Проаналізуйте проблему колабораціонізму на українських землях у період Другої світової війни

«Український колабораціонізм» — термін, який використовувався в період Другої Світової війни радянською владою, коли йшлося про співпрацю українців із нацистською окупаційною владою.

При характеристиці даного явища у середовищі українства враховується кілька факторів, що робить його відмінним від західноєвропейського та змінює його трактовку по суті від прийнятого радянською історіографією. Слід зазначити, що співпраця різного рівня з нацистськоюНімеччиною мала місце майже у всіх окупованих нацистами країнах Європи: від Франції, до Югославії і до СРСР тощо.

У країнах, де існував «колабораціонізм», паралельно існували потужні рухи опору, які зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. Проте радянська історіографія, як правило, замовчувала будь-яку інформація про національні військові формування або «східні легіони», укомплектовані німцями з-поміж представників народів радянського союзу. І тільки із руйнацією радянської системи та установленням в Україні демократичних свобод стало можливим уголос говорити про трагічні й невідомі сторінки нашої історії без побоювання та неприємних наслідків.

Говорячи про «зрадництво», радянська влада не робила навіть віддалених спроб розкрити або прокоментувати природні причини цього явища. Більше того, в радянських підручниках і книгах з'явився дивний для звичного слуху словесний термін — «народ-зрадник», що характеризує поняття народу як якогось однорідного суб'єкта. Така форма суперечить ленінсько-сталінському визначенню народу — як різноманітного співтовариства людей. Вся безглуздість подібних несумісних ідеологічних дефініцій наочно виявилося на прикладі організованого радянською владою виселення народів. Коли, згідно зі стандартним формулюванням — «вороги народу», із своєї історичної батьківщини виселялися у Сибір цілі «народи-зрадники». Під цю категорію в різні часи потрапили: слов'яни — західні українці; прибалти —естонці, латиші, литовці; кримчани — татари, греки, болгари, вірмени; кавказці — чеченці, інгуші, турки-месхетинці та багато інших народів. Така була сутність радянського тоталітарного режиму і сталінської національної політики. Традиційна ворожість до окремих народів визначених радянською владою, як «народи-зрадники», збереглося і дотепер у свідомості багатьох людей радянського покоління. Спростувати офіційну радянську пропаганду або спробувати дати об'єктивну історичну оцінку мало хто наважувався. Лише одиниці зважувалися на таке протистояння з офіційної радянської ідеологією і мали надалі не завидну долю.

На території України крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій створювалась допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри в містах, голови в районах, старости в селах, допоміжна поліція. На співробітництво з окупантами з різних причин погодилося близько 1 % населення.

Причини, що спонукали йти на службу до окупантів, були такими:

— бажання помститися радянській владі за всі кривди, що їм завдала (репресії, розкуркулення тощо); за підрахунками вчених така категорія складала 20-30%.

— ідеологічне несприйняття радянської влади, комуністичної ідеології, антисемітизм;

— страх за своє життя і життя близьких;

— кар’єризм, прагнення пристосуватися до нових умов життя (комуністів, комсомольців, радянських активістів серед колаборантів було – 30-50%);

— позиція радянського уряду щодо військовополонених, яких вважали зрадниками;

— обман нацистської пропаганди;

— прагнення за допомогою Німеччини боротися за незалежність України.

Факти співпраці з Німеччиною: - Координація дій німецьких військових органів та ОУН Поліською Січчю впродовж перших років війни. Багато з їх членів перейшло пізніше до Української повстанської армії, що потім воювала проти нацистів.

- Формування батальйонів Нахтігаль і Роланд (Присягали на вірність Україні) у складі вермахту. Восени 1941 року були об'єднані у 201-й український батальйон шуцманшафту. Після розформування у кінці 1942 року, коли було проголошено прагнення створити Українську державу (відмовились продовжити службовий контракт) більшість командирів та старшин приєдналась до Української повстанської армії (Роман Шухевич) чи дивізії Ваффен-СС «Галичина» (Євген Побігущий).

- Формування 14 Гренадерної дивізії Ваффен-СС «Галичина» (Першої української) 28.04.1943, яка проіснувала до закінчення війни у 1945 році (14 тисяч чоловік). Оцінки дій дивізії суперечливі — від борців проти режиму Совєтів^[2] до стверджень, що, як найменше, деякі бійці були жертвами насильницького призову^[3].

Дивізія була організована за допомогою громадського Українсього Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, ОУН (м), Української Греко-Католицької Церкви. ^[4] ОУН (б) спочатку не була згодна з цією ідеєю, частково тому що дивізія створювалась за межами її контролю, та наголошувала, що солдати дивізії будуть використані німцями як «гарматне м'ясо».

- Українці у Schutzmannschaft-Battalion («шума»)

109, 114, 115, 116, 117, 118, 201-й українські батальйони «шуцманшафту» (de:Schutzmannschaft-Battalion) брали участь в операціях проти радянських партизан в Україні та Білорусі. В лютому—березні 1943 року 50-й батальйон брав участь поруч з деякими латиськими та 2-м литовським батальйоном у операції «Зимові чари» (нім. Winterzauber). Батальйони «шуми» спалили декілька сіл через підозру у підтримці радянських партизан.^[5]

- Формування Українського Визвольного Війська, тобто добровільних підрозділів, творених з полонених радянської армії української національності в німецькій армії. Тривало з паузами впродовж 1941-45 рр., доки всі українські збройні силі, які перебували на службі Німеччини, не були об'єднані в Українську національну армію (12.03.1945) на чолі з Павлом Шандруком, колишнім генерал-хорунжим армії УНР, якого затвердила Президія УНК у згоді з президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким.

