Філософські аспекти ренесансної латиномовної поезії в Україні

Деякі вихідці з України, що навчалися в західних університетах у ХV-ХVІ ст., виступали як латиномовні поети. У той час поезія сприймалася не стільки як вираження почуттів, душевного стану, що характерно для модерних часів, скільки як витончена техніка словесного викладу, в т. ч. філософських розмірковувань. У даному випадку варто навести думку В.Шевчука, прекрасного знавця української літератури того часу: «…давня поезія, особливо в часи Ренесансу та Бароко, не завжди була мовою чуття; мовою чуття можемо читати в її низових формах, а у високі вона проникає лишень спорадично; в основному ж висока поезія… була мовою розуму, інколи дуже вигадливою…» [20].

Зрозуміло, така поезія мала виражені філософські аспекти. У ній часто піднімалися смисложиттєві питання, наприклад, сенсу людського існування, життя, смерті, безсмертя тощо.

До найбільш філософських поетів такого типу належав Павло Русин з Кросна (бл. 1470 – 1517) [21]. Народився він на українській етнічній території (Лемківщина) у містечку Кросно (зараз територія Польщі). Поет вважав себе русином. Зокрема, у вірші «Промовляє книга…» ніби від імені віднайденої книги писав:
«Блиском цим Павло мене знов осяяв,
Він мене і зцілив, той, кого Русином
Весь тямущий гурт залюбки йменує,
Словом солодким» [22].

А збірку своїх поезій, видану у Відні в 1509 р., поет назвав «Пісні Павла Русина з Кросна». У ті часи саме руська, русинська ідентифікація була притаманна українцям. Вона зберігалася до середини ХІХ ст. – початку ХХ ст., поступово змінюючись на ідентифікацію українську.

Павло спочатку навчався в Краківському, потім – у Грейфсвальському університеті в Німеччині. Спілкувався з видатними гуманістами того часу. Викладав римську літературу в Краківському університеті, був наставником слов’янських латиномовних поетів Яна з Вислиці та Я.Дантішека, займався видавничою діяльністю. За редакцією Павла в 1513 р. вийшли дві трагедії Сенеки «Троя» і «Фієст». Після себе залишив добре підібрану бібліотеку античних авторів.

Поет свідомо протиставляв себе «неосвіченій масі». Саме така інтелектуальна елітарність була притаманна ренесансним гуманістам. Звертаючись до свого учня Яна з Вислиці, він писав:
«Тож починай вже, іди за священним натхненням з любов’ю,
І попускай поводи милим зусиллям своїм.
І, як звитяжець, під Кірри вершиною сядеш і гордо
Слухати будеш гамір простої юрби (виділення наше – П.К.),
Бо ж тобі щедрі природа дає відчуття й наповнює
Вдосталь солодким з вощини медом чарівні вуста…» [23].

Поетична спадщина Павла Русина є різноплановою. Частина його віршів – це релігійна поезія, присвячена святим, біблійним персонажам, є тут і віршовані молитви. Друга частина – панегіричні вірші з присвятами тим чи іншим впливовим персонам. Поет започатковує традицію шлюбного панегірика, написавши «Епіталему» з нагоди шлюбу польського короля Сігізмунда І з Варварою Заполі. У цьому творі Павло виводить образ ідеального монарха. З часом такі образи стають поширеними в українській літературі, зокрема, в творчості С.Оріховського. Нарешті третя частина поетового спадку – медитаційно-дидактична поезія, в якій він висловлює своє ставлення до книг, мистецтва, рідного краю, світу, життя тощо. Ця частина і є цікавою для нас. У ній автор часто, що характерно для ренесансних поетів, звертається до античної символіки.

Павло жив у часи, коли тільки почалася утверджуватися нова комунікаційна технологія – книгодрукування, яка призвела до «третьої комунікативної революції» й, відповідно, до суттєвих змін у європейській культурі. Те, що поет надавав великого значення книгодрукуванню, засвідчує його біографія. Поет прагнув осмислювати нові комунікаційні реалії. Звідси розмірковування щодо значення слова. Книгу він розглядає як найдорожчий скарб:
«…книжечко, йди моя солодка,
Йди від золота ясного ясніша,
Від коштовностей всіх мені дорожча» [24].

