Протестантизм на українських землях. Філософія соцініан

Предтечею класичної Реформації виступав гусизм – вчення чеського богослова Яна Гуса (1371-1415), яке стало ідеологією широкого суспільно-релігійного руху в Чехії у першій половині ХV ст. Гусити вимагали реформувати католицьку церкву за зразком ранньохристиянських громад, засуджували симонію, торгівлю індульгенціями, церковне землеволодіння, різноманітні зловживання духовенства. Я.Гус наполягав на причащанні як священиків, так і мирян під двома видами (хлібом і вином), що стало одним із головних гасел його послідовників. Він також вимагав, щоб богослужіння здійснювалося зрозумілою мовою. У контексті тогочасної чеської ситуації цей рух набув антинімецького характеру, а гусити шукали собі союзників у інших слов’янських землях, у т.ч. в Україні.

У 1422 р. до Чехії був відправлений військовий загін (близько трьох тисяч чоловік) на чолі з руським князем Сигізмундом Корибутовичем. Потім привів сюди свою дружину князь Федір (Фредерік) Острозький. На допомогу Корибутовичу, який воював на боці гуситів, приходили й інші загони з України. Цей князь навіть претендував на чеську королівську корону.

Пам’ять про ці події довго зберігалася в Україні. Наприклад, у поемі «Epicedion», що була написана на півдні Волині в 1584 р., є згадка про похід у Чехію князя Корибута [74]. Ісайя Копинський, пишучи на початку 30-их рр. ХVІІ ст. послання до Яреми Вишневецького з роду Корибутовичів, згадує, що один із предків цього князя «для великої діяльності рицарської взятий був на королівство Чеське» [75].

Гуситський рух інспірував в Україні інтерес до біблійних текстів, сприяв введенню в церковне життя розмовної мови. З’явилися переклади біблійних книг, здійснені під впливом відповідних чеських перекладів. Саме в Празі, столиці Чехії, у 1517-1519 рр. білорус Франциск Скорина, якого дехто вважав «гуситським єретиком», видав серію біблійних книг «простою мовою».. Ці видання поширювалися на українських землях.

Можливо, гусити стимулювали появу перших кириличних видань, замовлених українцями Галичини. Це видрукувані в Кракові на початку 90-их рр. Швайпольтом Фіолем богослужбові книги «Осьмогласник», «Часословець», дві «Тріоді», «Псалтир». Самого друкаря звинуватили в гуситській єресі [76].

Хоча рух гуситів зазнав поразки, він призвів до створення громад «чеських братів». В основу їхнього віровчення були покладені погляди Я.Гуса та Петра Хельчицького (бл. 1390 – 1430). Останній у своєму трактаті «Про духовну боротьбу» пропагував ідею несупротиву усім видам насильства, відкидав становий поділ й закликав перебудувати світ на основі рівності й братерства. Він одним із перших у європейській релігійній думці почав розвивати ідеї релігійної терпимості й невтручання держави в релігійні справи. Для «чеських братів» притаманним було спрощення релігійної обрядовості й догматики. Їхні погляди виявилися співзвучними поглядам «ожидовілих», радикальних єретичних течій, соцініанства, що поширювалися в Україні.

Громади «чеських братів» існували в Україні – Галичині, Закарпатті, Волині. З Україною була пов’язана діяльність Яна Амоса Коменського (1592-1670) – видатного педагога й філософа, який тривалий час був суперінтендантом «чеських братів». Він неодноразово відвідував українські землі, деякий час працював у Сухому Потоці (Шарош-Патоці) на Закарпатті. Цікавився українськими подіями і навіть спілкувався з деякими українськими діячами [77].

Деяке поширення на українських землях мали лютеранство й анабаптизм [78]. Як уже говорилося вище, вихованцем М.Лютера був С.Оріховський. В Україні навіть з’явилися антилютеранські полемічні твори. Однак серед течій класичної Реформації на землях Речі Посполитої, в т.ч. України, переважав кальвінізм (реформаторство).

