Біг Мак та інші історії 6 страница

З Бобом ми навчалися в одному класі, але до якогось часу майже не спілкувались, я більше тягався за старшими друзями, справжніми придурками, вони десь діставали піратські копії німецьких порнофільмів і просили мене як відмінника їх перекладати, бо вони там не все розуміли, придурки, одним словом.

Касети були паршиві, переписані вчетверте-вп’яте, відеомагнітофон був теж паршивий, радянський, старші друзі виявляли довіру до моїх знань німецької, дещо безпідставну, слід сказати, але я старався, друзі все ж таки. Перекладав я он-лайн, ясна річ, щоправда там і перекладати особливо не було чого, текстовий корпус головно складали лаконічні рубані фрази на зразок: Як ти хочеш, щоби я це зробив?, я все ускладнював, перекладаючи: Він питає її, як вона хоче, щоби він це з нею зробив, друзі із зрозумінням кивали головами, мовляв, нормально, малий, нормально, так і має бути. Не дивно, що з того часу німецька мова асоціюється в мене з оральним сексом. Найбільшою нагородою за перекладацький труд була, звісно, сама можливість побачити справжнє жорстке німецьке порно, це тоді, як всі твої однолітки про секс знали хіба що з анекдотів, а презерватива не бачили навіть у рекламі, бо тоді й реклами такої не було. І ось десь у цей час ми зійшлися з Бобом, і він, і я займалися фотографією, у кожного з нас вдома була ціла гора різної смердючої хімії, різні там проявлювачі, закріплювачі, всілякі скельця й лещата, по-справжньому користуватися цим ми не вміли — ні він, ні я, але і йому, і мені це подобалось. Не знаю, щось у цьому було, це вам не срані кодаки, не дешевий одноразовий замінник, бо коли ти длубаєшся кілька годин в їдких сплавах і сумішах, коли просто під твоїми пальцями проступають обличчя друзів і приятелів, ти й сам починаєш розуміти, що життя — воно дещо складніше за китайську легку промисловість, і що всі ці штатівські найобки на зразок бройлерного типу білозубих серфінгістів або пришелепкуватих скаутів, котрі так ніколи і не дізнаються, що таке комсомол і карієс, — весь цей рекламний безконтроль просто відпочиває поруч із запаморочливим збудним запахом старого радянського фотопаперу. Що там казати: у нас було чудове дитинство й нехила країна, вже що-що, а це не заміниш нічим, і ось одного разу, курячи в шкільному сортирі, ми розговорились із Бобом на предмет різних там баночок та скляночок, і він, боязко озираючися, повідомив, що можна дістати прикольні плівки з готовими вже неґативами і самим їх штампувати.

А що за негативи? — питаюсь я, жінки, говорить він, голі жінки, ух ти, кажу я, а де ти їх візьмеш? є в мене, каже Боб, друг Фокс, він кіномеханік, в нього, каже, багато таких плівок, хіба він нам дасть? — сумніваюсь я, так — ні, каже Боб, а за літру — дасть. Життя в такий спосіб і здійснюється, якщо ти, звісно, сам цього хочеш — усього лише кілька років перед тим, ще зовсім дітьми, ми вибігали на літні траси й голосували запиленим вантажівкам, що ціле літо ганяли навколишніми сільгоспугіддями, постійно щось перевозячи з місця на місце. Юні засмаглі шабашники — кумири нашого дитинства, які спокушали у кабінах старшокласниць і продавчинь морозива, а вечорами ганяли у футбол і зливали на автобусних зупинках бензин за водяру і тютюн, — зранку вони були ще в нормальному стані, тому інколи підбирали нас, дітей великої країни і героїчного народу, та дозволяли проїхати з ними кілька рейсів, ми сиділи в гарячих громіздких кабінах, затамувавши подих, аби, не дай боже, не заважати цим пілотам збирати народний урожай і не вилетіти біля найближчої пивної будки. Коли вони вистрибували з кабін, щоби відмітити в конторі черговий рейс, ми опускали зелені сонцезахисні щитки, густо заклеєні із середини чорнобілим хард-порно, ось він — момент істини, чи треба говорити, що всі ми мріяли стати шабашниками, мати такі самі потужні боліди, заклеювати їх порнографією, трахати продавчинь морозива, а головне — грати так, як вони, у футбол.

