Біг Мак та інші історії 7 страница

В своєму житті я бачив не так уже й багато, а з того, що я бачив, майже нічого не зрозумів, можливо, це зміниться, хоч я і сумніваюсь, просто, розумієш, є якісь речі, які я вже навряд чи зрозумію, тому що мені їх, мабуть, і не потрібно розуміти, надто вже вони поморочені. Переважно нам доводиться спілкуватися з різними схибнутими мешканцями нашої дивної планети, всілякими химерними виродками і мушу сказати, що мені з ними цікаво, сподіваюсь, їм зі мною також. У цьому житті забагато нещасть, думаю, ти і сама це розумієш, можна як завгодно розводитися про спасіння та справедливість, але той, хто придумав все саме таким чином, поза всяким сумнівом помилявся, я в цьому переконаний, я його, звісно, не звинувачую, але старий напевно мав би деякі речі переглянути. Я навіть не знаю, з чого йому варто почати, зрештою, це не мої справи, я навіть і сказати йому цього, мабуть, не зможу, якщо така можливість колись випаде, що теж сумнівно. Так чи так, ми з тобою народилися саме в цей час, і, можливо, єдине, що від нас вимагається, це триматися за нього, за цей чортів час, не відпускати його, не зраджувати, хоч би там що, для цього, очевидно, нам з тобою і дане було наше солодке дитинство, наші фантастичні сни і видіння, які розривали нам голови й розчавлювали серця, мов великі зелені яблука, тепер ми просто мусимо триматися за ці роки, за роки, в яких нам випало мучитись і перемагати, і навіть якщо воно того не вартує (а воно того не вартує), ми з тобою мусимо добути до кінця сеансу, дочекатися його завершення, бодай для того, щоби наприкінці титрів, після всіх прізвищ і всіх подяк, після всієї господньої хуємотини, після року випуску і дати релізу прочитати таки, що під час зйомок цього блокбастера жодна жива душа не постраждала.

Мені загалом не подобається багато речей, я зовсім не аж такий вимогливий чи перебірливий, навпаки, доволі добре пристосовуюся до багатьох не надто приємних обставин, але тут ідеться в принципі не про мене, йдеться про те, що перетинатися весь час доводиться з такою кількістю облич, що просто не можеш не хвилюватися за них, не перейматися ними. Можливо, тому для мене такими важливими в цьому житті, хоч як пантово це звучить, є обличчя моїх друзів, моїх давніх знайомих, обличчя, які я бачив стільки років поспіль і які й тепер при бажанні можу легко пригадати — спокійні, радісні й усміхнені. Як це зазвичай і буває в покійників. Харків, 2002

Вітольд, мої нічні кошмари

О першій ночі в двері невпевнено постукали. Таке враження, що хтось боявся промахнутись, тому бив обережно і невпевнено. Що знову, подумав я? Перша ночі, що потрібно? Я спеціально лягав спати о восьмій ранку, щоби ні з ким не бачитись. Коли дзвонив телефон, я чекав, подумки рахуючи — один, два, три, чотири, пішли на хуй, п’ять. До шести мало хто витримував. Телефон змовкав. Я спав далі.

Прибиральниці звикли і не чіпали мене, в мене була стара постіль, але я їх все одно не впускав. По обіді я прокидався і йшов з готелю, гуляв порожнім парком, дивився на панораму міста, на обрії стриміли дві труби, внизу лежав стадіон. Подивившись на стадіон, я йшов до китайської їдальні. На кухні працював справжній китаєць, він рубав зелень і заправляв салати консервованими кукурудзою й морквою. Китайську кухню я не любив, тому брав собі кілька банок пива й дивився на трасу, що була поруч. Додому я повертався надвечір і знову лягав спати. Знову дзвонив телефон. Один, ра хував я, пішли на хуй, два, три, чотири, п’ять...