Утвердження цієї течії в Польському королівстві й Великому князівству Литовському пов’язане з діяльністю Яна Ласького (1499-1560). Він належав до відомої аристократичної родини в Польщі. У молоді роки опинився на Заході, був учнем Еразма Роттердамського, спілкувався з видатними гуманістами того часу. Займався реформуванням церкви у Фризії (Німеччина), обіймав становище суперінтенданта іноземних реформаційних громад у Англії. У 1556 р. йому доручили здійснити реформування католицької церкви в Польщі. Він навіть заручився підтримкою короля Сигізмунда Августа.

Надаючи реформованій церкві в Польщі кальвіністської спрямованості, ні Я.Ласький, ні його прихильники не були сліпими адептами Ж.Кальвіна. У деяких питаннях вони дотримувалися оригінальних поглядів, які не завжди співпадали з кальвіністською доктриною. Наприклад, ігнорували догмат про приреченість долі людини, ідею мирського аскетизму. Кальвінізм у Речі Посполитій набув прошляхетської орієнтації, а його адептами переважно були шляхтичі.

У кінці ХVІ ст. цей напрямок набув помітного поширення на українських землях. Сильні позиції представники цієї конфесії займали в Белзькому воєводстві, на Холмщині, Саноцькій та Перемишлянській землях. Поширився він також на Поділлі, Волині, Поліссі, Підляшші і навіть на Київщині. Покровителями кальвінізму стали представники окремих руських аристократичних родин.

Одним із найбільших його осередків на українських землях став Брест (Берестя), де в 1552 чи 1553 р. відомий покровитель реформаторів Великого князівства Литовського Микола Радзивілл заснував у своєму замку протестантську громаду. Тут же відкрили й друкарню. У ній побачили світ 39 книг. Серед них найвідомішою стала польськомовна Берестейська Біблія (1563), яку вважають видатною пам’яткою книгодрукування й польської писемності. Мала вона вплив і на українське друкарство.

На нашу думку, кальвіністський осередок у Бресті посприяв появі православного культурного осередку в Острозі. Певну роль тут зіграли родинні зв’язки Радзивіллів та Острозьких. Між цими осередками простежувалося чимало цікавих паралелей. І один, і другий створювалися при магнатських дворах, у них концентрувалися наукові кадри, вони мали потужні друкарні, в яких були надруковані повноформатні Біблії тощо.

Ще одним значним осередком кальвінізму в Україні виступало містечко Панівці біля Кам’янця-Подільського. У 90-их рр. ХVІ ст. тут виникла кальвіністська громада й школа при ній, перша згадка про яку припадає на 1596 р. У школі вивчалися «сім вільних наук» (рівень середньої школи), а також філософія, богослов’я й право, що дає підстави вважати Панівецьку школу школою вищого типу. У містечку кальвіністи організували друкарню, в якій на початку ХVІІ ст. побачила світ низка творів релігійно-полемічного характеру.

На українських землях жив відомий польськомовний поет-кальвініст Миколай Рей (1505-1569). Популярністю в Україні користувалися його етичні твори («Життя Йосифа…», «Дзеркало…» та ін..), в яких письменник намагався створити моральний ідеал людини, що відповідав би духові ренесансного гуманізму. Велике місце в творчості М.Рея займали твори релігійного спрямування – біблійні переклади, вірші й пісні духовного змісту, розмови на богословські теми тощо. Серед них особливою популярністю користувалася «Постилла» – збірка недільних та святкових проповідей з інтерпретацією фрагментів Євангелії. Деякі учительні Євангелія, що з’явилися в той час на українських землях, стали переробкою «Постилли» М.Рея.

До польськомовних поетів-кальвіністів належав Мартин Пашковський. Він у своїх творах не лише писав про Україну, але був одним із перших авторів, які позитивно відгукувалися про козацтво.

Кальвіністи неодноразово виступали союзниками православних українців, проводили з ними спільні з’їзди, акції. Тобто між цими середовищами здійснювався активний обмін ідей

Таким чином, кальвіністські громади стали одним із джерел, завдяки яким українці отримали змогу знайомитися з реформаційними та ренесансними поглядами, культурними набутками Заходу, в т.ч. й у сфері філософській [79].