Ну, і тепер нам випадає нагода вже самим наштампувати скільки треба такого добра, і ми з цієї нагоди користаємо, купуємо з рук літр водяри, там, де ми народились і виросли, це ніколи не становило проблеми, передаємо нашому кіномеханікові, він цей літр починає пити ще при нас, довго розводиться про баб взагалі й про голих зокрема, розпитує щось про школу, даун якийсь, врешті дає нам, що ми просили і валить на вечірній сеанс, а ми вже за кілька годин стаємо щасливими власниками вогкої розтріпаної колоди мутних і бруднуватих (в сенсі якості зображення) відбитків, які за кілька днів успішно спродаємо однокласникам за символічні, але живі гроші. Потому ми ще не раз додруковували зі своїх плівок, проте всі наші знайомі ці картки вже мали, продавати їх ще комусь було стрьомно, ми ще деякий час їх роздаровували, а потім почалися літні канікули. Нам випало виростати в буремний і неповторний час, я завжди згадую ті роки з любов’ю і ніжністю — на наші стрижені голови й худі тіла в темних шкільних одностроях просто сипалися з небес откровення й принади, я все це добре пам’ятаю, ранній петінг, слаборозведений спирт, крадений дубас, заточені викрутки, заригані підручники — ми кльово входили в життя, інша річ, на яку хуйню це все потім перевелося. За все потрібно платити, ось ми, певно, й платимо тепер за ту безумну епоху занудним і безбарвним ступором нашого чмошного безчасся. Неправда, що часи не змінюються, ще як змінюються, ми у свої чотирнадцять-п’ятнадцять бачили янголів на верхівках ворошиловградських териконів, коли поверталися з виїзних матчів нашої улюбленої команди до свого рідного міста, ми відчували, як твердо холонуть діаманти під сосками тридцятирічних жінок, які по п’яні дозволяли себе торкатися, хоч зазвичай нічим добрим це й не закінчувалося, ну, окрім, звичайно, онанізму, ми днями трималися на ногах, переходячи від гуртожитку до гуртожитку, від підвалу до підвалу, від зупинки до зупинки, вдихаючи теплий порох на придорожній зелені і гіркуватий запах цукрової вати на автостанції. Я згоден за це платити, хоч і не маю чим. Неблагополучні Бобові гени брали в ньому гору, він був моїм найкращим другом, демонстративно клав на школу і постійно знаходив якесь гівно, в яке відразу ж і влізав.

Спочатку він обікрав кіоск з канцтоварами, його швидко вирахували й штрафонули маму-буфетницю, Боба це не спинило, і згодом він підбив мене залізти до дитячої бібліотеки. Було літо, бібліотека пахла фарбою і мастикою, якою було натерто підлогу, ми прийшли надвечір, вибили скло і пролізли в читальний зал. Читати Боб не любив, тому швидко втратив інтерес до затії, знайшов на підвіконні радіоприймач і забрав його з собою, я забрав собі книжку Купера, і ми пішли додому. В принципі, всі знали, що це зробили саме ми, тому що Боб уже наступного дня сплавив приймач на базарі якимсь алкашам, а Купера в нашому місті читав лише я... Одного разу, вже пізніше, перед самим випуском, ми навіть крали стовпи електропередач, важкі, дерев’яні та просмолені, Боб знайшов замовників, двох хачиків, котрі будували щось собі на передмісті й потребували хорошої деревини, на іншому передмісті ми відшукали стару напівзруйновану птахоферму, вже відключену від електромережі й непридатну для народного господарства, скрізь було натикано стовпів із обірваними дротами, ми домовилися, знову ж таки, за водяру, з солдатами місцевої військової частини, ті пригнали тягача, Боб взяв у хрещеного бензопилу, і ми поїхали. Ідея була невдала відпочатку, але відмовлятися від неї ми не хотіли, тим більше, воїни водяру вже випили і просто так, не відпрацювавши, їхати додому відмовлялися, тож Боб прив’язав до себе бензопилу, ми його підсадили, він виліз на бетонну підпору стовпа і ввімкнув машину. Підпиляний стовп полетів донизу разом із Бобом, слідом летіла бензопила, жахливо завиваючи й скрегочучи в повітрі смертоносними зубцями, наче радісний і компанійський загалом птеродактиль, що прилетів був на птахоферму зжерти чого-небудь смачненького, але так нічого і не знайшов, окрім кількох задрочених піхотинців. Боб не полінувався і поліз далі на другий стовп, завалив і його, але потім робота зупинилась, піхотинці стрьомались і хотіли назад в казарми, Боб теж завагався, шалена машина ледь не розрізала його навпіл, тож ми потягнули стовпи до хачиків. Хачики були п’яні, але слово джигіта тримали й пообіцяли заплатити наступного ранку. Наступного ранку, переривши попелище, міліція знайшла їхні обгорілі тіла. Фальшиве циганське золото на їхніх пальцях і щелепах запеклось і потемніло. Ми запізнились рівно на півдоби. Вони, схоже, теж...

