Шш — М., 1997. — С. в—15. 1 страница

¹ Наше Отечество. Опьіт политической истории В 2 т. — М, 1991. — Т. 1. — С. 390. *Вкммичгмко В. Заповіт борцям за визволення. — С. 15—18. 107.

зечькіій Ю. М., Тимненко Ж. П., Щусь О. У. Ради України в 1917 р. — К., 1981. — С 2*2—290

Розділ І. Держава і право в роки громадянської війни і яоопші інтервенції

§ І. Державне будівництво на основі рішень / та 11 Всеукраїнських УиЛв Рад

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив у ній диктатуру проле­таріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робіт­ничих депутатів 3 листопада 1917 р., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які вірили в більшовицькі гасла. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

Влада місцевих Рад — «влада знизу» — стала у такий спосіб перетворюватися у «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження. «Відтак влада переходила від суспільства до держа­ви, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконав­чу і законодавчу владу»¹.

17 листопада 1917 р. нарком у справах національностей Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Бакин­ським схвалив курс на поглинання Центральної Ради Всеукраїнсь­ким з'їздом Рад. Від імені керівництва більшовицької партії Сталін заявив: «Ми всі вважаємо, шо ви — кияни, одесити, харків'яни, ка-теринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Секретар ЦК партії Свердлов на запитання працівника об­кому РСДРП(б) Південо-Західного краю Кулика про те, як ставити­ся до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад нар­кому у справах національностей².

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з'їзд 4 гру­дня в Києві. Але враховуючи, що тут були сильними позиції Цент­ральної Ради і фактично уже відкрився під її проводом з'їзд селян­ських, робітничих і солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою більшовиків 124 депутати — представни­ки 49 Рад переїхали до Харкова, де діяв більшовицький ревком, бу­ла численна Червона гвардія. Харків був політичним центром До-нецько-Криворізької області, і саме тут 9 грудня 1917 р. відкрився III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, об'єднання з яким поповнювало склад більшовицького Всеукраїнського з'їзду Рад представниками революційного пролетаріату.

З'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропо­зицію більшовицьки налаштованих делегатів Всеукраїнського з'їз-

¹ Верт Н История советского государства 1900—1991 — М., 1998 — С. 123 ¹ Колодь М. В., Кі/льчицький Г. В., Курпосов Ю. О. Історія України. — С. 53.

ду Рад про об'єднання в єдиний з'їзд Рад робітничих та солдатсь­ких депутатів. На цьому з'їзді були представлені 89 Рад (близько 200 делегатів). Безперечно, такий з'їзд не можна було вважати ле­гітимним. Адже в Україні у цей час, як уже зазначалося, було об­рано понад 300 Рад.

З'їзд Рад розглянув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2) про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням «Про Донець-ко-Криворізький басейн»¹.

Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 р. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та «диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішим селянством». У резолюціях «Про організацію влади на Україні» і «Про самовиз­начення України» з'їзд проголосив створення Української радянсь­кої республіки, визначив основи організації влади та принципи від­носин з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд поста­новив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-се­лянську радянську республіку в офіційних радянських актах від­разу ж після її утворення називали також Українською Народною Республікою².

Отже, в Україні склалося своєрідна ситуація: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському урядові.

Структуру органів влади І Всеукраїнський з'їзд Рад визна­чав, орієнтуючись на побудову цих органів у радянській Росії. Вла­да на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськи­ми та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатсь­ких депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 чле­на ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів має дооб- рати наступний з'їзд Рад селянських депутатів. У числі обраних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-де­мократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст, Головою ЦВК обрали ліво­го українського соціал-демократа Ю. Медведєва.

- Великая Октябрьская Социалистнчеекая революцин на Украйно СЛ документе» и

мдгеркалов — Т. 2. — С. 574. І Хрестоматія з історії держави і права України — Т. 2. — С. 105—111.

13»

Розділ 1. Держала і право в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

1. Державне будівництво на основі рішень / та II Всеукраїнських з'їздів Рад

17 грудня 1917 р. було опубліковано повідомлення про те,:цо ЦВК Рад України утворив радянський уряд — Народний Секретаріат.

