Біг Мак та інші історії 11 страница

До півночі вони встигли трішки протверезіти й почали потроху збиратись, сказали, що мають іти. Що ж, сказала жінка, ідіть, але в принципі можете і лишитись, додала вона і вийшла на балкон, підставляючи нічному повітрю своє досить таки доглянуте шістдесятирічне тіло з теплою м’якою шкірою, з усіма його вигинами й опуклостями, з одягом та білизною. І вітер плутався в її густій перуці, і кораблі сигналили їй із рейду, і вартові віддавали салют, охороняючи брами й вежі, і космонавти, пролітаючи в південному небі, посилали їй привіт через штучні супутники. А друзі в цей час вирішували, хто з них має лишитись. Бодя наполягав, що лишитись має він, оскільки це він її зняв, ще там — у магазині. Вєтал не погоджувався і стверджував, що лишитись має він, оскільки саме він розбив щойно пляшку вина. Бодя хитрував і заявляв, що просто засинає і немає жодних сил кудись іти, натомість Вєтал вдавався до шантажу й погрожував усе тут обригати. Врешті, друзі кинулись бити один одного, перевертаючи стільці й громлячи широкі тарілки з емблемами міністерства оборони, жінка впівока спостерігала за ними з балкона, згадуючи, коли ж ось так востаннє хтось за неї змагався. Суперники натомість зовсім виснажились, сиділи на підлозі, важко віддихуючись і витираючи сльози.

Першим не витримав Вєтал, йому знову стало погано, він вискочив у чорну ніч, вислизнув за прохідну і розчинився в пальмах, посилаючи прокляття всьому жіночому роду й нетривкій чоловічій дружбі. А Бодя залишився, і те, що з ним сталось тієї ночі заслуговує на окрему оповідь. Ближче до ранку печальний обриганий Вєтал наткнувся посеред вулиці на їхнього нового чорношкірого приятеля. Той був на італійському мопеді й запропонував їхати з ним до Ялти, аби збути анашу, отриману від молдаванів, оскільки, пояснив, потребує напарника для підстрахування. Вєтал одягнув шолом, усівся на мопед, і вони помчали, розлякуючи по дорозі чайок і кажанів, і вже під Ялтою в’їхали в туман, який огорнув їх теплом, свіжістю й гіркотою.

Молдавани жили на автобазі, серед снігів, туманів та поламаних «Ікарусів». Автобаза знаходилась на узгір’ї, внизу лежало тепле, беззахисне місто, за ним гостро зблискувала морська поверхня, а вгорі над їхніми молдавськими головами нависав хребет. Вони приїхали на початку червня, бригадою в десять чоловік, їх найняв товстий дивакуватий генерал, котрий будував собі дачу на території лікарні, і поселив на автобазі в гаражах. Закінчити вони мали до жовтня й спочатку все йшло досить непогано — бригада працювала злагоджено, молдавани поводились тихо та благочестиво. Але вже в серпні почались проблеми — генерала прихопила служба безпеки і молдавани залишились сиротами. Приїхала генеральська донька і сказала почекати, доки все залагодиться.

Молдавани вирішили чекати. Але працювати більше не хотіли. Пекучими серпневими ранками вони вибирались із гаражів, розвалювались на старих скатах і гріли свої худі тіла. Під вечір, коли спека спадала, засилали когось одного в долину, до людей, за алкоголем та їжею. Потім довго не спали, дивлячись портативний телевізор, під зоряним небом і колючими гірськими хребцями. Плавати не вміли, тому до моря не виходили. Більше того, оскільки документи їхні лишились у генерала, на очі зайвий раз намагались не траплятись. Наприкінці серпня знову з’явилась генеральська донька, сказала, що в тата знайшли другий паспорт, і заплатила частину боргу. Молдавани, в котрих паспортів тепер не було взагалі, не знали, добра це новина чи погана, тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не повертались.

