Лекція 9. Ліквідація української автономної державності

План:

Колоніальна політика російського царизму щодо України. Гетьман І. Скоропадський, наказний гетьман П. Полуботок.

Гетьмани України Д. Апостол, К. Розумовський і їх діяльність. Остаточна ліквідація автономного устрою України і Запорізької Січі.

1. Негайно після того, коли Петро І дізнався про пе­рехід Мазепи до Карла XII, він наказав обрати нового гетьмана. Ви­бір його зупинився на Скоропадському. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «бувший гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характери­стику нового гетьмана та його моралі.

Іван Скоропадський (гетьман у 1708 – 1722 рр.), коли його було обрано, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям; в 1709 році мав усі права вважатися за одного з найповажніших пол­ковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тис­ком Петра І, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника—Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зро­стання могутности Московської держави, яка офіційно перетвори­лася в Російську імперію, і приниження Української держави.

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра І з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посила­ючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоро­падський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вольності України і ще з такими проханнями: 1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не мос­ковських офіцерів; Петро відмовив; 2) щоб повернули Україні гар­мати, що їх взято в Батурині, — відмовлено; 3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України, — Петро обі­цяв, що накаже воєводам «не интересоваться» внутрішніми справа­ми України; 4) щоб не обтяжували населення постоями московських військ. Підсумок того всього був такий: «український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ на світі».

Петро І призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, мі­ністром при гетьмані і дав йому дві інструкції — таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за геть­маном, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доно­сити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-ре­зидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмай­лова.

Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. «Мазепинців» заслано до Сибіру, а маєтки їх сконфісковано. Не раху­ючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніженського були призначені москалі; призначав він на різні посади сер­бів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони пе­реселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Укра­їні не було. Жадні скарги на них не мали наслідків.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки ти­сяч людей — козаків та посполитих — виряджалося на споруджен­ня фортець, копання каналів біля Ладозького озера, будування но­вої столиці Санкт-Петербургу на фінських болотах, тяжкому, особ­ливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Кас­пійським морем, над Тереком, на Кавказі, копали канал між Вол­гою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових — і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко під­рахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах обраховували, що загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією р. 1721 — під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль, а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 році з 6.800 козаків тільки 646 повернулося додому...

Одночасно, коли козаки та посполиті гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла реквізіція коней, волів, збіжжя; по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Нас­лідком цієї політики Україна за 20 років після упадку Мазепи збід­ніла, що стали помічати й московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й мо­ральний наслідок: протягом 20 років козаків уживали як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав підупадати.

Петро І вирішив спрямувати українську торгів­лю на Московщину, і тому з 1701 року лише туди наказано було ви­возити продукти. Ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні то­вари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспіль­ства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя — здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро І грав роль захисника гнобленого старши­ною народу.

1722 року засновано Малоросійську Колегію із шістьох москов­ських старшин з президентом-бригадиром Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські суди, конт­ролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків.

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман І. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і неза­баром — 3 липня 1722 року —помер.

Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Тимчасово його заступив, тобто, став наказним, чернігівський полковник П.Полуботок (1660-1724 рр.), якому судилося відіграти велику роль в українській історії. Народившись у відомій на той час сім'ї козацького старшини Леонтія Полуботка (у різні часи був переяславським полковником, генеральними осавулом і бунчужним), Павло замолоду поділяв політичну програму гетьмана І.Самойловича в обстоюванні автономного устрою Гетьманщини в складі Російської держави. До самого кінця він так і не позбувся ілюзій щодо можливості досягнення на цьому ґрунті компромісу із сюзере­ном. Будучи одним із ймовірних претендентів на гетьманський уряд у 1708 р., Полуботок не став керманичем козацької держави тільки тому, що Петро І запідозрив у ньому можливого зрадника своїх інтересів в Україні. "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться", — нібито сказав цар. Проте в 1722 р. П.Полуботку разом з генеральною старшиною було доручено до обрання чергового гетьмана порядкувати справами всього лівобережного регіону. Тоді-то й виник гострий конфлікт між наказним гетьманом і президентом Малоросійської ко­легії С.Вельяміновим. Як видно з подальшого перебігу подій, П.Полуботок спільно з деякими іншими прихильниками широкої національної автономії для українців вирішив рішуче боротися за "давні" козацькі права й привілеї. Попервах він на­чебто домігся свого: Сенат і особисто О.Меншиков, переслідуючи власні інтереси, скасували окремі розпорядження Малоросійської ко­легії. Проте активізація опозиційної діяльності П. Полуботка призвела до того, що навесні 1723 р. його разом із старшинами С.Савичем та І.Чарнишем було викликано до Санкт-Петербурга, допитано в Таєм­ній канцелярії, а в листопаді ув'язнено в Петропавловській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України 18 грудня 1724 р. і помер. Сучасники тих подій свідчать, що перед смертю П.Полуботка Петро І прислав нього власного лікаря, щоб підтримати фізичний стан заарештованого. Гетьман же нібито промовив: "Нащо мені жити, коли не мо­жу потужитися Вітчизні".

