Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Руський Парнас. Спроба адаптації ренесансної культури до українських реалій




Вищезгадані латиномовні поети хоча й походили з українських етнічних земель і були свідомі свого русинства, але, як зазначалося, отримували освіту за межами своєї батьківщини і переважно працювали на чужині – наприклад, викладали у Краківському університеті. Ці діячі, здебільшого, не прагнули нести елітарну ренесансну культуру до своїх земляків, розуміючи, що ті її не приймуть – вона для них була занадто «складною» й «чужою». Однак з часом з’являються ренесансні гуманісти українського походження, які вважають за потрібне прищеплювати її на рідній землі.

Одним з найбільш яскравих представників зазначеної тенденції був Станіслав Оріховський (1513-1566) [37]. Він народився на Перемишлянщині в змішаній польсько-українській родині. Його батько був польським шляхтичем, мати походила з родини православного священика. С.Оріховський отримав прекрасну освіту за кордоном (у Австрії, Німеччині та Італії). Був одним із улюблених учнів Мартіна Лютера, хоча залишився католиком. Добре володів латинською мовою. Його латиномовні твори вважалися зразковими, а самого їхнього автора навіть іменували «рутенським Демосфеном».

С.Оріховський, повернувшись після довготривалого навчання за кордоном на батьківщину, прийняв сан католицького священика. Однак наслідуючи свого вчителя М.Лютера та деяких інших реформаторів, заявив, що целібат (безшлюбність духовенства) є річчю ненормальною, і одружився. Цей вчинок викликав у Польському королівстві велике збурення, а сам С.Оріховський дискутував з представниками католицького кліру і навіть з римським папою [38].

У творах письменник постійно вказував на своє руське походження, на те, що його предки по лінії матері були русинами-українцями, що живе він на Русі, в руському місті Перемишлі, що Русь, а не якась інша земля є для нього вітчизною [39]. При цьому Русь для С.Оріховського не лише територіальне, а й етно-культурне поняттям. Він пише про хрещення Володимира як важливий елемент руської історичної пам’яті, стає на захист православ’я, вважаючи його не гіршим, а то й кращим католицького віровчення. Навіть у листі до римського папи, демонструючи свою руську ідентичність та свій руський патріотизм, веде мову про переваги православ’я над католицизмом: «Родом я із скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Руссія, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії. Праворуч від неї – Дакія, ліворуч – Польща. Навпроти знаходиться Угорщина, а позаду – до схід сонця – простягається Скіфія. Цей народ тримається релігії грецького обряду, бо визнав Христа ще десь 600 років тому. Латинські науки пізнав нерано, тому що до латинського обряду мав крайню відразу. Серед інших причин є дві найголовніші. Перша – що у латинців Бог славиться чужою народові мовою; а друга – що жерцям у латинців не дозволено мати дружин і вони живуть безчесно. А оскільки ті ні «амінь» зверх незрозумілої проповіді жерця не могли сказати, ні про численні ганебні вчинки латинських жерців відверто заявити, мої земляки не захотіли мати справу з латинцями й прийняли грецький обряд, який давав змогу рутенцям і Бога славити батьківською мовою, і жерцям одружуватися» [40].

Показовою є його праця «Хрещення в русинів» (1544). У посвяті цього твору С.Оріховський говорить про необхідність установити згоду між різними віровизнаннями й пропонує почати цю справу зі знищення релігійних пересудів щодо православних. Вважає, ніби немає значних розходжень між віруваннями католиків та православних (навіть у такому питанні, як сходження Святого Духу, яке викликало суперечки між адептами цих двох конфесій). Дехто з авторів ладний вбачати в особі С.Оріховського одного з предтеч Берестейської унії. Насправді, це не зовсім так. Він, як і багато інших ренесансних мислителів, не надавав особливого значення конфесійним відмінностям – як обрядовим, так і віросповідальним. Вважав, що між християнами має бути досягнуте взаєморозуміння. При цьому кожна конфесія має право зберігати свої особливості. Наприклад, письменник у творі «Хрещення в русинів» та інших творах, ведучи дискусію з католицькими ортодоксами й римським папою щодо потрібності целібату, апелював до православних традицій, вбачаючи в них цінність.

