Висновок 5 страница

А головне — закон відбивав дуалізм позиції Директорії й українських партій у визначенні стратегічних орієнтирів держав­ного будівництва. З одного боку, Конгрес висловився проти «орга­нізації робітничої диктатури» і за «демократичний лад в Україні», доручивши своїм комісіям і уряду «підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої Соборної Української Респуб­ліки». З іншого боку, він не відмовився від «трудового принципу», вирішивши, що місцева адміністрація повинна «працювати в кон­такті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників».

Окрім закону про владу, Конгрес ухвалив також Універсал до українського народу, в якому практично повторювалися положення закону, і ноту до народів світу. Але доля розпорядилася інакше: Конгрес вже ніколи більше не збирався. 2 лютого 1919 р. Директо­рія й урядові установи вимушені були залишити Київ і перебазува­тися до Вінниці.

Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про за­безпечення стабільного і перспективного державного будівництва. Йшлося про виживання і вирішення проблем, успадкованих від ду­же короткого відносно мирного періоду: пошук виходів з глухого кута, в якому опинилася Директорія внаслідок компромісного при­йняття «трудового принципу»; спроби подолати розбіжності між Директорією і Радою народних міністрів і, нарешті, розв'язання ко­лізій між самими членами Директори.

Між «трудовим принципом» і «європейським зразком». У Вінниці 8 лютого 1919 р. відбулася чергова Державна нарада. Від попередніх вона відрізнялася тим, що у її роботі, крім представни­ків українських політичних партій, брали участь і деякі члени ко­місій Конгресу трудового народу України, а проблема, винесена на обговорення, торкалася зовнішньополітичної орієнтації УНР. Ре­зультатом наради було рішення про переговори а Антантою, що, у свою чергу, призвело до виходу Винниченка 9 лютого зі складу Директорії (незабаром він взагалі виїхав за кордон) і до відставки прем'єра В. Чехівського, а потім і всього уряду.

13 лютого Директорія затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі я С. Остапенком, а наступного дня — тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці». Відповідно до цього закону, метою якого було урегулювання відносин між урядом і Директорією, законопроекти готувалися «зацікавленими» міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради народних міністрів або Кабінету (до складу цього органу — свого роду «президії» Ради народних міністрів — входили міністри іноземних справ, внутріш­ніх справ, військових справ, земельних, народного господарства, фінансів, а також з дорадчим голосом — Державний секретар і Державний контролер). У разі їх схвалення законопроекти остаточ­но редагувалися у Державній канцелярії, потім вносилися на розг­ляд Директорії, а після її «письмового затвердження» набували чинності.

Звичайно, появу цього закону можна розцінити як позитивний факт, але деякі положення породжували нові суперечності. Так, зо-

»3

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

крема, передбачалося, що «у надзвичайних ситуаціях закони і постанови можуть видаватися без попереднього рішення Кабінету або Ради народних міністрів». Але якщо брати до уваги чинник во­єнного часу, коли майже всі обставини — «надзвичайні», то у такий спосіб законотворчі повноваження уряду практично зводилися на­нівець. До того ж нічим не обмежувалася можливість членів Дирек­торії втручатися у повсякденну діяльність Ради народних міністрів та окремих міністерств.

Відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі розбіжно­сті між різними політичними силами щодо перспектив облаштуван­ня української державності, які так і не подолав Конгрес трудового народу, разом з пошуками зовнішніх союзників зумовлювали диво­вижний правовий нігілізм уряду і таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. У той момент це влаштовувало обидві сторони. Проте стрімка зміна ситуації на фронті вносила свої корективи у плани тодішніх політиків, і вже 6 березня 1919 р. розпочалася евакуація Директорії з Вінниці у напрямку Проскурова. Упродовж цього місяця сталося кілька подій, що мали велике значення з по­гляду розвитку процесу побудови держави.