Яскравою й водночас малознаною сторінкою в історії соціальної та філософської думки України стала діяльність радикально реформаційної течії унітаріїв. Її прихильників іменували по-різному. Найчастіше вживаною назвою була назва аріани. Так принаймні представників цього руху іменували противники, тим самим натякаючи ніби вони є продовжувачами давно засудженого в ранньохристиянські часи єретичного вчення Арія. У науковій літературі можна зустріти назви соцініани (від імені Фаусто Соціні – одного із авторитетних ідеологів цього руху), а також антитринітарії та унітарії. Останні назви вказують на те, що представники даної течії відкидали один із головних догматів християнства – догмат Трійці. Самі ж прихильники цього руху називали себе «братами», зокрема, «братами польськими».

Ми ж переважно вживатимемо термін соцініани, оскільки акцентуватимемо увагу на релігійно-філософському вченні Фаусто Соціні (у польськомовній інтерпретації – Фауста Социна) (1539-1604) та його прихильників.

Вважається, що соцініанство органічно поєднало ідеї Ренесансу та Реформації, а його корені слід шукати в країнах Західної Європи. Частково це так. Однак дана течія сформувалася й розвинулася на землях Речі Посполитої, де проживали польський, український, литовський та білоруський народи. Можна навіть твердити, що соцініанство стало продуктом релігійно-культурного розвитку не стільки західноєвропейців, скільки результатом духовних шукань народів Центральної і навіть Східної Європи. Це змушує нас більш уважніше поставитися до цього релігійно-філософського вчення, оскільки його розвиток мав певне відношення до України. Також соцініанство вплинуло на українську суспільно-філософську думку.

Біля витоків руху соцініан стояв іспанський лікар і богослов Мігель Сервет, італійські гуманісти Себастьяно Кастелліоні, Леліо Соціні, його племінник Фаусто, Бернардо Охіні, Пабло Альціаті, Валентино Гентілій, Франціско Станкар та інші. Ні в протестантських, ні тим більше в католицьких країнах вони не мали змоги нормально діяти. Так, М.Сервета спалили на вогнищі в Женеві за наказом Ж.Кальвіна. Деякі з названих діячів емігрували до Польського королівства, де панувала відносна віротерпимість.

Особливою активністю серед італійських емігрантів відзначався лікар і богослов Джорджіо (Георгій) Бландрата (1515-1588), який деякий час жив на західноукраїнських землях. Він виступив проти традиційного догмату Трійці й стверджував, що треба вірити в одного Бога-Отця, одного Сина Божого й одного Святого Духа – оскільки саме таке вчення відповідає апостольському вченню. У 1568 р. в Альба Юлії вийшла латиномовна робота Д.Бландрати «Протиставлення фальшивого Христа правдивому, народженому Марією». У ній автор говорить про «істинного Христа» як бідняка, гониму людину, протиставляючи йому «Христа багатого», тобто Христа заможних людей, можновладців. У інтерпретації Д.Бландрати, «Христос багатий» – це антихрист, із яким він пов’язував римського папу [80].

Певно, твір Д.Бландрати мав поширення на українських землях. Наприклад, його ідеї зустрічаємо в творі українського полеміста Стефана Зизанія «Казаньє святого Кирила» [81]. Зустрічається вона і в І.Вишенського (правда, не так виражено). Загалом, інтерпретація образу Ісуса Христа, як гонимого можновладцями бідняка, виявилася ментально близькою українцям і отримала поширення в пізніші часи. Тут варто згадати «Книгу битія українського народу», що стала маніфестом Кирило-Мефодіївського братства, деякі твори Т.Г.Шевченка, наприклад, поему «Марія».

Противники догмату Трійці спочатку діяли в середовищі кальвіністів Польщі й Великого князівства Литовського. Серед них з’явилися й вихідці з місцевого населення. Одним із них був Петро Гонезій, що походив з Підляшшя. Він спочатку навчався в Краківському університеті, потім – за кордоном. Бував у Італії та Швейцарії, де ознайомився з ученням М.Сервета. Петро, спілкуючись з реформаторами, закликав їх у справі віровчення відкинути «вигадки людського розуму» й керуватися виключно Священним писанням [82].