Книга, зокрема поетична, протистоїть забуттю, «нищенню часом». Сама ж тема «нищення часом» часто звучить у творчості Павла. У творі «Похвала поезії» він твердить: немає нічого тривкого в світі, все піддатне смерті. Поет пише:
«Що ж бо є тривке на зрадливім світі?
Хутко смерть бліда кожен плід стинає.
Вперто час гризький і руйнує, й точить
Все коло себе...
Пустка нині там, де стояла Троя,
Де колись цвіли семибрамні Фіви,
Де, було, стрімкі владарів гробниці
Неба сягали» [25].

Життя трактується поетом як часовий рух, що наближає нас до неприємної старості, а, відтак, і до смерті:
«Навіть юнацькі серця несподівано смерть хапає; навіть
Високодумних косить чорна пошесть…
Хто ж бо то знає, скажи, чи то й завтра ще день нам усміхнеться,
Чи парка нам іще приточить нитки?» [26].

Та ж тема смерті звучить і в інших латономовних українських поетів. Наприклад, у «Еклозі» Григорія Чуй Русина (бл. 1523 – 1573):
«Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!
Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!
…Справді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,
Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають» [27].

Таке ж трактування смерті прочитується і в «Еклегіаконі» Григорія Тичинського. Смерть зображується в цьому творі як щось жахливе: «Ось уже смерть поспішає сюди з канчуками гнучкими» [28].

На перший погляд може видатися, що українські латиномовні поети, ведучи мову про смерть, часто говорять банальні речі. Насправді це не так. «Жах смерті» – нове явище, породжене в ранньомодерні часи. Для традиційного суспільства ця проблема не є важливою. Коли звернемося до давньоруських текстів, цього «жаху» не помітимо. У літописах про смерть ведеться мова як про звичайне явище. Наприклад, уділом воїнів вважається смерть на полі брані. Спокійно й помірковано про смерть говориться в «Бджолі». Таке саме спокійне ставлення до смерті маємо в українському фольклорі.Людина «класичного» Середньовіччя жила вірою в своє безсмертя – чи то безсмертя в роді (звідси страх залишитися без потомства), чи то безсмертя в царстві Божому.

У часи Відродження і та, і друга віра починають розмиватися. Для людей, принаймні для представників еліти, важливим стає прожити довге життя, здійснити багато справ і залишитися в пам’яті потомків. Смерть перестає бути звичною річчю, стає тим, на що із жахом чекають. «Жах смерті», його осмислення, пошуки «нового» безсмертя – все це знайшло своє відображення в творах згаданих латиномовних авторів. Пізніше, уже в барокові часи ці проблеми зайняли помітне місце в українській літературі й, відповідно, в українській філософській думці.

Павло з Кросна належав до християн-католиків. Однак, судячи з його поетичних творів, він ігнорував християнське розуміння проблеми життя та смерті. Відповідно до цього розуміння, душа людини є безсмертною; після смерті вона потрапляє в рай (якщо людина є християнином і живе праведно), або в пекло (якщо грішила). У тому сенсі для людини важливим є праведне (що часто розумілося як аскетичне) життя.

Поет, як і багато мислителів епохи Відродження, не сприймає аскетичний ідеал поведінки. Для нього важливим є прожити земне життя в радості. Його тішать, здавалось би, прості приземлені речі. Наприклад, захоплює природа, котра стає джерелом життєвої (а заразом і естетичної) насолоди. Так, розповідаючи про природу Угорщини, він говорить:
«Луки цвітуть, наче килим, ліси прохолоду приносять,
Повно тут є дичини: звірів і різних птахів.
В ріках глибоких виводиться риби всякої безліч,
І лікувальні твої грязі відомі довкруг.
Також відомий усюди цілющий твій клімат помірний,
І прославляли тебе лагідні завжди вітри.
Ти-бо сама усе маєш, що тільки у різних країнах
Можна знайти, що росте в світі широкім оцім» [29].

Схожі описи природи стають характерними для ренесансної поезії. Відповідно, в ній спостерігаємо естетизацію природних об’єктів, намагання подати їх як важливу для людей цінність.

Однією з пріоритетних цінностей у цій поезії є приємне міжлюдське спілкування, дружні відносини. Ось, наприклад, як Павло з Кросна звертається до свого учня, Севастьяна Маді, з яким мав розлучитися:
«Хто ж мені шану таку виявлятиме, хто ще, крім тебе?
Хто ще так хвалитиме скромні писання мої?
З ким я скорботну журбу розвіватиму в бесіді милій?
Хто ж то на вухо мені слово ласкаве шепне?
Хто ж то рожеві вуста до солодкої мови розтулить,
Хто так прокаже, бува, повагом дотеп тонкий?
Хто ж то металом ясним позмагається радо зі мною,
Добрим угорським вином губи зволожить сухі.
Звісно, ніхто вже, ніхто; я ж до всього байдужий без тебе,
Все набридає мені, все осоружне стає» [30].