Годині о десятій вечора я прокидався і вмикав телевізор. Тепер я міг дозволити собі шум у кімнаті, вдень я намагався не шуміти, аби не видати себе. Коли хтось приходив і стукав у двері, я завмирав і знову починав рахувати до шести. Вночі, як правило, ніхто не приходив, я відвойовував собі ще один шматок свободи. І тут о першій ночі хтось постукав. В якийсь момент я втратив концентрацію і пішов відчиняти, очевидно, подумав так — перша ночі, ясна річ, вони розуміють, що я вдома, де я ще можу бути о першій ночі, як не вдома, так чи інакше треба відчиняти, і я відчинив. На порозі стояв Вітольд. Вітольд був моїм сусідом цілий тиждень. Перед тим, як перебратись до мого теперішнього помешкання, я жив у іншому крилі готелю, моїм сусідом виявився італійський робітник, Крістіан; коли я вперше відчинив двері нашого спільного коридору, о дев’ятій ранку, він саме вийшов зі своєї кімнати, голий, побачивши мене, знітився, прикрив рукою причинне місце, яке воно в нього там було, і заховався в своїй кімнаті. Перші пару днів він звідти не виходив.

Потім, мабуть, культурний шок минувся і він знову почав з’являтись у спільному коридорі, хоча тепер, на щастя, одягнений. Ми з ним так і не знайшли спільної мови — він говорив італійською і англійською, я — німецькою й українською, польської він принципово не знав, говорив мені «честь» і зникав у душі. За місяць він з’їхав, а до його кімнати поселили Вітольда. Вітольд був професором. Йому було років 60, може трішки менше, але він багато пив і вік його визначити було важко. Він був інженером, випивши, він говорив мені — я інженер. Зранку він діставав мобілку і довго з кимось розмовляв, після цього спускався вниз і йшов до бару. В барі він пив горілку, пив чай, дивився волейбол і спілкувався з друзями. Друзів у нього було багато, його всі любили, він теж усіх любив, я собі так думаю. Ми з ним швидко потоваришували, першої ночі після його підселення я повернувся додому о другій ночі п’яний. Відчинив двері. В коридорі стояв Вітольд, на ньому був лише якийсь гульфік, який губився під його черевцем. Що ж таке, подумав я, що за сусіди мені трапляються — як не голий, то в якомусь гульфіку.

О, сказав він мені, Сергій! кави? Ні, відповів я, я не п’ю, в сенсі — кави, тим більше на ніч. Водки? він явно хитрував. Добре, погодився я. Ми зайшли до нього в кімнату, вона була завалена його речами — одягом, валізами, він, схоже, не встиг прибратися після переїзду, поліз до шафи з одягом і дістав звідти надпиту пляшку горілки. Горілка звалась «Сопліца». Ну ось, подумав я. Ти говориш англійською? запитав він мене. Говори по-польськи, сказав я, я тебе розумію. Ми пили до ранку. У мене є дівчинка, сказав він, у Львові. Справжня красуня. Добре тобі, відповів я. В якийсь момент він перейшов на англійську і почав називати мене Сашкою, з наголосом на першому складі. Я пішов спати. Після цього він почав полювати на мене. Він чекав під дверима кімнати, доки я прокинусь, він ходив під дверима душу, доки я мився, він не спав до ранку, очікуючи, коли я повернусь, а дочекавшись, починав зі свого традиційного — кави? питався він, гербати? Після цього ми йшли до нього й пили горілку. В барі, що цікаво, він мене іноді не впізнавав, він загалом був короткозорий і на відстані впізнавав не всіх. Він був розлучений, у нього було дві доньки, вони раз на тиждень відвідували його, готували йому «бігос», велику посудину «бігосу», Вітольд ховав «бігос» до холодильника і забував про нього, «бігос» починав смердіти і холодильником ніхто не користувався, Вітольд, що характерно, теж, мабуть думав — що я буду користуватись цим смердючим холодильником? За тиждень доньки повертались, викидали старий «бігос» і негайно готували новий. Вітольд пишався своїми доньками, знайомив мене з ними, перепрошував, що вони не говорять англійською, для нього тема родини була важливою, він, коли випивав, завжди про це говорив, родину він називав на німецький манер «фамілією», хоча німецькою він не розмовляв. За пару тижнів я переїхав від нього до іншого помешкання. Але ми й далі щодня бачилися в барі. Він ставив водку, я не відмовлявся. Іноді він мене і далі не впізнавав. Наближався великдень.

