Слов’яни RcA

У

І тис.н.е. на історичну арену стрімко виходять слов’яни — одна з основних гілок давньоєвро- пейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Пер­ша з них — дунайська — була висловлена ще Нестором-лГтописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, старо­давні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою — між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В.Барана, контури пра- слов янського масиву з часів виділення його, принаймні у II тис. до н.е., з індоєвропейської спільно­ти і аж до раннього середньовіччя (коли слов’яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їх існування підтверджено й археологічними ма­теріалами) певною мірою змінювались. Протягом ІІ-І тис. до н.е. праслов’яни могли займати різні території, переміщуючись, водночас не займаючи весь регіон у цілому. Але хоч нині ще не можна ос­таточно виділити їх старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього віднос­но раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Почи­наючи з раннього середньовіччя, ареал слов’янсько­го розселення інтенсивно збільшується, а цей етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу.

Уже в трипільський період Україна набуває пев­них ознак, що й донині лишаються притаманними етнографічній культурі українського народу. Від трипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає волів і мережить ярмо. Так само сивий дим здіймається вго­ру над хатами, обмазаними глиною. З часів Трипілля і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фар­бами хату й піч. І так само при вході в хату висить зображення вічного дерева в теперішній деформації: квітка у вазоні, мотив вишиванок, що проростає з Трипілля, коли його позначали малюнком на пря­сельцях.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства. Вперше про слов’ян — венедів (чи ве­нетів) згадують римські автори І-ІІ ст.н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з середини І тис. (точніше, з VI ст.)„про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Ке^арійсь- кнй, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан

повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, уг- рофінами.

Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали на­лежать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. — І ст.н.е. її поя­ву не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури ІІ-І тис. до н.е. В етногенетичних процесах брали активну участь також носії східних груп так зва­ної пшеворської культури, старожитності якої збереглися на західноукраїнських теренах та в Польщі.

ож далі часом йдуть пізньозарубинецькі пам’ятки та київська культура.

Безпосереднє відношення до формування східно­го слов’янства мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури — явища з провінційно римськими впливами, які ніби вуаллю прикривали етнокультурну багатоликість Південно- Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян до черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них в ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як і інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації. Слов’яни, очевидно, були залежні і політично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створен­ня ними військово-політичного союзу.

Основною силою, яка протистояла готам, були ан­ти — слов'янське населення, що входило до складу дніпро-дністровськоі групи черняхівської культури Слов’яни зазнали поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх війсь- ково-політичних союзів. Вони зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, що датуються кінцем ІУ-У ст., можна вважати початком виникнення нової етнокультури і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце зайняли слов’яни. Про це свідчать пам'ятки V, а можливо, й кінця IV ст, знайдені на межі лісосте­пової та поліської зон Східної Європи. Тут зароджувалися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів

11- у середині І тис.н.е. — почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Друга половина І тис. — це час, коли загально­

слов’янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну та південну. В нових умовах старі на­зви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, а їх місце займають нові найменування.

Племена полян у минувшину заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще нази­вали, бужани (Західна Волинь). В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис.н.е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур, пізніше — лука-райковецько'і та волинцевсько- роменської, носії яких уже доживають до часів фор­мування Київської Русі

Починаючи з VI ст., коли слов’янські племена ак­тивно заявляють про свої права на кордонах імперії, уа них усе більше звертають увагу візантійські авто­ри. Ось як описує їх життя Прокопій Кесарійський: „Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому у них вигідні і невигідні справи завжди ведуть­ся спільно. Вони вважають, що один із богів — творець блискавок — єдиний володар всього, і йо­му приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обіт: якщо уникнуть її, зараз же при­несуть богу жертву за своє життя, а уникнувши (смерті), жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шану­ють вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кож­ний змінює, наскільки це можливо часто, місто про­живання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів піши­ми, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізня­ються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляють­ся і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий, як і в массагетів (ко­човиків)... А втім, вони менше всього підступні

хто (їм) зустрічався. Але тепер, починаючи з цього моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп’янівши від потоків крові, вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони поверта­лись додому, женучи з собою тисячі полонених“.

На першому етапі рабство у слов’ян було тимча­совим — через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на стано­вищі вільних і брати участь у всіх справах колективу. Таке ставлення переможців до переможених зумов­лювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних да­вала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для стосунків між лю­дом класичного родового устрою.

Воєнні походи у слов'ян, як і в інших народів, ЯКІ перебували на етапі розкладу первіснообщинних відносин, попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис.н.е. формуються й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються центри інститутів влади цих союзів. Крім політико- адміністративних функцій такі пункти виконували ролі культових центрів, що й сприяло швидкій ПОЯВІ також і торговельно-ремісничої функції. Часті су­тички з сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень.

