Тема 6. Українські землі наприкінці XVII у XVIII століттях

Наприкінці XVII протистояння між Московською державою і Туреччиною за українські землі завершилося підписанням 13 січня 1681 р. Бахчисарайського миру, за яким: Лівобережна Україна, Київ із навколишніми містами та Запоріжжя визнавалися за Московською державою, а Південна Київщина і Поділля – за Туреччиною; обидві сторони зобов’язувалися не споруджувати й не відбудовувати укріплення між Південним Бугом і Дніпром, а також не заселяти ці землі; татарські орди могли вільно кочувати в південноукраїнських степах, а запорозькі козаки і все населення пересуватися річками до Чорного моря. Підписання Бахчисарайського миру суттєво змінило розcтановку сил у Східній Європі й примусило польський уряд піти на примирення з Московською державою. 6 травня 1686 р. у Москві було підписано “Трактат про вічний мир”, відповідно до якого: Лівобережжя, Запоріжжя й Київ з околицями визнавалися за Московською державою, а більша частина Правобережжя (Південна Київщина й Волинь) – за Польщею. Московська держава також визнавала за Польщею Поділля, якщо та зуміє відвоювати його в Туреччини; правобережні землі Подніпров’я, спустошені польськими й турецько-татарськими військами, мали залишалися незаселеними; Росія й Польща вступали в спільний військовий союз, спрямований проти Османської імперії та Кримського ханства. Для України договір означав узаконення на міжнародному рівні її поділу на дві частини.

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий поличний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов в історію під назвою Гетьманщина.

Як окреме державне утворення у формі автономії у складі Московської держави Гетьманщина існувала з чаcу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р самого інституту гетьманства, а на початку 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді зберігалися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею в Гадячі, а згодом – у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади.

1687 р. на р. Коломак гетьманом було обрано І. Мазепу (1687–1709 рр.). Тоді ж було ухвалено новий україно-російський договір – Коломацькі статті. Його основні положення: декларативне підтвердження прав і привілей гетьмана та старшин; заборона гетьману змінювати генеральну старшину без дозволу царя; заборона гетьману самостійно здійснювати дипломатичні відносини з іншими державами; зобов’язання гетьману за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму й Туреччини; перебування російських воєвод і розташування для контролю над гетьманом російського стрілецького полку в столиці Гетьманщини Батурині.

І. Мазепа залишався щирим прихильником Москви доти, доки Петро I не почав ламати основи української автономії. Тоді Мазепа йде на союз зі Швецією. Під час війни Росії зі Швецією (Північна війна 1700–1721 рр.) Мазепа 1709 р. підписує угоду з Карлом XII, що передбачала утворення з українських земель, що перебували у складі Росії, очолюваного І. Мазепою князівства під формальною протекцією Швеції. Вирішальна битва відбулася 8 липня 1709 р. під Полтавою і завершилася поразкою Карла XII й Мазепи. Гетьмана було оголошено зрадником, зруйновано гетьманську столицю Батурин і Запорозьку Січ. Місце й роль І. Мазепи в історії українського народу визначається тим, що в умовах розгортання централізаторської політики Петра I він здійснив спробу вибороти незалежність України.

Після смерті І.Мазепи 1710 р. під Бендерами відбулася козацька рада на якій було обрано нового гетьмана – найближчого сподвижника І. Мазепи – Пилипа Орлика. Він очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі й уряд в екзині (еміграції). Під час козацької ради було прийнято написаний ним документ “Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького” (пізніше цей документ отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”). Це була угода між старшиною та запорозькими козаками, з одного боку, та гетьманом з другого. Документ складався зі вступу і 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московської держави та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз із Кримським ханством. Територія України визначалася Зборівським договором 1649 р; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров’ї; при гетьмані утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою; встановлювалась виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей. Таким чином, проголосивши фактично республіканський політичний устрій Української держави, “Конституція П. Орлика” стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й в Європі. Але ідеї, закладені в документі не були реалізовані її творцем.

