Кульутра раннього Риму 1 страница

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію, її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управ­ління та форм організації суспільного життя. Для ранньоримського світогляду було характерне відчування себе як вільного громадянина з почуттям належності до суспільної общини та пріоритета державних інтересів над особистими, у поєднанні з консерватизмом, який полягав у наслідуванні звичаїв і традицій предків. Стиль давньоримського живопису відображає грецький вплив, і зразками, що збереглися, є переважно фрески, які використовувалися для прикрашання стін та стелі заміських вілл, хоча у римській літературі є згадки про малюнки на дереві, слоновій кістці та інших матеріалах.

Римська музика значною мірою базувалася на грецькій і грала важливу роль у багатьох аспектах життя давніх римлян. Самобутнім римським театральним жанром були сатури — побутові комічні сценки, що включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше почали ставитися комедії та трагедії за грецьким зразком. Акторами у римським театрах були вільновідпущеники чи раби; вони займали, як правило, низьке суспільне положення. У Римі уперше виникають професійні акторські трупи та камерні (для невеликого числа глядачів) театральні вистави.

58.Культура різних верств населення в епоху Середньовіччя

видко розвивається так звана "міськалітература ", для якої було характерно реалістичне зображенняміського повсякденного побуту різних верств міського населення, а такожпоява сатиричних творів. Представниками міської літератури в

Італії були Чеккі Анджольері, Гвідо Орланді (кінець XIII століття).

Розвиток міської літератури свідчило про нове явище вкультурному житті західноєвропейського суспільства - міську культуру,яка зіграла дуже велику роль у становленні західної цивілізації в цілому.

Суть міської культури зводилася до постійного посилення світських елементівв усіх сферах людського буття.

Міська культура зародилася у Франції в XI-XII ст. У цей періодвона була представлена, зокрема, творчістю "жонглерів", яківиступали на міських площах як актори, акробати, дресирувальники,музиканти та співаки. Вони виступали на ярмарках, народних святах,весіллях, хрестинах тощо і користувалися великою популярністю в народі.

Приблизно з середини XII століття театральні дії переміщуються черезпід церковних зводів на площі і дії розігруються вже не на латині,а французькою мовою. У ролі ж акторів виступають вже несвященнослужителя, а городяни, сюжети п'єс стають все більш світськими,поки не перетворюються на сценки з повсякденного міського життя, частозасмачених доброю порцією сатири. В цей же час розвивається театральнемистецтво і в Англії.

59. Кульутура Стародавнього Єгипту

Культура Стародавнього Єгипту — одна з найдавніших і найбільш самобутніх. У ній дуже міцними були традиції, хоча вважати її застійною, як це стверджують деякі єгиптологи, не можна, адже в ній, за словами американського вченого О. Нейгебауера, було так само мало вродженого консерватизму, як і в будь-якій іншій тогочасній культурі. Вклад стародавніх єгиптян у скарбницю світової культури неможливо переоцінити. Вони створили одну з найдавніших систем письма, на основі якої виникли семітські та африканські алфавітні писемності, розробили господарсько-лічильну систему, котру запозичили стародавні перси та народи елліністичного світу. Визначні досягнення староєгипетської архітектури та мистецтва вплинули на мистецький розвиток сирійців, хеттів, ассирійців, егейських народів, послужили основою для високого грецького мистецтва.

Під впливом староєгипетської художньої словесності формувалася антична література, а відтак і взагалі європейська літературна творчість. Вагомою виявилася староєгипетська спадщина й у галузі науки, передусім медицини та математики. Староєгипетський сонячний календар ліг в основу європейської системи ліку років.

Релігійно-міфологічні системи Стародавнього Єгипту істотно вплинули на духовне життя народів Середземномор'я та християнську релігію. Лише у сфері філософської думки спадщина Стародавнього Єгипту виявилася мінімальною, «стародавнім євреям і грекам довелося відкривати для себе заново ті елементи, які вже втратили притягальну силу для Єгипту».

60. Культура України у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій

половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл

у переважній більшості були дяки. ілософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася

героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень»,

«Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури.