У 1562-1565 рр. серед кальвіністів Польщі й Великого князівства Литовського відбувся розкол, в результаті якого виділилася група противників догмату Трійці, т.зв. «екклесія мінор» (мала церква) [83]. Спочатку основним осередком діяльності цієї групи було містечко Раків, неподалік Кракова. А з 1572 р. їхнім головним осередком стає Люблін, що знаходився на польсько-українському етнічному пограниччі. На початку існування цієї течії, особливо в Раківський період, її прихильники висували радикальні гасла як у догматичному, так і в політичному аспектах. Зокрема, сподівалися побудувати суспільство соціальної рівності, закликаючи шляхту відмовитися від своїх землеволодінь і насильницьких дій, у т.ч. й воєн.

Починаючи з 70-х рр. ХVІ ст. спостерігався інтенсивний приток шляхти до «екклесії мінор», що спричинило трансформацію суспільно-політичних поглядів прихильників даної течії. Їхні провідні ідеологи Григорій Павло із Бжезін (1526-1591 рр.) та Марцін Чеховіц (1532-1613 рр.) змушені були переосмислити деякі соціально-радикальні гасла та виробити філософсько-етичне вчення, де заперечення існуючого ладу підмінялось закликами до особистого самовдосконалення в дусі євангельських заповідей.

Ідейна переорієнтація «екклесія мінор» супроводжувалась культурно-просвітницькими змінами. У 60-70-х рр. ХVІ ст. прихильники цієї течії не піклувалися про підготовку проповідників, вважаючи, що у випадку необхідності їх висуне господь Бог, виучить і наділить їх вмінням. Але подібна практика могла привести до того, що з часом у прихильників «екклесія мінор» не залишилося б проповідників. Усвідомивши це, вони знову змушені були повернутися до студіювання Біблії.

Відходячи від сектантських тенденцій, прихильники «екклесія мінор» починають приділяти увагу пропаганді власного віровчення. Задля цього засновують друкарні, школи, беруть участь у дискусіях із прибічниками інших конфесій. При цьому досягають помітних успіхів.

В Україні високо цінували культурно-просвітницьку діяльність «екклесія мінор». Князь Василь-Костянтин Острозький у листі до володимирського єпископа Іпатія Потія від 21 березня 1595 р. навіть розглядав їх як приклад для наслідування православним і зауважував, що в них є школи, друкарні та шпиталі всюди, а також багато проповідників. Цікаво, що історик «екклесія мінор» Христофор Сандіус навіть вважав В.-К. Острозького їхнім таємним адептом [84].

Дійсно деякі факти з біографії цього князя, який вважався покровителем православних у Речі Посполитій, ніби підтверджують це. Так, у 1577 р. на замовлення В.-К. Острозького прихильник «екклесія мінор» Мотовило написав антиуніатський трактат, спрямований проти книги Петра Скарги «Про єдність церкви божої під єдиним пастирем». На жаль, твір Мотовила не зберігся до наших днів. Дещо про цю працю довідуємось із листів Андрія Ярославського до В.-К. Острозького.

На замовлення В.-К. Острозького була створена фундаментальна полемічна праця «Апокрисис...» (1597 р.), авторство якої приписують Мартину Броневському. Останній, імовірно, належав до прихильників протестантизму. Встановлено, що перше (польськомовне) видання цього твору було здійснено в друкарні антитринітарія Олексія Родецького. «Апокрисис...» був написаний відразу після Берестейської унії як відповідь на книгу П.Скарги «Берестейський собор та його оборона». Майже одночасно з «Апокрисисом…» у друкарні О.Родецького побачила світ анонімна брошура «Екзетезис…» (1597 р.), де містився протокольний запис і найбільш важливі документи антиуніатського собору в Бересті 1596 р.

Саме в кінці ХVІ ст. «екклесія мінор» поширилася на українських землях. Частково це пов’язано з тим, що її ідеологи відмовилися від радикальних лозунгів у плані соціальному. Тому частина української шляхти приєдналася до цієї течії. Більш помірковано вони почали ставитися до участі шляхтичів у воєнних діях.