Ще у період евакуації у Вінниці відбулася нарада двох «прав­лячих» партій — есерів і соціал-демократів, які склали загальну доповідну записку про ситуацію в Україні. Дві основні позиції цієї записки заслуговують на увагу — вимога негайно припинити пере­говори з Антантою і розпочати пошуки взаєморозуміння з радянсь­кою Росією, а також заклик до «проголошення влади в Україні у формі влади рад», щоправда, «не як принципу найкращої орга­нізації влади працюючих, а тільки як факту нашої дійсності». У за­писці констатувалося, що «під впливом більшовицької агітації ук­раїнські селяни і робітники стали пасивними, тому відмовляються від боротьби з більшовиками, або навіть зовсім переходять на їхній бік».

Водночас відбулася нарада Січових стрільців, які тоді розта­шовувалися під Проскуровом. У результаті з'явилася їхня Декла­рація, в якій ішлося про «підтримку радянської влади на місцях, якщо вона забезпечить злагоду і порядок»'.

Зростаюче і загрозливе незадоволення політикою Директорії змусило її вжити традиційні кроки — скликати 11 березня чергову Державну нараду, яка ще раз зафіксувала суттєві політичні роз­біжності. Петлюра, зокрема, висловився за трудові ради, «прем'єр Остапенко категорично проти. Нарада так нічого й не вирішила, за-

¹ Життя Поділля. — 1919 — 21, 23 берез. 94

$ 3. «Друга' Українська Народна Республіка (період Директорії)

лишилася без відповіді записка двох партій, а наступ більшови­цьких військ знову рішуче вплинув на хід подій. 18 березня 1919 р. Директорія виїхала 8 Проскурова. Петлюра і Макаренко опинилися в Рівному, решта членів Директорії, зокрема Андрієвський, — у Станіславі.

Фактично припинив своє існування уряд, а під «юрисдикцією» УНР залишилася територія між лінією Сарни-Проскуров-Могилів над Дністром і річками Збруч і Буг.

За таких умов центром українського політичного життя рап­тово став Кам'янець-Подільський. Місто перетворилося в центр опозиції до тодішнього уряду.

У другій половині березня кам'янецька опозиція перейшла до реальних дій. її «трудовий конгрес» (хоча під час обговорення цього питання зазначалося, що «немає представництва робітників») при­йняв резолюцію, в якій висловив своє ставлення до поточного мо­менту: «Україна є самостійною і незалежною Республікою, у якій вся влада належить об'єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів за принципом пропорційності»¹.

На фоні паніки, що виникла в Кам'янці, над яким нависла за­гроза, за відсутності вищого керівництва і швидкої «совєтизації» населення «ліва» частина української демократії (за свідченням Винниченка) разом з місцевим Трудовим конгресом, спираючись на кам'янецький гарнізон, створила Комітет охорони республіки. Його очолив колишній голова Ради народних міністрів Чехівський. 22 бе­резня 1919 р. Комітет оприлюднив своє звернення, в якому пояснив причини свого створення — «в виду дезорганізації державного апа­рату і можливих внаслідок цього безпорядків і порушень спокою» «тимчасового представництва центральної влади Республіки». У зверненні Комітету практично були відтворені основні положен­ня резолюції повітового Трудового конгресу про рішучий поворот політики УНР у бік пошуку взаєморозуміння з більшовиками і дер­жавного будівництва на «радянському ґрунті». Грушевський відмо- мюся увійти до складу Комітету, пояснюючії своє рішення необхід­ністю виїзду за кордон. Однак тоді ж, 22 березня, його обирають по­чесним співголопою конгресу, а напередодні на шпальтах місцевої газети він надрукував привітання Комітету, де констатував «пара­ліч центру» і підкреслив, що немає нічого «небезпечнішого, ніж очікувати» якихось інструкцій і розпоряджень, а також наголосив, що «у тій важкій, критичній обстановці, у якій ми перебуваємо, усе

¹ Життя Поділля. — 1919 — 22, 23 берез.

2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр)

3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

спасіння у самодіяльності дрібних клітин нашого національного ор­ганізму»¹.