Важливе місце в творчості С.Оріховського займало питання захисту українських земель від татарських та турецьких нападників. Ця проблема, певно, була найголовнішою для тогочасної України. Чимало різних авторів ХVІ ст. зверталися до цієї проблеми [41]. Ось як письменник емоційно говорить про неї: «…люд у Русі нещасний гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, так що нема чим і землю обробити» [42].

С.Оріховський написав дві промови «Про турецьку загрозу» (1543, 1544), де йшлося про небезпеку з боку турків для Польської держави, в т.ч. й українських земель. Боротьбу з турками письменник розглядав як вияв широкого цивілізаційного конфлікту – між «вільною» Європою та «невільним» мусульманським Сходом. Він звертав увагу на те, що в Польщі, інших європейських країнах існує свобода (звісно, для вільних представників шляхетського стану). Щодо Туреччини, яка є символом «Сходу», то в ній панує деспотизм, де влада володаря – все, а підданих мають за ніщо. Наприклад, характеризуючи владу турецького султана, С.Оріховський пише: «За такого володаря, який має необмежене право карати і милувати, не будуть належати тобі ані поле, ані товар, не будуть твоїми ані жінка, ні діти. Такий володар буде повним господарем і життя, і смерті твоєї; не на основі права, а з допомогою палиці, тюрми, ланцюга і канчука привчить тебе до всіх своїх пороків» [43].

Також тема захисту українських земель від турецьких і татарських нападників звучала в «Напученні польському королеві Сігізмунду Августу» (1543). У названому політичному трактаті автор закликав короля їхати на руські землі і захищати їх від чужоземців: «Передусім прямуй у Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів. Прийди у цю провінцію, Августе, оглянь її укріплення, захисти слабкі місця фортець, набудуй міцних побільше. Покажи себе королем, який може прогнати від нас скіфів, волохів і турків» [44]. В іншому місці закликає: «Отже, будь мужем сильним, твердим, сарматом непереможним і, полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям, їдь до гімназії справжньої доблесті – у Русь. Там ти матимеш усе потрібне, бо житимеш серед труднощів і страху – двох найкращих учителів юності…» [45] Він навіть закликає покинути столичні міста королівства Польського й Великого князівства Литовського, тобто Краків і Вільно, й осісти на українських землях. При бажанні це можна зрозуміти так, що письменник пропонував перенести столицю на Русь. Звісно, такі напучення, особливо для короля Сигізмунда Августа, який не відрізнявся войовничістю, виглядали утопічно. І все ж вони засвідчували глибокий український (русинський) патріотизм С.Оріховського.

С.Оріховському належить низка творів переважно публіцистичного характеру, де він піднімає актуальні на той час питання державного устрою, У них розглядає державу як світську інституцію, котра діє завдяки домовленостям між суспільними й політичними силами. Причиною появи держави та підставою для її функціонування вважав потребу взаємної допомоги між людьми. Щастя народу трактував як найвище право, а державу розглядав як зібрання громадян, поєднаних спільною вигодою та узгодженим правом, яке повинно панувати в цивілізованій країні. Зрозуміло, в цих поглядах відчувався вплив такого авторитета для західноєвропейської політичної думки, як Аристотель.

Однак С.Оріховський не належав до числа авторів, які сліпо йшли за Аристотелем. У його особі маємо одного з перших новочасних теоретиків природного права. Власне, під природним правом він розумів життя в злагоді із законами природи, що гарантує мир і спокій у державі. Підставою природного права вважав власність, а зазіхання на неї розглядав як причину чвар, насильства, зради і т.д. Кожен громадянин держави має отримати те, що йому належить по праву: спокій, свободу, можливість виконувати свою роль і призначення. Цікаво, що свободу він тісно пов’язує з верховенством права: «…справжню свободу, – пише він, – породжує такий лад, коли всі підпорядковуються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні» [46].

