Тема 5. Українська національно-визвольна революція 1648-1676 років

Модуль II.

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – ПОЧАТКУ XX ст.)

Початок національно-визвольної боротьби українського народу 1648 р. проти польського панування був обумовлений об’єктивними передумовами й причинами. Передумови боротьби: формування української нації, яка в межах Речі Посполитої фактично не мала шан-сів на повноцінний розвиток; перетворення українського козацтва на провідну політичну силу, яка внаслідок загострення протиріч між інтересами України й великодержавними амбіціями Польщі відігравала роль суспільного детонатора; поширення в Україні ідеї боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини, що набули в цей час поширення в Європі. Причини боротьби: посилення соціально-економічного гноблення селян, міщан, козаків, яке дедалі більше ототожнювалося з польським пануванням; перетворення репресивної політики польської влади на “зразок” у боротьбі українців за свої станові інтереси:орієнтація на силові засоби захисту своїх прав; посилення національно-релігійного гноблення внаслідок відвертої дискримінаційної політики Речі Посполитої: утиски православної церкви, усунення українців від участі в міському самоврядування, обмеження щодо української мови і освіти тощо. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духівництва, дрібна та середня православна українська шляхта.

Періодизація української національної революції XVII ст.: 1-й період (лютий 1648 – серпень 1657 рр.) – національно-визвольна війна, утворення Української козацької держави; 2-й період (вересень 1657 – червень 1663 рр.) – громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства; 3-й період (червень 1663 – вересень 1676 рр.) – боротьба за возз’єднання козацької України, поразка боротьби, розподіл українських земель між сусідніми державами.

Національно-визвольна революція розпочалася під проводом Б. Хмельницького. Прибувши на Запоріжжя, він розпочав формування збройних сил, у лютому оволодів Січчю і був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ці події ознаменували початок Національної революції. На початку революції Б. Хмельницький та його прихильника висували лише ідею автономії для козацького регіону (центральна й південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої.

Воєнні дії розпочалися в квітні 1648 р. перемогою під Жовтими Водами (неподалік теперішнього м. Жовті Води Дніпропетровської обл.), у травні під Корсунем. Унаслідок цих перемог було фактично знищено польську окупаційну армію в Україні, що сприяло активізації визвольної боротьби. Стратегічно важлива перемога у вересні 1648 р. під Пилявцями (тепер с. Пилява Староконстянтинівського р-ну Хмельницької обл.) відкрила шлях до визволення західноукраїнських земель. Повстанці за допомогою місцевого населення здобули Збараж, Вишнівець, Броди й на початку жовтня підійшли до Львова, який взяли в облогу. Отримавши викуп від польського гарнізону, гетьман зняв облогу і повів військо до фортеці Замостя. У той час Річ Посполита фактично втратила своє військо й стояла на межі катастрофи. Хмельницький, замість того, щоб довершити її роз-гром, оголосив перемир’я. Він відводить військо вглиб України, наприкін-ці грудня 1648 р. вступає в Київ. Військові дії продовжилися в серпні 1649 р. біля Зборова й завершилися укладанням Зборівського договору (8 серпня). За договором Річ Посполита визнавала існування автономної Козацької України в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств і гетьманське правління в ній. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повернутися до своїх панів. На цій території заборонялося розміщуватися польському війську, усі посади переходили до українських шляхтичів православної віри. У володіння гетьмана переходив Чигирин. Учасникам війни проголошувалася амністія. Фактично результатом договору стало виникнення Української козацької держави під офіційною назвою “Військо Запорізьке”. Однак, по суті, Зборівський договір був лише тимчасовим перемир’ям.