Постанови І Всеукраїнського з'їзду Рад, що стосувалися про­блем України, були сформульовані в демагогічному дусі, навіяному перемогою пролетарської диктатури. Щодо відносин з радянською Росією, Всеукраїнський з'їзд Рад вирішив; «Установити між Робіт-ничо-Селянським Урядом Російської Федерації, а також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України пов­ну узгодженість у цілях та діях». З'їзд проголосив Українську рес­публіку федеративною частиною Російської республіки. ЦВК Рад України доручалося «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значен­ня», і насамперед ленінські декрети. Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г. Орджошкідзе, а український радянський уряд своїм представником у Раднаркомі затвердив В. Затонського.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. У підсумку це мало привести до однопартійної більшовиць­кої державної системи. Більшовики активно боролися проти по­літичного плюралізму.

У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських черво-ногвардійців під командуванням комісара з боротьби з контррево­люцією на Півдні В. Антонова-Овсіенка. Розпочалася воєнно-біль­шовицька експансія в Україну¹. Російські червоногвардійці вклю­чилися у збройну боротьбу проти Центральної Ради. Зокрема вони прийшли на допомогу пробільшовицьки налаштованим робітникам Катеринослава, які наприкінці грудня виступили за владу Рад, проти військ Центральної Ради. Загони харківських червоногвар-дійців і солдатів контролювали залізничні шляхи на Дон. На почат­ку 1918 р. вони разом з російськими червоногвардійцями захопили більшу частину території Донбасу, вигнавши звідти каледінців. Сформований з місцевих робітників 1-й Донецький полк Червоної гвардії брав участь в остаточному іх розгромі.

4 січня 1918 р. Народний Секретаріат віддав наказ радянсь­ким військам розпочати похід у напрямку Полтава — Київ. У ньо-уу брали участь червоногвардійські загоїш, сформовані в Україні, а також війська, надіслані Раднаркомом з Росії. Брав участь у боях проти пійськ Центральної Ради також полк Червоного козацтва,

¹ Історія України Нове бачення — К, 1996 — Т. 2. — С 144—148 140

сформований Народним Секретаріатом із солдатів українізованих частин. Його очолив В. Примаков. Головнокомандувачем радянсь­ких військ, які після вступу в Полтаву розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив Ю. Коцюбинського. Він заступив на цьому посту лівого есера, колишнього полковника царської армії М. Муравйова, який дискредитував радянську владу безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли «ворогів революції».

У січні 1918 р. радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам'янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму. Вір­ні Центральній Раді війська не змогли стримати наступу радянсь­ких військ. Довелося поспіхом формувати нові загони «вільних ко­заків» і гайдамаків. Проте в січні, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня 1918 р. в Києві встановилася радянська влада. ЗО січня до міста прибув Народний Секретаріат.

Соціалістична революція набирала жорстоких, трагічних форм громадянської війни. Драматичним виявилася окупація України австро-німецькими військами відповідно до мирного договору Цент­ральної Ради з державами Почетвереного Союзу від 9 лютого 1918 р. Цей договір був помилковою акцією Центральної Ради.

Події революції, громадянської війни та воєнної інтервенції посідають чільне місце в історії України, хоч оцінки їх неоднознач­ні. І це природно, адже йдеться про долю й існування цілих класів, верств населення — мільйонів людей. Останнім часом учені підда­ють науковому, критичному аналізу ці найзначніші і водночас тра­гічні події XX ст.¹

II Всеукраїнський з'їзд Рад. Громадянська війна і вступ у се­редині лютого в Україну австро-німецьких військ поставили перед Радами низку складних проблем у сфері державного будівництва. Для зміцнення диктатури пролетаріату потрібно було передусім посилити представництво найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за рішенням І Всеукраїнського з'їз-I 'ад у Харкові було скликано Всеукраїнський з'їзд Рад селянсь­ких депутатів. Проте на з'їзд прибула лише частина (78) делегатів. Вони утворили Всеукраїнську селянську конференцію, яка розпо­чала свою роботу 20 січня 1918 р. Серед делегатів було 44 більшо-«ики та їх прибічники. Серед інших переважали ліві есери.

Як свідчать резолюції конференції, вона підтримала рішення

І Всеукраїнського з'їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України

Іародного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції

Історія України нове бачення — К. 1996. — Т. 2. — С. 144—173; Історія України. — К. 1997 — С 195—199.

Розділ 1. Держала і право < роки громадянської війни і воєнної інтервенції

§ 1. Державне будівництво на основі рішень / та II Всеукраїнських л'глбів Рад

привернув проект декрету про землю, схвалений в основних поло­женнях. Відповідно до рішень І Всеукраїнського з'їзду Рад, конфе­ренція обрала членами ЦВК 20 представників селян. Вона також висловилася за скликання найближчим часом II Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів¹.