Відсутність або свідоме порушення цього розглядалося ним як вияв тиранії чи навіть деспотизму. При цьому він, наприклад, звертає увагу на моральну деградацію тиранічного режиму: «За тиранії при розподілі посад мають значення гроші, улесливість; мають значення бенкети, учти й блуд, а особливо підлабузництво, на якому всяка тиранія тримається. Тиранам здається, що саме в цьому суть життя і що саме це сприяє їхньому добробуту й задоволенню нестримного бажання» [47].

Права, вважав С.Оріховський, повинен дотримуватися й король, закон – однаковий для всіх. У «Напученні польському королеві Сігізмунду Августу» мислитель багато говорить про це. Державна функція короля, вважав він, полягає в тому, щоб бути «сторожем» – передусім сторожем законів …король – вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнув на віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить [48].

Посада короля є виборною і король має дотримуватися законів та домовленостей зі своїми виборцями: «…король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля» [49].

С.Оріховський малює образ ідеального монарха. Це розумна, освічена людина, яка шанує закони, прислухається до порад сенату, «вибирає собі у спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадам й помислам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час» [50]. Король, судячи з міркувань С.Оріховського, ніби має реалізовувати Платонівську концепцію ідеальної держави. «Отож, – радить письменник Сигізмунду Августу, – підбирай для себе людей не за титулами, а дивись на їхні справи, які справляють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей удавнину називали філософами, бо вони давали королям такі знання, які потрібні були для правління і поради, яких люди дослухалися в житті» [51].

Ще одне завдання короля – дбати про благо підданих своєї держави, а особливо турбуватися про їхню освіченість. Тому він пропонує закладати школи, гімназії. Зокрема, з цього приводу дає такі напучення Сигізмунду Августу: «Йдеться про школи й гімназії, оселі правдивої мудрості у державі. Де їх нема – засновуй, де занепали – відновлюй. Хай навчається там зростаюча молодь тієї держави гуманності й мудрості. Таким чином, твої підлеглі ще з дитинства навчаться й справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатись. Бо якщо ти лише простим способом (законом і покарою тобто) будеш спонукати своїх громадян до доблесті, це буде так само, якби хтось під загрозою кари змушував влучати в ціль людину, яку ніколи не вчили метати списа» [52]. Тобто освіта розглядалася як важливий елемент функціонування вільної цивілізованої держави.

Король С.Оріховського це не монарх у середньовічному розумінні, який ототожнює своє «я» та державу, а, радше, президент країни, що перебуває на службі своїх громадян. Фактично мислитель пропонував модель президентської держави, в якій найвища посадова особа (у даному випадку іменована королем) виступає «гарантом права». Подібні погляди на верховенство права в державі з часом були прийняті європейською думкою, заклавши основи концепції «правової держави». Ці погляди лягли в основу першої чинної американської конституції, а також конституцій європейських держав.

Творячи модель «ідеальної держави», С.Оріховський виходив з реалій тодішнього Польського королівства, а також напрацювань ренесансної думки. В обґрунтуванні своїх поглядів посилався на античних авторів, передусім на Платона й Аристотеля. Водночас створена ним модель держави – це вже держава модерного типу з верховенством закону, обмеженням владного свавілля і т.д.

Про окремі твори С.Оріховського, його погляди знали інтелектуали, яких ми однозначно відносимо до української культурної традиції. Про нього згадує український письменник З.Копистенський у творі «Палінодія». Правда, сприйняття українськими інтелектуалами творчості С.Оріховського було дещо одностороннє й поверхове. Вони, як правило, звертали увагу не на погляди мислителя щодо держави, а на захист ним православних традицій і на його дискусію з римським папою.

Поряд із гуманістами-одинаками, на українських землях починають з’являтися ренесансні осередки. У кінці ХVІ ст. – на початку ХVІІ ст. вони стають поширеним явищем. Діяли такі осередки переважно при дворах заможних землевласників. Один із найбільших існував при дворі князя Василя-Костянтина Острозького, де західноєвропейські ренесансні впливи поєднувалися з консервативними православними традиціями. Про цей осередок ще буде йти окрема мова, а зараз звернемося до особи Симона Пекаліда (бл. 1567 – після 1601) – найяскравішого представника ренесансних тенденцій серед «острожна».

