Висновок 6 страница

На відміну від «верховної влади» система міністерств з їх тра­диційним поділом на відділи (департаменти), починаючи з часів Центральної Ради, не зазнала істотних змін.

Підсумкову оцінку діяльності державного апарату дав сам Петлюра 28 листопада 1920 р. у своєму таємному посланні тодіш-

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

ньому Голові Ради народних міністрів А. Ливицькому: «Повна ре­візія і система пристосування до державних потреб була зроблена тільки у Міністерстві іноземних справ, в інших міністерствах ця робота, часто з причин від самого Міністерства не залежних, не мо­гла бути проведена»¹.

Проблеми, що стояли перед центральними органами, повною мірою стосувалися і діяльності місцевої влади. У результаті остато­чної відмови від «совєтства» визначилася і структура місцевих ор­ганів, точніше, вона просто збереглася, бо після всіх експериментів з трудовими радами залишилася вже відома вертикаль комісарів — волосних, повітових і губернських — і паралельно органи місцевого самоврядування, які стихійно поновили свою діяльність після пова­лення гетьманства.

Повноваження комісарів полягали в основному у нагляді за виконанням розпоряджень центральної влади, у мобілізаційній ро­боті, керівництві міліцією, інформуванні населення про діяльність уряду. Спостерігалася тенденція до розширення повноважень міс­цевих комісарів порівняно з повноваженнями, які вони мали в часи Центральної Ради. Найвиразніше це виявилося у статусі губернсь­кого комісара — вищого представника адміністративної влади в гу­бернії, який наділявся правом видавати обов'язкові постанови про захист громадського порядку, спокою і республіканської злагоди. Відповідальність за невиконання постанов губернського комісара обмежувалася штрафом або арештом на строк до трьох місяців.

Практично неурегульованими Інструкцією «Пре тимчасову організацію влади на місцях» залишилися питання взаємовідносин комісарів, які уособлювали місцеву адміністрацію, та органів само­врядування. Згідно з цією Інструкцією місцеві комісари виконували певні координаційні функції щодо волосних, повітових і губернсь­ких управ, які безпосередньо займалися різними господарськими справами. Крім того, комісари здійснювали загальне керівництво органами самоврядування у містах.

25 червня 1920 р. «для відтворення і поновлення влади УНР в усіх сферах державного життя у місцевостях України, що звільня­ються від ворожої окупації» вводився інститут «цивільних прифрон­тових комісарів Уряду УНР при штабах армій, дивізій і рівних їм фронтових груп».

Слід також зазначити, що українська влада прагнула акти­візувати діяльність органів місцевого самоврядування, які, втім, за свідченням сучасників, не мали для цього ніяких засобів.

¹ Українська революція Документи. 1919—1920. — Нью-Йорк. 1984 — Т. 2. — С 376

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії.)

Судова влада. 1 грудня 1918 р. Директорія вирішила: «Суд на території УНР здійснюється іменем УНР», потім наприкінці місяця повідомила про свій намір ліквідувати Державний Сенат, а 2 січня 1919 р. затвердила закон про поновлення діяльності Генерального Суду під назвою «Найвищий суд». 24 січня були також поновлені апеляційні суди, засновані ще Центральною Радою. Крім того, Ди­ректорія зберегла ті інститути, які функціонували з «російських» часів і не були скасовані українською владою. Так, 19 лютого Дирек­торія ухвалила закон «Про вибори і призначення мирових суддів».

Звичайно, громадянська війна і тут внесла свої корективи. 28 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про надзвичайні війсь­кові суди. За цим законом такі суди діяли «у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан облоги, а також у театрі воєнних дій». Якщо мати на увазі, що на підставі закону від 24 січня 1919 р. на всій території України оголошувався військовий стан, не зали­шається сумнівів, що «класичне» правосуддя відтіснилося на задній план.

Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спро­щеною процедурою, не підлягали оскарженню і негайно виконува­лися. Щоправда, особи, засуджені до страти, мали право протягом шести годин після проголошення вироку звернутися з проханням про помилування або пом'якшення кари до «Верховної влади», тобто до Директорії, а «в діючій армії — до Головного Отамана».