У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на котрих раніше, за совка, очевидно росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, котра викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною. Останні роки фірма збанкрутувала і про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглась угору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя і лише й чекали, коли прийде вересень, а з ним — благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилась. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя і мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту і зелені від коноплі пальці. Потому повертались із повними кишенями, падали на старі скати й до ночі курили, дивлячись на згасаюче море та рахуючи штучні супутники. На тих таки скатах вони й засинали і спали аж до обіду наступного дня.

Одяг їхній пропах стиглою сонячною коноплею, конопляні зерна забивались їм до кишень, шкарпеток та ніздрів. Зранку прилітали важкі вересневі бджоли, сідали на їхню темно-коричневу пересушену часом шкіру і прямо з них збирали пилок. Прудконогі павуки плели свої сіті в їхніх кишенях, а божі корівки залізали їм до черевиків, аби знайти там затінок, спокій і забуття. Весь урожай молдавани збирати не поспішали, справедливо вважаючи, що він і так належить їм і що навряд чи комусь спаде на думку гнати комбайн у гори, аби накосити коровам на зиму канабісу. Аж якось удень, відійшовши від учорашнього і розраховуючи на прийдешнє, вони прийшли на плантацію і побачили там чужинців, котрі радісно оббивали нічийні кущі. Були це растамани з Красноярська, які другий тиждень намагались вибратись до якогось залізничного вокзалу, без грошей, документів і шансів на успіх, і випадково натрапили на незаймані землі. Між молдаванами і растаманами з Красноярська виникла коротка сутичка, внаслідок якої растаманам було завдано поразки і вони змушені були відступити в гори. Спочатку вони хотіли здати молдаван правоохоронним органам, аби ті прихопили нахабних бессарабців, але своєчасно зрозуміли, що разом із бессарабцями, правоохоронні органи скоріш за все прихоплять і весь урожай. Молдавани теж не наважились здати растаманів міліції, а самі вони повертатись до Красноярська, схоже, не збирались.

Склалась патова ситуація. Молдавани вирішили красноярців на поле не пускати і влаштували цілодобові чергування. Вночі вони прикочували з бази чорні автомобільні скати, підпалювали їх, і в світлі палаючої гуми охороняли своє добро. Над їхніми головами, серед чорної, як та ж таки гума, ночі, голодним блиском сяяли очі растаманів, котрі не наважувались підійти поближче і з безпечної відстані жадібно оглядали стиглі пагони. На третю ніч недосипу і перекуру молдавани пішли на компроміс — дозволили растаманам набити повні наплічники коноплі, але після цього ті мали відразу ж забратись звідси, бажано безпосередньо до Красноярська. Растаманам двічі повторювати не довелось, вони швидко запакувались і плекаючи неабиякі надії щодо власного растафаріанського майбутнього, спустились в долину. Тут їх і накрили правоохоронні органи. Разом із їхніми наплічниками.

Після короткого але інтенсивного допиту растамани розкололись і здали місце знаходження плантації. А ось самих молдаван, до їх честі, не здали. Міліція приїхала на плантації з косами, сержанти скинули портупеї і почалася косовиця. З лісу за кожним помахом коси сторожко спостерігали знедолені й розчаровані молдавани. За пару тижнів погода вкінець зіпсувалась і почались дощі. В жовтні в СІЗО помер генерал. Лікарі констатували смерть від сердечної недостатності й довго замащували три кульові отвори в генеральському черепі. Молдавани дивились похорони по телевізору й пили одеколон за упокій генеральської душі. Наприкінці жовтня приїхала генеральська донька, сказала, що татові рахунки ще й досі заморожені, тому доведеться почекати до весни, а з весни можна буде знову братись за роботу, оскільки, як мовиться в давньому молдавському прислів’ї, робота, вона не вовк, і доки рахунки не розморозять оплачувати її ніхто не збирається. Молдавани вирішили, що додому їм їхати особливого понту немає і краще вже зимувати тут. Заодно і на дорогу тратитись не доведеться. І залишились на автобазі. Без роботи і повноцінного спілкування вони зовсім здичавіли, в місті їх боялись і відпускали їм крупи та макарони в борг. Один із молдаванів одружився в місті з циганкою, з якою познайомився на автобусній зупинці, і від’їхав разом із нею в невідомому напрямку, навіть не повідомивши товаришів.