Після смерті Петра І, яка сталася 28 січня 1725 р., таку ж політи­ку щодо України провадила його дружина — імператриця Катерина І (померла в 1727 р.). Так, 22 квітня у рік кончини свого чоловіка вона надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію "Про управління губернією, в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорожців. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі на Запорожжі, не дозволяла перетинати козакам-"зрадникам" кордони Російської держави.

На нове обрання гетьмана пішов у 1727 р. уряд російського імператора Петра ІІ (1727-1730 рр.) — онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфенбюттельської. Петро II після падіння і заслання Олександра Меншикова проголосив себе руйнатором дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол.

2. Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні со­юзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра І. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерті Петра І. Син Данила Апостола, Петро, за­лишився закладником в Петербурзі. Так само, як згадано вище, зат­римано синів інших старшин, випущених після звільнення на Україну.

22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання зат­вердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зов­сім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статтейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони україн­ської автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Щодо цього уряд Пет­ра II пішов далі, ніж уряд Петра І.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Ґоліцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління — «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести при­ватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх ма­єтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генераль­ної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому ра­зом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину.

Гетьман не мав сил для боротьби з свавіллям старшини. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. Виникли пекучі питання про працю посполитих, про терміни зобов’язань і т. п. На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об'їхали полки й зібрали від старожитців відомості — коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусила систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маєтностях», закінчені 1731 року, ста­ли дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоро­падського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій до­ручив перекласти їх російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав на­лагодженню господарства України, але, обсяги його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в ру­ках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 року взято в «казну»; великі полотняні підприємства — Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловості —тютюновій, шов­ківництві тощо — виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією полі­тикою Росії гетьман не мав сили.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських куп­ців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, не платили податків і мали великі привілеї, по­рівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов під­тримки збоку російського уряду.

Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових за­ходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав мемо­рандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу тор­гівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кор­дон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони є ціка­вою пам'яткою про те, як розумів Данило Апостол економіку Укра­їни, як дбав за торговельні справи.

Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьма­нові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріп­лення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих; 1732 року — на зміну їм — знову вислано 30.000 чолові­ка, а 1733 року — додатково 10.000.

1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримсь­кого хана в Олешках. Їхнє перебування було там дуже тяжке. Відірва­ні від своєї економічної бази, позбавленні можливості провадити тор­гівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 році почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано, і запо­рожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прий­няти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусили повернутися під татарську протек­цію. 1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престіл на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, мавши підтримку збоку київського генерал-губернатора графа Вейсбаха, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра.

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час провадив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Вище дано стислий перелік заходів геть­мана для впорядкування адміністрації, судів, встановлення порядку апеляцій, забезпечення української промисловості, торгівлі. Не зва­жаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, по­рядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшив­ся рух селян за Дніпро і — навпаки — збільшилося повернення вті­качів на Лівобережжя, зокрема — повернення запорожців у 1734 році вже після смерті Данила Апостола.

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генераль­ній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поно­вити Малоросійську Колегію, але це рішення наказано було три­мати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьман­ського Уряду» (1734 – 1750 рр.). Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців.

Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 році під назвою «Права, по которым судится малоросийский народ»

З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду вик­ликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана.

Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панькається» з українцями і пропонував передати всю владу одному пра­вителеві — росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для се­бе. Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона. Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не скоювали.

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусила постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

Року 1740 цариця Анна померла і престол перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регентством Бірона. Але незабаром її усунули і престол зайняла Єлизавета, дочка Петра І.

В кінці 40-х та на початку 50-х рр. ускладнення міжнародного ста­новища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) — дочку Петра І і Катерини І — задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо "обрання" (фактично — призначення) нового гетьмана. Іменним ука­зом від 16 жовтня 1749 р., виданим Колегії іноземних справ, це дору­чалося здійснити графові Гендрікову. Можливо, стався простий збіг обставин, але через кілька днів після виходу цього указу на ім'я імператриці було подано "Доношение" військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявського з проханням від "всієї" низової старшини змінити порядок "виборів" кошового отамана, а саме: призначати його мала ца­риця, щоб позбавити "чернь" можливості обирати "ей нужного атамана (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 рр.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 р.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський "суд по формі"). К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. 19 липня 1653 р. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади.