Досить швидко серед градів почав виділятися Київ (крім нього існували й інші — Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесе- нні, Битиця на Пслі). Цьому сприяли, як зазначає ПТолочко, його мікрогеографічне положення (кон­троль за багатьма притоками Дніпра — основними торговельними артеріями середньовіччя), вигідне то­пографічне розташування (наявність природних рубежів) на кордоні кількох союзів племен. Контак­тування культурних елементів, перейняття передо- I вих досягнень слов’янських племен з самого заро-, дження забезпечили Києву високий рівень соціаль­но-економічного розвитку. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складо­вими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки, переборювалася вузькоплемінна відокремленість. Це засвідчується й пам’ятками матеріальної культури

12- вони нівелюються, втрачають суто територіальні особливості. Слов'янське суспільство переходило

і каверзні, але й у простоті (своїй) вони зберігають гунський норов. Та й ім’я за старих часів у склавінів і антів було одне“.

Звичайно, життя слов’ян було відмінним від візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й їх характеристика істориком у деяких місцях не позбавлена суб’єктивізму.

В слов’янському господарстві переважало земле­робство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше і пше­ниця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби і свиней.

Поступово удосконалювались ремесла. Метало­обробкою — виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів — займались уже майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткац­тво, вичинення шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого зали­шалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в після черняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний ха­рактер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова власність на землю, а кож­на група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже ор­ганізовувалось за новими нормами „первісної сусідської общини“. В ній парна сім’я ще не була економічно незалежною, а господарськими осередка­ми були групи родичів із спільною власністю — так звані осередки відокремленої власності (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряд­жався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) стала відігравати провідну роль уже за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис.н.е. фіксується тенденція розвитку процесу са- І ме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримирен­них суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов'язаний з появою рабства — експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє „Склавіни завжди вбивали всіх,

до нових відносин, за яких більшість населення відсто­ронювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, що раніше називались „військовою де­мократією“, а тепер дедалі частіше — „вождизмом“ (або „чіфдом“), вже існувала нерівність, але ще не бу- \о легалізованого апарату примусу. Характерною рисою цього рівня суспільної організації була куму- чяція світської та духовної влади. Продовжувався й процес консолідації східнослов’янських угруповань у „суперсоюзи“ племен. Зокрема, на території Серед­нього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття — території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.

Давні слов’яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що у них були культові споруди — храми, ка­пища і требища кількох типів (стовповидні будівлі під дахом, відкриті й закриті храми). Одне з святилищ було відкрите на Старокиївській горі В.Хвойкою. Воно являло собою неправильний кам’яний прямокут­ник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд знаходився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язич­ницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подністров’ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол — Род. Зображення бо­жества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зобра­ження. Очевидно, ці три яруси символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо — світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву теорії світового дерева. Крім антропоморфних божеств слов’яни вша­новували звірів, дерева, каміння тощо.

Дохристиянські вірування давніх слов’ян знайш­ли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення — кремації. Мож­на припускати тільки один напрямок переміщення

померлого в просторі — разом з димом поховально­го вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку) вгору — на небо. Знатного покійного супроводжу­вали різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (яких було переважна більшість) потра­пляли на нове місце перебування часто лише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільно­стей) насипався курган. У східних слов ян, як і в інших індоєвропейців, вірогідно, панувала циклічна структура часу, коли все йде по заздалегідь, раз і назавжди установленому колу. Тому кожна людина, в якийсь момент перебуваючи в одному з „світів“, че­рез певний час могла переміститись в інший — один з трьох вищеназваних.

Отже, в стародавню добу Україну населяло роз­маїття народів і племен, що мешкали на теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в істо­рії населення країни, маючи в давнину власні самоназ­ви та свої (довші чи коротші) історії. Скіфи та сарма- ти, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а та­кож раніші народи — всі вони на різних етапах впли­вали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.

Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісосте­повій та поліській зонах Дніпровського Право­бережжя, зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М.Грушевського. Вона, правда, доповнена і модифікована у зв язку з новими (особ­ливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення.

Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не потрібно „опускати“ в глибину тисячоліть, удревню- вати — там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справи­ли свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше — вже в середньовічні часи. З точки зору всесвітньо-історичного процесу це має свої переваги — адже час існування кожного з етносів не перевищує 1200-1500 років, хоч чимало з них загинуло набагато раніше.

Слов'янська зрубна напівземлянка. Схематична реконструкція.

Київська Русь Ш

Дата добавления: 2015-05-22