Діяльність Комітету розпочалася дуже активно — були при­значені комісари усіх міністерств, припинена евакуація. Однак сил у нього було замало, щоб утримувати ситуацію під своїм контро­лем. До того ж програма Комітету викликала негативну реакцію тих сил, які інакше уявляли собі орієнтири української політики.

Тим часом на фронті встановилася певна стабілізація, і після переговорів з Директорією, прагнучи уникнути кровопролиття, 28 бе­резня 1919 р. Комітет заявив про свою самоліквідацію.

Слід зазначити, що є різні оцінки ролі Комітету охорони рес­публіки. Винниченко, наприклад, вважав, що в умовах «безладдя і безсилля отаманської влади» це була реальна спроба змінити ситу­ацію на краще, його опоненти для характеристики цієї події вико­ристовують лише один термін — «переворот». Проте незалежно від подібних полярних оцінок безспірним є факт: виступ у Кам'янці по­тягнув за собою різке «полівіння» тодішнього політичного курсу. Як зазначив сам Петлюра у ході міжпартійних консультацій, що від­булися у Рівному в перших числах квітня, «утворення соціалістич­ного уряду — завдання моменту».

Ці партійні консультації цікаві ще й тим, що показують пози­цію деяких партій, передусім у питанні реформування самої Дирек­торії та уряду. Так, 5 квітня українські есери і соціал-демократи, які, власне, й ініціювали реформування нового уряду, виробили спільні вимоги до Директорії. Відповідно до цих вимог вона могла ухвалювати закони тільки після їх прийняття Радою народних міністрів, а «повноправний кворум» для прийняття рішень мав «складатися з трьох членів». Спеціально зазначалося, що «у сфері управління члени Директорії видають свої розпорядження тільки через певні міністерства». Що стосується уряду, то призначення «прем'єр-міністра здійснюється «за згодою» політичних партій, і прем'єр «у взаєморозумінні» з ними формує кабінет.

Тоді ж у Рівному відбулася чергова Державна нарада — вона завершила череду подібних заходів на цьому часовому відрізку. Наступна нарада була скликана тільки восени і стала останнім зібранням, на якому хоча б якусь роль відігравали члени комісій Конгресу трудового народу, у подальшому вони зійшли з політич­ної сцени. Знову обговорювалася проблема трудових рад і знову об­говорення закінчилося практично безрезультатно.

Нарешті, після інтенсивних дебатів 9 квітня 1919 р. було зат­верджено новий уряд на чолі з Б. Мартосом, а 12 квітня він опри­люднив свою Декларацію. У ній підкреслювався соціалістичний ха­рактер уряду і те, що у внутрішній політиці він «буде прагнути до зміцнення демократичного ладу, і в першу чергу будуть вжиті самі енергійні заходи, щоб скрізь організовувалися робітничо-селянські трудові Ради для контролю за діяльністю місцевих властей»¹.

За тих умов більшість положень Декларації мала пропагандист­ський характер. Втім, є й інша, досить авторитетна думка І. Мазе­пи, який позитивно оцінював потенційні можливості тодішнього уряду. Наприклад, він посилається на спільне засідання Директорії та уряду 27 квітня у Здолбунові, де практично вперше після прого­лошення УНР конкретно обговорювалася програма діяльності Ради народних міністрів.

Однак можна тількіи гадати, чи вдалося б тоді досягти певної стабілізації: 29 квітня командувач Південно-Західного фронту В.Оскилко зробив спробу «правого» заколоту. У наказі «Військам Української Республіки» він проголосив, що «усунув зрадницький уряд і вступив у командування усіма збройними силами придніп­ровської України».