- Українці у міських органах влади чи громадських організаціях.

Розчарування у колабораціонізмі та український визвольний рух. З появою німецьких військ на території України після початку війни Німеччини з СРСР українські визвольні організації, що плекали надію на здобуття державної Незалежності України, у той чи інший спосіб співпрацювали певний час з німецькими громадськими чи військовими органами. Та скоро (принаймні, вже в 1942-43 роках) з'ясувалося, що німецька влада виявилась навіть гіршою за владу часів СРСР.

Великих надій було сповнене самовільне проголошення 30 червня 1941 у Львові силами ОУН (б) Акту відновлення Української Держави, яким була поновлена Українська Держава (у союзницькому зв'язку з Німеччиною) та створено український національний уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Та ця потуга, незважаючи на її доволі союзницьке ставлення до Німеччини, була сприйнята більш ніж ворожо: вже 04.07.1941 цей Акт було скасовано німцями, а Степана Бандеру та Ярослава Стецька, після їх відмови відкликати Акт, заарештували та депортували до Німеччини, де їх тримали до 1944 р. у концентраційному таборі Заксенгаузен.

У той же час, у 1941—1943 рр. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетку Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат. Німцями було розстріляно багато місцевих та сільских голів, які спочатку стали були на шлях співпраці з ними. Так, першого бургомістра Києва Олександра Оглоблина було знято вже через місяць після призначення на цю посаду за «надмірну» пропаганду української національної культури, а другого — Володимира Багазія — через чотири місяці німці розстріляли у Бабиному Яру.

Нацистська політика німецького окупаційного режиму була спрямована на ослаблення всіх потенційних чинників національної свідомости, що могли стати складовими визвольного руху. Це виявлялося, наприклад, в обмеженні загальної освіти чотирма класами школи, зведенні вищих щаблів освіти до вузько спеціалізованих практичних фахів, придушенні самодіяльних проявів культурної ініціативи українського населення (наприклад, «Просвіти», видавничого руху), закритті наукових установ, бібліотек і музеїв та їх пограбуванні, примітивізації культурного рівня преси, театрів тощо. Ослаблення дієздатності населення досягалося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичного обслуговування, нелюдським ставленням до вивезених в Німеччину українських робітників (приблизно 1,5 млн.) і радянських військовополонених, а також масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Постала на початку 1942 році УПА обирає шлях супротиву обидвом тоталітарним державам. УПА залучає до своїх лав кадри ОУН(б), Поліської Січі, колишніх колаборантів, і, з часом, перетворюється на потужну силу опору в Україні.

Суспільна дискусія щодо ставлення до колаборантів. Тема ставлення до колаборантів є дискусійною в Україні, бо погляди на них докорінно відрізняються — від посібників нацизму до заручників свого часу чи борців за незалежність України.

Наріжним каменем у цієї дискусії є, інтересам якої України — УНР, УРСР, оголошеної Степаном Бандерою Української держави чи райхскомісаріату «Україна» — «служили» чи «зраджували» ці люди, а також питання їх безпосередньої причетності до тяжких злочинів.

Боротьба УПА у 1940-50-х роках проти Червоної Армії та радянської влади сприяла формуванню негативного для більшості росіян та частини українців іміджу «оунівців», «упівців», «бандерівців» як агресивних націоналістів або поплічників німецького нацизму.

Зв'язок з нацизмом вже сам по собі для багатьох людей, що постраждали від окупації, є вироком, адже злочини нацистських керівників (розв'язування агресії, геноцид євреїв, злочини проти людства) були засуджені на Нюрнберзькому трибуналі.

Насправді спроби офіційно визнати злочинцями учасників українського визвольного руху були невдалими:

На Нюрнберзькому процесі (1945-46 рр.) ОУН не було визнано злочинною організацією.

У 1954 році в США відбулися слухання слідчої комісії Конгресу, яка зняла з ОУН звинувачення в причетності до Голокосту.^[9] Більш того, у лавах УПА бились представники багатьох національностей, включаючи євреїв.

У 1985-87 рр. у Канаді було проведено декілька судових слухань щодо українців, звинувачених у військових злочинах (багато з них були членами дивізії Ваффен-СС «Галичина»). Комісія на чолі з суддею Верховного суду Квебеку Жюлем Дешенем (Jules Deschênes) визнала, що обвинувачення у військових злочинах не були підтверджені… До співпраці з німцями частково призвів також суспільний терор, розгорнутий у СРСР. Хоча УРСР отримала формальні ознаки державности, за це вона мала заплатити багатомільйонну людську ціну. Штучно створений Голодомор, колективізація, арешти та страти інтелігенції (процес Спілки Визволення України та ін.), терор та депортація українців з Західної України напередодні війни різко знизили лояльність населення до радянської влади.

З іншого боку, українці, які служили у Червоної Армії чи були членами партизанського руху, також в більшій чи меншій мірі сприяли поширенню тоталітарної влади на держави Східної та Центральної Європи після Другої Світової війни. Впродовж двох перших років цієї війни СРСРтакож «співпрацював» з Німеччиною (Пакт Молотова-Ріббентропа, Угода про кордони та дружбу ^[12]) та вів жваву торгівлю сировиною та технологіями.

В останні роки у країнах Балтії питання колабораціонізму також стало темою суспільної дискусії. Комісії, створені для розглядання його спадщини, надходять висновку, що не може буди загального обвинувачення усіх колаборантів, особливо на фоні попередньої агресії СРСР у 1940 р. При цьому вони визнають, що персони, причетні до скоєння військових злочинів чи злочинів проти людськості під час співпраці з німцями мають бути чесно покарані, а «не ховатись за маскою жертви»

Дата добавления: 2015-05-22