Необхідність термінового скликання з'їзду передусім зумов­лювалася окупацією України австро-німецькими військами і потре­бою об'єднання сил проти інтервенції. З'їзд збільшив в усіх, у тому числі й вищих органах радянської влади, представництво селянсь­кої бідноти. У повідомленні від 9 березня 1918 р. Президія ЦВК Рад України підкреслила особливу важливість представництва волос­них Рад в органах влади.

Проте не тільки активізації селянської бідноти чекали від з'їзду. Він мав вирішити низку актуальних проблем міжнародного і внутрішньополітичного характеру: про позицію уряду радянської республіки щодо Брестського миру і його наслідків для України та її відносин з радянською Росією; про конкретизацію і здійснення декрету про землю; про подолання величезних труднощів госпо­дарського будівництва; про поповнення й остаточне оформлення вищих органів радянської влади, визначення їх компетенції

У порядок денний з'їзду було включено такі питання: 1) по­літичний момент; 2) організація збройних сил, 3) Україна і Федера­ція; 4) земельне питання; 5) фінанси; 6) доповідь Народного Секре­таріату і ЦВК; 7) організаційні питання і вибори.

На з'їзд прибули 964 делегати, з них — 428 більшовиків, 414 лівих есерів, 90 безпартійних. Серед інших 32 делегатів були меншовики, прані есери, українські соціал-демократи та ін. Напри­кінці роботи з'їзду число його учасників перевищило 1200 осіб. На з'їзді були присутніми навіть представники деяких губерній Украї­ни, захоплених австро-німецькими окупантами. Партійний склад II Всеукраїнського з'їзду Рад показує, що прагнення більшовиків установити свою диктатуру наштовхувалося на серйозні труднощі.

З'їзд став ареною боротьби більшовиків і лівих есерів з питан­ня про ставлення до Брестського миру. Ліві есери намагалися включити до резолюції з'їзду схвалення тактики зриву Брестсько­го миру. Проте з'їзд підтримав підписаний Росією мирний договір у Бресті, заявивши в резолюції, що, незважаючи на надзвичайно складне становище, в яке ставить Українську радянську респуб­ліку підписання Брестського договору, трудящі, «щоб зберегти мо­жливість вільно розвивати завоювання соціалістичної революції,

¹ Королівський С. М Перша Всеукраїнська селянська конференція. — X., 195В. — С. 12—13.

готові підписати навіть такі важливі умови». Отже, Всеукраїнський з'їзд підтримав оголошену 16 березня 1918 р. на Всеукраїнському надзвичайному з'їзді Рад декларацію ЦВК Рад України і делегатів від радянських організацій, в якій ратифікація мирного договору визнавалася необхідною для «закріплення соціальних завоювань Жовтневої революції і збереження Радянської влади, як вогнища революції всесвітньої». Взагалі утопічна ідея всесвітньої революції штовхала більшовиків до прийняття багатьох трагічних для народу рішень.

З урахуванням умов Брестського договору на з'їзді були при-

ГГІ постанови про державний устрій України, яка проголошува­лася самостійною, незалежною від РСФРР республікою. Робилися також спроби подолання невиправданих децентралістських тенде­нцій у визначенні державного устрою, які у перші місяці радянсь­кої влади набули поширення як в Україні, так і в радянській Росії. Ці тенденції виникли на Грунті породженої царизмом недовіри до політичної централізації. їх посилювали ліві есери, «ліві» комуністи та анархісти, які виступали проти прагнення більшовиків закріпи­ти свою владу на всій території України. Децентралізовані тенден-

мали свій прояв у місництві. Окремі міста і повіти проголошува-ли себе «республіками», а місцеві Ради — «Радами народних ко­місарів» (Одеса). Виникла «Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна», яку очолила «повітова Рада народних комісарів». «Раднаркоми» були створені в Луганську і Старобільську. Дружків-ська Рада відмовилася підпорядковуватися Бахмутській повітовій Раді, оскільки це, на її думку, суперечило декрету Раднаркому про повноту влади Рад на місцях.

Обласний виконавчий комітет Рад Донкривбасу у листопаді 1917 р. навіть поставив питання про включення Донкривбасу разом з Харковом до складу радянської Росії як адміністративно само-■рядної області. Від цього наміру він не відмовлявся до III з'їзду Рід Донецько-Криворізької республіки, який об'єднався з делега­тами І Всеукраїнського з'їзду Рад, щоб узяти участь у створенні Української радянської республіки.