Я не люблю згадувати той останній рік нашого з ним спілкування. Надто багато було компромісів, йобаний соціум вже ховався десь поруч, він причаївся і чекав лише, коли матиме на нас всі права. Ми мусили закінчити школу і мирилися з усім тим гівном, яким нас завалювали, тоді це здавалося нереальним, тепер я згадую і мені від цього так само недобре, хоча йдеться нібито всього лише про військомат чи паспортний стіл, я думаю, що ті кілька місяців і підірвали Боба, вибили йому з черепушки останні фіксатори й зупинити його вже було неможливо, навіть за допомогою всіх репресивних державних органів разом узятих. Що тут скажеш — життя ґрунтовно розмандячило наші веселі піонерські загони, і тим, хто вижив, лишається хіба що жахатись і захоплюватись, спостерігаючи за безумними та кривавими візерунками в небі, о п’ятій ранку, просто над нашими головами. Навесні 91-го, коли сезон ще набирав обертів, клуб нашого міста вийшов до півфіналу Кубка Республіки. Сказати, що це було несподіванкою — не сказати нічого. В Кубку, вже починаючи від однієї восьмої, грали професіонали, і те, що наші роз’їбаї дійшли аж так далеко, стало сюрпризом насамперед для них самих. Спочатку, в одній шістнадцятій, команда, яка мала з нами грати, на матч не приїхала, і їм зарахували технічну поразку. В одній восьмій нам випали полтавчани, це вже була справжня команда, вони грали в другій лізі, мали свій автобус, на якому і приїхали, аби накидати нашим за рахунок класу. Наші ж вийшли на поле, як в останній бій, і несподівано перемогли. Подивитися той матч прийшло півміста, і це було ще те видовище, суддя додав зайвих десять хвилин, професіонали кидались уже кілька разів, аби набити йому пику, але кожного разу наші боси зі спорткомітету їх розтягували, нарешті десь на сто другій хвилині наші заштовхали таки переможний м’яч, 4:3 на нашу користь, і місто пило після цього кілька днів поспіль. Не знаю, мабуть, годилося б сказати, що ми були вболівальниками, проте ніякими вболівальниками ми не були, просто тягалися за командою цілим регіоном, їздили за ними на виїзд, напивалися в електричках, забльовували тамбури, билися на вокзалах із місцевими, часто навіть не потрапляючи на саму гру, яка для нас у цьому випадку була просто зайвою — нащо тобі ще якась гра, якщо ти п’яний, але непереможений, сиди собі, втикай, у нас була гарна велика компанія, чоловік п’ятдесят загалом, старшим було років по вісімнадцять, і вони в цьому житті не пережили хіба що ядерних бомбардувань. Після Полтави ми вийшли на не менш серйозну команду з-під Києва, гру було заплановано на їхньому полі, і наші боси, щоби не парити мізки ні собі, ні команді, просто купили цей матч — підключили місцевий машиноремонтний завод, який був офіційним власником команди, ті перекинули нашим суперникам якийсь списаний комбайн чи щось таке, і суперники здались. Ось так просто — в них тепер був комбайн, уже не знаю, що вони з ним робили, газон на стадіоні косили чи що, а в нас не було нічого, крім гордощів і злого бажання ще кому-небудь надерти задниці. Ми з Бобом ходили на всі матчі, старші вимагали від нас хоч якоїсь дисципліни, але дисципліни насправді ніякої не було, просто доки наші вигравали, все це щоразу перетворювалося на велике збіговисько всіляких неврівноважених суб’єктів, які намагались будь-що набухатися до фінального свистка і — по можливості — помахатись із кимось за честь місцевого спорттовариства та радянського спорту загалом. Футбол, усе-таки, азарт, самі розумієте. І ось у півфіналі ми виходимо на Донбас, на один з їхніх клубів, що б’ється за вихід до першої ліґи, і грати знову випадає на їхньому полі. Наші старші збирають нараду і вирішують їхати слідом за командою, електричкою це якихось дві-три години, постояти за земляків і ввалити шахтарським недоумкам, щоб ті не вимахувалися. Гра мала відбутись у неділю, і в суботу ми домовляємося не пити, не курити, запастися боєприпасами й тютюном, і першим рейсом вирушити. В усіх дещо причмелений збуджений стан, ну, говорять наші старші, ми їм, блядь, покажемо, покажемо-покажемо, підвиваємо ми, блядь; те, що доводиться їхати на ворожу територію, де наших традиційно били, нас чомусь не лякає, ми в півфіналі, і все решта похую, ввалимо гірникам, вставимо їм по самі гланди, переважній більшості з нас по чотирнадцять-шістнадцять років, і сусідній Донбас у наших набитих тирсою й адреналіном головах асоціюється хіба що з однойменними холодильниками, так що все гаразд — завтра ми поїдемо хрін знає куди і всім там наваляємо, припущення, що наваляють нам, у нас просто не виникає як недоречне. Ще майже поночі, десь о четвертій-п’ятій, я