Ще один прибився до татарів і навіть хотів прийняти іслам. Працював у підпільному цеху з виготовлення кави і до земляків повертатись не збирався. Третій здійснив крадіжку в місті, зламавши двері аптеки і набивши кишені якимись імпортними препаратами від застуди, котрі у взаємодії з колою давали галюциногенний ефект. Наступного дня потрапив до лікарні з сильним розладом шлунка, очевидно від коли, тиждень провалявся в палаті, звідки його й було депортовано до осінньої непривітної Молдови. Решта молдаван на якийсь час затихли і жили на території автобази, як семеро гномів, нікому особливо не заважаючи, здаючи на металолом усе, що їм вдавалось знайти, й торгуючи в місті рештками зібраного восени канабісу. Зима видалась теплою і дощовою, вдосвіта вони виходили з гаражів, розпалювали багаття, грілись навколо нього й дивились на море, котре тьмяніло внизу чорним важким сріблом.

Спустившись у місто, вони сиділи в барі, пили кріплені вина й слухали музичний автомат. Час від часу влаштовували бійки з місцевими. Кидались у бій, підтримуючи один одного, а коли місцевих було надто багато, швидко відступали тісними вуличками, що тяглись угору, несучи на плечах поранених товаришів. Підіймались до себе на автобазу, сідали коло телевізора й дивились усе підряд — ток-шоу, новини, навіть рекламні блоки. Але коли починався футбол, телевізор вимикали взагалі, оскільки не знали за кого їм тут, у цих горах, вболівати.

В Ялті вони зупинилися в татарських кварталах. Були це кілька багатоповерхових будинків, захоплених татарами. Влада вже кілька років намагалась їх звідти виселити, але татари тримались дружною комуною і всі напади відбивали. Чорношкірий Габріель провів Вєтала якимись закутками, вони зайшли з чорного входу і опинились у насиченій темрявою та запахами проймі будинку. Габріель впевнено йшов попереду, підіймаючись угору темними сходами, заходив до помешкань, які не зачинялись із середини, де на підлозі спали десятки дорослих і дітей, прослизав у квартирні сутінки, звідкись із бічних дверей, із комірчин і сортирів виникали підозрілі типи, тиснули Габріелю руки, вони про щось перемовлялись, і Габріель біг далі, на горішні поверхи.

В помешканнях майже не було меблів, на підлозі були постелені килими, ковдри, військові шинелі, мешканці були сонні й насторожені, жінки спали в кольорових майках і яскравих панчохах, чоловіки обмотували шиї хустками і шаликами, всі вітали Габріеля, заварювали густий чай із трав, діставали якісь східні солодощі й сире м’ясо, совали Габріелю в долоні м’яті купюри, цигарки й телефонні картки, брали від нього товар і знову вкладались спати, пірнали під ковдри й шинелі, натягували на голови старі покривала й прапори, вимикали нічники, й помешкання знову западали в тишу і сон. Габріель виходив із під’їзду й біг до сусіднього будинку, вітаючись на сходах із випадковими мешканцями, що вже встигли прокинутись, забігав до ранкових кімнат, переступав через сонних чоловіків, залізав у ліжка до жінок, будив їх тихими словами і доторками, жінки йому тішились, чоловіки його не помічали.