Важливою цінністю для поета є здоров’я, не цурається він і «життєрадісного Вакха»:
«Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо
Перед отим жевріючим каміном.
Чари важкі піднімім, щоб пилося нам, як то п’ють сармати,
Нове вино спиваймо з кухлів злотих» [31].

Не варто забувати, що в часи Відродження популярною стає філософія Епікура, яка підносила культ насолоди. Цей культ (хай навіть приглушений такими консерваторами, як Іоан Вишенський) ввійшов у ранньомодерну українську філософську думку. Його зустрічаємо, наприклад, у Г.Сковороди, який навіть ототожнював Ісуса Христа з Епікуром.
У цьому контексті зрозумілими стають такі міркування:
«З часу свого користай, поки можна ще, поки нам у щасті
Сприяє доля, – слухай серця голос.
Ось уже й старість гидка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком,
Невдовзі й смерть кваплива нас настигне,
Нині для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну:
Вже поруч, ось вона, блідава старість» [32].

У цих словах при бажанні можна побачити «філософію серця». Адже поет закликає слухати «серця голос», а не голос розуму. Проте, насправді, така «сердечна філософія» була притаманна різним культурам – її відголоски знаходимо ще в давньомесопотамській поезії чи в біблійних текстах. Однак для ренесансних мислителів «голос серця», чуттєвість мали, очевидно, більше значення, ніж «голос розуму».

Проте хибно думати, що ідеал життя Павла з Кросна зводився лише до чуттєвості, насолод. Для ренесансного діяча, який, на відміну від середньовічних зверхників, «не прагне розбою» і хоче миру [33], важливими стають наукові студії:
«З чистим ось серцем віддайся тепер уже справжній науці,
Світлий-бо образ вона правди святої таїть.
Скоро твої увінчаються скроні вінками із лавра,
Слава розійдеться скрізь, будеш у шані в усіх» [34].

Для ренесансних мислителів важливим стає не лише «життя в радості», а й діяльне життя, завдяки якому можна досягнути безсмертя. Однак безсмертя стає реальністю лише тоді, коли діяння уславлені в поезії, поетичному слові:
«Хто б то чув про владарів могутніх,
Хто б то знав про вождів діяння,
Хто б згадав про них, коли б віщий лірник
Їх не уславив» [35].

У таких міркуваннях якраз і маємо відображення нових комунікаційних реалій, коли саме книга, зокрема, друкована, стає «хранителькою пам’яті». У результаті цього відбувається своєрідна «секуляризація безсмертя». Ідея «безсмертного життя» трансформується з релігійної в світську, профанну. Щоправда, при цьому відбувається сакралізація деяких, по-суті, світських елементів. Так, Павло з Кросна, як і інші ренесансні мислителі, «обожнює», поетичне слово. Воно трактується ним як «дар богів»:
«Світлий дар богів – поетичне слово,
Їхнє дитя, гомінке й солодке,
Кажуть, лине ввись, дев’ятьом небесним
Сферам співзвучне.
Сам Платон-мудрець у своїх писаннях
Вчив, що й дев’ять муз подають свій голос
Влад із хором сфер, що в глибокім небі
Мірно кружляють» [36].

Як бачимо, автор, посилаючись на Платона, говорить про божественну співзвучність поетичного слова «небесам». Власне, поетичне слово стає елементом вселенського, космічного порядку. Показовим у даному випадку є посилання на Платона. Останнього високо цінували ренесансні гуманісти, протиставляючи його «схоластичному» Аристотелю.

Загалом же для Павла з Кросна та інших ренесансних авторів слава, визнання в символічному світі людей стає річчю набагато вагомішою, ніж християнське спасіння. Саме таке світобачення поступово проникає в нашу культуру й, відповідно, у нашу філософію. Його намагалися пропагувати наступники Павла з Кросна. Таке світорозуміння навіть проникає у традиційну українську культуру. Прикладом чого може бути уже згадуваний «Волинський короткий літопис». Як зазначалося, поданий у ньому опис Оршанської битви і похвала князю Костянтину Івановичу Острозькому витримані загалом у ренесансному дусі і мали на меті «обезсмертити» діяння великого полководця.

Дата добавления: 2015-05-22