таки, у психіатра, тренер познайомився з дивним пацієнтом — художником-оформлювачем, який належав до постійних клієнтів і якого психіатр старанно оминав. Художник розповів йому свою історію.

Пару місяців тому він познайомився з жінкою. Було їй років тридцять, виглядала вона ефектно, хоча поводилась стримано. Виявилось, що працює вона в протестантській школі, менеджером по зв’язках із громадськістю. Художник відразу ж підкотився до неї і запропонував зустрітись, тиснучи на всілякі християнські почуття, зокрема на почуття всепрощення. Менеджерка його відшила. Художник подумав, що таку жінку потрібно здивувати ефектним вчинком. Пішов додому і спробував отруїтись газом. Сусіди викликали аварійну службу і помилково пожежників. Пожежники залили два поверхи водою і з почуттям всепрощення поїхали додому. Прийшли представники жеку і почали вимагати, аби художник оплатив ремонт. Хтось порадив йому звернутись до психіатра і спробувати вибити в нього довідку, котра би підтверджувала, що газом він народ труїв у стані психічного афекту і без злого умислу. Тепер лікар переховувався від нього, і в приймальні збирались довгі черги. Зрештою, художник знову пішов до менеджерки, вирішивши тиснути на почуття соціальної справедливості. Протестанти прийняли його як блудного сина і замовили йому велике панно в спортивному залі своєї школи. Художник замовлення охоче прийняв і з ходу спробував підкотитись до менеджерки по зв’язках із громадськістю, підстерігши її в робочому кабінеті і заваливши прямо на прийняті нею факси.

Менеджерка його гнівно виштовхала і порадила зайнятись суспільно-корисною роботою на благо господа нашого. Більше того, зневажений митець почав помічати, що його кохана має якісь дивні стосунки з отцем-настоятелем — старим-добрим пастором, котрому було вже років сімдесят і котрого в церкву привозили в інвалідному возику. Тоді художник вирішив натиснути на морально-вольові якості і знову завалився в кабінет до менеджерки. Та розплакалась, сказала, що це трагедія всього її життя, що вона сама усвідомлює всю двозначність свого становища і почуває себе як Марія Магдалина — не більше не менше, і що горіти їй, в результаті, в геєні вогняній, але вона любить старого і просить залишити її в спокої. Художник спробував знову її завалити, але вона заїхала йому коліном у живіт, і він змушений був повернутись до виконання безпосередніх обов’язків. Таку жінку потрібно здивувати парадоксальністю мислення, подумав він. І взявся до роботи. Згідно із загальною ідеєю, на панно художник мав зобразити алегоричні фігури, котрі з божою поміччю мали би пропагувати здоровий спосіб життя — без сексу та наркотиків.

Але після сварки в кабінеті менеджерки художник вирішив тиснути на почуття розкаяння, тож зобразив серед тренажерів стилізовану під роботи старих італійців сцену розп’яття. Ісус на панно був схожий на гімнаста, що крутиться на турніку. Марія з учнями нагадували членів журі, котрі стояли збоку і підраховували отримані спортсменом бали. В куточку, самотній і всіма забутий, у чомусь, подібному на інвалідний возик, сидів Юда, схожий на старого гімнаста, котрий свого часу перебрав із транками і не пройшов допінг-контроль. Небо над Голготою було підсвічене жовто-зелено-червоними растафаріанськими відблисками, що за задумом художника мало символізувати триєдність божого начала. Менеджерка, побачивши роботу, вирішила судитись і викликала адвоката. А отець-настоятель помер за пару днів від застуди, так і не побачивши нового панно. Ховали його всією школою. На поминках художник напився і полемізував зі святими отцями про святу трійцю. Адвокат — жіночка років сорока, з чіткими поглядами на життя і кривавими нігтями — пішла до спортзалу і довго розглядала панно. Сказала, що їй подобається домінування зеленого.