Потому вони знову сіли на мопед і довго петляли передмістями Ялти, врешті зупинились коло приватного будинку, обнесеного шиферною огорожею, і якийсь час намагались потрапити всередину. Врешті їх пустили, вони пройшли подвір’ям, яким бігали дві божевільного вигляду вівчарки, і зайшли до будинку. Там було якесь дивне поселення, жили десятка зо два химерних сектантів, переважно жінок, схожі були на повій, яких звільнили за невиконання плану, хоча чим вони займались насправді, було не зрозуміло. Жінки спали разом, теж на підлозі, харчувались у великій кімнаті, були тихі й негаласливі. На Габріеля особливої уваги не звертали, як він не намагався. Взявши від нього те, що він привіз, вони тут таки виштовхали їх обох за поріг і затягли якоїсь дивної пісні, що схожа була на американський гімн, якби його співали ісламісти.

Маємо заїхати ще в одне місце, сказав Габріель, заводячи мопеда. І повіз його до останніх на сьогодні клієнтів. Були це підпільні підприємці, які влаштували в домашніх умовах цех із виробництва кави. Закуповували у великих кількостях дешеву сировину, цукор і сухі вершки, мали звідкись фірмові етикетки, так що зовні товар виглядав привабливо і його охоче брали на гуртових базах. Каву підприємці мололи просто бетономішалками, в цеху стояли дві новенькі бетономішалки, спеціально придбані для розширення виробництва, туди засипали кавові зерна, ну а далі робота кипіла і статки росли. В день на цьому дивному алхімічному підприємстві виготовлялось до тонни нормальної кави. Вєтал дивився на бетономішалки з захватом, відразу ж узявся допомогати донькам господаря, тягав мішки з цукром і пересипав готову кавову суміш жовтою дитячою лопаткою. Підприємці запросили їх залишитись на обідню перерву, самі підпільні алхіміки виявились вегетаріанцями, їли виключно салати і довго заварювали чифір.

Каву вони не пили, можливо тому, що знали, як тяжко вона виготовляється. Увечері задоволений Габріель зібрався з силами і вони поїхали назад, оминаючи по дорозі всі пастки та небезпеки. Повернувшись додому, знайшли в барі молдаван і підсіли до їхньої компанії. Молдавани отримали свої гроші і на радощах почали купувати все, що можна було випити. За якийсь час завелись із місцевими, почали викидати їх на вулицю, разом зі стільцями. В бійці хтось із місцевих дав Вєталу портвейном по голові, Вєтал покотився вулицею і заповз назад до бару, забився під лавку і так-сяк перебинтував рану футболкою з Іггі Попом. За якийсь час до бару забіг наряд і почав нишпорити в пошуках правопорушників. Витягли з-під лави пораненого Вєтала. Отримавши першу медичну допомогу і по нирках, Вєтал розповів усе як було, сержанти заштовхали його до машини й поїхали за вказаними адресами шукати інших учасників цієї плутаної історії.

Зранку все було дивним і легким, нічні страхи й утома відступили, Бодя вибрався до причалу й довго рахував кораблі, що пропливали з Севастополя. Все, що з ним сталось, все, що він зараз відчував і що йому лише світило під цими сонячними холодними небесами, видавалось йому дивним і неправдоподібним, чимось таким, у що він легко вірив і від чого не хотів відмовлятись. Мужніх чоловіків очікує довге життя, веселі жінки й легке похмілля. Особливо якщо ти не боїшся зануритись у цей примарний і прекрасний світ, який лише і чекав на тебе, готуючи безліч випробувань та нагород. І коли ти долаєш перепони й проходиш випробування, він відкриває тобі свої брами і вручає паспорт моряка, з яким ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон.

Світ іскриться від сонця й моря, весело вистрілює, ніби петарда, освітлюючи небо золотими червоними вогнями, і ти в цьому світі — справжній покидьок, веселий сучий син, із паспортом моряка в кишені, і в тебе попереду ще є ціле життя, аби тягатись гамірними, теплими кримськими містечками, зупиняючись у мотелях та притонах, займатись підпільним бізнесом, спокушати печальних дорослих жінок, котрі навчать тебе невимовно солодких речей, перетинати море, сходити в далеких чужих портах, носити найкращі костюми, танцювати з найкрасивішими дівчатами, не боятись старості, не сумувати за дитинством і мати справжніх надійних друзів, перед якими можна було б усім цим похвалитись.