У 70-80-их рр. ХVІ ст. навіть серед радикальних ідеологів «екклесія мінор» почали проявлятися прагнення до примирення з існуючою соціальною реальністю. Ця тенденція отримала розвиток у Фауста Социна, який прибув до Польщі в 1579 р. і активно включився в діяльність конфесії. Він писав та видавав книги, проводив диспути. У 90-их рр. ХVІ ст. Ф.Социн став визнаним ідеологом «екклесія мінор». Найчіткіше його погляди були викладені в «Катехізисі», над яким він працював останні роки свого життя [85]. Після смерті Ф.Социна цю роботу закінчив Валентин Шмальц і видав її в 1605 р. польською мовою. Згодом вона була перекладена й видана латинською та іншими європейськими мовами.

Погляди Ф.Социна отримали подальший розвиток у працях його послідовників – Андрія Вишоватого, Іоана Крелля, Йонаша Шліхтинга, Іоанна Людвіга Вольцогена та інших [86].

Соцініанство було оригінальним релігійно-філософським вченням, яке помітно відрізнялося від тогочасних протестантських доктрин. Так, Бог, на думку Ф.Социна, не творить світ з нічого, а лише впорядковує вічно існуючу матерію та визначає закони її розвитку. У даному випадку такі погляди були близькими до автентичних поглядів Аристотеля.

Лише у надзвичайних випадках, вважав Ф.Социн, можливе втручання Бога в природній хід речей. Формально мислитель визнавав всемогутність Божу, вважав її потенцію необмеженою. Але, згідно його поглядів, Бог нічого не може зробити такого, що б суперечило його натурі. Більше того, Бог нічого не знає про майбутнє, бо воно є чимось випадковим, а випадковість не є предметом знання [87].

Одним із головних питань у середньовічній філософії було питання співвідношення віри й розуму. У Ф.Социна спостерігаємо спробу поставити розум над вірою. Це виражалося в інтерпретації ним біблійних текстів. Так, він вважав, що Біблія повинна бути зрозумілою людям. Все, що суперечить «здоровому людському розуму», не повинно вважатися Божим одкровенням.

Тенденція зростання ролі розуму у вирішенні теологічних питань привела деяких ідеологів соцініанства (І.Стегманна-Старшого, С.Припковського, А.Вишоватого) до ідеї «природної релігії». Під нею розумілося віровчення, що ігнорувало одкровення як джерело віри й розглядало в якості цього джерела «здоровий людський розум». Розум, на думку А.Вишоватого, спираючись на власні можливості, може у справі пізнання божественних істин обійтися без одкровення. Мислитель відстоював думку про те, що «здоровий людський розум» володіє простими істинами, які, з одного боку, не відповідають традиційним християнським догматам, а, з іншого, служать основою для створення «природної релігії».

Вихідним пунктом у поглядах А.Вишоватого було не Священне писання, а «основи розуму, які спільні для всіх розумно здорових людей». Він вказував, що «…розум є знаряддям, дане від Бога розумній тварині – людині, щоб вона, наче внутрішнім оком, бачила істину чи світло розуму, розпізнавала та відрізняла її від брехні» [88].

Такий підхід орієнтував на заперечення ірраціоналізму. Не випадково А.Вишоватий переосмислював поняття віри. На його думку, віра не може виникнути в людини без попереднього розуміння та визнання речей, в які вона повинна вірити. Для А.Вишоватого віра – не твердження про щось істинне без достатніх на це підстав, а, радше, сукупність знань. Адже ніхто, вважав філософ, не може вірити нікому і ні в що без переконання. Поглиблюючи раціоналістичні тенденції в християнстві, А.Вишоватий орієнтував на створення «розумної релігії», яка б протистояла існуючим християнським вченням. Відповідно до цього, намагався дати «натуральне» пояснення надприродних чудес, описаних у Біблії [89].

Взагалі соцініани багато уваги приділяли питанням трактування біблійних текстів. Вважали, що пояснити Священне писання в повній мірі може той, хто володіє певними знаннями: не лише теологічними, а й знаннями історії, давніх мов тощо. Такі знання не є монополією священнослужителів чи проповідників. Вони доступні будь-якій людині. Припускалась можливість пізнання основних істин християнської релігії простими, навіть неписьменними людьми. Все, що необхідне для спасіння, вважав С.Припковський, по мудрому рішенню Бога так влаштовано, що воно всіма може бути легко зрозумілим і прийнятним.