Там, у спортзалі, її й знайшов один із учнів школи — Стасік, який зауважив її ще на цвинтарі, а тепер усе намагався до неї підійти і про щось розпитати. Був це тихий, старанний учень — баскетболіст і мрійник, худий, з нервовим блиском в очах і гарячим жаром в серці. Одним словом — типовий баскетболіст. Вислідивши жінку, він, врешті, зважився і, непомітно зайшовши до залу, причинив за собою двері. Жінка відразу ж помітила його, проте зробила вигляд, що все гаразд. І далі розглядала панно. Він підійшов і, надзвичайно нервуючи, притиснувся до неї, а потім почав обережно і невміло стягувати з неї одяг. Спочатку стягнув шкіряний піджак, потім сорочку, потім довго розбирався з бюстгальтером, аж вона вся завелась. Ну що ж ти, думала, що за срань господня, але врешті йому це вдалось, бюстгальтер полетів на паркет, і лише тут вона повернулась й кинулась на нього, як левиця. Але кидатись уже не було на кого — Стасік свою порцію радості вже встиг отримати, і тепер лише ніяково розводив руками. І ногами. Зі школи вони пішли разом. Жінка-адвокат просила на людях називати її тьотя Настя, примушувала робити різні жахливі речі й доручила йому розрулювати справи зі своїми дилерами. За кілька днів Стасік знав уже всіх доходяг міста, котрі постачали тьотю Настю наркотиками різного ступеню тяжкості. Стасік легко знаходив із ними спільну мову, лишався на кілька днів, як застава, доки тьотя Настя знаходила бабки, приходила за ним, чіпляла на шию повідець і вела до себе на квартиру займатись жахливими речами. У себе вдома Стасік сказав усім, що в нього почались семінари і що він із однокласниками займається хімією. По-своєму це було правдою.

Часом їх охоплювала дивна пристрасть і тривога. Одного разу тьотя Настя прищепила його наручниками до батареї і вони цілу ніч цілувались, а коли вранці їй стало погано від випитого шампанського, вона побігла в туалет блювати, і ключ від наручників упав у воду і зник у бурхливих хвилях. Тьотя Настя перевела подих і повернулась назад, цілуватись. Три дні вона годувала його, прикутого до батареї, сухою китайською лапшою і подавала порожні пляшки з-під шампанського, аби він міг відлити. На третій день лапша закінчилась, і вони викликали слюсаря. Після цього тьотя Настя поїхала у відрядження, а Стасіка після уроків заловили кредитори і забрали в нього мобільник, ключі від квартири адвокатші та кишенькові гроші, котрі тьотя Настя залишила йому на шкільні сніданки. Стасік пішов за порадою до мами. Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно і терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. Ах, як це прекрасно, — сказала мама-акторка, кутаючись в строкатий китайський халат, — ось ти, Стасічка, і став мужчиною. Нам, — сказала мама, — давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, — почала вона здалеку

— Сам

розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах.

Ах, Стасічка, театр для мене — це більше ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому — в обидвох складах. А це все нерви, нерви! Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв — хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. І ось ти знаєш, — сказала вона, — у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись. І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилось, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру і натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника анатомії з зображеними там внутрішніми органами людини. Ось-ось, пожвавлювалась мама, Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, — продовжувала вона мрійливо, — я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить… Мамо, — сказав на це Стасік, — це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати? Ну, як же ти його вирахуєш, — занервувала мама, — до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів. Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилась у гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряді й почав розглядати публіку. Врешті, вистава почалась. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик — з пузом, щетиною і наколками на пальцях. І справді, — подумав Стасік, — як ти його тут вирахуєш.

Після вистави виявилось, що в прими, прямо з гримерки, украли її вставну щелепу. Мама побивалась, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде чекати її в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, зі Стасіком погодилась. Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалось таке. Власник будки — старий-добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи, натомість, у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказа, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, і в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитись із дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він, старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві.

Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битись в приміщенні, яке є комунальною власністю. Ти ж справжній дєсантнік? — спитався він в однополчанина. Справжній, — відповів той, не вагаючись. І я, я тоже справжній, — раптом додав бізнюк. А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву. Вирішили йти в парк. З собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте. Бізнюк відійшов, скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами. Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи. А за мною не стане! Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її? — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала. Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід із парка, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню і уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть. Так де ж ми його візьмемо? — занервували друзі-торчки. Вибийте в кого-небудь, — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь і Надюсі передасться. Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди. Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців. Так де ж ми тобі зараз азербайджанців знайдемо? — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюку. Брат, — знову попросив мужик, — пробий. Стоматолог, лаючись, дістав мобло, і почав пробивати азербайджанців. Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця. Друг подумав, і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. Ну, сказав, золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку. І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича. Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист, все своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників.

Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича. Затягла їх до Київського РОВД і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ — один був товстозадий, інший — сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритись, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся і підсів до мене. А потім розповів мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського із внучкою Машою, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалась і росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй вже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся і ніжна шкіра. А на литці було зроблене татуювання, у вигляді метелика. Влітку, коли вона засмагала, — розповідав Іван Іванович, — метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали різко і гостро, ніби чорнило на ксероксному папері. І ось Іван Іванович сильно з цього всього побивався і не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я і не здивувався — взяли мене у власному під’їзді, під час облави, котру проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план.

Дата добавления: 2015-05-22