Законодавство. У час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії і Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради і гетьманства. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, — це проблема колізій з попередніми і паралельними системами законодавства.

Щодо законодавства «ворожої сторони» позиція Директорії була абсолютно однозначною. Наприклад, 17 травня Голова Дирек­торії затвердив постанову Ради Народних комісарів «Про анулю­вання на території України чинності законів і декретів як так зва­ного Радянського Українського, так і Радянського Російського Уря­дів і про поновлення чинності законів УНР».

Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство геть­мана Скоропадського, проти якого виступала. Вона досить обереж-то ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його занадто «лівим». Не була поновлена чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попе-

Раіділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

реднього. Навпаки, у чомусь він був навіть радикальним, бо порів­няно із законом Центральної Ради вдвічі зменшував норму землі, що закріплювалася за «дрібними господарями» — до 15 десятин.

Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. На­приклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала закон колишнього гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. «про відміну закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і скасування націо­нальних міністерств». У національній політиці Директорія виходила з тих самих засад, що й Центральна Рада, тому без будь-яких про­блем вона поновила чинність цього закону.

Загалом законодавство «другої» УНР можна охарактеризува­ти як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності «швидкого реагування» на конкретні об­ставини. Звідси і відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного і кримінального законодавства.

Те ж саме стосується і державного права. Крім уже відомих тимчасових законів про форму влади в УНР, слід назвати і проект Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів «другої» УНР поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 р. урочисто пообіцяв «розробити й прийняти Конституцію». Але минуло ще два місяці, перш ніж уряд УНР створив урядову комісію з розроблення нової конституції Української держави. Комісія завершила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлений нею проект був оприлюднений вже на території Польщі. У ньому закріплювалась модель президентсько-парламентської республіки, визначена у законі «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР» від 12 листо­пада 1920 р.

Ситуація в країні впливала на пріоритети законотворчості. У цей час економічні проблеми відійшли на другий план і регулю­валися тільки окремими актами. Крім земельного закону, слід на­звати також закони про «Про Державну Українську Грошову Оди­ницю» від 6 січня, «Про хлібну повинність а урожаю 1У19 року» від 15 серпня 1919 р, «Про надзвичайний одноразовий податок» від 31 травня 1920 р. тощо. «Військове» ж законодавство, навпаки, роз­вивалося дуже активно: 13 січня Директорія ухвалила закон «Про призов на військову службу», 18 січня — «Про прийом у діючу ар­мію УНР добровольців», 26 січня — «Про поповнення армії і фло-

іос

$ 3. 'Друга' Українсько Народна Республіки (період Директорії)

ту», 17 лютого — «Про мобілізацію старшин і службовців-учите-лів», 6 квітня — «Про загальний достроковий призов на виконання військової повинності народжених у 1900 році», 31 липня — «Про мобілізацію службовців державного контролю» і чимало інших, включаючи різні постанови, укази та інструкції, що детально рег­ламентували ці питання. На забезпечення виконання військової повинності та інших обов'язків був спрямований і затверджений 26 ве­ресня 1920 р. закон «Про реєстрацію населення, що проживає на території УНР».

Негативно впливала на стан законодавства також відсутність належної законодавчої процедури і чіткої системи нормативно-правових актів. Як і Центральна Рада, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони і постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларація та універсал.

Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законо­давства в УНР» містив спеціальний розділ, який так і називався «Законодавство УНР», але він не тільки не вирішував старих проб­лем, а й породжував нові. Досить сказати, що повноваженнями приймати закони наділялася як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів.

Всі перелічені проблеми обумовили значну увагу українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Про це свідчить інформація міністра юстиції А. Ли~ вицького: «...Зараз провадиться робота з перекладу законів колиш­ньої Російської імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову», оприлюднена 7 серпня 1919 р. у газеті «Нова Ра­да» (для розуміння слів, «ужитих УНР» слід нагадати, що за зако­ном Центральної Ради від 25 листопада 1917 р. зберігалася чинність російського законодавства, якщо воно не суперечило новим україн­ським законам).

Ідею «українізації» колишнього російського законодавства ба­чимо і в уже згаданому посланні Петлюри до Левицького від 20 ли­стопада 1920 р. У цьому посланні йдеться також про необхідність «творчої роботи уряду» у справі кодифікації і видання законодав­ства УНР, що, однак, залишилося лише наміром.