Однієї ночі, коли все стихло і вже ніхто не дзвонив, я вийшов на кухню зробити грінки. Я собі думав так — зараз вийду на кухню, там нікого немає, зроблю собі грінки і буду дивитись телевізор. Потім знову ляжу спати і мене знову ніхто не дістане. Все виходило складно — готель був порожній, більшість студентів і викладачів, які його населяли, роз’їхались святкувати великдень. Діставати мене було нікому. Я вийшов на кухню. Курва, тільки й подумав я. На кухні стояв Вітольд. В одних шкарпетках. Себто не так — він був одягнений, все нормально, лише на ногах не було черевиків, одні білі шкарпетки. Його хитало з боку в бік, він лихо тримав руки в кишенях світлих парусинових штанів і не зважав. Був схожий на боцмана, який повертався до рідного порту з багатим уловом. О, сказав він, Сергій! Ага, подумав я, добре, що не Сашка. Гербати? завів він своєї. Ні, кажу, тільки не сьогодні — маю роботу, мушу ще працювати. Ти є добрий поет, сказав він. Я не п’ю сьогодні, відповів я. Окей, сказав він, я розумію, не п’єш — не пий, але спробуй моєї риби. Він відкрив холодильник і дістав звідти смердючу рибу. Я не їм рибу, сказав я. Да? розгублено перепитав він і заховав рибу назад. Я спробував готувати грінки, вони диміли й підгорали, Вітольд нависав над ними і не підпускав мене, аби щось зробити.

Слухай, сказав він мені, до мене завтра приходять мої доньки, у нас буде святковий обід, великдень все-таки. Бар, до речі, сказав він, не буде працювати чотири дні. Будемо ми з доньками, Абдула... хто? перепитав я, Абдула, підтвердив Вітольд, це араб, ось — буде Абдула, ну й ти приходь. Завтра на четверту. Обов’язково буду, погодився я і підступився до грінок. Давай по келішку, знову запропонував він, по малому, додав він, роблячи в слові малий наголос на першому складі. Ні, твердо відповів я. Тоді спробуй мого «бігосу», сказав він і поліз до холодильника за смердючим «бігосом». Я схопив грінки і втік до своєї кімнати. Наступного дня, по обіді, я вийшов на кухню. Донька Вітольда готувала посудину «бігосу». Вітольд побачив мене, радісно привітався. На обід він мене не запрошував і нашої вчорашньої зустрічі, схоже, не пам’ятав. Я привітав їх зі святом і пішов у парк. І ось о першій ночі він стояв у мене під дверима і улов у нього знову був багатий. Сергій, сказав він просто і без виїбонів, пішли по келішку, по малому, з наголосом на першому складі. І я покірно пішов за ним. В його кімнаті й далі валялась купа одягу, на кріслах були розвішені його гульфіки, очевидно, він мав їх цілий набір, на кожен день тижня. Вітольд приніс шинку, дістав із шафи з одягом «Сопліцу» і розлив. Ну, то давай, сказав він, зі святом. Я подивився на пляшку «Сопліци» і випив. Головне не думай про назву, говорив я собі, головне не думай про назву. У мене дивний сусід, сказав Вітольд, араб. Його звати Абдула. Він дуже дивний. Що таке? спитав я. Він не п’є гербати, сказав Вітольд, п’є лише воду, п’є джус, п’є колу, а гербати не п’є. Я йому пропоную кожного ранку, говорю, ти, дурню, спробуй гербати, у мене справжня китайська гербата, а він каже — ні, я не п’ю гербати. Такий дивний... Ти йдеш завтра до костьолу? запитав я. Вітольд засміявся. Знаєш, сказав він, сміючись, я взагалі-то католик, але до костьолу я не ходжу. Мені подобається як сказав цей, котрий в Росії головний по церквах. Алексій, підказав я, Алексій, погодився він, він сказав, що католицизм це загроза. Я з ним згоден. Ясно, кажу, вибач, що спитався. Він налив ще «Сопліци». Я замружився і випив. Бар, сказав Вітольд, третій день не працює. Я їм телефоную, кажу ви, курва, чому не працюєте? Це ж ненормально, сказав він мені. В готелі залишилось купа народу, ти наприклад — сказав він мені. Зате на рецепції, продовжив він, сьогодні симпатична дівчина, бачив? Бачив, відповів я, але там є ще симпатичніша — така білявка, бачив? А, сказав він, бачив, але ти навіть не думай — попередив він мене — це моя дупа. Та заради бога, тільки й відповів я. У мене дивний сусід, печально сказав Вітольд, розливши «Сопліцу», він не п’є гербати, п’є лише джуси, я, мов дурень, п’ю кожного ранку з ним його джуси, уявляєш? А найгірше те, що він співає. Як співає? не зрозумів я. Співає, підтвердив Вітольд, кожного ранку. Розумієш, пояснив він мені, він збожеволів від самотності. У нього тут нікого немає — ні друзів, ні родини, ось він і співає. У мене, додав він, хоча б доньки є, а в нього — зовсім нікого. То співайте з ним разом, порадив я, зробіть дует.