З питання про землю II Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв «Тимчасове положення про соціалізацію землі», яке відтворювало з «значними змінами ухвалений 27 січня 1918 р. Всеросійським ЦВК «Закон про соціалізацію землі», і доручив ЦВК Рад України розро­бити та оприлюднити декрети про 8-годинний робочий день і робіт-шпий контроль, а також маніфест «До українського народу» та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних військ». З'їзд об-рш новий склад ЦВК Рад України.

Розділ І. Держала і право в роки громадянської війни і воснног інтервенції

1. Державне будівництво на основі рішень / ти II Усеукраїнських з'цдів Рад

НУ ЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад Украї­ни здійснювалася у важких умовах. Він, як і Народний Секрета­ріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодом, у зв'язку з австро-німецькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава, і нарешті — до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної роботи. Щоб зберегти працездатність ЦВК. довелося поповнити його склад, не чекаючи II Всеукраїнського з'їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обра­них Катеринославським губернським селянським з'їздом, а в пер­шій половині березня — 10 представників виконкому Київської Ради, 5 — від Полтавської міськради та 14 — від Полтавського губвиконкому.

II Всеукраїнський з'їзд Рад, погодившись з доцільністю роз­ширення складу ЦВК, визначив, що він мас складатися з 102 чле­нів. З'їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персо­нальний склад їхніх фракцій в ЦВК, надавши партії більшовиків 47 місць, українським і російським лівим есерам — 49, лівим україн­ським соціал-демократам — 5 місць і 1 місце ППС («лівиці»). По­літичні партії мали можливість відкликати і заміняти своїх пред­ставників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний більшо­вик В. Затонський. У політичній обстановці, що склалася на той час, більшовики були вимушені миритися з політичним плюралізмом.

Відомостей про внутрішню структуру і організацію роботи ЦВК Рад України збереглося мало. Спочатку тут були такі відділи: агітаційний, зв'язку і технічний, господарський. Пізніше — військо­вий відділ. Функції Президії ЦВК спочатку обмежувалися орга­нізацією роботи його пленуму. У складі Президії до II Всеукраїнсь­кого з'їзду Рад було 4 більшовики та 1 лівий український соціал-демократ, він же — голова ЦВК. У ЦВК першого складу навіть піс­ля поповнення його Всеукраїнською селянською конференцією ліві есери були у меншості. У Президії ЦВК, обраній II Всеукраїнським з'їздом Рад, де змінилося співвідношення партійних сил на з'їзді і в ЦВК, було 3 більшовики, 4 лівих есери і 1 лівий український со­ціал-демократ¹.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України був її уряд — Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За прикладом Раднаркому Росії Народному Сек­ретаріату були надані також законодавчі повноваження. Проводи-

¹ Вичоградская С. П., Рогожин А. Й. Всеукраиискиїі Центральний Исполнительиьій Комитет Советов в первьіе годи СоветскоЙ пласти (1917—1920 гг). — X, 1977- — С. 22—27

лася, як показала історія, хибна політика, спрямована на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами уп­равління окремими галузями державної діяльності були народні секретарства, які очолювалися членами ЦВК — народними секре­тарями.

У повідомленні від 17 грудня 1917 р. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної ос­віти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секрета­рем у справах торгівлі та промисловості був призначення Ф.Серге-св, внутрішніх справ — Є. Бош, освіти — В. Затонський, у справах праці — М. Скрипник, військових справ — Ю. Коцюбинський, між­національних справ і одночасно шляхів сполучення — С. Бакин­ський, продовольчих справ — Є. Лугановський Усі народні секре­тарі були членами РСДРІІ(б). Тільки народне секретарство земле­робства було доручено лівому есеру Є. Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах Укра­їни та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому перед Раднаркомом РСФРР було поставлено питання про призначення в Україну уповноваженого наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секретар­ство тимчасово очолив В. Затонський, воно вже називалося секре­тарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю пре­дставників радянської України в укладенні Брестського мирного договору. 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату був призначений М. Скрипник.

Складне завдання створення центрального державного апара­ту Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апара­ту місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продоволь­чого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У лв'язку з тим, що секре-тарствам в умовах війни часто доводилося змінювати свос місцепе­ребування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавчо визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призна­чені політичний представник Народного Секретаріату при армії та

і •».