Социніани в питаннях інтерпретації Біблії стояли на позиціях релігійного раціоналізму. Це спонукало їх максимально спростити символ віри. Головним об'єктом їх критики став догмат Трійці. Цей догмат, вважали вони, виник під впливом грецької античної філософії. Його сформулювали отці церкви, послуговуючись платонізмом. Відповідно, вчення про Трійцю трактувалося як відступ під євангельської простоти.

Критика соцініанами Трійці, як і всієї християнської догматики, здійснювалося в двох аспектах: з одного боку, соцініани намагались дове-сти, що ті чи інші догматичні положення не можна обґрунтовувати, по-силаючись на Біблію; з іншого, показували, що більшість догматів су-перечать «здоровому людському розуму». В першому випадку, в діях ідеологів соцініанства проглядалася тенденція відродити первісне христи-янство, що, на їхню думку, ґрунтувалося на принципах соціальної справедливості й відповідало положенням Священного писання. В дру-гому випадку, знайшла відображення тенденція суспільної свідомості, пов'язана з розвитком науки в період Відродження.

Оригінальними були погляди Ф.Социна та його послідовників на природу Ісуса Христа. Максимально відкидаючи неоплатоністичні моменти в християнській доктрині і намагаючись її раціоналізувати, вони заперечували, що Ісус Христос мав божественну природу й виступав іпостассю Трійці. Для них, він – людина, яка вивищилася над іншими лише завдяки своїй місії. Ця місія полягала в тому, щоб дати людям дороговказ, який веде до вічного життя. А під цим дороговказом розумілися певні моральні норми, виконання яких забезпечувало б вічне блаженство після смерті [90].

У цьому контексті соцініани пропонували оригінальне вчення про потойбічне життя. Вони заперечували існування раю й чистилища: «Дуже нерозумним є твердження, що відразу після смерті душа спускається в пекло, щоб там її мучили, або в чистилище». Ідея загробних мук, вказував Ф.Социн, суперечить ідеї божественного милосердя. Покарання грішників полягає не в тому, що вони мучаться в потойбічному житті, а в тому, що позбавлені вічного життя [91].

Саме ідея вічного життя привела Ф.Социна до певної непослідовності в питанні про єдність душі й тіла. Він говорив про смертність людської натури. Смерть розумілася ним не лише як смерть тіла, але і як смерть душі. Звідси випливало, що ніякого раю, пекла чи чистилища не існує. Тоді навіщо жити праведно, дотримуватися євангельських заповідей? Адже, вважав Ф.Социн, перебування праведника на землі пов'язане з великими труднощами, жити йому складніше, ніж грішнику [92].

Намагаючись розв'язати питання про нагороду праведників, Ф.Со-цин дійшов висновку, що їхні душі, всупереч смертній натурі людини, можуть отримати небесне блаженство, вічне життя. І все ж він розумів, що положення про вічне життя не вписується в його доктрину, зокрема не відповідає «здоровому людському розумові».

Ф.Социн вважав, що ця ідея не може бути остаточно визначеною або доведеною раціональним шляхом. Для її обґрунтування потрібні релігійно-етичні аргументи. Розмірковування Ф.Социна з цього питання виглядали таким чином. Якби люди точно знали, що вони за праведне життя на землі отримають небесне блаженство, то не знайшлося би жодної людини, навіть останнього негідника, що порушував би норми моралі. Таким чином, було б неможливо вирізнити дійсно справедливих, гідних людей серед нечестивців.

Праведне життя, вказував Ф.Социн, потребує великої мужності: хто чинить справедливо, потерпає від образ нечестивців; хто ступив на тер-нистий шлях праведності, добровільно повинен довести Богу, самому собі, нарешті всьому людству, що дійсно готовий до найбільших жертв. За це отримає від Бога вічне життя.