Перед Вітольдом на столі лежав розкритий записник, на чистій сторінці великими літерами було написано — «СУБОТА. СЕРГІЙ. ВОДКА», схоже, він усе тримав під контролем. Знаєш, раптом сказав Вітольд, ти, до речі, говориш англійською? Говорю, підтвердив я. Так ось, продовжив Вітольд по-польськи, густо вставляючи російські лексеми — у мене у Львові є дівчинка. Справжня красуня... А ти був у Львові? запитався я. Ні, не був, розгублено відповів Вітольд. Ну, то поїдь до неї, поїдь до Львова, що ти тут робиш — на великдень, сказав я. Поїду, погодився Вітольд, обов’язково поїду. Він дотягнув цигарку, подивився куди б діти бичок, побачив банку «Живіца» і кинув бичок туди. Давай ще по одній, запропонував він, за свято. Ні, відповів я, мені ще працювати сьогодні. Це такий дивний сусід, почав він знову, знаєш — він побачив перед собою банку «Живіца», взяв її і жадібно надпив — ти був добрим сусідом, з тобою завжди можна було нормально посидіти, а цей, курва, Абдула, він весь час співає, ти розумієш, Сашка?

Ладно, сказав я, пішов я спати. Я хотів би зустріти старість так, як він. Я хотів би, аби мій син не забував про мене, хай навіть без «бігосу», щоби хоч час від часу провідував мене, хотів би знайомити його з сусідами по готелю й казати — дивіться, це мій син, правда він фантастичний? Я хотів би завжди мати про запас пляшку горілки в шафі для одягу і кілька випраних труханів. Я хотів би, аби моєю найбільшою проблемою в 60 років був відчайдушний божевільний спів мого сусіда по коридору, сусіда по божевіллю. Я би дав собі з цим раду. Самотні чоловіки, зачинені в своїх кімнатах, з чорно-білими телевізорами і поганими меблями щоранку викручують собі мізки у роздумах про те, чим би сьогодні зайнятись, як би перебути ще один святковий, порожній день, відраховуючи години й секунди, коли до них знову прийдуть їхні діти, коли повернуться з церкви їхні сусіди, коли відчиниться бар і на рецепції сидітиме найкраща дівчинка в готелі.

Варшава, 2005

Атлас автомобільних доріг України

*

— Дивись, — сказав водій, — це мотель. Тут вечорами проститутки стоять

— І де вони потім діваються? — Додому йдуть

— Їх тут мабуть усі знають, місто невелике

— Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою — ще не найгірший варіант. Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла і перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу.

Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитись і продертись до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи.

Все залежить від уміння вчасно зробити зупинку. Мій друг Крістоф Лінгг фотографує винятково мертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що висять над металургійним комбінатом, чи до запаху свіжого мастила, яким просякають абрикоси навколо корпусів цементного заводу щоразу закінчуються нічим — Крістоф дивиться з роздратуванням і нерозумінням — мовляв, що тут цікавого, вони ж ще рухаються, давайте почекаємо, доки вони перестануть дихати, або, принаймні, прискоримо цей процес, його можна зрозуміти: Крістоф із Відня — міста мертвої культури, але не мертвого індастріелу, щоби зняти розхуячену шахту йому потрібно щонайменше перетнути пару державних кордонів, бажано — в східному напрямку.

Він уже знімав промислові руїни в Угорщині, Румунії та на Балканах, він ішов за цим мертвотним духом у Чехії і Словаччині, він легко відшукував покинуті всіма об’єкти в Польщі і з певними труднощами навіть у Німеччині (ясна річ — Східній Німеччині). Потрібно було рухатись далі на схід, оскільки якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка і великі тибетські гори, і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої. Ми виїхали з Харкова близько другої ночі і вже на ранок вгрузли в туман, в якому ховалась уся промислова інфраструктура і лежав увесь індастріел — і мертвий і живий і ненароджений, весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, з його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, в яких сплять мертві водії, з його ріками, в яких світиться мул — чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, котрі до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, котрі риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.

Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно і зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, котрі, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше — розуміння тих відмінностей, котрі між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне — не відстань, яку ти долаєш, головне — відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад — заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитись від групових мандрівок, або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, або за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю. Міністерство шляхів сполучення — тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості, на залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники.

Ми спробували уникнути цієї пастки, оминувши всі брами й загорожі, перетнувши всі залізничні насипи й проігнорувавши всі семафори в майбутнє, щедро розставлені вздовж дороги. Шукаючи мертвий індастріел, головне триматись подалі від життя, у всіх його проявах, а які найбільш прості й масові його прояви можуть трапитися в дорозі? Торгівля алкоголем, одягом або невільниками; представники закону, як вони його собі уявляють; прочани, котрі автостопом добираються до святих місць або просто вибираються звідси подалі, вони сидять неподалік від шлагбаумів, доки колона автомобілів пропускає черговий товарняк без нумерації, перебирають вервиці й б’ють у ритуальні барабани, обтягнуті шкірою забитих домашніх тварин; доки вони сидять, ми розглядаємо бойові вм’ятини на бортах крадених фольксвагенів, розглядаємо зелені, як водорості, татуювання на руках чоловіків і мідно-червоний світанковий відблиск фарбованого волосся жінок, котрі котять кудись у безвість чорні важкі велосипеди, розглядаємо порожні пачки з-під цигарок і снодійного, якими всіяно щебінь, розглядаємо портрети Сталіна в водійських кабінах, тинейджерок, котрі сплять у фурах, тварин, котрі сторожко виходять до дороги, винюхуючи запах життя і приносячи з собою запах смерті.

Десь тут і починається чергове містечко, з усім його індастріелом. Вздовж ростовської траси, із заходу на схід тягнеться цілком передбачуваний пейзаж, із шахтами й трубами, все як по телевізору; оскільки із труб іде дим, нам лишається тільки печально розглядати всі ці предмети гордості вітчизняної промисловості, живе лишається живим, проте чим далі на схід тим печальнішими стають сопки, Крістоф пожвавлюється — в повітрі пахне мертвим металом, ми справді проїжджаємо ще якийсь час і раптом ліворуч від нас відкриваються справжні квартали Сталінграда, саме те що нам потрібно, навіть якщо цей індастріел ще живий, ми вже в тому стані, що згодні його добити. Очевидно, це був переробний комбінат, причому досить великий — до розвалених приміщень навіть тягнеться залізниця, свого часу тут можна було окопатись і жити, видаючи на-гора продукцію високої якості, зараз коробки цехів і корпусів заросли деревами, дерева ростуть на дахах і вилазять у вікна, заповнюють собою розщелини в стінах і повільно підступають до залізниці, перекриваючи рештки втрачених комунікацій.

