Класифікація ринків. Ціноутворююча функція санації інформаційна

ФУНКЦІЇ РИНКУ

Ціноутворююча

Функція санації

Інформаційна

Контролююча

59 Світове господарство – це багатогалузева глобальна економіка, яка зв’язує національні господарства в єдину систему обміном результатами економічної діяльності, міжнародним поділом праці.

Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура.
Світове господарство почало формуватись досить давно, проте остаточно як цілісна система склалося близько ста років тому на рубежі ХІХ—ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ—ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно — з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.
Основними віхами у розвитку світового господарства є:
- виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;
- територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;
- виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.
Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав.
Три останніх десятиріччя ХХ ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).
Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому високого динамізму. До них, у першу чергу, належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.
Період 1980—90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн — активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн — повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому — лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.
Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів, ієрархією, структурованістю. Так, зокрема, економічна могутність розподіляється у світі дуже нерівномірно. Три держави — США, Японія, Німеччина (з 9 % населення) акумулюють ¹/₂ світового доходу, їм належить ¹/₃ купівельної спроможності всіх країн світу.
Суб’єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання, які у свою чергу теж є системами.
Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень — сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.
Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.
Світова економіка як система має спільну мету — її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціально-економічних умов.
Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).
До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно 30 країн і територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.
До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих),входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн — членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.
До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17—18 % світового ВВП.

· 60. Фінанси - система економічних відносин з приводу створення, розподілу й використання фондів грошових коштів.

61. Попит – та кількість товару, яку споживачі бажають та можуть придбати за певною ціною.

Величина попиту – та максимальна кількість товару, яку погоджуються придбати споживачі за певною ціною за певних умов за одиницю часу.

Ціна попиту – найвища ціна, яку здатні заплатити споживачі за певну кількість товарів.

Величина попиту тим більша, чим нижча його ціна (і навпаки).

Пропозиція – це згода виробника запропонувати той чи інший товар за певною ціною.

Ціна пропозиції – та найнижча ціна, за якою виробник згоден запропонувати певну кількість товару.

Величина пропозиції – це максимальна кількість певного товару, яку згоден запропонувати продавець за одиницю часу за тією чи іншою ціною.

Чим вища ринкова ціна, тим більшою буде величина пропозиції (і навпаки). Ця залежність називається законом пропозиції.

Ціна рівноваги – це ціна, за якою продавці готові запропонувати певну кількість товару, а покупці за цією ж ціною купити цю ж саму кількість товару впродовж певного часу.

Рівноважна ціна – це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.

Закон пропозиції означає, що із збільшенням ціни об­сяг пропозиції зростає, а зі зниженням – падає. Тобто ве­личина пропозиції на ринку перебуває у прямій залежності від цін на товари та послуги. У ринкових умовах виробник готовий запропонувати більшу кількість товару за вищої ціни на нього.

Еластичність попиту — це показник, що виражає коливання сукупного попиту, викликані пониженням цін на товари і послуги.

Еластичність пропозиції — показник, що відтворює зміни сукупної пропозиції, які відбуваються у зв'язку зі зростанням цін.

62. Міжнародний поділ праці (МПП) являє собою спеціалізацію окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції, послуг у межах світового господарства.

63. Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює onтові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному місці, за цінами, що складаються на умовах вільної конкуренції.

Біржова угода – це письмово оформлений документ купівлі-продажу або поставки.

На товарній біржі заключаються угоди щодо продажу-купівлі певного товару. Розріз­няють реальні біржові угоди, форвардні та ф'ючерсні угоди.

Реальні угоди укладаються під реально поставлений товар (близько 10% торгівлі).

Форвардна угода являє собою двосторонній контракт між продавцем і покупцем про продаж-купівлю певної кількості товару в майбутньому за ціною, обумовленою в угоді.

Ф'ючерсна угода являє собою придбання права на продаж-купівлю певної кількості то­вару в майбутньому за цінами, що складуться на товарній біржі.

Фондова біржа – частина інфраструктури ринку, де здійснюється купівля-продаж цінних паперів.

64. Інфраструктура ринку – це сукупність допоміжних організацій, уста­нов, посередників та інших господарських утворень, діяльність яких покликана прискорити просування товарів, послуг, цінних паперів і ка­піталів від виробників до споживачів на різноманітних ринках.

Ринкова інфраструктура охоплює такі основні елементи:

• біржі (товарні, фондові);

• служби зайнятості;

• банки;

• аукціони;

• ярмарки;

• торгово-промислові палати;

• брокерські, страхові, аудиторські компанії.

65. Міжнародна валютна система – це форма організації міжнародних валютних відносин, обумовлена розвитком світового господарства і закріп­лена міждержавними угодами.

66. Бюдже́т — грошове вираження збалансованого розпису доходів і видатків держави, адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста, села), підприємства, установи за певний період.

67. Конкуренція — це суперництво між учасниками ринку за кращі умови ви­робництва, купівлі та продажу товарів і послуг.

Основне завдання конкуренції – завоювання ринку, перемога конкурентів, забезпечення одержання сталого прибутку.

68. Валюта (від іт. Valuta – ціна, вартість) – загальна назва грошових одиниць різних країн, обов’язкових для приймання як плату за будь-які товари, послуги та роботи, що купуються на території відповідної країни.

Види валют:

· Національна валюта – законний платіжний засіб на території країни, що її випускає.

· Іноземна валюта – платіжний засіб інших країн, що законно чи незаконно використовується на території даної країни.

· Резервна валюта – валюти, в яких країни тримають свої ліквідні міжнародні активи, що використовуються для покриття від’ємного сальдо платіжного балансу.

· Валюта, що вільно використовується – активно продається і купується на головних валютних ринках: долар США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська єна.

· Тверда валюта – характеризується стабільним валютним курсом, зміни якого пов’язані головним чином із фундаментальними макроекономічними закономірностями.

· Вільно конвертована валюта – валюта, що може легально обмінюватись на іноземні валюти без прямого втручання держави в процес обміну.

· SDR – (спеціальні права запозичення) – міжнародні активи (резервні платіжні засоби) у вигляді кредитованих записів на спеціальних рахунках МВФ, складених пропорційно до квот країн – учасниць.

Валютні курси – це пропорції обміну валют.

Валютний курс – це ціна валюти однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої.

Дата добавления: 2015-05-22