З боку Москви відбувався форсований наступ на українську автономію. Під час гетьмана І. Скоропадського відносини регулювалися так званими Решетилівськими статтями: гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати й відбирати маєтності. Встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська; українське військо мало знаходитись під командуванням російських генералів, тощо. 1722 р. була створена Малоросійська колегія (1722–1727 рр.). На неї покладалося ряд функцій, котрі фактично позбавляли гетьмана реальної влади: Малоросійська колегія мала наглядати за діяльність гетьмана, генеральної і полкової старшини; контролювала роботу Генеральної військової канцелярії; була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини. Після І. Скоропадського Петро I заборонив вибори нового гетьмана. Наказним гетьманом у 1722–1723 рр. був Павло Полуботок. Він намагався чинити опір російській політиці. Його ув’язнили й стратили. Після цього нового гетьмана обирати не дозволили. Уся влада в Гетьманщині була передана до рук Малоросійської колегії. Зростання незадоволення діяльністю Малоросійської колегії й загроза нової війни з Туреччиною спричинили її скасування 1727 р. і певне пом’якшення російської політики в українському питанні – було дано дозвіл на проведення виборів гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727–1734 рр.). Він енергійно відновлює втрачену автономію: призначає на полковничі посади своїх прихильників, уперше вжив заходів щодо вироблення тогочасного бюджету Гетьманщини, упорядкував українську торгівлю, реорганізував судову систему, добився дозволу на повернення запорожців із володінь кримських татар в Олешках і заснування ними Нової Січі на р. Підпільній. З 1734 по 1750 р. вибори гетьмана були заборонені. Відання українськими справами передано “Правлінню гетьманського уряду”, який складався з трьох представників козацької старшини і трьох російських урядовців. У цей час російський уряд знову перестав звертати увагу на місцеві українські закони і звичаї, втручався в різні сфери місцевого життя.

Останнім гетьманом став К. Розумовський (1750–1764 рр.). Основні заходи політики К. Розумовського: здійснив реорганізацію козацького війська; розпочав здійснення судової реформи; намагався поновити право гетьмана вести самостійну закордонну політику; створив інституційно оформлений старшинський дорадчий орган, що мав законодавчу ініціативу; відстоював фінансову автономію Гетьман-щини; виношував плани відкрити в Батурині університет.

Прибічниця політики централізму Катерина II 1764 р. остаточно ліквідувала гетьманство, а управління Гетьманщиною було передано Другій Малоросійській колегії (1764–1786 рр.) і її президенту, а згодом малоросійському генерал-губернатору П. Рум'янцеву. У 1765 р. було позбавлено автономії Слобідську Україну: п’ять слобідських козацьких полків ліквідовувалися, замість них створювалися регулярні гусарські полки. Після успішного завершення російсько-турецької війни (1768–1774 рр.), коли зникла потреба в Запорозькій Січі її ліквідовують 1775 р. У 1782 р. було ліквідовано полково-сотенний устрій Лівобережної України і створено Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого увійшли три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. У 1783 р. ліквідовано лівобережні козацькі полки й створено десять регулярних кавалерійських полків. У 1783 р. Катерина II видала указ про запровадження в Україні кріпацтва, а в 1785р. – “Грамоту на права, вольності і переваги благородного російського дворянства”, яка урівнювала українську старшину в правах із російським дворянством.