Бодя стрьомався, що все так вийшло з Вєталом, він давно й кінцево пробачив тому й нічні плачі, і п’яні соплі, і всю його дитячу безпорадність — друзі повинні триматись один за одного, Бодя тепер відчував відповідальність за приятеля і навіть деяку тривогу, і легку зневагу також, але головне — йому хотілось розповісти про все, що з ним трапилось! Увечері він не витримав і пішов додому, вже підходячи, побачив біля будинку міліцію, відразу ж відступив у тінь, але було пізно — хтось із сержантів його помітив і кинувся слідом, Бодя перестрибнув через огорожу, проскочив чиїмось подвір’ям, вивалився на паралельну вуличку і скотився сходами вниз, там пробіг квартал, завернув за ріг, минув кіоски, спустився ще одними сходами, перескочив через ще одну огорожу і опинився в санаторії міністерства оборони. Пройшов повз адміністративні будівлі, ховаючись за пальмами, обігнув їдальню і зайшов до кінозалу.

В темному залі сиділи кілька старшого віку чоловіків і дивились старе радянське кіно. Бодя сів у перший ряд. За кілька хвилин у двері зазирнули два сержанти, зігнувшись, аби не заважати глядачам, пройшли до Боді, і вже хотіли виводити його на вулицю, але той пошепки попросив, мовляв, давайте додивимось, тут хвилин десять лишилось, найцікавіше, сержанти подивились на екран і погодились, тільки гляди, сказали, спробуєш тікати — ногу зламаємо, й сіли дивитись, хвилюючись і переживаючи за головного героя. Радянське кіно завжди дарувало надію, лишало ілюзію, що навіть у цьому недосконалому світі не все так погано, що варто поборотись за місце під сонцем і не слід опускати рук, що все буде так, як ти сам захочеш, слід лише мати любов і терпіння.

Сміливі чоловіки й красиві жінки не зважали на сумнівні обставини, прориваючись уперед, так ніби цих обставин зовсім не існувало, не маючи жодних страхів і сумнівів, невпевненості й смутку. Ах, як усе могло скластить, як усе могло зростись, вони могли сидіти зараз десь на вуличці, під чорним небом, пити солодку міцну мадеру, курити сигарети, випускаючи в промерзле вечірнє повітря щемкий тютюновий дим, будуючи плани на майбутнє, малюючи в своїй уяві карколомні пригоди й неймовірні прибутки, котрі приходять разом із досвідом, і він би ділився з приятелем вином і фісташками, останньою тягою і найпотаємнішими секретами, викладаючи все, що в нього було в кишенях та на душі, розповідаючи йому, як найкраще розбагатіти і як найшвидше спустити зароблене, як отримати візи й пройти митний контроль, як вона підійшла до нього і почала роздягати, як він невміло опирався, але швидко вчився, як вона скинула свою сукню і перуку, і які втомлені й глибокі були в неї очі, навіть без контактних лінз, що вона з ним робила, що вона йому розповідала, як вона це робила, як вона кінчала, врешті-решт, і як знеможено заснула, і він не знав, що йому робити далі, пробував і собі заснути, але кожного разу будився від стукоту власного серця. За голосами кіногероїв чути було шум моря, так ніби камера не показувала чогось головного, що відбувалось за кадром, і можна було лише здогадуватись, які небезпеки та випробування чекають на головних героїв, здавалося, варто їм лише розслабитись і на них відразу ж накинуться монстри й покручі, котрі весь час живуть зовсім поруч, духи і демони, дракони й чудовиська, акули й восьминоги — жваві, радісні й безтурботні, кольору корейської моркви.