За переворотом Оскилка стояли політичні сили, що утворюва­ли «правий табір», зокрема українська партія соціалістів-самостій-ників. На відміну від діячів «лівого табору» у Кам'янці, Оскилко жодним словом не згадав про трудові ради, а навпаки — на проти­вагу <радянському принципу» видав спеціальне звернення «До гу­бернських, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до місцевого самоврядування», яке містило вимогу «обрати негайно го­лову Директорії з правами тимчасового президента республіки» і обіцянку «при першій можливості скликати народне представниц­тво з правами установчих зборів». Отже, впродовж одного місяця сталися дві події, що вочевидь продемонстрували наявність глибо­кого розколу у підходах українських політичних сил до вибору мо­делі державного устрою.

Спроба заколоту, яку здійснив Оскилко, завершилася повним провалом. Він зумів заарештувати у Рівному майже усіх міністрів, але не зміг «нейтралізувати» Петлюру, що й визначило його долю. Вже наступного дня заколотник мусив шукати притулку у Польщі. Однак, незважаючи на те, що виступ Оскилка тривав тільки два дні, наслідки його були тяжкими, бо призвели до ліквідації фронту.

¹ Життя Поділля — 1919. — 21 берез

•н,

¹ Громада (Кам'янець-ІІодільський). — 1919. — 19 черв.

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

3. 'Друга» Українсько Народна Республіка (період Директори)

У перші дні травня Петлюра видав наказ про евакуацію з Рів­ного до Галичини. Отож, Директорія втратила всю територію Над­дніпрянської України. Заколот Оскилка, який у своїх зверненнях прямо заявив про підтримку Андрієвського і Иетрушевича, певною мірою розв'язав руки Петлюрі. У травні з'явився закон «Про зміни у персональному складі Директорії», за яким усі її постанови набу­вали чинності «тільки тоді, коли у засіданні брав участь Головний Отаман С. Петлюра», а двома днями пізніше — 9 травня — Петлю­ра був обраний Головою Директорії.

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії з моменту еваку­ації з Києва, слід наголосити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилася. Насамперед це стосується стратегії дер­жавного будівництва — парламентаризм або «трудовий принцип». Залишилося нерозв'язаним питання розподілу компетенції між Ди­ректорією і Радою народних Міністрів. Єдине, у чому остаточно окреслилася чітка тенденція, — затвердження не тільки фактично­го лідерства Петлюри, а й на законодавчому рівні. Травневі поста­нови Директорії стали початком режиму його особистої влади.

Ситуація, що склалася, в Україні на початку 1919 р., була ду­же важкою і суперечливою, а головне — змінювалася майже ка­лейдоскопічно. Окрім військ УНР і «червоного» Українського фрон­ту під командуванням В. Антонова-Овсіснка, треба назвати Збройні Сили півдня Росії, очолювані Денікіним. На півдні десантувалися війська Антанти, Буковину захопили румуни. В січні-квітні Закар­паття було окуповане чехословаками, а наприкінці червня польські війська захопили Східну Галичину.

Взявши під свій контроль усе Придніпров'я, Уряд Українсь­кої Радянської Соціалістичної Республіки дуже швидко опинився у такому самому становищі, як і Директорія.

Руйнівна економічна політика, жахливий терор, взагалі все те, що, за влучним висловом Христюка, становило систему «коміса-родержавства», викликали різке незадоволення населення, яке ви­лилося у широке повстання проти радянського уряду Раковського.

Уже в березні 1919 р. повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частину Полтавщини, а у квітні українські соціалісти-ре-волюціонери і соціал-демократи створили Всеукраїнський револю­ційний комітет і Головну військову раду (пізніше — Головний повс­танський штаб).

У таких умовах сам перебіг подій цілком природно поставив пи­тання про координацію дій усіх українських політичних сил. З цією метою після нелегких переговорів між повстанцями і Директорією,

війська якої вже 3—4 червня знову встановили свій контроль над Ка-м'янець-Нодільським, було підписано угоду про спільні дії.

Один з пунктів угоди спеціально наголошував на необхідності «організації місцевої влади на трудовому принципі», оскільки цей принцип був одним з фундаментальних у політичній платформі партій, що очолили повстання, і взагалі відповідав настроям широ­ких верств українського селянства.