На звільненій території встановлювалися нові порядки, в основі яких були козацькі традиції. Це започаткувало Українську козацьку державу. Вищим органом влади в державі була Генеральна (військова) рада, що являла собою законодавчо-розпорядчі збори козаків і вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. На ній обирали гетьмана й генеральну (головну) старшину. Гетьман був головою і правителем держави й обирався безстроково. Адміністративно-територіальний устрій держави складався з полків, які розподілялися на сотні. Кількість полків не була сталою: у 1649 р. їх було 16, а в 1650 р. – вже 20. Революція започаткувала нову модель соціально-економічних відносин. Вона ліквідувала, за невеликим винятком, велику й середню земельну власність, фільварково-панську систему господарювання й кріпацтво. Частина землі польських магнатів і шляхти перейшла в руки селян, козаків, які могли її продавати, дарувати, передавати у спадщину.

Б. Хмельницький проводив активну міжнародну політику. Він налагодив стосунки з Венецією та Валахією, домовився з Трансільванією про координацію дій проти Польщі, намагався порозумітися зі Швецією, вів переговори з Туреччиною.

Зміцнення Української держави насторожувало Польщу й 1651 р. військові дії відновилися. Вирішальна битва відбулася в червні-липні 1651 р. поблизу Берестечка на Волині, у ній українське військо зазнало поразки. Просування польської армії було зупинено в районі Білої Церкви. Переговори завершилися підписанням у вересні 1651 р. Білоцерківського мирного договору. Його умови були важкими: козацький реєстр скорочувався до 20 тис. осіб, територія гетьманського управління обмежувалася лише Київським воєводством, у Брацлавське й Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація, шляхта отримувала свої маєтки, гетьману заборонялося вести переговори з іноземними державами, він підпорядковувався польському королю й зобов’язувався розірвати союз із кримським ханством.

Усвідомлюючи, що дотримання умов договору може спричинити громадянську війну, Хмельницький навесні 1652 р. оголосив про початок нового походу. Битва під Батогом у червні (на Брацлавщині) завершилася перемогою козаків. Під час битви восени 1653 р. під містечком Жванець (тепер село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) від остаточної поразки поляків урятували татари, які уклали сепаратний мир, за яким воєнні дії припинялися. Для Української козацької держави наслідки Жванецької кампанії були вкрай несприятливими. Для знесиленої тривалою війною України стало очевидним, що завершити боротьбу можливо за підтримки сильного союзника. 18 січня 1654 р. на Переяславській раді було ухвалено рішення про прийняття протекції московського царя. Остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено в Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – “Березневі статті”. Основні положення Березневих статей: Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який по- життєво обирався на Козацькій раді; незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис.; збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників, певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; Москва діставала право мати в Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; Московська держава зобов’язувалася надавати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

У відповідь на українсько-московську угоду поляки й татари об’єднали свої сили й почали новий етап війни. Українсько-московські війська зупинили просування польських військ вглиб України. У липні-листопаді 1655 р. Б.Хмельницький на чолі українсько-московського війська здійснив похід на західноукраїнські землі, аби визволити їх із-під польського панування й об’єднати Україну в її етнічних кордонах. Водночас війну проти Польщі розпочав шведський король Карл X Густав, який претендував на польську корону.

Московський уряд, наляканий воєнними успіхами шведів у війні з поляками, різко змінює свої зовнішньополітичні орієнтири. Швеція прагнула закріпитися в Прибалтиці й не пускати туди Московську державу. Унаслідок цього царський уряд у травні 1656 р. оголосив війну Швеції і пішов на перемир’я з Річчю Посполитою. Було укладене Віленське перемир’я, яке передбачало згоду Московії залишити Україну в складі Речі Посполитої. Після цієї, по суті, зрадницької угоди військовий союз України з Московією проти Польщі фактично втратив силу. У ситуації, що склалася, головною метою Б. Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об’єднання у її складі західноукраїнських земель. Він спрямовує свої дії на створення антипольської коаліції без Московії. До складу союз-ного об’єднання, крім України, ввійшли Швеція, Трансільванія (Семигород), Молдавія, Валахія, Бранденбург. Впродовж першої половини 1657 р. воєнні події розгорталися у сприятливому для союзників руслі. Вони розгромили поляків під Замостям, захопили Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву, інші польські міста. До складу Української держави попросилася шляхта Пинщини, Берестейщини, Волині. Під тиском Б. Хмельницького на приєднання до козацької України західноукраїнських земель погодилися Швеція й Трансільванія – держави, які певний час претендували на ці території. Це був найвищий злет Української держави, політичний тріумф її творця – гетьмана Б. Хмельницького. Але вже з літа ситуація почала змінюватися у гірший бік. Політичні плани антипольської коаліції викликали занепокоєння Австрії й Данії, які підтримали Польщу. Антипольська коаліція розпадається. В Україні становище ускладнювалося хворобою гетьмана. Передчуваючи наближення смерті, він скликає старшинську раду, яка обрала спадкоємцем його сина Юрія. Це був вирішальний крок до утворення в Українській державі монархії у формі спадкового гетьманства династії Хмельницьких. Реалізація цього рішення могла б консолідувати українську еліту й народ навколо династії як символу легітимності влади й соборності держави.