Проблеми військового будівництва. У Директорії, яка підня­ла повстання проти гетьмана Скоропадського, на відміну від Цент­ральної Ради, не було жодних сумнівів щодо того, чи потрібні Українській державі збройні сили, спроможні захищати її незале­жність. 24 листопада 1918 р. Петлюра підписав «Наказ Армії УНР»,

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

параграфом першим якого проголошувалося створення респуб­ліканських збройних сил «для оборони Української Народної Само­стійної Республіки і захисту всього трудового народу». Однак, як і в багатьох інших випадках, проблеми виникли тоді, коли треба було визначати концепцію формування української армії Розглядалося кілька її варіантів: від набору добровольців (саме цю ідею підтри­мували Січові стрільці) до організації збройних сил на зразок Чер­воної армії

Своє бачення цієї проблеми висловив і Винниченко, який вза­галі вважав, що «вся система організації військової влади не відпо­відала завданням революції, які були висунуті життям». Особливе занепокоєння викликала недостатня, на його думку, національна свідомість офіцерського складу, а також служба у лавах українсь­кої армії значного числа російських офіцерів. До речі, цей факт ви­знавався й «іншою стороною». Так, один з найвідоміших діячів біло­го руху генерал Дроздовський писав, що значна частина українсь­ких офіцерів вороже ставиться до української ідеї.

Враховуючи ці обставини і виходячи з необхідності «організа­ції революційної і соціалістичної армії», Винниченко виступив з проектом відкриття «старшинських шкіл», до яких приймалися б політично свідомі селяни. Крім того, він запропонував заснувати інститут політичних комісарів. Однак Петлюра не погодився з про­позиціями свого постійного «опонента». У результаті з усіх можли­вих варіантів був обраний найпростіший — масова мобілізація. Згідно з відповідним законом про її проведення, прийнятим 27 лис­топада 1918 р., усі громадяни, які пройшли муштру в усіх видах ар­мії й на флоті, здатні носити зброю, від 20 до 35 років включно, і старшини до 43 років повинні «негайно стати до лав армії УНР для захисту завоювань революції і боротьби з гетьманатом і гетьмансь­кою поміщицькою владою, для завоювання землі і вільних прав трудовому народові і щоб забезпечити республіканський устрій та демократичні порядки в УНР»¹.

Завдяки мобілізаційним заходам збройні сили Директорії у листопаді налічували близько 150 тис. штиків. Однак сталося те, проти чого застерігали лідери Січових стрільців — армію заполони­ли декласовані елементи, які стали тягарем для формування боєздат­них частин. До того ж у Директорії не було ні фінансових, ні інших ресурсів, у тому числі й належного командного складу для утри­мання таких збройних сил. Це, до речі, виявилося й у самому законі

¹ Закони і розпорядження у справі при.юву д<> війська. — Кам'янгць-Подільський 1919 — С. 2.

про мобілізацію, за яким усі громадяни, які підлягали призову, по­винні були прибути добре взутими, одягнутими по можливості у військовий одяг, зі зброєю, якщо хто має.

Саме у цьому законі — хоча були, звичайно, й інші причи­ни— Є. Коновалець бачить корені такого явища, як «отаманія», або •отаманщина». Як і в інших випадках, вину за «отаманію» україн­ські лідери перекладають один на одного: Винничонко звинувачує Петлюру, Коновалець — взагалі усіх членів Директорії, вважаючи, що всі вони, за винятком Винниченка. бажали створити собі війсь­кову частину, на яку можна було б спиратися «як на свою власну гвардію».

Саме «отаманщині» приписують ганебні єврейські погроми. Ха­рактерно, що радянська історіографія однозначно негативно оціню­вала «петлюрівшину», а вчені — представники української діаспори, навпаки, також однозначно представляли Петлюру як переконаного борця з погромами і взагалі з антисврейськими настроями.