61.Культура як історична практика та соціальна пам'ять людства

Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною у процесі суспільно-історичної практики, що характеризує досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі. Як певний соціоген можна розглядати культуру, оскільки вона завжди історична за своєю природою і відображає ставлення як до минулого, так і до майбутнього. (Соціоген є інформаційним носієм, зберігачем соціальної пам’яті, моделлю пізнання та інтерпретації інформаційної картини світу. Він виражає ставлення до навколишньої дійсності, що є характерним для колективної свідомості, забезпечує збереження соціального досвіду та його передавання новим поколінням. Соціогени мають різну природу, вони можуть бути набутими або залученими зовні і можуть або сприяють розвитку суспільства, або руйнують чи дестабілізують його.) Досвід, накопичений людством у ході його соціокультурної історії, подає неоціненну допомогу в розв’язанні проблем культури на сучасному етапі перетворення нашого суспільства на основі принципів гуманізму і демократії в умовах бурхливого науково-технічного прогресу.

Оскільки центром культури є людина з усіма її потребами і турботами, то особливе місце в соціальному житті займають і питання освоєння нею культурного середовища, і проблеми, пов'язані з досягненням ним високої якості в процесі створення і сприйняття культурних цінностей. Освоєння культурних багатств минулого виконує інтегрувальну функцію в життєдія-льності кожного суспільства, гармонізує буття людей, пробуджує у них потребу в збагненні світу як цілого. А це має вели-чезне значення для пошуку загальних критеріїв прогресу в умовах нестримної науково-технічної революції. Сформовані реалії сучасного світу привели до перелому у свідомості людини – її погляд спрямований до все більш гли-бокого виходу за межі свого життя, яке не обмежується у свідомості індивіда датами народження і смерті. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації як на свої історико-культурні корені, так і на майбутнє, на соціально-культурні ідеали і можливості їхньої реалізації в рамках розширення міжнародних зв'язків, залучення у всесвітній культурно-історичний процес усіх країн світу. Значні соціокультурні зміни, що зачіпають практично всі сторони громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою порушують питання про міжкультурну взаємодію, про її роль в еволюції локальних етнічних культур і розвитку загальносвітової культури. Культура, розглянута з погляду змісту, розпадається на різні галузі, сфери: звичаї і побут, мова і писемність, характер одягу, поселень, роботи, постановка виховання, економіка, ха-рактер армії, суспільно-політичний лад, судочинство, наука, техніка, мистецтво, релігія, усі форми прояву духу даного на-роду. Рівень і стан культури можна зрозуміти, тільки виходячи з розвитку історії культури; у цьому розумінні говорять про примітивну і високу культуру; виродження культури створює або безкультур'я, або «рафіновану культуру».

62.Культурна самобутність

Одним з основних консолідуючих та інтегруючих суспільство чинників дослідниками визначається загальнонаціональна ідентичність. Як і визначення специфіки гуманітарної безпеки, що ґрунтуються на існуванні певного набору світоглядно-ціннісних орієнтацій, цей чинник передусім актуалізує проблему збереження та розвитку культурної самобутності націй. Нині існують два взаємовиключні підходи до оцінки глобалізаційних процесів та проблеми збереження національних культур. З одного боку, глобалізація оцінюється як негативне явище (Т. Адорно, С. Хантінгтон, Дж. Девісон Хантер і Дж. Гейтс), що становить загрозу національній самобутності культур під тиском масової комерціалізованої культури, з іншого (наприклад, А. Перотті, Джагдиш Бхагвати) - сприяє збагаченню культур, міжкультурному діалогу та становленню полікультурних суспільств.
Таким чином, культурна самобутність певного суспільства містить у собі принаймні дві грані динаміки культурних процесів. Внутрішня грань сформувалася під впливом культурної диференціації (полікультурності) та самобутності певного суспільства. У державній культурній політиці це обумовлює необхідність взаємоузгодження державних інтересів консолідації суспільства та культурної диференціації суспільного життя. Зовнішня - включеність у динаміку тенденцій світової культури. Державна культурна політика у цьому напрямі є гарантом безпеки від деструктивних впливів. Отже, культура виступає важливим чинником у системі національної безпеки кожної держави. Проте водночас такий характер розвитку культурного життя актуалізує проблему збереження культурної самобутності націй.
Оскільки концепт "культурна самобутність" вже давно є одним з основних пріоритетів культурної політики міжнародних організацій, то метою даної статті є виявлення взаємообумовленості цього концепту та національної безпеки України, і зокрема її гуманітарної сфери.

