Заперечення «єзуїтського гуманізму». Ієронім Загоровський та Казимир Ліщинський

Діяльність ордену єзуїтів на українських землях, як уже зазначалося, сприймалося місцевим населенням часто негативно. Так само сприймалася і «єзуїтська вченість», зрощена на основі ренесансного гуманізму. Відповідно, це породжувало супротив, у т.ч. і в сфері інтелектуальній, що визначався не лише «ідейними» чинниками, а й чинниками культурного і навіть ментального характеру. Тому в деяких українців, що стали членами чернечого ордену ордену, з часом відбулося відторгнення «єзуїтивізму». Деякі з них стали ревними його критиками.

Можна виділити кілька яскравих моментів інтелектуального чи навіть філософського супротиву діяльності єзуїтів. Одним із них варто вважати появу антиєзуїтського памфлету Ієроніма Загоровського «Приватні вказівки» [107]. Щодо автора цього твору, то він належав до відомого православного шляхетського роду, що мав земельні володіння на Волині. Про одного із Загоровських, Василя, вже велася мова. Той був автором згадуваного «Духовного заповіту», в якому, зокрема, пропонував віддати своїх синів навчатися в єзуїтську колегію. Очевидно, саме завдяки єзуїтській освіті частина Загоровських перейшла на католицизм. До таких належав і автор памфлету «Привактні вказівки». Про нього відомо, що в 1599 р. він вступив до ордену. Протягом 15 років проходив багатоступеневу підготовку: навчався в єзуїтських колегіях Любліна, Ярослава, Каліша й Познаня; сам викладав у єзуїтських школах Львова та Ярослава.

Багаторічне перебування в ордені відкрило І.Загоровському очі на темні сторони діяльності єзуїтів. У 1613 р. він розіслав чимало листів до впливових людей Речі Посполитої, в яких писав, що єзуїти обманом і підступом затягують молодих людей до свого ордену, що навчання в єзуїтських школах перебуває на низькому рівні і т.п. За це І.Загоровського в 1614 р. виключили з ордену. Цього ж року він опублікував у Польщі памфлет «Приватні вказівки».

За своєю формою і змістом це був дещо незвичний твір, своєрідна документальна фальсифікація, яка видавалася за справжні таємні поради єзуїтам генерала їхнього ордену Клавдія Аквавіви. Доведено, що ніяких подібних порад не існувало. Однак чимало сучасників І.Загоровського, а також їхніх нащадків вірили, що «Приватні вказівки» – справжній документ, оскільки автор вдало наслідував стиль К.Аквавіви, а написане в «Приватних вказівках» настільки відповідало реальній діяльності єзуїтів, що не повірити в автентичність цього «документу» було важко.

У вказаному памфлеті говорилося, що основне завдання ордену – придбати якнайбільше маєтків і здобути серед населення якнайсильніший вплив. При цьому всі засоби вважалися хорошими. Так, у «Приватних вказівках» рекомендувалося єзуїтам звернути особливу увагу на заможних вдів, посилати до них хитрих сповідників, які б могли добитися того, щоб ці жінки відписали свої маєтки на користь ордену. Пропонувалося також приймати до ордену шляхтичів, щоб ті віддавали свої землі єзуїтам.

«Приватні вказівки», початково видані латиною, були перекладені багатьма європейськими мовами. Завдячуючи цьому памфлету в Європі утвердилося уявлення про єзуїтів як про хитрих і підступних оборонців католицизму. Дехто з членів ордену навіть вважав, що ніхто їм так не нашкодив, як автор «Приватних вказівок». Уже в 1615 р. примірник памфлету був прилюдно спалений катом на ринку в Кракові. А наступного року «Приватні вказівки» потрапили до католицького «Індексу заборонених книг».

Ще одним прикладом інтелектуального супротиву «єзуїтивізму» можна вважати діяльність Казимира Ліщинського (1634-1689). Народився він у шляхетській сім’ї на Берестейщині. Значна частина його життя була пов’язана з цим краєм. Це дало підстави білорусам вважати його своїм культурним діячем. Хоча, насправді, Берестейщина є українською етнічною територією. Тому українці мають всі підстави претендувати на цього діяча.

К.Ліщинський, як і І.Загоровський, отримав освіту в єзуїтських школах і певний час належав до членів ордену єзуїтів. Спочатку навчався в Брестському єзуїтському колегіумі, потім – у Кракові та Каліші. У 1658 р. вступив до ордену єзуїтів. Викладав у Львівському єзуїтському колегіумі, був проректором такого ж колегіуму в Бресті. Проте, незважаючи на успішну викладацьку кар’єру, вирішив порвати з єзуїтами й вийшов з ордену. Далі жив у своєму маєтку Ліщиці коло Бреста й займався юридичною практикою. Навіть обіймав становище брестського підсудка.