заходжу за Бобом. Він швидко одягається, кидає до кишені старий батьків кастет, робоча династія, бляха-муха, але тут виходить його мама-буфетниця і влаштовує скандал, де це ти зібрався? — кричить, пішла на фіг, відповідає Боб, в мене справи, які ще справи? — допитується мама, в неї сонне, дуже гарне обличчя й біле волосся, себто не сиве, ясна річ, а якесь світло-жовте, аж просвічується, вона вибігла в одному халаті, під яким все видно, в мене відразу ж встав, ну, думаю, мама в Боба, що ж він з такою мамою такий йобнутий росте, мама тим часом далі кричала на Боба, мовляв, нікуди ти не поїдеш, досить, що твій пришелепкуватий тато сидить, ти теж, мабуть, хочеш сісти, пішла ти, незлобиво огризається Боб, я тобі піду, я тобі зараз так піду, — розпалюється мама, шворка на її халаті вкінець розв’язалась, застібнись, кричить їй Боб, що ти вийшла гола? ти, недоноску, — не витримує мама, малий ще вчити мене, не стоїть ще, і тут Боб не витримує і завалює їй просто з правої, мама перелітає через крісло й опиняється на підлозі, я встигаю ще помітити її довгі ноги з кількома синцями на стегнах, на ній були якісь чорні трусики, вона починає плакати, Богдане, говорить, не ходи, залишся тут, пішла на хуй, повчально говорить Боб і виходить у ранковий під’їзд. На вокзалі наші старші дістають кілька десятилітрових каністр із пивом, доливають у кожну по пляшці горілки, збовтують перед споживанням, і ми вирушаємо за Кубком Республіки. Через годину пиво закінчується. Боб сидить переді мною, в руках у нього слоїк з рештками алкоголю, він надпиває і починає блювати просто нам під ноги, всі сміються, Боб пробльовується і теж починає сміятися, потім знову починає пити і знову не втримує це в собі й починає блювати по новій, ми вже майже під’їжджаємо, настрій у всіх бойовий, і найменше чого нам хочеться, це футболу, ми виходимо на брудному та непривітному до нас вокзалі стотисячного шахтарського містечка і йдемо купувати пиво. Ти як? — питаюсь я Боба, нормально, каже той, сьогодні наш день; звісно, відказую я, звісно. Чи треба говорити, що гру ми провалили. Вже до перерви шахтарі накидали нам шість сухих, а після перерви довісили ще два. 8:0! Наш правий хав, наша зірка, загальний улюбленець, двічі бив одинадцятиметровий, і двічі шахтарський кіпер легко, ніби знущаючись, м’яч відбивав. Ми були у відчаї. Половина наших перепили і ледь тримались на ногах, місцеві лягаві дивились на нас, не приховуючи огиди, і не могли дочекатися фінального свистка, аби викинути нас звідси на фіг. Ми не надто опиралися. Весь наш бойовий дух вивітрився десь після третьої банки в наші ворота. Мінтовня вивела нас за ворота стадіону і провела ще кілька кварталів у напрямку залізничного вокзалу. Все, говорять вони, вокзал там, електричка буде через сорок хвилин, валіть звідси, щоби ми вас тут більше не бачили, малолітки чортові, добре, ми навіть не відказуємо нічого цим підарам. Все нормально, ми сьогодні вкінець облажалися, треба валити з цього довбаного Донбасу, поки все тихо й спокійно, ми виходимо на привокзальну площу і бачимо, що там, просто на сходах вокзалу, стоїть ціла бриґада місцевих, чоловік сто, хороша шахтарська бригада, трішки збоку гріється кілька чеченських жигулів, чечени сидять на капотах і вичищають фінками бруд з-під нігтів, за нашими спинами мінтовський уаз на прощання весело клаксонить, дотепні чуваки в сірих підарастичних формах свою справу зробили, місцевих попередили, приїдуть тепер за кілька годин збирати трофеї, ми стоїмо і не можемо нічого зробити — місцеві перекрили нам вихід на платформи, і тепер чекають, що ж ми будемо робити, ну що, уйобки, кричить хтось із них, давайте, підходьте, наші головні перешіптуються і дають команду відступати, ми повертаємось і натовпом рухаємось назад в місто, місцеві цього, мабуть, не чекали, тому якийсь час стоять, вирішуючи, що саме їм робити, нам вистачає цього часу, аби відійти на пару сотень кроків, ми намагаємось не бігти, пацани ж ми чи хто, але ті, хто йде в хвості колони весь час пробують вирватись вперед, і ми все далі відходимо від вокзалу, і тут вечорові сутінки розтинає переможний рев шахтарів, і солодке повітря весняного Донбасу сколихується від різкого гуркоту сотень важких шахтарських підборів — місцеві кидаються за нами. Тепер починається найцікавіше — півсотні п’яних відморозків біжить вуличками сонного містечка, намагаючись уникнути смерті від рук сотні таких само відморозків, місцеві доганяють нас по одному, і тим, кого вони таки наздогнали, зовсім навіть не позаздриш, добре, що хоч чечени залишились на вокзалі. Я біг і думав: йоб твою мать — 8:0!!!