63.Культурне життя Західної Європи в період реформації

Реформація – це християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади. Для духовного життя періоду Реформації характерна різноманітність течій та напрямків. У XVII ст. було здійснено величезну роботу у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Значних успіхів досягають астрономія та медицина. Справу Коперніка та Джордано Бруно продовжили Кеплер, Галілей, засновник класичної механіки і винахідник оптичної призми Ісаак Ньютон. Англійським експериментатором Робертом Гуком, який створював у Ньютона першість відкриття закону тяжіння і чиє ім’я носить закон пружності, було сконструйовано один з перших мікроскопів і відкрито (першу) біологічну клітинуПоряд з тим для XVII – XVIII ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом.Містиком був видатний французький математик, фізик і філософ Б.Паскаль, автор відомого закону гідростатики і теореми проективної геометрії, які носять його ім’я. У другій половині XVI ст. з’являються нові явища в архітектурі і музиці, що одержали спочатку у Франції назву “бароко”.. Мистецтво бароко поступово і природно почало приходити на зміну Ренесансу в другій половині XVI ст. У культурі й мистецтві бароко знайшли своє вираження і антифеодальний протест, і національно-визвольні рухи, і демократична сміхова культура. Бароковий світогляд реалізовував нові уявлення про єдність, безмежність і розмаїття світу, його драматичну складність і вічну мінливість.

64.Культурні рівні

Культура в цілому і будь-яка конкретна регіональна, історична форма культури являє собою складне явище, яке може бути розглянуто у двох найважливіших аспектах: статичному і динамічному. Культурна статика передбачає вивчення поширення культури у просторі, її структуру, морфологію та типологію. Це синхронний підхід до вивчення культури.Визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

65.Культурологічна концепція Ніцше

Ніцше (Nietzsche) Фрідріх (1844-1900) - німецький філософ і культуролог, один з основоположників «філософії життя». Центральне місце у філософсько-культурологічній концепції Ніцше займає поняття «життя», основу якої утворює воля..
Насправді мистецтві Ніцше розрізняє два начала: аполлонічне і діонісійське. Аполлонічне - раціональне, упорядкований і критичний. Діонісіческое - чуттєве, вакхічне, сп'яніння. Деякий час відродження мистецтва Ніцше пов'язував з музичними драмами Р. Вагнера в їх байретской постановці. Культура в цей період тлумачилася Ніцше як форма стихійної життя, вираження в художній формі «народного духу». Але незабаром Ніцше розчаровується в цих ідеалах, і творчість Вагнера тепер характеризується ним як прояв декадансу і нігілізму. Саме в цей час в його творчості отримує найбільш яскраве вираження елітарна концепція культури Спочатку вона спирається тільки на естетичні витоки. Ніцше обгрунтовує права еліти на привілейоване становище в культурі посиланням на її унікальну естетичну сприйнятливість і хворобливу чутливість до страждань. Пізніше в поглядах Ніцше на життя і культуру відбувається посилення соціально-морального акценту.

