Біг Мак та інші історії 12 страница

У нас — дітей, котрі вивчали німецьку мову в радянських школах, було своє специфічне уявлення про Німеччину. Формувалось воно виключно завдяки нашій учительці німецького — жінці строгій, проте, слід зазначити, справедливій та безкомпромісній. Саме з її легкої подачі та важкої руки в нашій уяві поставала уявна ДДР — республіка миру та порозуміння, населена добропорядними, хоча й трішки простакуватими громадянами. Громадяни ці були іноземцями, вони анітрішки не нагадували нашого брата-інтернаціоналіста і мешкати могли виключно в Дрездені чи Ваймарі, а не, скажімо, в Мінську чи Одесі. Не говорячи вже про Саратов. Ілюстрації в шкільних підручниках зображували громадян ДДР як не безтурботними чоловіками в піжонських картатих піджаках, то усміхненими панянками з легковажними зачісками. Також у підручниках зображено було безліч школярів, і майже не було людей старшого віку, очевидно з тієї простої причини, що в ДДР люди просто не старіли, зберігаючи довший час бадьорість духу та пружність тіла. Як ельфи. Або зомбі. Вчителька намагалась переконати нас, що ДДР така ж країна, як і наша, щоправда у них там якісь проблеми з Західним Берліном та складна граматика, але все одно це значно краще, ніж яка-небудь Угорщина, де про граматику краще взагалі не згадувати. Втім, усі ці спроби радянської системи освіти показати нам братній соціалістичний народ в усій його природній привабливості, хай і з численними, проте ненав’язливими слабкостями, особливого успіху не мали — ми так і не навчились сприймати далеке німецьке суспільство як сусідів та партнерів по нещастю. Можливо, винна в цьому та ж таки офіційна пропаганда з її нездоровим антифашистським запалом. Нас, дітей імперії, розривало поміж двома інформаційними маховиками — з одного боку вчителька німецької вчила нас, що інтернаціоналізм зробить із нас людей і вправить наші недороблені мізки на місце, з іншого — наші батьки клеїли в кабінах вантажівок портрети генералісимуса Сталіна, і, вибираючи поміж ФДЙотом та Сталіним, ми мимоволі вибирали саме вусатого генералісимуса, можливо тому, що він усе-таки був грузином, а грузинів у Радянському Союзі традиційно поважали. Майже як албанців на Балканах

— Як тебе звати? — розігрували ми діалоги на уроках німецької

— Мене звати Ганс

— Де ти живеш? — Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я цікавлюсь спортом.

– А як звати тебе?

— Мене звати Марта, — відповіла однокласниця

— Де ти живеш?

— Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я теж цікавлюсь спортом.

Схоже на розмову людей, котрі сильно одне одному не довіряють. Була середина вісімдесятих — час, коли шальки терезів ще не здригнулись і стрілка на годиннику нашої старої-доброї імперії зла не встигла завмерти. Ще справно працювали всі механізми, ще сонце розмірено плавало нашим піднебессям, осідаючи щовечора в холодні хвилі Атлантики. Жодних уявлень про геополітику, жодних натяків на можливі проблеми, жодних підстав для розпачу й зневіри. Така вона, моя ДДР — затінена, прохолодна Унтер ден Лінден, велична телевежа на Александерпляц, задумливі й солідні Гете з Шіллером, і ці безкінечні картаті піджаки, які було не знайти в жодному Саратові навіть за великі гроші. Опереткова, добре прибрана країна, з ввічливим населенням та дружніми намірами, країна, що легко вміщалась на сторінках шкільних підручників, утілюючи собою фонетичну розкіш та граматичну виправку. Хотілося вивчити мову цієї країни, щоби одного разу потрапити до цього їхнього Дрездена і, зустрівши найкрасивішу дрезденську дівчинку, легко підкотитись до неї зі словами: Привіт, мала! Мене звати Коля. Я живу в Саратові. Не повіриш, але я цікавлюсь спортом! За кілька років я прочитав Ніцше і зрозумів, що в братнього німецького народу теж є свої проблеми.