Про С.Пекаліда знаємо небагато. Народився він у сім’ї міського радника міста Олькуш (Польща). Навчався у Краківському університеті. Можливо, під час навчання. налагодив тісні контакти спочатку з князями Острозькими, ставши їх придворним поетом. Після себе залишив кілька латиномовних поетичних творів, найбільш відомою з яких є поема «Про острозьку війну» («De bello Ostrogianо»), що вийшла друком у Кракові в 1600 р. Поема адресувалася Василю-Костянтину та Янушу Острозьким і описувала конфлікт 1593 р. між ними і козацьким військом Криштофа Косинського [53].

Звісно, при написанні поеми С.Пекалід використовував різноманітні ренесансні літературні «техніки», певним чином «доуявляючи», «віртуалізуючи» реальність. Це дало підстави деякими дослідникам засумніватися у вірогідності описуваного в поемі. Проте варто мати на увазі, що будь-який художньо-літературний твір (незалежно від стилю й жанру) так чи інакше «віртуалізує» реальність. Поема «Про Острозьку війну» не є тут винятком. Однак автор так чи інакше мусив відштовхуватися від певних реалій, які знайшли відображення в творі.

Сам твір є багатоплановим. Хоча опис битви під П’яткою 1593 р., коли зійшлися війська князів Острозьких з козацькою армією, займає центральне місце в поемі, тут присутня низка інших, дотичних сюжетів. Зокрема, оповідяться про історію роду князів Острозьких, яка пов’язується з історією руських земель, оспівується також місто Острог, розповідається про запорозьких козаків. Є тут і деякі моменти, котрі варто трактувати як філософські.

У традиційному для ренесансних поетів дусі С.Пекалід оспівує природу. Ведучи мову про Острог та його довкілля, пише:
«…тут достаток: є все, що потрібне людині,
Що лиш могутня мати-Природа створила для неї,
Все, що на нашій землі бачить сонце з високого неба,
Зможеш знайти. Життєдайне повітря з Всевишнього волі
Родить розкішнії трави – худобі приємну поживу.
Кожного року посіви прекрасні: на нивах широких
Пишне колосся красується всюди надійним наливом.
Наче із рога достатку, Цецера із Вакхом повсюдно
Щедро дари розсипають свої по полях і травою
Пагорби всі одягають, і ласкає ніжно
Сонцем залиті поля життєдайне тутешнє повітря» [54].

Природа в С.Пекаліда, як і в Павла з Кросна, стає джерелом радості й насолоди. Вона (принаймні в даному випадку) дає для людини все, що потрібно для щасливого життя і є однією з найважливіших цінностей.

Оскільки основна увага в поемі приділена битві, то, відповідно, багато говориться про військові справи. Проте, ведучи мову про воєнні справи, автор спеціально виділяє питання освіти. Для С.Пекаліда, як і для С.Оріховського, Павла з Кросна, інших ренесансних мислителів, освіта має першочергове значення. Ось як він розповідає про академію Острозьку:
«Радуйся, наша Волинь войовнича, ти, Марсова дочко,
Саме тобі дім острозьких дарує ліцей той тримовний.
Отже, приймай ті основи, а більші плоди, може, будуть.
Не зневажай ти учених богинь, оцих муз не цурайся,
Кращого в світі від вільних мистецтв ти нічого не знайдеш» [55].

Як і С.Оріховський, в С.Пекалід розглядає освіту як важливий елемент суспільного та державного порядку. Це можна зрозуміти хоча б із таких його слів:
«Феб увінчає чоло молодих колись лавром зеленим,
Він їм покаже зірки, що сіяють у небі просторім,
Дасть теж кіфару, навчить лікувати і знати майбутнє,
Будуть тоді керувати злочинним безглуздям чесноти,
І завдяки божеству процвітатиме влада і право,
Й слава воєнна князів аж до ясного неба долине» [56].

Отже, тут вибудовується такий логічний ряд: освіта призведе до того, що замість злочинного безглуздя керуватимуть чесноти; це, в свою чергу, визначить процвітання влади і права; а це сприятиме «славі князів», зокрема, воєнній.