У 50-х рр. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

Звичайно, допомагало гетьманові приязне ставлення до нього, як і до цілої родини Розумовських, цариці Єлизавети, яка поширювала таке своє ставлення і на всю Україну. Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України. Року 1754 гетьманові наказано складати звіти російському урядові про прибутки та видатки державного скарбу. Не зважаючи на енергійні протести Розумовського, який покликався на часи Богдана Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося досягти скасування цього контролю. Не вдалося й здобути права вільних зносин з чужоземними державами, звільнити Україну від участи у війнах Російської імперії, які не стосувалися інтересів України, а також від матеріальних тягарів, зв'язаних з цими війнами. Україна примушена була брати участь в Семилітній війні Росії з Прусією.

За Розумовського українська старшина здобула високе стано­вище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління переда­вав він генеральній старшині. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важ­ливих справ. Ці з'їзди мали тенденцію перетворитися на постійний український шляхетський сейм. Року 1763 Розумовський скликав до Глухова Генеральні Збори — справжній шляхетський сейм — для затвердження судової реформи.

Судова реформа Розумовського; замість козацьких судів — сільського, сотенного, полкового та генерального — вводила в 1760 році нові суди. Укра­їну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський — для цивільних справ, підкоморський — для земельних, міських — для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства.

За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціальні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан — шляхетство.

Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західноєвропейським, удосконалено артилерію, введено однакове узброєння та уніформу.

Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів; крім загальної освіти, введено спеціальну освіту: «військові акзерциції».

З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджувано гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями; сюди приїздила італійська опера, тут були каварні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців, з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина, над рікою Сеймом. Скасування гетьманства в 1764 році поклало всьому край.

Проф. О. Оглоблин дає таку характеристику гетьманування Ки­рила Розумовського: «То була епоха, що з повним правом може бути названа ім'ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маєстатична постать останнього гетьмана Старої України,... який поводився як справжній володар, його далекосяжні династичні плини, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний план відновити українську столицю в Батурині, з його «национальными строениями», проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори української національної історіографії..., утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції — все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіалізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури».

В 1754 р., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних "ударів" по розбудові Україн­ської держави. У липні Сенат законодавчо ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціону­вання державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це роби­лося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української авто­номії.

Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Ро­сії, існували й далі. Складений у 1756 р. "Реєстр портовым й пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" — Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру —в Перея­славі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії— в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малые" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської (с.Вишків належало Києво-Печерській лаврі). Уточнювалися також прикордонні межі володінь Троїцького Іллінського Чернігівського монастиря. На початку 60-х рр. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду "рішення" гетьмана щодо пере­несення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій Федорів своїм "рапортом" сповіщає гетьмана про отримання ним "ор­дера" щодо прийняття у "відомство" Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з доку­ментів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією — авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 рр.) завадив здійсненню цих намірів.

У січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зре­ктися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада при­значила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який пи­сала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьма­нів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію рангу фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Пе­тербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колиш­нього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавле­ний булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовсь­кий залишився українським патріотом, і пишний двір його став осе­редком, який залюбки відвідували українці.

Третя Малоросійська Колегія складалася з восьми членів: чоти­рьох українців і чотирьох росіян. Згідно з загальною інструкцією Ру­мянцев мусив пильнувати, щоб не відчувалося різниці між росіянами та українцями, і взагалі вживати всіх заходів, щоб затерти між ними національну різницю. Румянцев одержав від цариці таємну інструк­цію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.

Румянцев був цікавою постаттю XVIII століття. Народна легенда вперто вважала його за нешлюбного сина Петра І. Офіційним бать­ком його був комендант одної з українських фортець. Румянцев мав добру освіту і великі маєтки. Він добре знав умови життя в Україні і мав широкі зв'язки серед старшини.

Здійснити таємну інструкцію Катерини II було тяжко. Економіч­ний і соціальний стан України був хаотичний. Протягом останніх ро­ків, за гетьманування Розумовського, з надзвичайною швидкістю ве­личезні обшири державних земель, на яких мешкали вільні поспо­лити, переходили до старшини, а це створювало з неї привілейований заможний стан; одночасно з тим вільні посполити перетворювалися на залежних від землевласників селян. Це був уже великий крок до закріпачення селянства. Мобілізація земельної власності провадилася так швидко, що кадастри, укладені 1729 року — «Генеральні слідства про маєтності в полках» — вже не відповідали дійсному становищу, внаслідок чого доводилося укладати час від часу додаткові.

