Тема 2. Київська Русь. Галицько-Волинська держава

До утворення Давньоруської держави у східних слов’ян існувало 14 союзів племен (військово-політичних об’єднань). На території сучасної України проживали такі племена: поляни (заселяли сучасну Київщину і Канівщину), древляни (Східну Волинь), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Південне Подніпров’я й Побужжя), хор-вати (Прикарпаття та Закарпаття), волиняни (бужани) (Західна Волинь), тиверці (землі над Дністром). Поступово відбувається процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів і на цьому ґрунті виникають державні утворення – племінні князівства. Уже в VIII–IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (землі полян з Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Ростово-Суздальська). Київ (заснований 482 р.), завдяки вдалому географічному розташуванню поступово перетворився на культурний, економічний і політичний центр слов’ян. Навколо нього в Середньому Подніпров’ю упродовж другої половини VII – VIII ст. формувався державний центр східних слов’ян – Полянський союз, до якого увійшли землі полян, древлян і сіверян. Тут правила князівська київська династія Києвичів. Останніми представниками цієї династії були Дір (30-ті рр. IX ст.) і Аскольд (60-ті рр. IX ст.). Саме за них досягло розквіту Київське князівство, яке виникло на межі VIII – IX ст. у результаті розвитку Полянського союзу. Нестор-літописець зазначає, що з 860 р. Київське князівство стало називатися “Руська земля”. Отже, Київське князівство стало територіальним і політичним ядром східного слов’янства, на його основі згодом виникла Київська Русь.

Періодизація історичного розвитку Київської Русі: 882–972 рр. – швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави. За князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава; 980–1054 рр. – економічний і культурний розквіт Київської держави, досягнення нею вершин політичної могутності. За князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого; 1054–1132 рр. – поступове політичне ослаблення Київської Русі, князівські усобиці. Зміцнення й відновлення одноосібної влади київського князя за правління Володимира Мономаха і Мстислава Великого; 1132–1241 рр. – поліцентризація Русі, яка була перервана монгольською навалою.

Із процесом становлення державності у слов’ян середнього Подніпров’я тісно пов'язаний термін “Русь”. Існує багато концепцій походження слова “Русь”: скандинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назви річок із коренем “рос” у басейні Дніпра), фінська (від слова “ruotsi”, яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що “руссю” називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово варязькі дружини князів поповнювалися слов’янами й назва “русь” поширювалася взагалі на всіх дружинників. Згодом вона стала застосовуватися до східних слов’ян у значенні “руський народ” або “народ Русі” та стала назвою території, яку вони заселяли – Руська земля. Термін “Руська земля” вживається як у вузькому значенні (стосовно земель полян, сіверян і древлян), так і широкому значенні (до всієї етнічної та державної території східних слов’ян).

Назва “Україна” щодо українських земель уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. Того року у битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович (“І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато тужила”). За тих часів назва “Україна” поширюється на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. 1189 р. у тому ж літописі вжито назву “Україна Галицька” стосовно Галицького князівства.

Про походження назви “Україна” існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова “край” (“кінець”) зі значенням “погранична територія”. Деякі дослідники пов’язують походження назви “Україна” зі словом “край” – у значенні “рідний край, країна, земля”. Назва “Русь” (“Руська земля”) тривалий час використовувалася поряд із назвою “Україна”. Населення Закарпаття й сьогодні називає себе “русинами”, а свій край – “Підкарпатською Руссю”.

У 882 р. в результаті палацового перевороту було скинуто династію Києвичів і владу захопив Олег, представник династії Рюриковичів. Унаслідок цього відбулося об’єднання Півночі з Півднем і початок перетворення Київського князівства на об’єднану Давньоруську державу – Київська Русь. Своїм стольним градом, “матір’ю міст руських” Олег оголосив Київ. Майже увесь період свого князювання Олег (882–912 рр.) вів наполегливу боротьбу за визнання племенами князівської влади. Поступово він підкорив полян, древлян, радимичів, пізніше – білих хорватів, тиверців, волинян, словенів і кривичів. Олег здійснив два вдалих походи до Константинополя 907 і 911 рр. Після смерті Олега київський престол перейшов до Ігоря (912–945 рр.) – сина Рюрика. Київська Русь залишалася ще недостатньо консолідованою та організаційно незавершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, система управління, стягнення данини (“полюддя”) й судочинства – примітивними. Ігор докладав чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних древлян й уличів. Щодо зовнішньої політики, князь здійснив кілька походів на Візантію, Каспій і Закавказзя. Доба правління Олега та Ігоря започаткувала період територіального зростання Київської держави і поступової консолідації східних слов’ян. 945–964 рр. влада перейшла до вдови Ігоря княгині Ольги. Вона здійснила перші в Київській Русі реформи. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна й судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. У зовнішній політиці Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною У 946 р. (за іншими даними 957 р.) вона відвідала Константинополь. Це були перші в історії відвідини главою Київської держави Візантії на чолі мирного посольства. Недовге правління Святослава (964–972 рр.) залишилося в історії Київської держави перш за все як доба безперервних військових походів, у яких князь намагався вирішити першочергові завдання зовнішньої політики. На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964–967 рр. він приєднав до складу Київської Русі в’ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких болгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат. У другій половині свого правління Святослав здійснив кілька походів на Балкани, які закінчилися невдачею. Дбаючи про територіальну цілісність держави, Святослав провів адміністративну реформу: у трьох ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів: Ярополка, Олега, Володимира.