Але чим різниться реальність від наших дитячих уявлень про неї? Реальність вигідно відрізняється своєю невичерпністю. Всі крихкі дитячі уявлення про Унтер ден Лінден тьмяніли й згасали в порівнянні з тим безміром можливостей та несподіванок, котрі демонструвало життя. Якщо тобі пощастило опинитись у самому серці дефолту, якщо слово молодість асоціюється у тебе зі словом інфляція, якщо тобі довелось упритул розглядати шрами на потяганій шкірі вітчизни, ти будеш до останнього триматись за це життя, будеш чіплятись за нього з усіх сил, як безквиткові пасажири чіпляються за контролерів, котрі намагаються їх зсадити.

Тому що деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотньо цей кінець наближаючи. В середині дев’яностих нам було по двадцять років. Покоління, що мало проблеми з фінансами та самооцінкою. Був це дивний час неможливих кредитних маніпуляцій та карколомних життєвих доль. Час залізних кіосків із алкоголем, які перетягувались уночі з місця на місце, аби не платити за оренду. Час паленого польського спирту, від якого помирали найслабші й зміцнювались духом найстійкіші. Епоха всесильної дойчмарки, котра відкривала брами всіх пивбарів нашої республіки. Один мій знайомий, пам’ятаю, організував за десять доларів міжнародний поетичний фестиваль. Що ми знали тоді про велику сім’ю європейських народів, про нову європейську ідентичність, що поставала в боротьбі ідей та концепцій? Нічого ми не знали. В ті далекі й такі солодкі часи про жоден євроатлантизм на пострадянському просторі ще не йшлося. Йшлося переважно про планове відключення електроструму. Євроатлантизм у таких умовах сприймався занадто абстрактно.

А самі західні демократії приваблювали перш за все в якості потужного ринку побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишились удома, в спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією. Хоча Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав. Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувались швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватись проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але зароблені гроші краще витрачати вдома. Мені завжди вистачало скепсису та оптимізму, аби не мріяти про втечу та перетин кордону, почуваючись хай і не впевнено, проте цілком комфортно вдома, поміж мертвої індустрії та молодої демократії.

Знайомство з західним мистецтвом, котре би мало вражати й пригнічувати, не так пригнічувало, як наснажувало. Пам’ятаю, як однієї надзвичайно холодної безкінечної зими, десь поміж відключенням електроструму і черговим злетом інфляції, до нас у гості приїхав старий поет-дисидент, шалений фанат соціал-демократії та літератури, на жаль покійний нині, друзяка Вальтер. З собою мав дві великі шкіряні валізи. По дорозі з Німеччини їхній автобус двічі грабували українські бандити. Його валізи, втім, чомусь не чіпали. Він ходив нашими мерзлими вулицями, читав свої вірші, пригощав паленим польським спиртом. Всіх дивувало, що ж там старий привіз, у своїх шкіряних валізах. Очевидно ж які-небудь праски. Або тостери. Не збірки ж поезій, урешті-решт! Все стало на свої місця лише перед його від’їздом.

Знайома, в якої він зупинився, якось відводячи очі, сказала мені:

Знаєш, — сказала, — я зранку зайшла до нього в кімнату. А там ці його валізи. Відчинені, розумієш?

Знаєш, що там у нього?

Праски? — припустив я.

Які праски? — не зрозуміла знайома — У нього там кальсони! Дві валізи кальсонів! Ти уявляєш?

Ну що ж, — відповів я, — ось вона, західна демократія: їхній письменник може дозволити собі мати дві валізи кальсонів.

Восени 2009-го року ми з друзями-музикантами (є така прекрасна харківська група «Собаки в космосі»), отримали шенгенські візи й під’їхали до українсько-польського кордону. Їхали ми в спеціально для такої оказії купленому старому напіврозваленому бусі «Рено». З «Рено» щедро виливалось масло, що довший час списувалось нами на недосконалість французького машинобудування. Ми перекотили бус через польський кордон, аби зекономити на бензині, й опинились на території об’єднаної Європи. На польському боці до нас підсів ще один нелегальний пасажир, і ми весело помчали вперед. Я, як старий кон’юнктурник, учив «собак» правилам поведінки. Головне, говорив, пам’ятайте про політкоректність і купуйте квитки в громадському транспорті. І якщо митники на українському кордоні втілювали собою традиційну вітчизняну ненависть тих, хто лишається, до тих, хто від’їздить, то, відповідно, польсько-німецький кордон, як ефемерна умовність в тілі шенгенської зони, обіцяв бути непоміченим та легкоподоланим. Проте, знову ж таки — життя набагато цікавіше та непередбачуваніше за всі наші кліше та стереотипи. Вперше нас зупинили ще на польському боці. Поляки уважно і недовірливо обдивились усі наші барабани і, не знайшовши на них слідів кокаїну, відпустили, переклавши нашу проблему на сильні плечі своїх німецьких колег. На німецькому боці нас зупинили двічі. Спершу довго перевіряли паспорти. І вже коли золотосяйний шенген, здавалось, відкрився в усьому своєму блиску, нас зупинила ще одна патрульна машина.