Отже, Директорія, прагнучи злагоди, ще раз підтвердила, що йтиме саме цим шляхом. 2 липня 1919 р. у Кам'янці, що став тимча­совою столицею УНР, відбулася ще одна нарада, на цей раз на­півофіційна за участі центральних комітетів двох «правлячих» тоді партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, а також галицьких соціал-демократів і деяких міністрів. У постановах, при­йнятих цією нарадою, передбачалося чотири пункти: найшвидше розробити закон «Про нормування компетенції і взаємовідносин між Директорією і Радою Народних Міністрів»; завершити реорга­нізацію Директорії; утворити «Військову Раду», передусім для кон­тролю за хаотичною діяльністю численних отаманів; вжити заходів «для найскорішого внесення... закону про Ради — місцеві органи, побудовані на трудовому принципі».

Однак впливали на політику Директорії не тільки «радянсь-кофільські» тенденції і спроби прийти до згоди з повстанцями. Не менш важливим чинником були відносини з лідерами ЗУНР, які уособлювали зовсім інший напрямок — тоді він вважався «правим».

Принагідно слід звернути увагу на загальну ситуацію, що склалася наприкінці червня-липня 1919 р. Під ударами поляків ви­снажена Українська Галицька армія опинилася на шматку терито­рії південно-східної Галичини, причому 25 червня Рада держав Ан­танти вирішила передати управління Східною Галичиною Польщі. У цьому рішенні вказувалося на «необхідність захистити безпеку і власність населення від звірства більшовицьких банд» і в майбут­ньому його право вільно визначити свою державну належність, але фактично Антанта «благословила» окупацію Східної Галичини. От­же, не маючи сил чинити опір полякам, лідери ЗУНР на початку липня 1919 р. опинилися перед вибором: або відступати на терито­рію Румунії, або, природніше, — йти на угоду з військами УНР. Га-личанське командування прийняло єдино можливе рішення — на­правити керівництву УНР телеграму такого змісту: «Галицька Ар­мія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками і визволити від них Наддніпрянську Україну. Питан-

ТІ

-утг

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

§ 3. 'Друга- Українська Народна Республіка (період Директори)

ня про долю Галичини повинно бути передане для вирішення мир­ної конференції».

Боротьба «соборним фронтом», як говорили тоді, збільшувала воєнний потенціал УНР, але водночас мала й негативний бік. Щодо останнього можна назвати цілу низку причин, включаючи й особис­те суперництво за лідерство, але один з найважливіших пунктів розбіжностей стосувався саме шляхів розбудови держави — по­літичні кола ЗУНР виступали проти «радянського» принципу у будь-яких його проявах і прагнули європейської моделі.

Отже, балансуючи між «лівими» і «правими», повстанцями і «галичанами», Директорія була змушена рахуватися і з зовнішніми чинниками. А вони були не на користь «радянськофільстпа». Праг­нення до міжнародного визнання і, зокрема, до взаєморозуміння З Антантою вимагало відмови від будь-яких кроків, що могли дати підставу для звинувачення у більшовизмі. Крім того, революція у Європі йшла на спад, про що свідчили події в Угорщині.

Злободенна того часу проблема державного устрою відбилася і на міжпартійних відносинах. Так, 11 серпня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав листа своїм «колегам» з ЦК УПСР з вимогою підтримати «звернення про загальне виборче право». Під таким формулюван­ням розумівся перехід на європейський варіант розвитку. Відпо­відальний момент, внутрішня і зовнішня ситуація, зазначалося у цьому листі, «вимагає, щоб Уряд став на шлях чіткої демократич­ної політики».

Врешті-решт, після тривалих дискусій, остаточний вибір був зроблений, і 12 серпня 1919 р. Рада народних міністрів УНР при­йняла Декларацію, яка проголосила перехід до нового етапу будів­ництва Української держави на основі європейської моделі.