Після смерті Святослава в боротьбі за великокнязівський престол у Києві переміг Володимир (980–1015 рр.). Він приєднав Полоцьку землю, виступив проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття; придушив повстання в’ятичів і радимичів, підпорядкувавши їх владі Києва. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов’ян. Володимир проводить широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни: адміністративну, військову, релігійну. Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.) продовжував державотворчу політику свого батька. 1036 р. він розбив і відкинув назавжди від Києва печенігів, відвоював у Польщі Белзьку волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. Київська Русь стала найбільшою державою в Європі, її кордони простягалися від Волги до Карпат, від Росії до Балтійського моря. За Ярослава Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в один ряд із головними країнами середньовічного світу – Візантією та Священною Римською імперією. Ярослав Мудрий визначив систему престолонаслідування, яка мала б усунути загрозу боротьби за владу між його нащадками. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл землі й політичної влади в державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Пізніше виявилося, що заповіт Ярослава недосконалий. Закладена в ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок. Період 1054–1073 рр. в історії Київської Русі називають добою тріумвірату, співправління Ізяслава, Святослава і Всеволода. Між Ярославовичами не було злагоди, вели вони й боротьбу із обділеними родичами. В умовах постійних нападів половців спалахи усобиць були дуже небезпечними. Велику роль в організації боротьби з половцями відіграли періодичні князівські з’їзди – “снеми”. На них намагалися розв’язати питання, важливі для всіх руських земель. Найвідоміший серед “снемів” руських князів є з’їзд 1097 р. у Любечі. На ньому князі домовилися про запровадження засад спадкового володіння князівствами й спільно виступати проти зовнішнього ворога. Нова система престолонаслідування сприяла зміцненню окремих земель, а згодом їх відокремленню. Відновлення могутності Київської держави відбулося за часів Володимира Мономаха (1113–1125 рр.) та Мстислава Великого (1125–1132 рр.). Після них міжкнязівські усобиці спалахнули з новою силою й дуже швидко Русь розпалася на півтора десятка земель і князівств, володарі яких безперервно змагалися між собою за першість.

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Її спричинили декілька факторів: великі простори держави та неоднорідність населення; зростання великого землеволодіння, панування натурального господарства; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торговельної кон’юнктури і занепад торгівлі; постійні напади кочівників.

Особливості роздробленості: остаточно не з’ясована природа роздробленості: політична, феодальна, етнічна. Всі князі належали до однієї династії. Одночасно з процесом децентралізації в суспільній свідомості утверджувалася ідея єдності руських земель. Кордони уділів, як правило, були незмінними.

Доба політичної роздробленості в історії Київської держави є закономірним етапом, що відображає не особливості розвитку руського суспільства, а загальноєвропейські тенденції.

В період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце зай-мало Київське князівство, де розташовувалась столиця Русі. Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської Русі, не перетворилась, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж XII – першої половини XIII ст. до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до загальнодинастичної спадщини давньоруського князівського роду. Власне, Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, древлян, дреговичів і уличів. Формування Чернігівського князівства завершилося в XI ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радомичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмуторокань (сучасна Тамань), посадив там свого сина Святослава. Усередині князівства існувало 16 уділів (найбільший – Новгород-Сіверське князівство). Переяславське князівство склалося ще під час розподілу Русі між синами Ярослава Мудрого. На відміну від інших князівств, у XII – першій половині XIII ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а пізніше – від Суздаля і Чернігова. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі – по верхів’ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході й півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувались опорні пункти оборони від кочівників: фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Волинь була порівняно невеликою західною окраїною Київської землі, але досить щільно заселеною. Свою назву Волинська земля дістала за її давнім центром – м. Волиня на Бузі (племена волинян). Однак вже на початку XI ст. Він поступився місцем новому стольному місту Володимиру. Галицьке князівство формується наприкінці XI ст. Багатолюдні простори зі значними природними багатствами, віддаленість від Києва давали змогу місцевій знаті зміцнювати свою владу й вести незалежну політику. Галицьке князівство характеризується бурхливою політичною боротьбою між князем і боярами.

Причини виникнення та піднесення Галицько-Волинської держави: вдале географічне розташування: на перехресті важливих торговельних шляхів, важка доступність для набігів кочівників; віддаленість від Києва послаблювала залежність від центральної влади; необхідність об’єднання зусиль Галицького й Волинського князівств для боротьби з агресією Польщі та Угорщини, а пізніше монгольської навали; енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича і Данила Романовича (Галицького).