У релігійному вченні соцініани висунули на передній план питання моралі. Вони вважали, що сутність релігії полягає не в догматах чи обрядах, а в діях, етичних вчинках. Уже Ф.Социн дотримувався поглядів, відповідно яких людина може знаходитися в полоні неправдивих догматів, однак отримати спасіння, якщо помилки їй не забороняють вірити в Бога й дотримуватися етичних норм, даних Христом. Більше того, людина може нічого не знати про Бога й християнську мораль, але якщо вона живе по-християнськи (тобто керується християнськими етичними нормами), то є угодною Богу. Водночас, якщо людина знайома з християнською вірою й виконує певні релігійні ритуали, втім у повсякденному житті не дотримується християнської моралі, то не може вважатися християнином. Таким чином, людину варто засуджувати не за те, що вона не так вірить, а за те, що чинить не по-християнськи [93].

Подібні погляди отримали подальший розвиток у послідовників Ф.Социна. Наприклад, С.Припковський припускав, що люди, які надають занадто велике значення питанням віросповідання, діють неправильно. Вони намагаються досягнути спасіння не шляхом святого життя, а скороченим шляхом, задовольняючись лише одним сповіданням віри. До того ж, доводив С.Припковський, ніхто з людей не може бути захищеним від помилок, в т.ч. й в питаннях релігії. Тому думка, ніби дрібна помилка в розумінні божественних справ радше веде до вічної загибелі, ніж великий злочин, є хибною [94].

Виходячи з такого розуміння, соцініани закликали до терпимого ставлення до єретиків, а саме поняття єресі наповнили новим змістом. У їхньому розумінні, єресь – це інакодумство, з яким хоча й не варто погоджуватися, але все ж необхідно ставитися до нього з повагою. Відповідно, єретик повинен користуватися релігійною свободою.

Послідовники Ф.Социна заперечували можливість насильства над єретиками. С.Припковський навіть кваліфікував подібні дії як злочини проти релігії. На його думку, люди, що вдаються до наруги над совістю інших людей в ім'я християнської віри, глибоко помиляються і здійснюють злочини відносно духу своєї віри, але вважають, що поступають правильно щодо букви її. На думку С.Припковського, справжніми єретиками є не ті, хто помиляється щодо розуміння догматів, а ті, котрі піддають людей переслідуванням за їх ніби неортодоксальні погляди. До того ж менше всього терпимості проявляють ті, хто не впевнений у правоті свого вчення. Саме вони, відчуваючи непевність своїх позицій, вдаються до насильства [95].

Дотримуючись таких поглядів, соцініанські ідеологи вважали, що справи релігії й церкви не повинні належати до компетенції світської влади. Вони вказували не лише на різницю методів та сфер діяльності держави й церкви, але і на різні цілі цих інститутів.

Не міг Ф.Социн та його послідовники оминути й соціальних проблем. Він відмовився від соціально-радикальних лозунгів і здійснив спробу надати соціальним питанням суто етичне звучання, перемістивши акценти з вимоги радикальної реформи всіх суспільних відносин на заклики дотримуватися моральних приписів Євангелії. При цьому допускалося, що в силу певних, незалежних від людини обставин, Божі заповіді можуть порушуватися. У таких випадках верховним суддею в питаннях моралі ставав здоровий людський розум.

Центром соцініанського руху став відроджений на початку ХVІІ ст. Раків. Тут у 1600-1638 рр. відбувалися синоди соцініан, функціонувала їхня вища школа – Раківська академія, в якій, до речі, навчалося чимало вихідців з України. У 1638 р. Раківський осередок був закритий владою Речі Посполитої. У той час значна частина соцініанських лідерів переїхала на Волинь, де їм велику підтримку надали шляхтичі Юрій, Андрій та Олександр Чаплині. Головним їхнім осередком стало містечко Киселин (зараз село Локачинського району Волинської області), в якому соцініани зорганізували свою академію [96].

В українських громадах діяли деякі відомі ідеологи соцініанства. Серед них варто назвати згадуваних С.Припковського (1592-1670) та А. Вишоватого (1608-1678).

С.Припковському належить понад 50 творів. Це богословські трактати, полемічні статті, апології, біографії, панегірики, гімни, елегії тощо. Разом із Юрієм Немиричем та Яном Стоїнським він написав 1638 р. брошуру «Братерська декларація», що кілька разів перевидавалася (1644, 1646, 1659 рр.) і стала для социніан під час їхнього масового переселення в Україну (через переслідування в Польщі) своєрідним маніфестом у боротьбі за релігійні та громадянські права. Перебуваючи в Україні, С.Припковський працював над релігійно-етичним трактатом «Гідність царствування Христа», біографією Ф.Социна з аналізом основних його праць та над іншими творами.