Звичайно, ніхто «урочисто» не проголошував відмову від ідеї трудових рад — зміна курсу випливала з самого змісту Декларації: замість терміна «ради» йшлося про органи самоврядування, які ма­ли обиратися на підставі загальновизнаних демократичних засад.

Організація державної влади і територіальний устрій (сер­пень 1919 — листопад 1920 рр.). Серпнева Декларація остаточно визначила стратегічний напрям державного будівництва, який вже не змінювався до останніх днів УНР Які ж характерні риси цієї стратегії?

Для відповіді на це запитання слід пригадати основні засади, на які спиралися попередники Директорії. Як відомо, Центральна Рада сповідувала соціалістичні ідеї, гетьман Скоропадський же, на­впаки, відстоював «ринкову економіку». Лідери «другої» УНР довго коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гасла-

ми», однак поступово «антирадянська» орієнтація дістала перевагу і серед них.

Так, якщо у зверненні «До населення Соборної України» від 17 вересня 1919 р. зазначалося: «Петлюра, Українське Респуб­ліканське Військо, Український Соціалістичний Уряд є. Вони бу­дуть жити й працювати до того часу, поки буде жити доблесний во­лелюбний Народ Соборної України...», то через два місяці Петлюра на політичній нараді 26 листопада у Старокостянтинові вже не ви­користовує «соціалістичної» термінології: «Самостійна Україна як­що буде, то буде тільки як демократична республіка. Переговори з більшовиками не роблять нас самих більшовиками. Ми завжди бу­демо самі собою»'.

Нарешті, остання крапка була поставлена Декларацією нового кабінету В. Прокоповича, сформованого 26 травня 1920 р., що свід­чило про цілковиту зміну курсу на користь «ринкового» вибору.

Що стосується територіального устрою, то виникла парадок­сальна ситуація. Формально Директорія сприйняла ідею земельно­го поділу України. Але у реальному житті все залишалося по-ста­рому з урахуванням саме губернсько-повітової моделі. ЗУНР діста­ла статус області.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що впродовж 1917— 1920 рр. Україна існувала як унітарна держава, яка весь час (за ви­нятком періоду гетьманства) тяжіла до федералізації

Щодо проблем організації державної влади в УНР, то вони в основному були такі

Після серпневої Декларації на перший план виходить ідея найскорішого скликання парламенту, обраного на загальних, рівних і прямих виборах. Більше того, уряд УНР навіть доручив Міністер­ству іноземних справ підготувати відповідний проект закону. Але війна з армією Денікіна, що розпочалася у жовтні, і наступні дра­матичні події, пов'язані з невдачами збройних сил УНР, перешко­дили втіленню цих планів.

Протягом 1920 р. про необхідність скликання повноцінного за­конодавчого органу в офіційних документах УНР мова йшла досить часто. Втім, ця ідея так і не вийшла за межі декларації про наміри, і Директорія продовжувала спиратися тільки на наради з військо­вим керівництвом і політичними партіями.

Чимало було проблем й у виконавчої влади — єдиної влади, існуючої того часу. По-перше, логічно завершився процес реорга­нізації самої Директорії. їй листопада 1919 р. у Кам'янці відбулося

• Сімом Петлюра. Вибрані твори і документи — К_, 1994. — С. 166.

Розділ 2. Українська

державність (листопад 1917—1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

останнє засідання Директорії у тодішньому її складі. У зв'язку з виїздом за кордон членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця було прийнято постанову, згідно з якою «верховне керівництво справами Республіки» покладалося на С. Петлюру. Цією постановою він упо­вноважувався «іменем Директорії» затверджувати всі закони і постанови, прийняті Радою народних міністрів. Цей документ роз­глядається як черговий крок на шляху остаточного поновлення «диктаторства» Петлюри. Проте слід звернути увагу і на повнова­ження, надані А. Макаренку і Ф. Швецю. Вони мали право, зокре­ма, «укладати прелімінарні договори і політично-мілітаристські до­говори від імені УНР з іншими державами». Отже, на цьому етапі ще рано говорити про повне закріплення «керівної» ролі Петлюри, оскільки, принаймні формально, відбувся певний перерозподіл вла­ди між членами Директорії; усі внутрішні функції зосередилися в руках Головного Отамана, а зовнішні були передані тим, хто виїхав за кордон. Тільки в період після 21 травня 1920 р., коли Петлюра, який уособлював тоді Директорію, скасував повноваження А. Ма­каренка і Ф. Швеця, він став одноособовим керівником Української держави.