Після смерті Б. Хмельницького у частині середовища козацької старшини, що не поділяли принципу спадковості гетьманату розгорнулася боротьба за владу. В ній переміг І. Виговський (1657–1659 рр.). Він був досвідченим державним діячем, однак допустився прорахунків у своїй соціально-економічній політиці: гетьман узяв курс на підтримку старшини й шляхти, нехтуючи при цьому інтересами простих козаків, селян і міщан; згубним для України стало те, що для боротьби з антигетьманськими виступами Виговський почав шукати допомоги Москви та скористався допомогою кримського хана. Фактично ці дії започаткували період громадянської війни. В українській історії його також називають добою Руїни. Виговський пішов на докорінну зміну своєї зовнішньополітичної орієнтації, уклавши у вересні 1658 р. неподалік м. Гадяча українсько-польську угоду, за якою: Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою “Руське князівство” входить до складу Речі Посполитої як третя складова федерації – поряд із Польським Королівством і Великим князівством Литовським. Федерація об’єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав. На чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів – представників козацької старшини. Гетьман обирався довічно; гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами; польські та литовські війська не мали права перебувати в України; козацький реєстр мав становити 30 тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетського звання; дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії та необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень. Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм ратифікував його, виконувати його поляки не збиралися. Водночас, в Україні договір підтримала лише частина козацької старшини, а рядове козацтво, селяни й міщани його не сприйняли.

Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману, й восени 1658 р., оголосивши Виговського зрадником, розгорнув наступ на Україну. Розпочалася українсько-московська війна 1658-1659 рр. Вирішальна битва сталася у липні 1659 р. під Конотопом. У ній Виговський разом із татарами й поляками завдав нищівної поразки московській армії. Проте унаслідок гострої внутрішньополітичної ситуації скористатися результатами перемоги гетьман не зміг. Рух проти влади Виговського охопив Лівобережжя й Правобережжя. 21 вересня 1659 р. на козацькій раді під містечком Германівка (на Київщині) було обрано гетьманом Ю. Хмельницького (1659–1663 рр.). Ю. Хмельницький укладає з Московською державою 1659 р. Переяславський договір (“Переяславуські статті“), який передбачав: позбавлення права старшини без дозволу царя переобирати гетьмана; втрата гетьманом права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників; розміщення московського війська, окрім Києва, у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані; підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона українському уряду підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами й організовувати військові походи без дозволу Москви.

Переяславські статті викликали глибоке обурення в більшості козаків. Тим часом Річ Посполита й Московська держава готувалися до нової війни, щоб остаточно завершити боротьбу за українські землі. У воєнній кампанії 1660 р. на Правобережній Україні польсько-татарська армія завдала поразки московсько-українській. Політичним наслідком цього став перехід Ю. Хмельницького на бік поляків й підписання Слободищенського трактату 1660 р. Його було укладено на основі Гадяцької угоди, але з деякими змінами: вилучено статтю про Руське князівство; гетьман зобов’язувався надавати військову допомогу Речі Посполитій в її війнах з іншими державами; підтверджувалася заборона вести самостійну зовнішню політику; польській шляхті й магнатам поверталися всі маєтності на українських землях.