Натомість подвір’я свого часу настільки щедро поливали бензином та іншою гадістю, що вирости тут навряд чи що-небудь коли-небудь зможе, тож можна ходити й безкінечно розглядати відбитки протекторів на піску, визначаючи їхній вік за чіткістю та рельєфністю. Розвалюючись, приміщення стають беззахисними, оголюється проводка, збиваючись у клубок, мов перекотиполе, розсипається стара червона цегла, котру сюди звозили з розбомблених мікрорайонів, на самому споді раптом виступають дерев’яні перекриття, шар за шаром будівлі відступають в потойбіччя, ніби занурюються в море, яке змиває з них зайві деталі. Свого часу з цих приміщень вийняли мотори, ніби легені, позбавивши промислові об’єкти можливості дихати, або викинули їх на пісок, перемішаний із нафтою, ніби потоплені й виловлені з океанських глибин підводні човни, котрі задихаються на суші, проте це вже нікого не цікавить, вірніше — це цікавить нас, власне, саме в такому печальному вигляді вони нас і цікавлять.

Крістоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну, видно, що саме за цим він сюди і приїхав, чим стіна аварійно небезпечніша — тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоча тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Крістоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами і раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, все-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації — копатись серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму; ми вибираємося врешті назад на трасу, Крістоф знімає наш відхід, навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі. Куди вони потім поділись? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневровість відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи і майбутнього, а відповідно — і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці і сейфи, столи і наглядну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я і обгортали його жовтим папером.

Окремо виносили рештки провізії, котра лишилась у їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати і кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибирались на трасу, востаннє клаксонили і починали рухатись на схід — через великі тибетські гори, через безчасся і занепад, крізь морок і туман Східної України, щоби зупинитись коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості, або в якому-небудь іншому населеному пункті.

*

В дитинстві міста видавались мені зразком впорядкованості, я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча і про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін — Східна Україна, хоча і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої — ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питались перехожих, хоча ні — я звісно нікого не питався, просто намагався запам’ятати — коли саме і куди ми виїдемо. Хоча з того всього у мене відклалась дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилось зістрибувати з кабін.

Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув у автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялись якісь водойми, ріки, через які тяглись відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходились автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого палива, далі починались вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками, все було на місці, все це трималось довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді — в самому центрі міста, але так чи інакше відчувалось, що життя цих зарослих травою і засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно — яке життя може крутитись довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ — заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, котру ми з великим відривом вигравали, хоча наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувались про існування правил, за якими велася ця гра.

Підшкірна присутність системи, котра відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою, це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити — мовляв, НАТО — ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалось на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, котра в певний момент сприймалася всіма нами — учнями четвертого класу — надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея — весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше — весь час про себе нагадує. Мабуть, завдяки своєму батькові, спогади із дитинства у мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, втім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина і мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту — ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі — все одно це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому — нізвідки і в нікуди, рух заради руху і простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

*

Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, аби говорити про них між собою, їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але придивившись уважно, починаєш їх пізнавати — брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку — спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам невірний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру і намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару і став схожий на Кастро, я маю на увазі — політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук — гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька і котрий до цієї історії не має жодного відношення; начальник охорони цементного заводу — погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, врешті обламався, я б хотів вірити що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушника, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого — на радощах встигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя — у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі — шахта закрилась, вони залишились, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій вже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, з зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, в сухій траві і на берегах пересохлих водойм, в багажниках автомобілів і вікнах електричок, в супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, в кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, в гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто і за його кермом — драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, котра не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи і ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно і аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою і недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.

Дата добавления: 2015-05-22