Якщо звернутися до офіційних документів УНР, то у багатьох з них йдеться про необхідність активної протидії погромам. 27 трав­ня 1919 р. був прийнятий закон «Про створення особливої слідчої ко­місії для розслідування иротиєврейських погромних дій». А 26 серп­ня з'явився відомий «Наказ Головнокомандування військ УНР», підписаний Петлюрою, у якому він закликав українських воїнів не мувати себе «ганебними діями» і «не соромити нашу державу перед усім світом». Історична правда полягає в тому, що С. В. Пет­люра і уряд УНР не змогли відвернути трагедію українського єв­рейства, хоча й намагалися зробити це у міру своїх сил і можливос-

Повертаючись до безпосередніх проблем військового будівни­цтва, зазначимо, що, як і багато в чому іншому, формування україн­ської армії розпочиналося фактично «в-третє», якщо брати до ува­ги віхи становлення самої української державності.

Не вистачало амуніції, зброї, майже не було технічного забез­печення, авіації, особливо відчувалася слабкість кінноти. На почат­ку січня 1919 р. в армії налічувалося близько 50 тис. воїнів при 140 —150 гарматах. У травні їх залишилося 14—15 тис. — усього..івізій, об'єднаних у три групи: Запорізький корпус, Корпус Січових Стрільців та Волинська група.

Паралельно діяла Українська Галичанська армія, кількісний склад якої оцінюється по-різному. Вважається, що у липні 1919 р.

.«ьчик С. Трагічна сторЬоса української революції. Снмон Петлюра та єврейські м в Україні (1917 — 1920) // Симон Петлюра та українська тцкш.ільна рево- — К. 1995. — С. 165—217

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

річку Збруч перейшли від 60 до 85 тис. вояків, а в січні 1920 р. їх кількість становила близько 20 тис. Зрозуміло, що для успішної бо­ротьби навіть об'єднаними зусиллями цього було мало.

Серед заходів, спрямованих на зміцнення українських зброй­них сил, слід відзначити реалізацію ідеї, запозиченої у Червоної армії, організатори якої, втім, також не були оригінальними. Йдеть­ся про інститут комісарів, народжений ще Французькою револю­цією, змінилася тільки назва. 13 травня 1919 р. було прийнято закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інститу­ціях».

Державні інспектори, яких тоді називали «правою рукою й очи­ма вищої центральної влади», повинні були в основному інформу­вати про ситуацію у військах (вони не мали права втручатися в «опе­ративну й адміністративну» діяльність командирів), але «у крайніх випадках» мали право негайно звільнити з армії «ворожих і нена­дійних елементів», невідкладно «повідомляючи про це відповідне начальство, уряд і головного отамана». Однак, якщо дії інспектора визнавалися безпідставними, він «підпадав під відповідальність за законом «Про надзвичайні суди».

Сучасники позитивно оцінювали цей закон, оскільки він спри­яв зміцненню дисципліни і порядку у військах, хоча, звичайно, сприймався неоднозначно.

Поступово українська армія отримала і власні статути: у 1919 р. був затверджений статут внутрішньої служби, а у 1920 р. статут гарнізонної і польової служби.

Українські політичні сили навіть в умовах смертельної небез­пеки не зуміли консолідуватися, а міжпартійні чвари посилювали­ся ще й наддніпрянсько-галицькими непорозуміннями, а затим і конфронтацією між командуванням обох армій.

Зовніишя політика. Відразу після приходу до влади Дирек­торія зіткнулася з проблемою, розв'язати яку прагнули і її попере­дники. Нагадаємо, що Центральна Рада починала з контактів з Ан­тантою, а потім переорієнтувалася на Німеччину. Гетьман Скоро­падський, розпочавши розвивати відносини з Німеччиною, після п поразки знову намагається поновити контакти з Антантою. Дирек­торія ж опинилася перед вибором — або Антанта, або радянська Росія.

Перші зовнішньополітичні акти Директорії, насамперед її Де­кларація, ще не визначили пріоритетів і містили заклик розвивати дружні иідносини з усією світовою спільнотою. Але цей заклик не був підтриманий. Антанта, до якої він передусім був звернений, за­ймала вже зовсім протилежну позицію і не згадувала про свої ко-

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

лишні «аванси». Остаточно розвіялися і перспективи знайти поро­зуміння з Москвою.