Року 1765 Румянцев наказав перевести генеральний опис усієї Гетьманщини: кількості землі, населення, худоби, підприємств і т. д. Протягом трьох років проводили опис, викликаючи загальне хвилювання селян, які побоювались, що це погіршить їхнє становище. 1767 року ревізію закінчено. Наслідком її були кілька тисяч грубих томів, не використаних на практиці. Проте, цей «Румянцевський опис» має велике наукове значення, він дає докладні статистичні відомості про стан України. Лише в середині XIX ст. дослідник О. М. Лазаревський випадково натрапив на цей опис в одному з чернігівських архівів. Виявилось, що окремі його томи розкидані були по різних архівах Чернігова, Києва, Харкова, Полтави, Петербургу, Москви. Багатющий матеріал опису не був цілком досліджений до другої світової війни, під час якої частина матеріалів, треба гадати, загинула. Опис укладено дуже докладно, і він являє собою надзвичайно цінне наукове джерело, з яким не можуть рівнятися найкращі ка­дастри Західної Європи.

Обмеження свободи селян цілком відповідало бажанням старши­ни. На це вказує, між іншим, звернення 1775 року до Румянцева шляхетства Миргородського, Прилуцького, Полтавського і Стародубського полків. В цьому зверненні воно просило зрівняти його в усіх правах з російським дворянством і заборонити селянські переходи. Однак, треба сказати, що не вся українська старшина була со­лідарна в цьому питанні.

Надзвичайно важливою подією в історії не тільки України, але й цілої Російської імперії після скасування гетьманства було скликання Катериною II Комісії для укладення нових законів. Походження цієї Комісії було таке: цариця Катерина в перші роки правління утримувала тісні зв'язки з видатними письменниками та ученими Франції. Під впливом «просвітницької філософії» XVIII ст. вона проголошувала в маніфестах, що ставить метою свого правління встановити в імперії лад, який забезпечував би добробут, свободу та щастя всіх підданих. Отже, одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 року.

Населення України поставилося до справи з зацікавленням, сподіваючись довести урядові про свої бажання. Відбувалися станові збори, на яких обирали депутатів та обговорювали дані їм «накази».

Виборчі права не були однакові для всіх: шляхетство, духовенство, міщани, козаки обирали депутатів безпосередньо, а військові обивателі переводили триступеневі вибори. Румянцев ужив різних заходів, щоб вплинути на автономістів, але не мав успіху.

1767 року, коли в Москві почалися засідання «Комисии для составления нового Уложения», сталася несподіванка: українські депутати вимагали поновлення того козацького ладу, який нищила Катерина, і обрання нового гетьмана. Виразником поглядів українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, один із най­більш освічених людей свого часу. Крім того, серед російських депутатів знайшлися палкі противники кріпацтва.

Звичайно, не можна собі уявити цей «всеросійський парламент», як зібрання ліберальних діячів. Поруч них було багато депутатів, які виступали з егоїстично-становими наказами; багато було таких, що вимагали поглиблення кріпацтва, серед них українські депутати від шляхетства Гетьманщини, Слобожанщини, які просили заборо­нити селянам переходити з місця на місце.

Наслідком протиріч у Комісії виникали бурхливі дискусії. Це було несподіванкою для цариці, яка була певна, що її планами всі захоплюватимуться. Вона охолола до Комісії, і під загрозою війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» — нібито до закінчення війни — розпущено. Але більше її вже не скликали.

Війна з Туреччиною почалася 1769 року. На головнокомандувача російсько-української армії був призначений Румянцев. Україна знову примушена була давати козаків, погоничів, волів, коней і провіант. Війна велася з більшим успіхом, ніж війни часів Анни. Румян­цев здобув Крим, Молдавію, Волощину. Російські війська перейшли за Дунай, до Болгарії, і Туреччина погодилась на мир.

В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержав­на, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі "обрусіли і пере­стали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасовуючи ж уряд гетьманст­ва, вона прагнула одного: щоб і цей час, і сама назва "гетьман" зникли назавжди. Цікаво відзначити, що син останнього гетьмана — сенатор О.Розумовський (1748-1822 рр.) — також був прихильником русифі­кації національних регіонів Російської імперії.