Побачивши барабани, поліцаї пожвавились. Музиканти? — запитали. Музиканти, — відповіли ми, старанно добираючи слова. Панки? — все більш посміхались патрульні. Так, — погодились ми, старанно обступивши залитий маслом «Рено». Наркотики є? — довірливо спитався один із патрульних. Ні, — відповіли ми хором. Ну як? — здивувався патрульний — Ви ж панки? Панки, — повторили ми. Ну, значить секс, драгз і так далі, — наполягав він. Дякуємо, ні, — стояли ми на своєму. Та ні, — гарячкував патрульний, — всі панки мають наркотики. Всі. Він говорив так переконливо, що якоїсь миті я подумав, ніби він запропонує зараз що-небудь у нього купити. Але він лише розчаровано подивився на барабани, на наш нещасний «Рено» і, побажавши творчих успіхів, зник у дощовій прикордонній безвісті. З іншого боку, ніхто й не обіцяв, що нам тут будуть раді. Кілька днів потому, після усіх виступів та переїздів, після вечірок на кораблі та знайомства з гамбурзькими проститутками, після відвідин клубу любителів танго та ще цілої низки сумнівних місць ми з Сашою сиділи в Берліні й гарячково намагались знайти який-небудь бус, аби вибратись на батьківщину. Наш «Рено» благополучно захлинувся власним маслом і нерухомо гнив на гамбурзькій трасі, не лишаючи жодних надій на повернення додому.

Саша переконував, що Берлін — місто велике, і знайти тут дешевий бус — справа нескладна. Головне знати, до кого звернутись. Проблема була в тому, що жоден із наших знайомих бусами не торгував. Ми навіть купили газету російських оголошень, знайшли там своє фото, проте про жодні буси в газеті не йшлося, йшлося переважно про проблеми асиміляції та збереження російської культурної спадщини. В розділі оголошень свої послуги пропонували переважно повії або сантехніки, була там щоправда інформація від колишньої оперної співачки, котра обіцяла влаштувати незабутнє домашнє свято зі співами та хатньою випічкою, проте ні повії, ні сантехніки, ні навіть, що найприкріше, колишня оперна співачка допомогти нам не могли. Я маю на увазі з бусом. Лишалось іти до турків. Саша зателефонував колишньому власнику померлого «Рено», і той радісно підказав, що справді — потрібно звернутись до турків, турки в цій країні, сказав він про Німеччину, можуть усе. Ми перерахували наші фінанси й поїхали. Турки знаходились в районі Темпельгофа — колишнього летовища, в недалекому минулому — повітряних воріт Західного Берліна. Тепер тут було тихо, спокійно й депресивно. Турки набудували тут цілу вулицю складських приміщень та величезних автостоянок, забитих понівеченими легковиками. Де-не-де стояли фури з польськими номерами. Машини на стоянках виглядали пом’ято й підозріло. Це наш день, подумали ми й пішли торгуватись. Турки обступили нас галасливою юрбою. Довго побивались, що ми не розуміємо турецької. Найгірше було, що їхньої німецької ми теж не розуміли. Вони навіть телефонували якомусь Янеку в Польщу, аби той поговорив із нами по-російськи, але російською Янек міг лише вітатись і називати своє ім’я. Почали домовлятись із турками напряму.

Що ви хочете? — питали турки, збуджено поводячи вусами.

Нам потрібен бус, — пояснювали ми, — аби доїхати в Україну. Потім ми вам його повернемо, — запевняли.

В Україну? — зрозуміли нарешті турки, — вам потрібно в Україну?

Егей, — заґелґотали вони всі разом, — їм потрібно в Україну, їм потрібно в Україну!

Ви можете нам допомогти? — перепитав я.

Можемо, — сказали турки — Вісімдесят євро на два тижні.

Скільки? — не повірив я.

Вісімдесят, — повторились турки — На два тижні.