Харків, 2009

Immigrant Song

Уявлення про світ, закладені в дитинстві, виявляються, зазвичай, найбільш стійкими та позитивними. Дітям притаманна легковажна довіра до батьків та нічим не виправдане захоплення поведінкою дорослих. Дитяча свідомість, не обтяжена умовностями та етикою, вихоплює з життя кольори без відтінків, проводячи чітку межу поміж бажаним та відразливим. Потім, коли ти виростаєш, межа зникає, кольори стираються, лишається гра світла й тіні, якісь спогади про дитячу безтурботність, уривки давніх історій та переказів, у яких світ виглядав цілісно й узгоджено, а життя видавалось безкінечним та позбавленим найменшої несправедливості. Дитяча вкоріненість у ландшафти й географію, в запахи й лінії, в сонячне світло та гарячі сутінки формує затишний усталений пейзаж, в центрі якого знаходишся ти сам, а все інше, необхідне тобі й затребуване тобою, знаходиться зовсім поруч, на відстані витягнутої руки. Але все має здатність зникати. Перш за все — ілюзії. Вміння зберегти їх, захистити від усіх спокус та небезпек і є найбільшою вдачею. Ми лишаємо при собі рештки дитячих уявлень про дорослий світ, як найбільшу коштовність, оскільки за великим рахунком більше в нас нічого немає. Є, щоправда, досвід, за яким стоять утрати й поступки, компроміси та нікому не потрібний тверезий погляд на речі. Що я знаю про цей світ? Світ безмежний і недосконалий, причому сама недосконалість його безмежна, а безмежність — далеко не досконала. Всі мої знання стосуються не так досвіду, як пам’яті. Мені завжди здавалось, та й тепер здається, що головне — це вміти все згадати. А чого згадати не можеш — принаймні вигадати.

В нашій родинній міфології окреме місце завжди посідали історії, пов’язані з другою світовою війною. Історії ці стосувались передусім обох моїх бабусь, котрі брали в зазначеній війні активну участь. Вони не були танкістами, не літали на бомбардувальниках і не закривали грудьми ворожих амбразур (хоча в моїй дитячій свідомості довший час і жили образи двох стареньких, котрі мчать у героїчну кавалерійську атаку, але це слід, очевидно, списати на роботу пропагандистської машини з її загальною мілітарною настановою). Так ось, про бабусь. Були вони обидві медичними працівниками, себто участі в бойових діях, за великим рахунком, і не брали, що мене свого часу неабияк розчаровувало. Бабуся з маминого боку йшла з радянськими військами через Варшаву і назавжди зберегла не дуже позитивні враження про поляків, котрі чомусь не виявляли особливої гостинності й захвату щодо нової влади. Бабуся ж із боку тата пройшла Угорщину, дісталась Австрії і так само не надто компліментарно висловлювалась щодо цілої низки центральноєвропейських народів, а саме угорців, румунів, австрійців, чехів зі словаками, ну і всіх балканців, разом узятих.

Саме з цією, умовно кажучи, австро-угорською бабусею, пов’язана одна з найбільших таємниць нашої родини. Згідно з переказами, під час військових дій в Угорщині (моя дитяча уява підказувала мені, що це було саме під час кавалерійської атаки), моя бабця познайомилась із учасником руху опору, котрий воював на нашому боці. Щодо його національності існувало кілька версій. Іноді стверджувалось, що був він угорським циганом, іноді навпаки — що румунським сербом, іншим разом говорилось, що походив він безпосередньо з Балкан (себто, хорват або чорногорець, ну, максимум, албанець), хоча час від часу і повідомлялось, що був він розвідником із Саратова, а якої національності — сказати важко, бо їх там, у Саратові, взагалі важко розібрати, якої вони національності. І ось цей саратовський циган із угорськоалбанським корінням був моїм дідусем із татового боку. Здавалося б, що складного — запам’ятати його ім’я, знайти по війні і злитись в єдиному родинному колі. А ось, виявляється, не так все просто. З цього приводу родинні перекази сповіщали, що того ж таки 1945-го, вже по війні, бабуся моя з татового боку поверталась додому з війни (на бойовому коні, думав я, з червоним пропаленим прапором), і при пересадці на московському вокзалі (ну, бо справді — як іще повертатись в Україну з Австрії? Лише через московські вокзали) у неї було викрадено валізу з усіма особистими речами, і, що головне — з адресою та ім’ям сербсько-саратовського дідуся. Одним словом, тато мій ріс без батька, а всі його стосунки з історичною батьківщиною обмежились відвідинами соціалістичної Болгарії та не менш соціалістичної Югославії, наприкінці сімдесятих — на початку вісімдесятих, у якості передовика соціалістичного знову ж таки змагання. Родинні таємниці зникли в імлі, центральноєвропейське коріння мало кого цікавило, все списали на війну та бабусину вроджену легковажність. Мене, натомість, ця історія постійно бентежила.