Незважаючи на зовнішню мілітарність поеми, вона в своїй основі є пацифістською. С.Пекалід вважає війну ненормальністю, прагне, щоб сторони помирилися, знайшли спільну мову. Саме в умовах миру, на його думку, процвітають право і доброчесність:
«Також Господь любить мир, а якщо у нас миру не стане,
Скрізь доброчесність загине і жодної честі не буде,
Ні нагород за побожність, і сліду її ти не знайдеш.
…якщо згода єднає людей, процвітають
Скрізь доброчесність, побожність, закони, угоди і право» [57].

Звісно, поема «Про Острозьку війну» не претендувала та й не могла претендувати на особливу філософічність. Це було творіння придворного поета, написане з приводу конкретної події. Однак цінність поеми в іншому – вона приносила в українську культуру нові ренесансні ідеї, які часто викликали опір з боку консервативних кіл. Варто згадати, що сучасником С.Пекаліда був І.Вишенський. Не виключено, що вони могли зустрічатися при дворі князя В.-К. Острозького і навіть дискутувати. Адже в творах І.Вишенського часто звучать невдоволені філіппіки проти «латинської вченості», яку так гаряче підтримував С.Пекалід.

Ще одним осередком ренесансного гуманізму, представники якого намагалися пристосуватися до українських умов, була Замойська академія. Вона, подібно до академії в Острозі, виникла як школа приватна. Її заснував та фінансував Ян Замойський, магнат і високопоставлений урядовець Речі Посполитої. Виникнення Замойської академії відносять до 1594 р. У певному сенсі цей навчальний заклад був альтернативою академії Острозькій. Справа не лише в тому, що Я. Замойський був конкурентом В.-К. Острозького в плані політичному і намагався не відставати від православного князя-магната. Академія цілком свідомо засновувалася на етнічній території України-Русі і була зорієнтована на жителів цього регіону. Одним з аргументів її заснування було саме те, що на Русі немає вищої школи (зрозуміло, латинського типу).

Серед професорів даної школи були вихідці з українських земель, а значну частину випускників становили українці. Організатором академії був виходець зі Львова Симон Симонід (1558-1629) – людина енциклопедичних знань [58]. Він відомий і як поет. У польськомовній книзі «Селянки» С.Симонід оспівав життя й звичаї українського народу. До речі, деякі свої твори він опублікував у Замості. Для нього, як і для багатьох ренесансних поетів, притаманне було ідилічне зображення природи [59]. Він мав в Україні послідовників. Зокрема, такими були львів’яни, брати Симон та Бартоломій Зиморовичі, що теж писали «руські селянки» [60].

Офіційно іменуючись «директором наук» та інспектором Замойської академії, С.Симонід займався не лише добором здібних викладачів, а й став засновником академічної друкарні. Піклувався, щоб там був не лише латинський шрифт, а й слов’янський. Це, до речі, засвідчило його прагнення (правда, важко сказати наскільки свідоме) зробити внесок у розвиток традиційної української культури [61].

Із Замойською академією пов’язана діяльність латиномовного поета Себастьяна Кленовича (1550-1602/1608). Він знаходився в добрих стосунках із Я.Замойським, заохочував його до організації академії, добирав туди професорів і сам викладав у цьому навчальному закладі античну літературу [62]. До найбільш відомих творів С. Кленовича належить латиномовна поема «Роксоланія» (1584) [63]. Це палкий маніфест любові до української землі. Власне, Роксоланія – то Русь-Україна. Автор пишається своєю землею, її минулим і сучасним, оспівує її природу і звичаї. Тут, як і в інших ренесансних авторів, зустрічаємо замилування природою. Вдаючись до античної образності, С. Кленович вів мову про те, що на українських землях може виникнути Парнас і тут осядуть музи [64]. Тобто Україну розглядав як можливий осередок високої культури. А заснування Замойської академії трактувалося ним як важлива ланка створення руського Парнасу.