Нам з Бобом майже вдалося втекти. Ми вискочили на якусь бічну вуличку, вздовж якихось складів, далі починалися пристанційні будівлі, рейки, довгі валки порожніх товарняків, словом, ми майже проскочили, і тут нам навперейми кинулось троє шахтарів. Боб дістав свій дурнуватий кастет, але один із шахтарів швидко засадив йому штахетом по руці, Боб завив і спробував штахет перехопити, але інший шахтар дістав викидуху і сунув її Бобові просто в живіт. Боб встиг гоцнути шахтаря ногою, але швидко заточився і почав падати, я підхопив його, і ми побігли на залізничний насип. Шахтарі чомусь зупинились, я навіть не знаю, чому, може, їм просто в падло було нас доганяти, може, вони теж втомилися бігати коліями, але за нами вони не погналися. Саме це нас і врятувало. Боб завис на моєму плечі і тримався рукою за живіт. Між пальців у нього стікала кров. Можна було повертатись додому. О пів на п’яту ранку, під теплим травневим небом, десь на маршруті Донецьк—Москва, ми з Бобом повільно рухаємось залізничною колією, щоби не збитися з дороги і дотягнути таки до найближчої станції, де можна буде сісти на яку-небудь електричку. Поспішати нам немає куди, справ, власне, у нас вдома немає, якщо не враховувати, що у Боба в животі дірка, і він уже другу годину тихо, але безперервно завиває. Я починаю завивати за ним, але нема ради, треба йти на станцію, там може бути лікарня, а до того навколо нас тягнуться сопки, купи іржавого заліза, час од часу ми скочуємось насипом униз, пропускаючи безкінечні цистерни з нафтою і товарняки з чорним пахучим вугіллям. Рана в Боба очевидно неглибока, інакше він так довго не тримався би, але він встиг утратити багато крові, вона стікала йому між пальців, заливала його старі затягані джинси, я вже теж був весь у крові, хотілося спати і жерти, а станції все не було й не було, лише безкінечні товарняки, кілометрові ешелони з вугіллям і нафтою, так, ніби за нашими спинами хтось кінцево збирав декорації і перевозив їх кудись на північ, лишаючи в теплих травневих сутінках металеві конструкції, голий каркас, донбаську пустоту. Врешті Боб упав і вже не хотів нікуди йти або не міг, я теж не міг його далі тягнути, в тумані нам не видно було навіть сопок, взагалі нічого — суцільний туман, попереду й позаду, так що ніхто і не побачить, навіть якщо захоче, як ми тут валяємося — в придорожньому гівні, на рудому щебені, під байдужими світилами, двоє фанатів, що попхалися завойовувати Кубок Республіки, а натомість вигребли по повній програмі і тепер вже не розраховують на підтримку ні з боку святих, ні навіть з боку Федерації футболу. Вона палить одну цигарку за одною відтоді, як нас вигнали з коридору, сказали, йдіть, не заважайте, нічого страшного немає, все буде гаразд, так що не заважайте, ми вийшли на сходи, вона сидить напроти мене й безперервно палить, говорити зі мною вона не хоче, потирає свою напухлу вилицю, Боб їй таки добре приклався, сама винна, мені ніяково, все-таки я почуваюся винним, так ніби я йому дірку в животі зробив, хоч вона нічого й не каже, але почуваюсь я дуже хріново і піти теж чомусь не можу, тож ми сидимо вже півгодини і мовчимо. Я взагалі мовчу від ранку, власне, і поговорити немає з ким, Боб відключився ще на станції, чергові сержанти викликали «швидку» і, доки та їхала, надавали мені по нирках, вимагаючи, аби я їм все розповів, я нічого й не приховував, що тут приховувати, мене й бити не потрібно було, і так все виклав, лікарі перебинтували Боба, загрузили нас у «швидку» і повезли додому. Тепер ось нас вигнали з лікарні, я намагаюся щось їй сказати, але вона не слухає мене, плаче і добиває свої цигарки, розмазуючи по обличчі туш і помаду, а я сиджу, як недоумок, і не можу нічого зробити, хоча мені Боба так само шкода, друг усе-таки, я його взагалі на собі добрих десять кілометрів тягнув, хоч кого це тепер цікавить, всюди гівно, гівно і нічого більше, гівно