66. Культурологічна модель Данилевського

Відомий російський публіцист, соціолог, суспільний діяч М.Я. Данилевський в праці „Росія і Європа” (1869) вибудував теорію структури й динаміки локальних „культурно-історичних типів” або цивілізацій, які проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду, загибелі, виконуючи у розвитку людства позитивні історичні ролі. Всі народи розподіляються на три основні класи: позитивні творці історії, творці великих цивілізацій або культурно-історичні типи; негативні творці історії, котрі як гунни, монголи і турки самі не створювали великих цивілізацій, але як „божий батіг” сприяли загибелі старезних умираючих цивілізацій; народи, що в силу різних причин зупинилися на ранній сходинці розвитку, не відбулося пробудження творчого духу. Данилевський підкреслював, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші.
Він виокремлює 12 культурно-історичних типів (у хронологічному порядку), які повністю або частково вичерпали можливості свого розвитку: єгипетська культура; китайська культура; асірійсько-вавілоно-фінікійська, халдейська, або давньо-семітська культура; індійська культура; іранська культура; єврейська культура; грецька культура; римська культура; аравійська культура; германо-романська, або європейська культура; мексиканська; перуанська. Кожна культура розвивається від етнографічного стану до державного та цивілізації. В основі типології покладаються напрямки культурної діяльності людини, окремі її різновиди, що уможливило увиразнити:
первинні культури: єгипетська, китайська, вавілонська, індійська, іранська - релігійна діяльність тут підготувала грунт для наступного розвитку;
культури одноосновні: єврейська - створила першу монотеїстичну релігію як основу християнства; грецька - втілилася у власне культурній діяльності, зокрема, класичне мистецтво, філософія; римська - реалізувалася в політико-правовій діяльності, зокрема, класичній системі права, державній системі);
культура двохосновна: германо-романська або європейська отримала назву політико-культурного типу завдяки основоположним напрямкам творчої діяльності (утворення парламентської й колоніальної систем, розвиток науки, техніки, мистецтва);
культура чотирьохосновна: гіпотетичний культурний тип, який з’явиться мірою реалізації найважливіших цінностей: істинної віри; політичної справедливості і свободи; власне культури (науки, мистецтва); гармонійного суспільно-економічного устрою (не створеного попередніми культурами).Така роль відведена слов’янському культурно-історичному типу за умови автентичної самореалізації. Росія і Європа належать до різних культурно-історичних типів, саме в цьому вбачаються глибинні основи ворожості між ними.

67. Культурологічна проблема Канта

Іммануїмл Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг — 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначущі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив. Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в східній частині прусського королівства, у Кенігсберзі. У своїх спогадах про батьків Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження» і багатьох інших. В «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790). Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

68. Культурологічна теорія Сорокіна

Якісно інший підхід щодо класифікації культур або цивілізацій запропонував один з фундаторів американської соціології П.Сорокін, запропонувавши інтегральну концепцію у своїй праці “Соціальна і культурна динаміка”. В основу концептуальної типологізації покладає характер світосприймання і методи пізнання, виокремлює „суперсистеми” або „великі форми” як лоно народження культури.
В основі кожної культури, культурної епохи є світогляд. У відповідності до різновидів світогляду виокремлює три типи соціокультурних суперсистем: чуттєва – світоглядні установки укорінені в чуттєвому осягненні світу; умоглядна (ідеаційна) - ґрунтується на інтуїції; ідеалістична – поєднує почуття й інтуїцію.
В ідеаційній культурі світовідчуття спрямоване на надчуттєве й над-розумне осягнення Абсолюту. Подібні ціннісні орієнтації ми спостерігаємо в культурі брахманської Індії, даосистській і буддійській культурах, грецькій культурі VIII — VI ст. до н. е., європейській середньовічній культурі.
Для чуттєвого типу культури характерна сенсорність: увага зосереджується на чуттєве бачення предметів, емпіричний досвід, світськість і відповідність земному світу.
Для ідеалістичного типу культури характерне те, що значення ідей і чуттєвих предметів є рівноправними, а два типи світогляду неначе гармонійно зливаються в цілісність (у європейській культурі це була доба античності й Відродження).
Еклектичний тип культури передбачає протистояння чуттєвих і ідеаційних елементів світовідчування.
Суперсистеми виростають у перехідний період між ідеаційною і чуттєвою формами культури. Форма ідеального синтезу відбувається на переході від ідеаційної до чуттєвої, а еклектична також на межі переходу від чуттєвої до ідеаційної.
Ідеаційна суперсистема з’являється на початку зростання культур, чуттєва - характерна для періоду зрілості і занепаду, ідеального синтезу – моменту кульмінації розвитку (особливо в мистецтві й філософії), еклектична або змішана – періоду занепаду.
На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