Розділ І. Держала і право в роки громадянської війни і логммої інтервенції

§ 1. Державне будівництво на основі рішень / та 11 Всеукраїнських їіздів Рад

комісари в усі війська. Комісарів на місця з окремих галузей управ­ління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Хар­кові після переїзду уряду до Києва залишилися представник війсь­кового відділу ЦВК та представник секретарства із судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшови­ками та лівими есерами. У лютому 1918 р. ліві есери обґрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержали майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм полови­ною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажа­дали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів спо­лучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх представни­ків до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретаріату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демократів.

Місцеві Ради¹. У міру організації радянського державного апарату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 р. народне секретарство внутрішніх справ по­відомило, що «жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися», а винні у невиконан­ні цієї вказівки «оголошуватимуться ворогами народу України». 27 січня Народний Секретаріат скасував посади губернських, по­вітових та міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Політичним напрямом організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдан­ня, як вже зазначалося, було розв'язане ще наприкінці 1917 р. Про­те більшовики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьо­му плані велике значення мало злиття Рад робітничих та солдатсь­ких депутатів з Радами селянських депутатів. Більшовизація Рад навесні 1918 р. наштовхнулась на серйозний опір з боку інших лівих партій, насамперед лівих есерів.

У зв'язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поста­вили організаційно-правові питання радянського будівництва. Од­нією з характерних рис розвитку радянського виборчого права бу-

¹ Бабій Б. М. Місцеві органи лержавноі влади Української РСР в 1917—1920 рр. — К, 1956.

ла антидемократична тенденція до відмови від таємного голосуван­ня. Не тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інструкції щодо виборів до органів влади. Не було й єдиних норм представництва. Різноманітність норм виборів значною мірою пояс­нювалася необхідністю пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну кількість місць.

При розв'язанні найважливіших питань усе більшого значен­ня набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запро­шувалися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських ко­мітетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Більшовики намагалися передати їм функції розв'язання усіх най­важливіших питань. Меншовики та есери обґрунтовано оспорювали законність таких рішень.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикла­дом радянської Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади — революційні та військово-революційні комітети¹.

Надзвичайні органи утворювалися та контролювалися біль­шовиками. Ці органи виразно виявили прагнення більшовиків вста­новити диктатуру своєї партії. Більшовизм перетворювався у дер­жавну структуру². Тривав процес формування «воєнно-комуніс­тичного» державного механізму. Складалась адміністративно-команд­на система. ЦВК Рад України 18 грудня 1917 р., майже одночасно з формуванням Народного Секретаріату, створив крайовий (всеукра­їнський) військово-революційний комітет для боротьби з «контр­революцією», до складу якого увійшли народні секретарі внутріш­ніх і військових справ, а також представники Харківського штабу Червоної гвардії та штабу Північного загону. Місцевим ревкомам було запропоновано делегувати до Всеукрревкому своїх представ­ників для вироблення єдиної лінії.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна комісія Народного Секретаріату для «оборони країни і революції», створена 21 лютого 1918 р. Ця комісія здобула «най- ширші повноваження, включаючи й право негайно приймати рі­шення від імені уряду Української Республіки». Вона відала орга­нізацією революційної армії, мала право вводити воєнний і облого- вня стан.

Надзвичайні органи, зрозуміло, не можна визнати легітимни­ми, оскільки їх організація не була передбачена рішеннями ні І, ні П Всеукраїнських з'їздів Рад. Проте більшовики, намагаючись зміц-

* Потарикіна Л. Л. Ревкоми України в 1918—1920 рр. — К. 1957

^г Верт Н. История советского государства. 1900—1991. — С. 116—125.

Розділ І. Держава і право в роки громадянсько! війни і носити

2. Радянське державне будівництво в Ук]мімі

нити свою владу, були готові вжити надзвичайних заходів у сфері державного будівництва. У реикомах періоду, що розглядається, при твердо забезпеченому більшовицькому керівництві окремі по­сади іноді надавалися лівим есерам.

У початковому періоді радянського будівництва створювали­ся, крім ревкомів, також інші тимчасові надзвичайні органи радян­ської влади, а саме, революційні штаби, революційні «трійки», «шістки», «сімки» та «дев'ятки». Революційні штаби утворювалися ревкомами або Радами для збройної боротьби з політичними против­никами, їхні функції дещо збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до функцій російських надзвичай­них комісій а боротьби з контрреволюцією, яких в Україні на той час ще не існувало.

Дата добавления: 2015-05-22