— Не плачте, — кажу я їй, — все буде добре

— Ти нічого не розумієш, — вона мені здається так і сказала: «ти нічого не розумієш», чи щось у цьому стилі

— Я ж йому говорила

— Все буде добре, — я сиджу і втираю їй якусь туфту, зарядив своє «все буде добре» — все буде добре, недоумок, вона на мене так і дивиться, як на недоумка, як на недоумка, що сидить собі й розглядає її розбиту вилицю, її розмазану туш, її світле розтріпане волосся

— Залиште трішки, — врешті кажу я, й вона востаннє затягується і передає мені свою цигарку, я теж тягну, відчуваю смак її помади і ледь не кінчаю, що ти після школи робитимеш? — питається вона, не знаю, кажу, поїду куди-небудь в інститут, а, говорить вона, зрозуміло, добре, каже, ти іди, а я ще посиджу, дочекаюся лікаря, я встаю і з недопалком у руках іду собі, аж раптом розумію, як мене накриває — і від того, що ніч не спав, і від того, що по нирках отримав, і від того, що жерти хочеться, і від того, що вона й далі сидить там, на сходах, сидить і не знає, що робити, а я навіть не можу з нею залишитися, стою серед вулиці і далі відчуваю смак її дихання, смак її любові, смак її нікотину. Через два тижні я склав іспити, отримав свій атестат і звалив з міста.