Минуле завжди намагаєшся вималювати кращим, аніж воно є, особливо коли мова йде про чуже минуле. Ким він був, думалось мені, цей мій героїчний дідусь із татового боку? Де він народився, чим жив? За що покохав мою героїчну бабусю з татового боку? Можливо, за героїзм? І як все могло скластись, якби він не зник у вихорі безжальної історії? Це що, виходить, я міг бути румуном? Або сербом? Або взагалі народитись десь у Саратові? Саратов я відразу відкидав — Саратов мені ніколи не подобався, я і дотепер слабко собі уявляю, де це і чим там займається населення в мирний час. А ось угорсько-балканський варіант приваблював своєю непередбачуваністю та необов’ язковістю. Ах, думалося мені, якби я був угорцем. Я жив би в старому-доброму Будапешті, мої батьки були б нормальними лібералами, мали б свій дрібний бізнес, дали б мені нормальну університетську освіту, я би вивчився на якого-небудь порядного інженера, з гарним дипломом, з нормальними перспективами, закінчив би навчання, розрахувався з боргами і з чистою совістю звалив би куди-небудь у Берлін торгувати піцою. Прекрасне життя, безмежні можливості. Інша річ, думалось мені, якби я був румуном.

Мої батьки були б комуністами, але вчасно вступили б до лав якої-небудь ліберальної партії, і я закінчив би сільськогосподарську школу і готувався би стати агрономом, і підіймати аграрний сектор, і мої батьки підтримували б мене, як могли, себто морально, і я мав би неабиякі можливості до реалізації своїх сільськогосподарських амбіцій, аж доки одного прекрасного дня мою батьківщину не прийняли б до великої родини європейських народів, і тоді б я вже з чистою совістю звалив до того таки Берліна торгувати улюбленою піцою. Але найкраще все-таки було б народитись у Албанії. О, Албаніє, королівство злагоди та добробуту, країна сонця та відродження! Твої мудрі монархи стримують азійські навали й контролюють європейські офшори, твоя мудрість урівноважує північну натівську несамовитість із південними мародерськими настроями, твоє волосся омивають хвилі трьох океанів, а твоє натруджене серце переганяє через себе російську нафту, ніби гарячу кров. Одним словом, кожен із варіантів мав свої переваги. Але примхлива доля склалась по-іншому.

Примхлива доля дала нам можливість народитись у найкращій із країн. Тоді, в сімдесяті, коли весь світ для мене укладався в татову подорожню валізу, в якій він привіз нам із братом подарунки із соціалістичної Югославії, мені звісно ж не йшлося про жодні Балкани, тим більше — про жодну Угорщину. Життя трималось переважно вулиці, на якій я ріс, сонце сяяло пекучим золотом над моєю стриженою головою, небеса синьо перетікали в бік чорноморських портів, і залізна завіса виблискувала в свіжому літньому повітрі, сяючи нікелем та алюмінієм і створюючи відчуття затишку та впорядкованості. Дитячі роки згадуються з теплом та ностальгією саме через погане знання в дитинстві географії. Це вже потім ми виростали зі своєї країни, мов зі старої шкільної форми, переживали падіння мурів та розвал імперій, ставали свідками історичних зламів та економічних занепадів.