Наприкінці XVII ст. територію Правобережжя почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які згодом виступили в боротьбу проти польсько-шляхетського панування. Визначальна роль в організації та формуванні полків належала Семенові Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний рух на Правобережній Україні. На Правобережжі боролися три сили: повстанці на чолі з С. Палієм, Польща та гетьман І. Мазепа з лівобережними козаками. Перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об’єднав Правобережжя з Гетьманщиною. У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережжя знову опинилося під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. У відповідь розгортається народна боротьба проти соціального й національного гноблення, відома під назвою гайдамацький рух. Гайдамаки від тюркського гайде – гнати, переслідувати. Перше велике гайдамацьке повстання на Правобережжі відбулося 1734 р. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ. Нова хвиля визвольного руху почалася 1750 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Відомими ватажками повстанських загонів стали вихідці із Запоріжжя: М. Тесля-Мочула, О.Письменний, І. Подоляка. У 1768 р. спалахнуло нове повстання гайдамаків, яке увійшло в історію під назвою “Коліївщина” (від слів “кіл”, “колоти”). Повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшли до Умані – добре укріпленої фортеці. На бік повсталих перейшов великий загін надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою. Уманська фортеця була взята. Коліївщину придушили 1769 р. Народний рух месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками (лат. – порушник, знищувач). Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30–40-х рр. XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Його загони діяли на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині й Закарпатті. Вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті. Довбуш загинув 1745 р. Рух опришків продовжувався під проводом В. Баюрака, І. Бойчука.

Наприкінці XVIII ст., унаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини й Запорозької Січі, україн-ські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Після Полтавської битви запорожці змушені були податися в турецькі володіння. На межі володінь Запоріжжя й Кримського ханства в гирлі річки Кам'янка 1709 р. заснували Кам'янську Січ. Однак 1711 р. російські війська примусили їх відступити вглиб татарських володінь і в урочищі Олешки заснувати Олешківську Січ. Унаслідок цього змушені брати участь у походах ханського війська запорожці почали просити в російської влади дозволу повернутися в Україну. Такий дозвіл було отримано влітку 1733 р., і у березні козаки, які повернулися, заснували Нову Січ на півострові, що омивався річкою Підпільною. Нова Січ, як і раніше, поділялася на 38 куренів, її очолював кошовий отаман, а найважливіші питання вирішувалися Козацькою радою. Запорозькі землі називалися Вольностями Війська Запорозького й поділялися на паланки – адміністративно-територіальні округи. Усю повноту адміністративної, військової й судової влади мала паланкова старшина (полковник, писар та осавул) підпорядкована запорозькому Кошу.

Тривалий час російська влада була зацікавлена в існуванні Запорозької Січі, розглядаючи її як надійний заслон від Османської імперії й Кримського ханства. Унаслідок перемоги в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. Росія здобуло вихід до Чорного моря, її нові кордони пролягли далеко на південь від Запорозької Січі.

Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі: несумісність демократичного устрою Січі з імперськими порядками; побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією; висока ймовірність унезалежнення Запоріжжя; недоцільність існування в межах імперії державного утворення, що перешкоджає вільному доступу до Чорного моря зі своєю митною системою; прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя; загроза того, що Запоріжжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців; перетворення Запоріжжя з його гаслом “втікачів не видавати” на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Одразу після завершення російсько-турецької війни, поки російські війська поверталися додому, генерал Петро Текеля отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя й рушили на Січ. Ні в кого з козаків це не викликало підозри. Ніхто не міг уявити, що після шестирічної спільної боротьби проти турок і татар російські війська збираються знищити Січ. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Кошового отамана, 80-річного Петра Калнишевського, було відправлено на довічне ув’язнення в Соловецький монастир, де він провів у засланні 25 років. У 1801 р. його звільнили, але він залишився доживати віку в монастирі й помер там у 1803 р. у віці 113 років. Землі Запоріжжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади.

Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Значна частина козаків-запорожців після ліквідації Січі подалася в турецькі володіння – виникає Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінції Банат і Бачка біля річки Тиса. Близько 8 тис. козаків заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва й перетворення його в нерегулярне військо, сталося інакше. Задунайська Січ, яка стала продовженням традицій запорожців, стала небезпечним ворогом Росії. В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула 1787 р., царський уряд намагався привернути козацтво на свій бік. У 1788 р. уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити “Військо вірних козаків”, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців. Після закінчення війни 1792 р. депутація козаків домоглася грамоти на землі Таманського півострова на правому березі р. Кубань. Туди переселилося того ж року Чорноморське козацьке військо, яке згодом було перейменоване в Кубанське козацьке військо.

Дата добавления: 2015-05-22