Потім минає кілька років, я собі все встигаю забути, встигаю сто разів перейнятись якимись іншими речами, вдома я відтоді не був і робити там мені не було чого. Але раптом я отримую листа від одного зі старих приятелів, який десь знайшов таки мою адресу і написав кілька аркушів нерозбірливим почерком про всі новини і спільних знайомих. Я ще зауважив, що лист цей чимось нагадує напис на якійсь братській могилі, і так випадало, що живих чи принаймні здорових, залишилося не так уже й багато. Зрештою, нічого дивного, подумав я, життя — штука жорстка, шкода, звісно, що так все сталось, але що вже вдієш, в цьому протистоянні нам відпочатку нічого не світило, ось і виходить, що ті, хто в результаті всіх вуличних боїв за місце під сонцем вийшов усього лише з параноєю чи відбитою печінкою, має ще й подякувати долі за прихильність і відверту упередженість, уже в кінці мене раптом перемкнуло: знайомий писав, що, як це не дивно, але наш старий знайомий Боб, мій найкращий друг Боб, теж вижив, хоч і мав уже кілька років серйозні проблеми з головою, впіймав свою білу гарячку і нині лікується в популярній у наших місцях міжрайонній психіатричній лікарні, кілька годин їзди від нашого містечка, і що його вже ніхто й не відвідує, навіть мама, яка і собі збухалась і з головою товаришує не більше за свого сина. Наступного ранку я поїхав на вокзал. Я сильно нервував і не міг дати собі ради, думав, що ось зараз приїду, побачу Боба, і що я йому маю сказати? привіт, Боб, як справи, добре виглядаєш, чи щось таке, що взагалі говорять чувакам із білою гарячкою? може, він повне гальмо і навіть не впізнає мене, що тоді робити, теж питати його, як справи? запара, як справи Боб, винести з-під тебе посудину? що йому принести? апельсинів? на хуя йому апельсини, якщо в нього біла гарячка? може, він взагалі в койку сситься, маму не впізнає, а я йому апельсинів принесу, маразм, врешті я вирішую нічого з собою не брати. Вже на під’їзді я думаю, що ось, цікаво, як себе почувають мешканці цього п’ятдесятитисячного містечка, котре якщо чимось і славне, так це своєю психлікарнею, ось якщо ти, скажімо, народився в цьому містечку і виріс у ньому, і навіть збираєшся прожити тут ціле життя, а всі навколо розуміють, що це саме те містечко, в якому розташовано ту саму лікарню, як ти мусиш поводитися? наприклад, чи можна бути патріотом такого містечка? запрошувати до себе в гості? говорити там обов’язково, обов’язково приїжджайте! у нас така природа! їбать яка у нас природа! де у нас? в диспансері чи що? скоріше навпаки — вони всі тут ненавидять своє містечко, а у випадкових компаніях, на чужій території, намагаються язика не розпускати й зайвого не говорити, бо говорити щось у їхньому становищі, це те саме, що говорити «до наступної зустрічі» на поминках. Лікарня тепла і прогріта сонцем, на подвір’ї багато квітів, в затінку сидять сестрички в білих халатах, до Боба мене, звісно ж, не пустили, натомість заввідділення, де він лежить, захотів зі мною поговорити. Йому років сорок, вигляд у нього похмільний і втомлений, але тримається він впевнено, схоже, з ним це не вперше, я про похмілля, до мене він поставився з симпатією, психолог хрінів, намагається говорити спокійно й урівноважено, наскільки йому це вдається

— Ви, — каже, — востаннє давно бачилися? — Років п’ять тому, — відповідаю

— Ви його товариш? — Так, ми однокласники

— І чому ви раптом вирішили його провідати? — Я не знав раніше, що він тут. Ось недавно отримав листа

— Знаєте, вам краще з ним не зустрічатися

— Це ще чому? — Так буде краще для нього

— Ви знаєте, — кажу я, — я сюди півдня добирався. Я зранку нічого не жер, мене, до речі, сушить не менш за вас, давайте ви мені його покажете, ми з ним трішки поговоримо, та навіть якщо він сситься в ліжко й не впізнає мене, ви мені його просто покажіть, і я собі поїду і не буду вам тут заважати

— Знаєте, юначе, — а ви, я бачу, розумний і порядний молодий чоловік, — уся проблема в тому, що він вас упізнає

