Дніпропетровськ, ПДАБтаА

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

матеріали та методичні вказівки щодо вивчення дисципліни “ Історії України ” за кредитно-модульною системою

Матеріали та методичні вказівки щодо вивчення дисципліни “Історія України” за кредитно-модульною системою підготовленні із врахуванням форм і методів вивчення історії України, що перевірені досвідом роботи.

Ці поради допоможуть студентам самостійно, з найменшими затратами часу, засвоїти програмний матеріал і отримати високу оцінку за підсумками вивчення дисципліни „ Історія України”.

Укладачі: Кривчик Г.Г., д.іст.н., проф.,

Руденко С.Г., к.іст.н., доц.,

Топюк Л.М., к.іст.н, доц.

Рецензент: Голуб А.Г., д.іст.н, професор.

Затверджено на засіданні кафедри

українознавства.

Протокол № 3 від 28 листопада 2005 року.

ЗАВДАННЯ КУРСУ(ДЛЯ ЧОГО ВИКЛАДАЄТЬСЯ ДИСЦИПЛІНА “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ” У ВИЩІЙ ШКОЛІ)

Дізнавшись з навчального плану і розкладу занять, що у Придніпровській державній академії будівництва та архітектури, як і в інших вузах, доведеться вивчати курс «Історія України», вчорашній абітурієнт, а наразі студент-першокурсник, можливо, поставить під сумнів доцільність цієї навчальної дисципліни. Мовляв, ми ж її вже вивчали в школі, та й взагалі для чого майбутньому інженеру-будівельнику, архітектору або економісту марно витрачати час на вивчення речей, що будуть не потрібні у майбутній професійній діяльності.

І дійсно, історія України вивчається в середній школі, причому у значно більшому обсязі годин, ніж у ВНЗ. І знання історичних дат чи характеристик історичних персонажів навряд чи можуть безпосередньо вплинути на міцність архітектурної споруди, на надійність залізобетонної конструкції або на визначення економічної користі управлінського рішення. Проте фахівець з вищою освітою має бути не тільки знавцем техніки та технології виробництва, йому доведеться бути й організатором виробництва, керівником виробничого колективу, вихователем і наставником підлеглих йому людей. А люди, як відомо, не машини, не роботи, і будь-яке управлінське рішення повинно прийматися з урахуванням психології кожної людини, зокрема, і трудового колективу в цілому. Відтак людині з дипломом про вищу освіту слід обов’язково мати, окрім спеціальної, ще й гуманітарну підготовку. Йому слід володіти навичками організаторської роботи і громадської діяльності, знанням людської психології, зрештою бути загально освіченою, культурною, інтелігентною людиною. Без цього неможливо здобути справжній авторитет у своїх колег і підлеглих, ефективно керувати колективом, займатися бізнесовими справами.

Не буде зайвим також зауважити, що в провідних країнах Заходу суспільні (політичні) науки давно вже займають важливе місце в підготовці спеціалістів. Наприклад, в технічних коледжах США на їх вивчення відводиться до 30 процентів навчального часу. До того ж, багато хто з керівників фірм, зокрема будівельних, мають взагалі гуманітарну освіту – юридичну, філософську, історичну тощо. І, до речі, непогано справляються зі своїми професійними обов’язками.

Кожна людина, незалежно від того, є у неї диплом про вищу освіту чи ні, мусить бути справжнім громадянином своєї країни, тобто володіти політичною культурою, вміти розбиратися у складних проблемах суспільного життя, свідомо обирати своїх представників до органів влади всіх рівнів, а при наявності відповідних власних вольових та інтелектуальних якостей – і бути готовим самому зайняти ту чи іншу державну посаду. До речі, в академії (колишньому Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті) отримали перші навички роботи з людьми колишній прем’єр-міністр України В.П.Пустовойтенко, голова Дніпропетровської обласної ради М.А. Швець, міський голова І.І.Куліченко, заступник міського голови Є.І.Заєць, голова Амур-Нижньодніпровської районної ради А.О.Біжко, народні депутати України С.А.Бичков, С.П.Касьянов, багато інших державних і політичних діячів. Тож суспільні знання їм знадобилися бодай не меншою мірою, ніж професійні. Ясна річ, гуманітарні знання студенти нашої академії отримують упродовж усього навчання, в процесі вивчення всіх навчальних дисциплін гуманітарного профілю. Однак підвалини цих знань закладає саме вивчення вітчизняної історії на першому курсі.

Вивчення історії своєї країни має особливе значення у формуванні людини і громадянина. Давайте спитаємо у себе: чи може будь-яка людина відчувати себе щасливою або принаймні задоволеною життям, якщо не любить країну, в якій живе? Звичайно, ні. І тоді постає інше запитання: чи можна полюбити країну, якщо не знаєш її минулого, традицій прийдешніх поколінь? Запитання також риторичне. Традиції слід не тільки поважати, але й знати. Причому важливо зауважити: від того, що в історії твого народу були не тільки перемоги і досягнення, але були й біди, і негаразди, поразки і невдачі. Але любов до країни не може стати меншою. Навпаки, вона стає більш зрілою, усвідомленою. Адже об’єктивне і повне знання про своє минуле робить людей мудрішими, досвідченішими, допомагає людям запобігти багатьом помилкам у вдосконаленні суспільства. Україна не матиме майбутнього, якщо у її громадян не буде любові до неї. Вона не матиме майбутнього, якщо її еліта не буде володіти знанням минулого, історичним мисленням.