У С.Кленовича є розуміння Русі як окремої цілісності. Для нього це не лише земля із особливими природними умовами, специфічною історією, а й територія, де переважає руський етнос зі своїм способом життя, господарювання, звичаями та вірою. Велику увагу в своїй поемі С.Кленович приділяє Києву, пов’язуючи з цим містом давню славу Русі. Навіть порівнює Київ із стародавнім Римом [65]. Тим самим ніби проводиться паралель між латинською античністю й давньокиївською. Багато уваги приділяє святиням Києво-Печерського монастиря [66]. С.Кленович негативно ставився до покатоличення Русі, вважав, що русини не відступляться від віри батьків:
«Скрізь на Русі зберігають закони і звичаї предків,
Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків,
Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно
І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.
Проти порядків таких виступає весь світ католицький,
Часто засуджує їх, навіть погрожує він,
Саме за те, що нащадки, прості й легковірні руси,
Всім заповітам батьків вірні й виконують їх» [67].

Подібних поглядів, як уже говорилося, дотримувався С.Оріховський. Загалом для ренесансних мислителів була характерна віротерпимість. Ця віротерпимість (звісно, в певних межах) була притаманна й Замойській академії.

На початку свого існування академія отримала буллу від папи Климента VІІІ. Згідно з нею, в ній створювалися три факультети – вільних наук, права і медицини. Уже пізніше, в 1648 р., виник ще один факультет – теологічний, де викладалися філософські дисципліни. Таким чином, цей навчальний заклад був одним із осередків філософствування на українських землях. Інша річ, що ця філософія, як і в більшості «латинських» вищих навчальних закладів, мала неосхоластичний характер і була «чужою» для українців.

Хоча Замойська академія була католицьким навчальним закладом, з її стін вийшло чимало діячів, які залишили слід в українській історії та культурі. Зокрема, до таких належать Касіян Сакович, ректор Києво-братської школи, письменник, поет, філософ; Ісайя Трохимович-Козловський, один з перших ректорів Києво-Могилянської академії; Сильвестр Косов, київський митрополит за часів Хмельниччини, знаний також і як письменник-полеміст; письменник Йосиф Кононович-Горбацький [68]. У Замойській академії навчався Якуб Гаватович, що ввійшов у літературу як автор «Трагедії, або Образу смерті пресвятого Івана Хрестителя» (Львів, 1619), двох інтермедій – «Найліпший сон» і «Продав кота у мішку», які, так вважають дослідники, поклали початок українській народній комедії [69]. До випускників академії належав видатний політичний діяч Польщі та України середини ХVІІ ст. Адам Кисіль. Не випадково київський митрополит Петро Могила дав високу оцінку Замойській академії, сказавши, що вона багато нашому народові «пожитку й утіхи принесла» і що з неї вийшло чимало вчених людей [70].

Спроба створити ренесансний осередок на території Київщини належала Йосипу (Юзефу) Верещинському (1532/3-1599). Походив він із сполонізованої української родини, яка жила неподалік м. Збараж. Неподалік цього міста є село Верещаки, яке могло були його родинним селом. У молоді роки Й.Верещинський прийняв католицизм і обіймав духовні становища в католицькій церкві. Ставши у 1599 р. київським католицьким єпископом, розгорнув у своїй резиденції, у Фастові, бурхливу культурну діяльність. У той час він тісно співпрацював з С.Кленовичем, якому допомагав публікуватися. Самому Й.Верещинському належала низка творів, писаних польською та українською літературною мовою. Для цих творів притаманні сильні антитатарські й антитурецькі мотиви. Це й зрозуміло, оскільки Київщина постійно потерпала від татарських нападів. Проти татар не раз сам Й.Верещинський виступав зі своїми надвірними козаками.

Заслуговують на увагу суспільно-політичні погляди цього діяча. Він написав низку творів, у яких пропонував облаштувати нинішні центральноукраїнські землі. Це – «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством королівства Польського» (1592), «Оголошення про фундування рицарської школи для синів коронних на Україні, подібно до статуту мальтійських хрестоносців» (1594), «Побудка… з метою піднесення святої війни спільною рукою проти турків і татар» (1594), «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства» (1595), «Війську запорізькому пресвітлий виказ» (1596), «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597) [71].