69. Культурологічна модель Шпенглера

(Розглянемо особливості деяких моделей історичної типології культури, випрацюваних на основі цивілізаційного підходу). Розвиває ідеї дискретного розвитку, коловороту локальних культур – живих організмів, які народжуються та завершують свій життєвий цикл непроминальною смертю. Культура розглядається як зовнішнє виявлення душі народу, прагнення колективної душі народу до самовиявлення.
Кожній культурі притаманне первинне світовідчуття, свій „першосимвол”, „прафеномен” – таямне ядро, із якого проростає все багатство форм. Зокрема, першосимволом „фаустівської” душі європейської культури - є лише їй притаманний, особливий спосіб переживання простору і часу – „устремління в нескінченність” (безкінечність в математиці, підзорна труба, перспектива в образотворчому мистецтві – усе це прояви „першосимволу”).
О.Шпенглер виокремлює 8 культурно-історичних типів, описує образи культур, позначених власним стилем: єгипетської, вавілонської, індійської, китайської, греко-римської, візантійсько-арабської, західноєвропейської і культури майя. Народжується дев’ята культура, російсько-сибірська. Західноєвропейська культура вступила у фазу завершення й занепаду, заходу, перетворення у цивілізацію, а цивілізація – смерть культури, існування „мертвих форм” відокремлених від духовних смислів.

70.Культурологічна теорія Юнга

К. Юнг (1876-1961) - представник психоаналітичного напряму у вивченні культур. Його аналітичний спосіб дослідження культур відрізняється від концепції Фрейда двома основними рисами: відмовою від пансексуализма і розробкою змісту поняття "колективне несвідоме". Внесок К. Юнга у вивчення культури більш різноманітний і значний в порівнянні з іншими психоаналітиками культури. Основні теми, найбільш розроблені в аналітичній теорії К. Юнга, - це проблема співвідношення мислення і культури, шляхи розвитку культур на Заході і Сході, роль біологічно успадкованого та культурно-історичного в житті народів і, звичайно, аналіз містичних явищ в культурі, з'ясування значення міфів, казок, переказів, сновидінь. Образ культури у К. Юнга в цілому більш ірраціональний і містичний, ніж, наприклад, у Е. Тайлора або у Б. Малиновського. К К. Юнг приділив значне місце аналізу проблеми "Мислення і культура". Цьому питанню присвячені роботи "Психологія і релігія" та "Психологія і Схід". Відповідно до його поглядів, є два типи мислення - логічне й інтуїтивне. Першому віддавала пріоритет європейська (західна) культурна традиція. У розвитку цього типу мислення К. Юнг вирішальну роль відводив такому феномену культури середньовічної Європи, як схоластика, який підготував категоріальний апарат науки.
К. Юнг увійшов в історію науки також вивченням більш камерних культурних феноменів, зокрема аналізом особливостей змісту сновидінь, пошуком в них архетипових сенсу, дослідження випадкових збігів одномоментних подій, не пов'язаних один з одним. (Наприклад, смерть родича і одночасно тривожний сон; збіги подій у близнюків, тривалий час не мали контактів один з одним; прояв сверхінтуіціі, як це було зі шведським філософом Сведенборгом, відчув на великій відстані пожежа у себе в будинку)