Отже, як «промосковський», так і європейський орієнтири зо­внішньої політики УНР виявилися примарними, а у квітні 1919 р. Директорія проголосила політику «опори на власні сили». Однак вже у другій половині цього року система орієнтирів Директорії знову змінюється, і УНР входить у сферу зовнішньополітичного впливу Польщі, яка з недавнього противника перетворилася у го­ловного союзника. Результатом цього став українсько-польський договір від 21 квітня 1920 р., який і сьогодні викликає неоднозначні оцінки, адже за воєнну й іншу підтримку Україна йшла на значні територіальні поступки. М. Грушевський вважав, що цей договір означав «польську окупацію правобережної України». На думку ж С. Петлюри, «розуміння з поляками треба розглядати як тактичний хід для налагодження зв'язків з Європою».

Крім «польської орієнтації», українські лідери шукали й ін­ших союзників. Саме тому натиск робився на відносини з країнами Чорноморського басейну. Крім того, 1920 р. характеризується й спробами домовитися з бароном Врангелем. А все це разом зумови­ло зовнішньополітичні невдачі УНР, зокрема те, що «великі держа­ви Європи», за визнанням Петлюри, «не хотіли розуміти українсь­кої боротьби».

їй

Розділ 2. Українсько національна Осржавнхсть (листопад 1917-1920

4. Західно-Украінська Народна Республіка

§ 4. Західно-Україиська Народна Республіка

творення ЗУНР. Вслід за Російською багатонаціональною імперією почала розпадатися й Австро-Угорська монар­хія. Політичні кола поневолених нею народів готувалися до захоплення влади у свої руки. Здійснюючи відчайдуш­ні спроби врятувати монархію, 16 жовтня 1918 р. імпера­тор Карл І Габсбург видав маніфест, який передбачав пе­ретворення напівабсолютистської Австро-Угорщини у федеральну державу. Союзні «коронні землі» дістали право створити свої пред­ставницькі органи — «національні ради». У зв'язку з цим, а також передбачаючи можливий крах монархії, 18 жовтня 1918 р. у Львові за ініціативою так званої Української парламентарної репрезента­ції (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Га­личини і Буковини обох палат австрійського парламенту, галицько­го і буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю (національно-демократичної, християнсько-соціальної, радикальної і соціал-демократичної), а та­кож від духовенства і студентства¹.

З'їзд зі свого складу заснував Українську Національну Раду — як вищий представник нацюнально-ігалітичних інтересів українсь­кого народу в Австро-Угорщині. її главою (президентом) був обра­ний голова Української парламентарної репрезентації Євген Пет-рушевич. Згідно із затвердженим на з'їзді статутом Української Національної Ради (УНР) вона була наділена правом і обов'яз­ком «реалізувати у відповідний момент право українського народу Австро-Угорщини на самовизначення і вирішити державну долю усіх населених ним областей» імперії².

На з'їзді було піднято і гостро дебетувалося питання про май­бутню державну належність західноукраїнських земель. Думка бу­ла одна — у майбутньому вони повинні возз'єднатися з усією Укра­їною. Однак у даний момент це возз'єднання, як вважала більшість делегатів, було неможливим. По-перше, західноукраїнські землі поки ще перебували у складі Австро-Угорщини, і тут були австро-угорські війська. По-друге, враховувався той важливий політичний чинник, що у проголошених на Паризькій мирній конференції про-

¹ Історія України / Кер. авт. кал. Ю. Зайцев — Л. 1996. — С. 240.

² Діло. — 1918 — 20 жовт.

грамних «14 пунктах» післявоєнного мирного переустрою Європи президента США В. Вільсона народам, які населяють Австро-Угор­щину, гарантувалося право на самовизначення аж до утворення са­мостійних держав. Росія ж розглядалася як єдина держава, єдиний народ. Оскільки гетьман України П. Скоропадський не виключав приєднання України на федеративних засадах до складу Росії, то й західноукраїнські землі увійшли б до її складу, що вважалося, вра­ховуючи імперіалістичну політику російських властей, небажаним, таким, що суперечить українським національним інтересам¹.