Примхлива доля дозволила нам бовтатись у цьому холодному мутному часі, посеред усього цього фінансового колапсу, посеред геополітичних зсувів, посеред льодовикового періоду, спостерігати зародження химерних утопій, становлення нового Вавилона, побиття немовлят та велике переселення народів. Економічні реформи роблять людину злою, проте не роблять спостережливою. Час витікав, ніби пісок поміж пальців, життя змінювалось, як погода, і єдиною сталістю, єдиним незмінним свідченням нашого дорослого життя була постійна, повсюдна, масова еміграція, котра почалась ще наприкінці вісімдесятих і не припинялась, здається, ніколи. Іноді я думаю, що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники.

Емігрували комуністи й дисиденти. Емігрували вчителі та безробітні, емігрували чоловіки й жінки, беручи з собою в далекі краї лише найдорожче — фотокарточки дітей та фотоапарати на продаж. Навіть моя колишня директорка школи емігрувала. Вона тепер виховує дітей в Італії. І, пам’ятаючи її методи виховання, за італійських дітей я спокійний. Хвилі еміграції, наче хвилі Чорного моря, оббивали білою піною державні кордони республіки, зникаючи в прикордонному піску легко й ненав’язливо й лишаючи по собі присмак радості і гіркоти. Хвилі ці різнились одна від одної відтінками, вмістом солоних сліз та яскравого берегового піску. Не знаю, чи вільний світ справді потребує такого численного та неконтрольованого пересування подорожніх натовпів, які зриваються з насиджених місць та блукають старими беззахисними містами в пошуках вищої справедливості й дешевих помешкань. Тисячі добровільних вигнанців, котрі перетинають символічні європейські кордони, намагаючись за будь яку ціну досягти солодких об’єднаних вавилонських передмість, стирають спогади, відмовляються від минулого, змінюють біографії, підписують угоди і виїздять подалі від непривітного сонця своєї безнадійної батьківщини.

Ця свіжа, гаряча кров нової європейської еміграції. Ці веселі, сповнені ентузіазму сусіди, котрі поселяються на вашій вулиці, позбавляючи вас тиші та спокою. Ми — єдина родина, примхлива доля надала нам можливість спробувати ужитись поміж собою, і якщо у вас виникають претензії до орієнтальної музики, яку я слухаю, я завжди зможу висловити контраргументи щодо спільної історичної спадщини. Нові європейські емігранти викликають якщо й не любов, то принаймні повагу — де ще знайдеш стільки послідовності та запеклості в намаганні висловити свій скепсис і в небажанні вивчати іноземні мови. Молоді емігранти, котрі сходять на перони Відня, Берліна чи Гамбурга, тягнучи з минулого спогади про Стамбул, Мінськ чи хай навіть Саратов, усім своїм ви глядом показують наскільки умовним та ефемерним є саме поняття географії. Вирвавшись зі свого щемкого тоталітарного минулого та благополучно влившись у дружню родину європейських народів, вони завжди лишають двері відчиненими. Сидячи в інтернет-кав’ярнях із дешевим телефонним зв’язком, або в національних фаст-фудах, або просто в парках серед своїх, вони сиплять прокльони на голови західних демократій, котрі витягли їх сюди — на площини об’єднаної Європи. Західні демократії винні в усьому — в розвалі СРСР та достроковому припиненні холодної війни, котра так вдало для нас складалась, в порушенні загального геополітичного балансу та нав’язуванні нестерпної для нас політкоректності, котра позбавляє нас почуття неповноцінності та задоволення, але головна їхня провина — це німецька граматика, усі ці безкінечні минулі часи, в яких просто неможливо розібратись, які неможливо вивчити. Лишається жити сьогоднішнім часом, котрий невпинно і незворотньо робить нас іншими, віддаляючи від нас наше минуле — з його солодкою вірою та гіркими розчаруваннями.

Дата добавления: 2015-05-22