71.Культурологічні погляди Шиллера

Ідеал етичного спільноти людей став відправною точкою розробки філософії культури Фрідріхом Шиллером (1759-1805). Він виходив з кантівського протиставлення «природи» і «свободи», але не прийняв запропонованого Кантом вирішення проблеми. Шиллер звернув увагу на те, що, прагнучи до досягнення ідеального морального стану суспільства (сама можливість якого проблематична), ми ризикуємо пожертвувати дійсно існуючим «фізичним людиною», зневажити ним заради його уявної моральної сутності в перспективі. На відміну від Канта (це відмінність найбільш істотно), він вважав, що є реальний спосіб утвердження свободи людини у дійсному житті. Шлях цей нерозривно пов'язаний з красою, з формуванням естетичної реальності, так як краса, втілена у вільному оформленні матеріалу як свобода форми в матерії, - єдиний об'єкт, в якому свобода проявляється, можна знайти й існує в явищах, в чуттєвому світі. «Одна з найважливіших завдань культури, - писав Шиллер, - полягає в тому, щоб підкорити людину формі вже в чисто фізичного життя і зробити його естетичним». Зрозуміло, що для цього сама культура повинна стати переважно естетичної. Людський рід і індивіди, у поданні Шіллера, проходять три ступені: фізичний стан, коли вони підпорядковані природі власної та зовнішньої; естетичний стан та моральний стан, в якому відбувається звільнення від кайданів часу, прорив зі світу тілесності і чуттєвості до ідеального.
Центральним поняттям естетичної та культурологічної теорії Шіллера стало поняття «гра». Гра передбачає звільнення від потреб реальності, від фізичного і морального примусу, від гніту власних потреб і пристрасного примусу; вона є вільна незацікавлена діяльність, вільне застосування душевних сил людини. Звільняючись від тиску обставин і інтересів, від «природи», людина вступає в царство гри як естетичної видимості. Це і є його входження в культуру. Теорія культури вибудовується Шиллером за моделлю мистецтва, зрозумілого як гра.
Спочатку поняття естетичного стану було введено Шиллером як би в якості проміжного етапу на шляху до ідеалу етичного стану, який безпосереднім шляхом недосяжно. У результаті ж естетичний стан виявилося в достатній мірі самоцінним і більш привабливим, ніж навіть ідеальне етичне, де людина все ж підпорядкований моральному боргу. Тільки в «естетичному державі», в царстві естетичної видимості повністю, по Шиллеру, здійсненні громадська свобода і рівність, і тільки краса в змозі надати людині суспільні якості.
У процесі обгрунтування ігровий теорії культури та утопії естетичного держави Шиллер приділив значну увагу аналізу суперечностей культурно-історичного процесу, зокрема суперечливого впливу на культуру суспільного поділу праці. Один з перших, поряд з Руссо, радикальних критиків сучасної йому буржуазної культури він сформулював завдання відновлення цілісності, гармонійності людини, його всебічного розвитку, можливості реалізації якої пов'язував із процесом естетичного виховання.

72.Людина – суб’єкт кульутри

Слово «суб'єкт» і похідні від нього форми походять від лат. subject, яке можна перекласти як «лежачий унизу, що знаходиться в основі, виступаючий фундаментом» (від sub - під, jack»- кидаю, скарбу підстава, встановлюю). Сьогодні і в повсякденній практиці, і в гуманітарному знанні, в тому числі в культурології, під ним мається на увазі носій предметно-практичної діяльності або пізнання, джерело і агент активності, спрямованої на об'єкт, яким є навколишній суб'єкта мир у всьому його різноманітті. Суб'єктом може виступати як індивід, окрема людина, так і соціальна група, деяка сукупність людей. Однак для цього недостатньо просто бути людиною або утворити певне співтовариство. Суб'єктивність - не онтологічна, не буттєва характеристика, але показник відносин, що виникають між двома сторонами: працівником і предметом обробітку. Тому її необхідним рівнем є активна діяльність. Саме в актах оволодіння, трансформації, вторгнення в навколишній світ, відтворення його проявляються суб'єктивні риси. Суб'єкт культури - це активний діяч, творець, перетворювач культурної реальності. Він знаходиться на перетині безлічі чинників - як зовнішніх, або об'єктивних, в тій чи іншій мірі його зумовлюють, так і внутрішніх, чи суб'єктивних, завдяки яким він сам, у свою чергу, за допомогою активної діяльності вторгається в культуру і змінює її. Людина приходить у світ уже наділеним певними біологічними, фізіологічними і психологічними параметрами. Як будь-яка біологічна цілісність, покладена в контекст природного реальності, він підкоряється тим чи іншим законам природи. Однак людина визначається як людина не цими рисами, а тими характеристиками, які дозволяють йому стати активним реформатором навколишньої реальності. Або, кажучи іншими словами, людина стає людиною в той момент, коли в ньому проявляється суб'єкт культури, бо саме культура відрізняє людину від усіх феноменів реальної дійсності. Завдяки їй ми можемо окреслити межі людської унікальності - лише в культурній площині людина проявляється як істота суверенна і автономне, принципово не зводиться до інших форм природного світу. Суб'єкт культури присутній лише тоді, коли заявляє про себе Людина культурний, і навпаки.
Те ж саме справедливо і щодо людських спільнот: якесь освіту індивідів лише тоді стає соціальною автономністю, коли починає виступати в якості колективного суб'єкта культури.
Тому необхідно більш детально зупинитися на тих рисах людини і людських спільнот, в яких проявляється людське, тобто культурне.

Дата добавления: 2015-05-22