Навіть Український національний союз у Києві, який готував у цей час повстання проти гетьмана, надіслав до Львова повідом­лення про небажаність негайного приєднання Галичини до гетьман­ської України, бо це зміцнило б становище гетьмана². Тому обереж­ність учасників з'їзду була виправданою

Українська Національна Рада негайно приступила до актив­ної діяльності. 19 жовтня вона видала Маніфест, у якому було за­писано: 1) усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закар­паття утворюють єдину українську територію; 2) ця територія конститусться як Українська держава; 3) усім національним мен­шинам пропонується обрати своїх представників до складу Україн­ської Національної Ради; 4) Українська Національна Рада найближ­чим часом розробить конституцію нової держави, побудованої на ократичних засадах установленням загального, рівного, таємно­го, прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин; 5) на майбутній мирній конференції український народ повинен ма­ти своїх власних представників, тому австрійські власті не мають права говорити від його імені³.

Отже, 19 жовтня 1918 р. є днем початку процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави. Цей процес тривав деякий час і був завершений у листопаді. Спочатку західноукраїнські землі ще продовжували входити до складу Авст-ро-Угорської монархії, оскільки остаточно порвати з нею місцеві політичні діячі не наважувалися. Не було визначено й назву дер­жави, її точні межі.

^: Історія держали і права України / За ред акад АПрН України А Й. Рогожина. — К. 1996. — Ч 2 — С 86.

'■ Ярославин С Визвольна боротьба на Західно-украінських землях у 1918—1923. — Філадельфія. 1956. — С 29.

^: Литвин М.?., Наумечко К. Е. Історія ЗУНР. — Л. 1995. — С. 28—29.

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

4. Західно-Украінська Народна Республіка

УНР утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої ви­конавчої влади — загальну (під керівництвом Є. Петрушсвича), ор­ганізаційну для Галичини (на чолі з К. Левицьким) і організаційну для Буковини (на чолі з О. Поповичем). Була також утворена Пре­зидія УНР, яка представляла Раду у період між її сесіями (на чолі з Є. Петрушевичем)¹.

Представників закарпатських українців у складі УНР, її ви­конавчих органах не було, оскільки події розвивалися стрімко, без попередньої підготовки. Група закарпатських політичних і націо­нальних діячів надіслала тільки до Львова повідомлення, що За­карпатська Україна повністю солідаризується з Галичиною і бажає приєднатися до складу Української держави².

У неділю, 20 жовтня, на площі Св. Юрія у Львові відбувся ба­гатотисячний мітинг, на якому К. Левицький повідомив народові, який зібрався, про утворення української держави, рішення УНР, що було сприйнято з великою радістю.

21 жовтня в Народному будинку зібралося близько двох тисяч делегатів з усієї Галичини. Було одностайно затверджено Статут УНР, схвалено її склад і дії³.

Незабаром делегація УНР на чолі з Є. Петрушевичем виїхала до Відня для переговорів з австрійськими властями. До того часу більшість депутатів Ради, як і галицьких політичних діячів зага­лом, ще не звільнилася від австрофільських поглядів, проімпера-торських ілюзій.

Поки делегати у Відні безуспішно пробували потрапити на аудієнцію до імператора, події розвивалися досить стрімко. Авст­ро-Угорщина розпадалася. 24 жовтня 1918 р. проголосила свою не­залежність Угорщина, 28 жовтня — Чехословаччина, 29 жовтня — Сербо-Хорвато-Словенська держава (Югославія). 28 жовтня у Кра­кові була утворена Польська ліквідаційна комісія, яка мала за мету перейняти в усій Галичині владу від австрійських властей і переда­ти її до складу Польщі.

Австро-Угорський уряд обіцяв, щоправда, українській деле­гації «рівне з поляками право на утворення самостійного державного організму», але це були пусті слова.

У Львові стало відомо, що на 1 листопада 1918 р. Польська ліквідаційна комісія призначила перехід влади в Галичині до Поль-

¹ Кульчицькип В. С, Тищик Б. Й. Історія держави і права України — К, 2001. —
С. 170.

² Макарчук С. А. Українська республіка галичан. — Л., 1997. — С. 42

³ Литвин М. Р., Наумепко К. Є. Історія ЗУНР — С. 29.

щі. Були призначені воєнні коменданти Галичини і Львова, які діс­тали наказ — опір «непольського населення» придушити, учасників суворо покарати¹.

Дата добавления: 2015-05-22