Що так дешево? — здивувався я. Мабуть, бус старий, — припустив Саша. Наймолодший турок побіг кудись у контору й незабаром повернувся із цілою коробкою автомобільних номерів. Кинув коробку на землю.

Вибирайте, — сказав.

Що це? — не зрозуміли ми.

Номери, — пояснив турок, — Українські. Чіпляєш і їздиш два тижні.

А потім? — не зрозуміли ми. Потім викидаєш, — пояснив турок.

Хочете на довше — двісті євро.

А бус? Бус? — розгубився турок, — буса в нас немає. В нас лише номери.

Ну, і куди ми їх прикрутимо? — спитались ми. Відповідь напрошувалась сама собою. Що спільного мала ця вулиця, наповнена турками та уживаною автотехнікою з моїми шкільними уявленнями про Александерпляц? Що спільного мали мої дитячі уявлення зі мною — людиною без буса і навіть без номера, без знань та передчуттів, з бажанням прорватись крізь черговий державний кордон, оминути всі митниці й перевірки, вдало провернути всі фінансові операції, кінцевою метою яких є лише ця безкінечна тяганина територією об’єднаної Європи, безцільне подолання кордонів, безтурботне переміщення з одного міста до іншого без певної мети і особливих розчарувань. Міста Європи різняться між собою лише кількістю емігрантів та цінами на бензин. Всюди ті самі натовпи прибульців, та сама жага й то самий смуток, радість молодих чоловіків та безнадія старих жінок, перемішаність мов та біографій, багатоголосся, котре заповнює вулиці й торгові центри, аеропорти й вокзали, університетські аудиторії та поліційні відділки. На відстані до батьківщини починаєш ставитись із особливою ревністю, з особливим захватом та відразою, вдома всього цього не відчуваєш, з вікон твого помешкання світ видається безкінечним, а навколишні ландшафти — пережованими та безнадійними. Найкращий спосіб позбутись ілюзій — виїхати в еміграцію. І не мати жодних шансів на повернення. Ввечері ми сиділи на Александерпляц, під телевежею, і видзвонювали колишню оперну співачку.

Щось подібне трапляється, коли раптом сам опиняєшся посеред чужого міста. Без друзів, без знайомих, без особливих занять — просто сходиш, скажімо, з белградського потяга на платформу Будапешта—Келеті, раннього березня, теплого безвітряного дня. Виходиш і бачиш увесь цей Келеті, з його циганами, котрі продають комікси, і росіянами, котрі продають наручні годинники, аби купити квиток додому; виходиш із приміщення вокзалу на вулицю, під сіре небо старого Будапешта, дивишся на низькі хмари, що сунуть від Дунаю, на рештки снігу, який сходить із вулиць, на безжурні привокзальні натовпи, котрі вибираються до трамвайних зупинок, і теж рушаєш слідом за ними, звертаючи в бічні вулички, подалі від магазинів та банків, кудись у глибину міста, туди, де б’ється його березневе серце. Вибираючись того дня від Келеті в бік вузьких привокзальних кварталів, я натрапив на невеличкий ринок, просто на перехресті. Було тут о цій порі майже порожньо, лише в дворах танув чорний сніг та останні продавці складали свій крам, збираючись додому.

Це був дивний район — жодної реклами, жодних автівок, жодних вивісок, старі, неремонтовані будинки, вогкі дерева з тонко прописаними в повітрі гілками, овочі на бруківці, хмари, що висіли над дахами. Я раптом подумав, що справді міг тут народитись, ось у цих кварталах, сірих та безнадійнолунких, поруч із вокзалом, міг би вибігати кожного ранку до залізниці й проводжати веселим свистом потяги на Мюнхен та Париж, блукати в неділю місцевим базарчиком, витягуючи гаманці та носові хустинки в російських туристів, міг би ходити в школу за рогом, тікати з уроків, випрошуючи у вуличних продавців шоколад та яблука. Міг би дивитись із вікна свого помешкання на ці низькі хмари, на темний смертельний сніг, мріючи про далекі країни, про солодке вигнання, про втечу й забуття, про повернення, врешті-решт. Дунай на той час уже ввійшов у береги, і на кам’яній набережній стояли цілі ряди виловлених черевиків, котрі належали, очевидно, цьогорічним потопельникам. Ну ось, подумав я автоматично, це могли бути й мої черевики. Втім далі розвивати тему не став. Зрештою, подумав, аби потонути в Дунаї, не обов’язково біля нього народжуватись. Це все стереотипи, подумав я і повернувся на вокзал.