Періодизація політичного розвитку Галицько-Волинського князівства: 1199–1205 рр. – утворення та становлення об’єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича; 1205–1238 рр. – тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства. Посилення боротьби бояр за владу. Агресія Польщі та Угорщини. Боротьба за відновлення єдності; 1238–1264 рр. – відновлення єдності й піднесення Галицько-Волинського князівства за Данила Галицького. Протистояння монгольській навалі; 1264–1340 рр. – розвиток Галицько-Волинської держави за наступників Д. Галицького. Поступове політичне ослаблення й занепад держави.

У 1199 р. Роман Мстиславович захопив Галич і об’єднав Галицьку й Волинську землі в єдине князівство. У 1203 р. Роман установив владу над Київською землею, Переяславщиною, підкорив чернігівських князів. Ходив походами проти половців, Угорщини, Польщі, Литви. Переможні походи помітно підвищили авторитет Романа Мстиславовича на Русі. Літописець навіть називає князя “самодержцем всея Русі”. У 1204 р. Папа Римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону в обмін на прийняття князем католицизму, але 1205 р. він загинув під час сутички з військом краківського князя Лешка Білого.

Заслугою Романа Мстиславовича було об’єднання Галицького й Волинського князівств в єдиний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва, продовжувачем традицій і надбань Київської Русі.

Після загибелі Романа Мстиславовича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель.

Сини Романа Мстиславовича – Данило і Василько одержали батьківську спадщину. Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише в 1238 р. і де остаточно утвердився у 1245 р.

Діяльність Данила Галицького у внутрішньому житті ознаменована була такими заходами: Галицько-Волинське князівство розділив на 2 регіони – Галицький і Волинський, віддавши останній своєму брату Василькові, який, по-суті, не втручався в політику Данила; у внутрішній політиці Данило опирався на селян і міщанство; плідно займався укріпленням та розбудовою міст. На честь свого сина Лева у 1256 р. заснував місто Львів; для пожвавлення діяльності міст запропонував на постійне місце проживання в них кваліфікованих ремісників та купців – німців, вірменів, євреїв; захищав смердів від утисків бояр, формував із них спеціальні загони, турбувався про їх побут та створення їм нормальних умов праці.

Данило приєднав до своїх володінь Київ. Монголи не дали Данилові часу для оборони на Дніпрі. 1240 р. Батий почав генеральний наступ і оволодів Києвом. Данила Галицького в період монгольської навали в князівстві не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити місцевих правителів до створення антимонгольського військового союзу. 1241 р. Батий продовжив похід на Захід через Галицько-Волинську землю. Долаючи опір, монголи оволоділи майже всіма містами князівства. Коли Данило повернувся на рідну землю, його чекали згарища, руїни, значні людські втрати. У 1242 р. Батий вивів війська з Європи, заснувавши в пониззі Волги державу – Золоту Орду. Данило Галицький в 1245 р. змушений був визнати зверх-ність хана Золотої Орди, але не склав зброї, спрямувавши зусилля на створення антиординської коаліції (переговори з послом Папи Римського, укладання союзу з угорським королем, володимиро-суздальським князем та ін.). Коаліції не відбулося і тоді Данило виступив сам і 1254–1255 рр. завдав поразки ханському наміснику Керемсі. Але 1259 р. змушений був капітулювати перед темником Бурун-даєм, погодившись на знищення найбільших украплень. Антимонгольська політика Данила Галицького зазнала краху – він не зміг досягти звільнення своєї держави від підпорядкування Золотій Орді. Данило Галицький помер 1264 р. і був похований в Холмі.

Після смерті Данила Галицького з правління його наступників почався поступовий занепад князівства. За правління синів Данила – Шварно, Лева і Мстислава князівство при формальному збереженні єдності фактично розпалося на три частини. Галицько-волинські князі, визнаючи формально залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Єдність Галицько-Волинської держави відновлювалася за правління наступника Лева – князя Юрія I Львовича (1299–1315 рр.). Скориставшись ослабленням Золотої Орди, він зміцнив свою владу. Юрій I, як і його дід, прийняв королівську корону і став називатися “королем Русі і князем Володимирії”. Наступником Юрія I стали його сини Андрій та Лев II (1315–1323 рр.). Вони поділили державу на сфери впливу, але правили спільно, й тому її розпаду не відбулося. Брати загинули у битві з військами хана Узбека. 1325 р. новим правителем було обрано мазовецького князя Юрія II Болеслава (1325–1340 рр.). Він намагався проводити самостійну політику. Проте доба могутності Галицько-Волинської держави залишилася в минулому й розпочався її занепад. За короткий час Галицько-Волинську державу було поділено між Литвою та Польщею (1349 р.). До Литви відійшла Волинь, до Польщі – Галичина. Молдавське князівство захопило Буковину (Шипинська земля).

Історичне значення Галицько-Волинської держави: друга велика держава після Київської Русі, яка продовжила її культурні традиції; зберегла від завоювання та асиміляції південну й західну гілки східних слов’ян, сприяла їх консолідації та усвідомленню власної самобутності; стала новим після занепаду Київської Русі центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий розвиток українських земель; упродовж століття після монгольської навали забезпечувала наступність і безперервність розвитку державницьких традицій на українських землях.

Дата добавления: 2015-05-22