Спочатку Й.Верещинський пропонував створити на Придніпров’ї рицарський орден (у дечому подібний до мальтійського), який би мав обороняти українські землі. Ядро ордену (офіцери й досвідчені рицарі) мало би бути постійним, а рицарями б служили молоді люди з різних кінців Речі Посполитої. Таким чином, орден виконував водночас і функцію «рицарської школи». Однак цей проект не отримав підтримки в урядових колах. Тоді Й.Верещинський у 1596 р. розробив проект щодо організації козацтва. Пропонувалося надати козакам все Лівобережжя Дніпра від Переяслава до Лубен на півдні й до Пропойська та Мстиславля на півночі. На цій треторії передбачалося створення автономного князівства у складі Речі Посполитої на чолі з князем і гетьманом. Територія князівства мала поділятися на тринадцять полків з центрами в Переяславі, Лубнах, Любечі і т.д. У межах князівства встановлювалася козацька юрисдикція. Обов’язком його жителів щодо короля мала стати оборона земель від татарів та московітів. Очевидно, Й.Верещинський брав собі за зразок Велике князівство Литовське, яке мало автономію в складі Речі Посполитої. «Роль цього проекту Верещинського в історії козацтва важко переоцінити, – пише дослідник С.Леп’явко. – Адже він вперше запропонував організувати козацтво за полковим адміністративно-територіальним принципом, що було здійснено значно пізніше. Як значно пізніше була здійснена і спроба створення козацького князівства (Великого князівства Руського) у складі Речі Посполитої» [72].

Ще одним цікавим явищем ренесансної культури в Україні стала латиномовна поема Іоана Домбровського «Дніпрові камени». Опублікована вона без вказівки на місце й рік видання. Однак аналіз її змісту дає підстави говорити, що поема побачила світ не раніше 1620 р. Поема, схоже, вийшла невеликим накладом [73]. Про її автора Іоана (Івана, Яна) не маємо ніяких відомостей. Можемо лише констатувати, що це була достатньо освічена людина. Він добре знав латинську мову та античну символіку, до якої часто звертався. Можливо, І.Домбровський здобув освіту десь на Заході, правдоподібно в Італії, оскільки в поемі бачимо апеляцію до італійської символіки. Повернувшись в Україну, міг піти на службу до якогось магната чи багатого пана і за його повелінням написати «Дніпрові камени». Не виключено, господарем-покровителем І.Домбровського став київський воєвода Томаш Замойський, якому дається висока оцінка в поемі.

«Дніпрові камени» можна розглядати як спробу створити власну історичну концепцію і водночас як намагання сформувати міф «могутньої Русі», котра повинна відродитися. Автор розповідає про славну історію Києва, закликає відбудувати цю столицю Русі, відновити її славу. Називає Русь «краєм квітучим, погідним», з повагою говорить про русів, яких ніхто не міг здолати.

Значне місце в «Дніпрових каменах» відводиться викладу руської історії. Це історія без комплексу неповноцінності. Русь мислиться як велетенська імперія, об’єднана метрополією – Києвом. І поки існує метрополія (навіть утративши частину підконтрольних їй земель), поки існує руська князівська династія, доти існує Русь як політична одиниця. Автор звертає увагу на постать Данила Романовича (Галицького). Вважає, що спадок цього правителя перейняли князі Острозькі. Вони «правдиві нащадки Данила». Такий самий підхід спостерігаємо і в згадуваній поемі С.Пекаліда «Про Острозьку війну».

І.Домбровський багато говорить про рід Острозьких. Складається враження, що саме вони – правителі Русі. Однак їхній рід згас. Та все ж на Русі має бути зверхник, який опікується Києвом, цією символом-столицею краю. Ще він має бути пов'язаний з домом Острозьких. Таким є Томаш Замойський, котрий характеризується як «Фенікс нечуваний в землях Борея», воскресаючий птах, що продовжує мертвого птаха.

Всі вищенаведені факти свідчать про поширення на наших землях ренесансної культури. Хоча ця культура лишалася чужою, однак її ідеї поступово приживалися на українському ґрунті. Принаймні в кінці ХVІ – в ХVІІ ст. українські діячі починають звертатися до ідей Ренесансу й використовувати їх.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 417; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.041 сек.