Чому я говорю про стереотипи? Можливо тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, котрий, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються, зазвичай, стереотипами та кліше, котрі вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі.

Ми зовсім нічого не знаємо один про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, гугл не дає можливості відчути печаль і захват, котрими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо. Та і як ти можеш щось дізнатись про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на Сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, вчити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитись щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу і мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще — до Берліна, ідеально, звісно — до Базеля. І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які відносини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей?

Те, що почув від старших друзівбандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, з ким їм довелося уживатись на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення — це більш-менш пристойні набори стереотипів. Які ми застосовуємо при спілкуванні, які ми витягуємо на світ кожного разу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію. Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене?

Кожного разу всі спроби порозумітись зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, котра, як мені кожного разу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку. Скільки разів доводилось розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських та українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилось вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене.

Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалось нечемним. Доводилось іти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!

Після концерту у Відні до нас підійшов журналіст.

Виглядав переконливо й компетентно. Відвів мене вбік.

— Послухайте, — сказав

— Можна з вами зробити інтерв’ю?

— Можна, — відповів я

— А ви були на нашому концерті?

— Був, — сказав журналіст

— Але мова не про це.

Нам потрібне інтерв’ю про тоталітаризм.

— А про концерт?

— Ні, — твердо стояв він на своєму

— Про тоталітаризм.

— Може, давайте так, — спробував я поторгуватись, — спочатку про тоталітаризм, а потім, трішки, проконцерт?

— Ні-ні, — не погодився він

— Давайте просто про тоталітаризм. Ось у вас хто-небудь постраждав від тоталітаризму?

— В мене? — перепитав я.

— У вас.

— Безперечно, — запевнив я його

— Дідусь із татового боку.

— Чудесно, — втішився він

— Ви нам розкажете про це?

— Розкажу, — погодився я.

— А зможете розказати про це німецькою? — ускладнив завдання журналіст.

— Німецькою? Німецькою навряд чи — у мене словниковий запас невеликий, я мало дієслів знаю. Навряд чи з таким запасом дієслів можна розповісти про тоталітаризм щось цікаве. Давайте я краще українською?

— Ні-ні, — далі наполягав він

— У нас є вже багато записів українською. Потрібно, аби про тоталітаризм було сказано ще й німецькою.

— Ну гаразд, — погодився я.

— А ваші колеги, — повернувся він до музикантів, — можуть щось розказати на цю тему? Можливо, в них теж хтось постраждав від тоталітаризму? — з надією запитав він. Я теж подивився на музикантів, котрі допивали другий ящик пива, доки я тут розводився про тяжке тоталітарне минуле.

— Ні, — сказав, — у них ніхто не постраждав.

— Ну, добре, — розчаровано мовив журналіст

— То що ви можете розказати? Коли ви вперше дізнались про тоталітаризм?

— В дитинстві, — відповів я, подумавши.

— В дитинстві? — здивувався він

— Ви вже в дитинстві знали про тоталітаризм?

— Так.

— А від кого ви про це дізнались?

— Від дідуся, — чесно відповів я

— З маминого боку.

— Він бачив це на власні очі?

— Так.

— І що?

— Нічого. Він сталініст.

— Хто?

— Сталініст, — пояснив я

— Фанат Сталіна.

Журналіст подивився на мене як на людину, котра наговорює на власного дідуся.

— Як це, — не зрозумів він, — людина пережила то-

талітаризм і лишається фанатом Сталіна?

— Так, — спробував переконати його я.

— А ми можемо зробити інтерв’ю з вашим дідусем? — несподівано запитав журналіст.

— Ну, це навряд чи, — злякався я.

— Ми можемо до нього приїхати, — запевнив мене журналіст.

— Не треба, — попросив я.

— Чому?

— Він зовсім глухий, — пояснив я.

Журналіст із розумінням кивав головою, в очах його читалось: ясно, що глухий — жертва тоталітаризму все-таки.

— Ось, — продовжив я

— Так що він вас усе одно не почує. Давайте краще я з його слів…

На Заході дуже легко зробити кар’єру, правильно відповідаючи на поставлені питання. Головне потім не повертатись додому.