До найбільш відомих творів С.Припковського належить видрукува-ний у Лейдені (Голландія) трактат «Про мир та згоду в церкві» (1628), в якому обґрунтовувалося вчення про віротерпимість. Цей твір отримав поширення в європейських країнах і був перевиданий у Лондоні 1653 р. Відомо, що цим твором користувався знаний англійський філософ Джон Локк. Взагалі цей мислитель чимало запозичив у соцініан, зокрема, обґрунтування ними ідеї віротерпимості.

Популярністю користувалися і твори А.Вишоватого. Особливо це стосується його релігійно-філософського трактату «Про релігію, від-повідну людському розумові» (1678), до якого ми вже зверталися. У праці подавалася й обґрунтовувалася концепція «розумної релігії», яку використовували тогочасні європейські філософи, передусім Д.Локк та П'єр Бейль. Можна говорити про помітний вплив соцініан на європейську філософську й соціально-політичну думку Нового часу. До симпатиків соцініанства належав видатний англійський вчений І.Ньютон. А у Великій енциклопедії французького Просвітництва відзначався вплив цієї течії на просвітників і те, що соцініани сприяли розповсюдженню віротерпимості [97].

На українських землях соцініанство переважно було поширене на Волині й Київщині. Тут існували потужні осередки прихильників цього віровчення. Покровителями соцініан в Україні були магнати Немиричі. Одним із найбільш відомих серед них був Юрій Немирич (1612-1659), який отримав прекрасну освіту: навчався в Раківському, потім – у Лейденському, Амстердамському й Паризькому університетах. Ю.Немирич займався літературною працею, написав кілька творів – «Роздуми про війну з московітами», «Опис та виклад духовного арсеналу християн» тощо.

Він виношував план створити велетенську колонію соцініан у Задніпров’ї, де купив землі й куди планував переселити своїх одновірців. Аби реалізувати цей план, Ю.Немирич послав на Лівобережжя одного з найвидатніших соцініанських ідеологів того часу, свого друга А.Вишоватого.

Однак війна під проводом Б.Хмельницького не дала можливості зреалізувати цей план. На початку війни Ю.Немирич опинився в польському таборі. Згодом перейшов на бік козаків, зрікся соцініанства й прийняв православ’я. За гетьмана І.Виговського Ю.Немирич належав до перших осіб козацької старшини. Був творцем Гадяцького договору 1658 р. між Україною та Польщею. 1659 р. загинув у сутичці з козаками, які не хотіли підтримати І.Виговського.

Соцініанство на українських землях проіснувало до кінця 50-их рр. ХVІ ст. У 1658 р. сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу, згідно з якою соцініани мали покинути територію держави. 1660 р. став останнім для них роком перебування в Речі Посполитій.

Хоча соцініанство в Україні не було впливовою конфесією й проіснувало трохи більше півстоліття, не варто применшувати його значення для української культури й філософської думки зокрема. Саме в соцініанстві бачимо певну спробу синтезувати духовні традиції християнського Заходу й Сходу. Інша річ наскільки цей синтез виявився вдалим. Не є випадковим той факт, що найбільшого поширення в Речі По-сполитій соцініанство набуло на українських землях і саме в тих регіонах, де сильними залишалися православні традиції. Дух соцініанства виявився прийнятним для української православної шляхти. Не випадковими були намагання соцініан вплинути на українську суспільно-релігійну думку. Свідчення цього є хоча б полемічні трактати, видані чи написані соцініанами від імені православних. А той факт, що ці твори викликали відгук у середовищі українських інтелектуалів, доводить: соцініанство не було чужим явищем в Україні. Деякі українські мислителі запозичували соцініанські ідеї. Зокрема, це стосується такого викладача Києво-Могилянської академії, як Інокентій Гізель.

Поширення соцініанства на українських землях у кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. засвідчило, що наш край у той час не був культурною периферією Європи. Ми маємо гордитися тим, що такий рух існував у нас і продукував прогресивні ідеї, які стали надбанням новочасної європейської філософії.

Дата добавления: 2015-05-22