У 1765 р. було ліквідовано полковий устрій Слобожанщини. Замість нього створювалась Слободсько-українська губернія (у 1780 р. – реформована у Харківське намісництво). У 1781 р. Лівобережна Україна була поділена на 3 намісництва – Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське. Вони в свою чергу поділялись на повіти.

Гетьманські й запорізькі війська брали широку участь у Російсько-Турецькій війні (1769-1774 р.р.). За Куйчук-Кайнарджирським миром 1774 р. Росія вийшла до Чорного моря між Дніпром і південним Бугом. Це сприяло ліквідації запорізького козацтва з ненависною для царизму Січчю. В 1775 р. генерал Текелей з військом, що поверталось з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ. Знищення Запоріжжя, як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні було ліквідовано й козацький устрій: десять полків перетворено на “карабінерні” кінні полки регулярної армії. Патріотично настроєна українська старшина після скасування автономії гетьманщини хотіла навіть вдатись до іноземної інтервенції для відновлення незалежності України. В. Капніст в 1791 р. таємно їздив до Берліна, аби просити у Прусії допомоги проти московської тиранії, однак спроба виявилася невдалою.

Протягом трьохсотлітнього існування козацтво, що виникло як новий суспільний клас, перенесло свою ідеологію на весь народ, продовжило державно-національну традицію Київської Русі й Литовсько-Руської держави. Уже наприкінці ХYІ ст. козацтво стало важливою військовою силою у боротьбі проти кримськотатарської агресії. Запорізька Січ стала центром національно-визвольного руху – центром опору полонізації і окатоличення українського народу. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучі безперервні війни проти Криму, Польщі, Москви з часом упала під натиском краще організованої військової та економічної Росії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного економічного життя в Гетьманщині стали передумовою відродження українського народу.

Проблемно-пізнавальні питання:

Як обмежували владу гетьмана “Решетилівські статті”?

Які реформи провів гетьман Д. Апостол?

Які основні етапи ліквідації автономного устрою в Україні протягом 18 століття?

Які реформи здійснив гетьман Кирило Розумовський?

Коли було скасовано Гетьманство в Україні?

Коли було знищено Запорізьку Січ?

Чому царизм, руйнуючи неодноразово Січ, потім знову дозволяв її відроджувати?

Які причини ліквідації автономного устрою в Україні Росією?

Як вплинула на розвиток культурної самобутності України втрата нею автономності?

В чому полягає історичне значення запорізької Січі?

Теми повідомлень:

Малоросійські колегії в Україні.

Реформи Д. Апостола.

Останній гетьман.

Реферати:

Релігія і церква в Україні ІІ пол.. ХУІІІ ст.

Політика Петра І щодо України.

Катерина ІІ і Україна.

Понятійний апарат:

Брацлавщина - східна частина Поділля з центром у місті Брацлав. Співпадає з межами Брацлавського воєводства (нині Вінницька область).

Волинь – територія в басейні притоків р. Прип’ять і верхів’ї Західного Бугу (нині - Волинська область з центром у місті Луцьк).

Запоріжжя – назва володінь запорізької Січі. Сучасні Дніпропетровська, Запорізька та частини Кіровоградської, Донецької та Херсонської областей.

Запорізька Січ – часто ця назва вживалась як синонім “Запоріжжя”. У вузькому значенні – центральні укріплення поселення козаків де перебувала козацька влада.

Низ – те саме, що і Запорізька Січ. У ХYI-ХYIII ст.ст. ця назва часто вживалася для означення території, освоєної козаками-запорожцями, де проживали нереєстрові козаки.

Гетьманські клейноди – атрибутика гетьманської влади

Література:

Історія України в особах ІХ-ХУІІІ ст.ст.. – К. – 1993.

Володарі гетьманської булави: Іст. Портрет. – К. – 1994.

Бойко О.Д. Історія України. – К. – 2002.

Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини др.. половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.

Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 1999.

Коваленко О. Павло Полуботок – політик і людина. – Чернігів, 1996.

Когут З. Російський централізм і Українська автономія. Ліквідація гетьманщини (1760 – 1830 рр.). – К., 1996.

Путро А. Левобережная Украина в составе российского государства во второй половине ХVІІІ в. –К., 1988.

Лях. Р. Історія України. – Д. –1999.

Онищенко І. Історія України. – К. – 1999.

Українське державотворення. Словник – довідник. –1997.

Лановик Б.Д. Історія України. – К. – 2001.

Історія України: нове бачення: У 2 т./ под ред.. В.А. Смолія. – К. – 1995.

Дата добавления: 2015-05-22