Що в нас зостається по всьому? Наша пам’ять і наш досвід. Пам’ять позбавляє нас ілюзій, досвід лишає надію. Міста, в яких ми народились і виросли змінюються містами, в яких ми зупиняємось і в яких облаштовуємось на довший час. Країни, які ми відкриваємо для себе, ніби старі книги, мешканці чужих мегаполісів, котрих ми розглядаємо, мов кіногероїв, не надто розуміючи їхньої мотивації, проте з інтересом спостерігаючи за їхньою поведінкою. Кордони, які ми долаємо безкінечну кількість разів і які насправді не так розділяють, як відокремлюють, даючи нам можливість подивитись один на одного з відстані. Я далекий від того, аби виступати проти кордонів. Кордони не стосуються моєї пам’яті, так само як її не стосується тоталітаризм чи корупція. Моєї пам’яті стосуються низькі хмари над будинками Будапешта, сірі дунайські хвилі, котрі тягли в собі потопельників, почорнілих від вологи чоловіків без сердець та черевиків, без годинників та надії повернутись додому. Моєї пам’яті стосуються старі шахи, в котрі грали турки на Темпельгофі, моєї пам’яті стосуються кораблі в Гамбурзі, трюми яких світились, мов різдвяні апельсини.

Все інше мене мало стосується, у всьому іншому я погано орієнтуюсь, тому намагаюсь про це не говорити. Мені більш подобається говорити про речі сумнівні, оскільки в розмовах про речі сумнівні завжди з’являється легкість. Що мені лишається робити з моєю родинною міфологією? Лишається переповідати ці дивні історії з минулого тисячоліття як щось сокровенне й анекдотичне, позбавлене жодного сенсу й захищене від тліну та забуття. Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню, який спалахує між планетами, над маленькими містечками Східної Європи, освітлюючи наші сновидіння зсередини, роблячи їх, ці сновидіння, яскравими й коштовними. Головне — твої сновидіння, все інше можна вигадати. Я сидів у готелі, в Східному Берліні, свіжого вересневого ранку. Речі зібрав ще звечора. Потрібно було звідси вибиратись. За вікном було видно телевізійну вежу на Александерпляц. За плечем стояли привиди друзів, котрі потрапили під розстріл у передмістях Варшави. Були вони в картатих піджаках і піжонських капелюхах. Занепокоєно оглядали мою торбу.

— Нє, — говорив один, — не пропустять. Знайдуть.

— Хуй там знайдуть, — не погоджувався інший

— Провезе. Головне — не панікувати.

— Не провезе, — переконував його інший

— Нариють, ось побачиш.

— Не нариють, — нервував інший

— А нариють — що за проблеми? Відкупиться.

І вони задоволено розсміялись. Була тепла рання година. Небо нагрівало червоні дахи й порожні берлінські вулички. Повітря пахло осіннім інеєм. Сонце рухалось мені назустріч. Себто на Захід.

Харків, 2010

English Breakfast

В травні RHCP грали на якомусь німецькому аеродромі, такою можливістю гріх було не скористатись. Вона знайшла копійчані авіалінії, пробила в мережі адреси більш-менш нормальних гостелів і одного ранку почала збиратись. Кинула до австрійської військової торби кілька футболок, зубну щітку і важкий, мов праска, фотоапарат, який постійно возила з собою. Шия її обмотана була кольоровими шаликами, довге чорне волосся билось на вітрі, одягнена була в прозору майку й довгу спідницю, на ногах мала потягані кеди, які сама собі обіцяла при нагоді замінити на щось пристойніше. А сигарети — міцні й гіркі, від яких дихання робилось терпким, а слова печальними. Невиспана й роздратована, вона ще встигла посваритись із таксистами та представниками авіакомпанії, після чого впала на своє місце в літаку, опустила пластикову шторку й безтурботно заснула. Висівши десь у полях під Гамбургом, довго палила, намагаючись зорієнтуватись. Концерт був лише наступного дня, потрібно було якось вибиратися до міста й давати раду з усіма своїми проблемами. Небом у бік Атлантики рухались низькі, наповнені дощем хмари. В гостелі було порожньо й вогко, вона кинула торбу й пішла до міста дивитись на кораблі. Кораблі стояли щільно, мов ліс, похитуючись у чорній смоляній воді.

Дата добавления: 2015-05-22