Укладання Слободищенського трактату спричинило політичний розкол українського суспільства. На Правобережжі козацька рада (1660 р. у Корсуні) схвалила його умови, козаки деяких лівобережних полків відмовилася їх підтримати й обрала своїм наказним гетьманом переяславського полковника Якима Сомка. Ю. Хмельницький спробував відновити свою владу на Лівобережжі, проте це лише погіршило ситуацію: у травні 1661 р. майже все Лівобережжя визнало владу Москви. Наприкінці 1662 р., зневірившись у власних можливостях об’єднати під своєю булавою всю Україну, Ю. Хмельницький зрікається гетьманства. В обох частинах Української держави 1663 р. було встановлено окремі гетьманати: на Правобережжі козацька рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю, на Лівобережжі козацька рада в околицях Ніжина обрала гетьманом Івана Брюховецького.

І. Брюховецький підписав з Москвою статті, що передбачали: українські землі та міста проголошувалися володіннями московського царя, а з їх населення (крім козаків) стягувалися до царської казни податки; вибори гетьмана відбувалися в присутності московських представників; гетьман позбавлявся права надавати українським містам самоврядування, це мав здійснювати цар; збільшувалась кількість московських гарнізонів, вони розміщувалися в усіх основних містах.

У цей час продовжувалася тривала війна між Московською державою та Річчю Посполитою. 1667 р. в с. Андрусово між цими країнами досягнуто угоду про перемир’я на 13 років, згідно з яким було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запорожжя мало визнавати владу обох держав.

У лютому 1668 р. І.Брюховецький, розчарований царським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив з Москвою і підняв повстання. Невдовзі в більшій частині Лівобережної України було вигнано царських воєвод. У червні 1668 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665–1676 рр.), щоб домогтися возз’єднання України, вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили Брюховецького і приєдналися до Дорошенка. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступ поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем’яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище для Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка, він був офіційно визнаний польським королем. Того ж 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецького султана. Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенка і влітку 1671р. розпочав воєнні дії проти Дорошенка. У 1672 р. на боці останнього виступила Туреччина. Отримані поразки змусили поляків підписати в жовтні 1672 р. у Бучачі угоду з Туреччиною. Згідно з договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя залишалося під польською владою. Бучацький мир фактично засвідчив помилковість політичного кусу Дорошенка, який сподівався опертися в боротьбі за об’єднання України на Туреччину.

Продовження безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією – з другого, перетворили Правобережжя в згарища й руїни. Населення тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко зрікся булави на користь лівобережного гетьмана.

Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка завершився останній етап Української національної революції.

Особливості Української національної революції: національно-визвольна боротьба, що спалахнула 1648 р., велась не лише проти Речі Посполитої, а й так само проти інших ворогів української незалежності – Московської держави, Кримського ханства. Існував тісний взаємозв’язок: взаємодія національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби. Соціальна боротьба переросла в Селянську війну 1648–1652 рр., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних відносин. Розвиток революції був нерівномірним і суперечливим, супроводжувався спалахом соціально-політичної боротьби, яка в 1658–1663 рр. набула форм громадянської війни. Протягом осені 1649–1651 рр. від участі в революції відійшло населення західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій. Провідну роль у розвитку революції відіграло козацтво – стан дрібних землевласників фермерського типу. – більшість панівного класу суспільства – князі, магнати, пани і шляхта – зрадила національні інтереси і спільно з поляками, литовцями й білорусами придушувала визвольну боротьбу України за соборність і незалежність. Украй негативну роль відіграв геополітичний фактор, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Україною незалежності й прагнули включити українські землі до своїх володінь.

Історичне значення Української революції: спричинила виникнення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.; зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність; стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості; відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти.

Дата добавления: 2015-05-22