Безумовно, на кафедрі українознавства, яка забезпечує викладання історії України на першому курсі, взятий до уваги той факт, що наші студенти вже вивчали історичні дисципліни в середній школі (як і те, що реальні знання випускників шкіл, а наразі наших студентів, м’яко кажучи, не завжди відповідають оцінкам в атестаті про середню освіту), а тому ми не ставимо собі за мету протягом лише одного семестру, у лекціях, що відводяться на викладання курсу, переказати увесь фактологічний матеріал. В курсі історії України (теми лекцій і семінарів кожного модуля додаються) ми виділяємо лише її етнополітичні аспекти, тобто аспекти, що пов’язані з традиціями української державності, історією формування української нації, визвольними змаганнями на різних історичних етапах, розбудовою сучасної Української держави. Відповідні вимоги до знання основних проблем етнополітичної історії нашої країни висуваються й перед студентами.

Разом з тим вивчення історії України вимагає від студентів значно більшої глибини знань, ніж від школярів. Тут мало просто знати фактологічний матеріал, слід вчитися аналізувати історичні джерела і порівнювати різні точки зору, робити власні судження, узагальнення і висновки, застосовувати історичні знання щодо сучасних подій в Україні і світі. У загальноосвітній школі історія викладається так, як її розуміли ще стародавні греки. Слово «історія», як відомо, означає розповідь про минуле. У вищій школі студенти мусять оволодіти історією як наукою, що має свої закони й принципи. Студенти мусять навчитися історичному мисленню, без якого неможливо осягнути і сьогодення, і майбутнє.

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ, ПРО ЯКІ СЛІД ЗНАТИ СТУДЕНТУ

Як і будь-яка наука, історія досліджує закономірності розвитку суспільства. Специфіка історії полягає у тому, що ця суспільна наука досліджує закономірності розвитку суспільства у конкретних формах, у певному просторі та минулому часі. Отже, історія, зокрема етнополітичні історія України, складається не тільки з теоретичних суджень, а насамперед з конкретних подій та соціально-політичних портретів осіб, які уособлюють інтереси різних соціальних верств і устремління певних політичних сил. У студентів формується уявлення про закономірності суспільного розвитку, адже вони дізнаються у ході вивчення вузівського курсу, як ті чи інші історичні особи діяли у відповідності з вимогами свого часу і потребами суспільства.

Подібно до кожної науки, історія має свої фундаментальні принципи. Такими в історії є принципи історизму і об’єктивності. Завдання, що стоять перед студентами, - навчитися оцінювати будь-які події минулого, керуючись цими принципами. Згадаємо судження видатного російського історика М.М.Карамзіна з приводу жорстокої помсти княгині Ольги древлянам за смерть свого чоловіка. Ся мила жіночка підступно відправила на той світ більш як 5 тис. громадян, а потім ще й спалила їх місто, але це не завадило нащадкам наректи Ольгу мудрою й святою. Адже, заявляє Карамзін, «ми мусимо міркувати про Героїв історії за звичаями і мораллю їх часу». Не буде зайвим відверто сказати, що дехто із сучасних публіцистів та істориків не хоче розуміти принцип історизму, який сформулював Карамзін. Один із напрямків сучасної фальсифікації вітчизняної історії пов'язаний саме з порушенням принципу історизму. Це стосується оцінки багатьох історичних постатей – як далекого, так і недавнього минулого.

Принцип об’єктивності вимагає від історика аналізу усієї сукупності явищ у їх взаємозв’язку, попереджає проти будь-яких поверхових суджень на підставі окремих, навіть найдостовірніших фактів. У цьому зв’язку можна навести кумедний випадок, про який розповідає письменник В.В.Вересаєв. Під час літературного диспуту про творчість О.С.Пушкіна один молодий критик почав із найсерйознішим виглядом доводити, нібито Пушкін був предтечею… більшовизму. При цьому він наводив масу відповідних цитат з пушкінських поезій, явно висмикуючи їх із контексту. Такий спосіб аргументації, звичайно, викликав страшне обурення у всіх присутніх. Становище розрядила їдка іронія одного із письменників: «Чому Ви, шановний добродію,- мовив той,- не хочете погодитися з дотепними доказами нашого молодого колеги, адже всі його цитування вірні. Я тільки не розумію, чому він не використав найголовнішу цитату. Пам’ятаєте, Олександр Сергійович ще задовго до Жовтневої революції передрікав: «Октябрь уж наступил!». На жаль, є чимало прикладів, як дехто, нехтуючи принципом об’єктивності, робить псевдонаукові висновки на підставі окремих фактів. Фактів, хоча і достовірних самих по собі, але які відображають лише якесь одне випадкове явище.

У свій час найголовнішим принципом історичної науки вважався принцип партійності. Нібито правдиве віддзеркалення дійсності притаманне лише прогресивним класам. Стверджувалося: оскільки сьогодні, безумовно, таким класом є робітничий клас, а КПРС є його авангардом, погляд партії (малося на увазі її вождів) є єдино вірним. Насміхаючись над цією очевидною дурницею, ми не можемо ігнорувати очевидну істину: яким би чесним не був суспільствознавець, зокрема історик, він є людиною, що має певні політичні погляди, пристрасті й інтереси, а тому він завжди буде хоча б трішки суб’єктивним. Отже, те чи інше судження або інтерпретацію історика (політолога, публіциста, журналіста, політика тощо) слід розглядати крізь призму партійності у широкому розумінні цього поняття.

Очевидно, студенти технічного вузу не зможуть запам’ятати у подробицях про усі події, що відбувалися в Україні протягом багатьох віків. Але навчитися науково-історичному ставленню не тільки до минувшини, але й до сьогодення – найголовніше завдання для тих, хто вивчає курс історії України у вищій школі.

Дата добавления: 2015-05-22