— Чудесно, — кажу я, — а в чому, ви кажете, проблема? — Проблема в тому, юначе, — заввідділення нервово хрускотить пальцями, — що ваш однокласник, Харченко Богдан Вікторович, 1974 року народження, має серйозні психічні відхилення, і зустріч з вами — я в цьому впевнений — не бажана ні для нього, ні — що найголовніше — для вас

— Ну, зі мною ладно, я сам розберусь. А що з ним? — З ним усе дуже погано

— Це від водяри? — Прошу? — Я говорю — це від алкоголізму? — Ні, алкоголізм це якраз наслідок

— Наслідок чого? — Скажіть, — лікар витримує паузу, — ви його добре знали? — Я його колись врятував від смерті, якщо можна так сказати. В 11-му класі

— І ви знали його родину? — Я знав його маму

— А ви знали, що між ними були статеві зносини? — Не знав. Чекайте — між ким були зносини? — Між вашим другом, якого ви, як ви кажете, врятували від смерті, і його мамою

— Що ви хочете цим сказати? — Я хочу сказати, що ваш друг тривалий час регулярно займався сексом зі своєю мамою. Зокрема в період, коли ви, якщо вам вірити, врятували його від смерті

— Врятував-врятував

— Можливо, даремно й зробили

— Почекайте, а ви звідки знаєте? — Я його лікар, між нами немає таємниць. Вже немає

— Йобнутися можна

— Можна. Ось саме це з ним і сталося

— І що тепер? — Нічого. Він уже другий рік тут

— А вона? — Хто? — Мама

— Не знаю. Вона його більше не хоче бачити. Можливо, від цього він, як ви висловлюєтесь, і йобнувся

— Зачекайте, ви хочете сказати, що коли ми з ним спілкувалися, він спав зі своєю мамою? — Саме це я вам і хотів сказати

— Зі своєю власною мамою? — Ну, іншої в нього, очевидно, не було

— Весь цей час він з нею спав?!! — Тому вам, — занервував заввідділення, — краще з ним не бачитися. Розумієте, для нього ви людина з того життя, з того світу, людина від неї, одним словом

— Так-так, я розумію. Скажіть — чим я можу йому допомогти? — Допомогти? — лікар зацікавлено подивився на мене

— Моліться за нього

— Я не вмію, — кажу

— Краще я йому куплю апельсинів. Я сиджу на автобусній зупинці, на самому виїзді з цього містечка ідіотів, сонячного заповідника даунів й недоумків, вже третю годину, траса порожня, святі покинули це сонячне п’ятдесятитисячне містечко, вибралися звідси разом зі своїми манатками, залишили тут кілька сотень психічнохворих співгромадян, які вирощують цибулю, дикий часник і помаранчі, прокидаються ранками в помаранчевих гаях і співають хором осанну якомусь милостивому херувимові, хворому на голову святому, під чиїм пильним патронатом відбувається їхня багаторічна проща з одного боку порожнечі в другий, я допиваю свою пляшку, плачу і вже навіть не очікую на жоден автобус, я звідси навряд чи зможу кудись виїхати, це кінцева, сонні психічнохворі діти в білих піжамах приходять сюди щоранку, довго розглядають небеса над передмістями, і їхнє дихання пахне солодкими апельсинами. Я сидів і думав про всіх своїх знайомих, про всіх друзів, про тих, хто помер і про тих, кому вдалося вижити, про юних і рано постарілих, скалічених, божевільних і загублених у цьому житті дітей великої країни, які одного разу наважилися заявити про себе світові, не побоялись опиратись йому, хоч як він їх ламав й обламував, про всіх зраджених і про всіх непереможених, я подумав про Бобову маму, згадав її волосся, її білизну і її сльози, потім згадав Боба і відчув, наскільки я його розумію, а надто тепер....Тепер, коли ти повернулася додому, і ми всі тебе згадуємо, інколи говоримо про тебе, питаємось один в одного, чи немає від тебе якихось новин і чому ти нам — своїм друзям — так рідко пишеш, я теж мушу час од часу зосереджуватися на якихось словах, реченнях, думати, що саме ти хотіла б прочитати в моїх листах, про що тобі написати, і розумію, що писати мені не хочеться, навіть про погоду, про неї особливо.

Дата добавления: 2015-05-22