Разом з тим К.Ліщинський мав стосунок до педагогічної діяльності, організував у своєму маєтку в Ліщицях школу. Продовжував і далі цікавитися питаннями філософії й теології. Результатом цих зацікавлень став трактат, який противники К.Ліщинського назвали «Про не існування Бога». Цей твір був викрадений у автора й представлений як доказ його атеїзму. К.Ліщинський був арештований. Його справа спеціально розглядалася на варшавському сеймі в кінці 1688 – на початку 1689 рр. і викликала значний резонанс. Зрештою сейм засудив К.Ліщинського до страти. Мислитель був спалений на вогнищі у Варшаві [108].

Твір К.Ліщинського не дійшов до нас. Однак про нього багато говорилося під час судового процесу на сеймі. Відповідно, збереглися протокольні записи. Так, Симон Курович, який представляв сторону обвинувачення, називав К.Ліщинського атеїстом і сказав наступне: «Я звинувачую його в тому, що він осмілився на 265 сторінках не лише представити Господа Бога як неіснуюче створіння, фантазію, сліпу випадковість… але спробував приписати управління землею та небом природі. Самого ж Господа Бога назвав вигадкою, людським створінням, сутністю, яка створена в мареннях і не має буття. Тих же, хто вірує в Бога, назвав рабами Бога, які поклоняються ідолам; наставників святої католицької церкви назвав ремісниками пустознавства, повзаючими зміями, сліпими, які брешуть, що бачать у темряві; він вважає їх не наставниками, а спокусниками, не філософами, а обманщиками, оборонцями нерозумності, помилок, застарілих забобонів… він викладав різні блюзнірства проти Святої Трійці, божественного втілення, невинності Діви Марії, воскресіння з мертвих. Свій рукопис, складений у формі силогізмів… він закінчив словами: «Таким чином, Бога немає» [109]. Незважаючи на емоційність звинувачень С.Куровича, із них випливає наступне: К.Ліщинський написав філософський трактат, у якому, використовуючи аристотелівську логіку, говорив про небуття Бога чи принаймні неможливість довести його існування з допомогою схоластичних аргументів, які використовувалися єзуїтами.

Сам же К.Ліщинський, захищаючись, говорив, що він у своєму трактаті зовсім не заперечує існування Бога, а лише виступає проти схоластичної аргументації. Судячи з його міркувань, проблема існування Бога – це проблема віри, а не філософії [110]. Як було насправді, чи дійсно К.Ліщинський стояв на позиціях атеїзму, в чому його звинувачували, чи для нього заперечення доказів існування Бога було «філософською грою», сказати важко. Можливо, істина десь посередині. Цікаві міркування щодо поглядів К.Ліщинського висловив С.Подокшин: «На підставі результатів процесу (мається на увазі судовий процес на варшавському сеймі – П.К.), аргументів можна зробити висновок, що атеїстом Ліщинський не був. Але й не був він ортодоксальним католиком-схоластом. Не відмовляючись від Бога католицької релігії, до формальних прихильників якої він належав, Ліщинський був вільним філософом, мислителем на межі Ренесансу й Нового часу. Він спробував піддати філософському аналізу головні догмати християнства, не заперечуючи їх як постулати віри. Ліщинський по суті висловив думку про необґрунтованість схоластичних доказів існування Бога» [111].

Загалом погоджуючись із міркуваннями С.Подокшина, все ж варто відзначити наступні моменти. «Ренесансовість» К.Ліщинського значною мірою обумовлювалася єзуїтською вченістю. Зокрема, ренесансні мислителі часто використовували таку форму філософствування, як діалог. Діалогічність викладу, широке практикування дискусій, де зіштовхувалися різні точки зору, були притаманні також єзуїтам. Від них, власне, К.Ліщинський і навчився «дискусійного філософствування». Відійшовши від єзуїтів, мислитель, очевидно, спробував зробити «замах» на схоластичну філософію й теологію, які існували в єзуїтських колегіях. Можливо, певну роль відіграла й «православність» його предків. Як і багато шляхтичів Волині й Полісся, він був католиком у першому-другому поколінні. К.Ліщинський, подібно до православних, розглядав проблему існування Бога як предмет віри, а не філософії з її логічною аргументацією. Тобто «атеїстичну» діяльність К.Ліщинського, як і дискредитацію ордену єзуїтів І.Загоровським, варто вважати негативною реакцією на проникнення в Україну єзуїтів та їхньої схоластичною вченості.

Дата добавления: 2015-05-22