По-друге, тривав процес урегулювання відносин між Дирек­торією (або самим уже Петлюрою) і Радою народних міністрів. Си­туація виявилася настільки складною, що навіть у зверненні «До населення Соборної України» треба було застерегти, що «між Ди­ректорією і Радою народних міністрів царює повна злагода і розу­міння щодо управління нашою державою».

Основою розбіжностей стало питання: якою мірою Директорія як «верховна влада Республіки», або її «колективний глава», може втручатися у конкретну повсякденну діяльність Ради народних міністрів, роль котрої у виконавчій вертикалі так і не була чітко ви­значена?

Прагнучи знайти на нього відповідь уряд (прем'єр І. Мазепа) на своєму засіданні, що відбулося 14 лютого 1920 р. у Кам'янці за польської окупації, прийняв новий «Тимчасовий закон про держав­ний устрій і порядок законодавства УНР». Згідно з цим законом не пізніше 1 травня 1920 р. передбачалося скликання передпарламен­ту під назвою «Державна Народна Рада», а до цього моменту Дире­кторія повинна була здійснювати свої повноваження виключно че­рез Раду народних міністрів. Однак Петлюра, який перебував у той час у Варшаві, відмовився затверджувати цей закон. Він не бажав зв'язувати себе ніякими новими законами щодо своїх прав на «верховну владу» і навіть образився, що Рада міністрів поставила

питання про його компетенцію як голови Директорії і Головного Отамана.

У вирі взаємних претензій і звинувачень минуло ще кілька місяців. Власне підбивався підсумок усьому процесу розбудови української держави у 1917—1920 рр., суть якого полягала, у по­ступовому переході від парламентської до президентсько-парла­ментської моделі організації влади. Саме так можна оцінити два за­кони — «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавс­тва в УНР» і «Про Державну Народну Раду УНР», затверджені Петлюрою 12 листопада 1920 р. за кілька днів до краху УНР.

Відповідно до цих законів верховна влада в УНР «тимча­сово організується шляхом розмежування і координації державних функцій між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів».

До компетенції Директорії, яка вже повністю ототожнювалася:і п Головою, належало затвердження «прийнятих Державною На­родною Радою законів», «прийнятих Радою Народних Міністрів призначень і звільнень», «прийнятих Державною Народною Радою домовленостей з іншими Державами», а також призначення Голови Ради народних міністрів, членів уряду та деякі інші повноваження.

У свою чергу, до повноважень Державної ради як органу за­конодавчої влади, крім безпосередніх функцій у цій сфері, належа­ли: контроль за діяльністю уряду, призначення комісій, складання державного бюджету і контроль за його виконанням, «розгляд пи­тань про запозичення та Інші державні зобов'язання», розгляд і за­твердження міжнародних угод, проголошення стану війни.

Водночас, як і раніше, залишався невизначеним статус уряду. З одного боку, «прем'єр» призначався Директорією, яка, за його пропозицією, затверджувала і членів уряду, але, з іншого боку, Рада народних міністрів була відповідальною за свою діяльність перед Державною Народною Радою. Остання могла висловити не­довір'я уряду в цілому або окремому його членові, що тягло за со­бою їхню відставку. У законі нічого не було сказано і про місце уря­ду в системі виконавчої влади. Допускалося «паралельне законо­давство», оскільки уряд у період, «коли Державна Народна Рада не функціонує», наділявся правом видавати постанови, які після за­твердження Головою Директорії набували «сили закону».

Дата добавления: 2015-05-22