Передумови утворення східнослов’янської держави

Джерела

І

еред допитливим читачем природно постає за­питання: на підставі яких джерел вченими відтворюється історія Київської Русі? Цими джерелами є писемні й речові (археологічні) пам’ятки.

Головними писемними джерелами студіювання історії Київської Русі є літописи: „Повість времен- них літ“ (початок XII ст., далі — „Повість“), Київський XII, Галицько-Волинський XIII ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Саме їх свідчен­ня дають ученим можливість відтворти послідовну картину історії східних слов’ян, починаючи з кінця V ст. Чимало цінного додають до їх звісток інші пи­семні пам’ятки давньоруської доби: кодекси й записи норм світського і церковного права: „Руська правда“ в різних редакціях, князівські устави церкві, „Закон судний людем“ та ін., агіографічні твори (житія русь­ких святих, „Києво-Печерський патерик“), князівські земельні грамоти тощо.

Останніми десятиліттями до науки активно вво­дяться якісно нові писемні джерела: берестяні грамоти, графіті на стінах давніх соборів і археологічних зна­хідках, зокрема пряслах і монетах. Вартісним допов­ненням до свідчень давньоруських писемних пам’яток є розповіді джерел іноземних: візантійських історич­них творів і хронік (наприклад, Хроніка Георгія Амартола і його продовжувача широко використову­валася під час написання “Повісті“), праць арабських географів і мандрівників, численних творів за­хідноєвропейської історії та географії XI—XIII ст.

Речові пам’ятки давньоруської минувшини, кількість яких завдяки невтомній праці археологів з кожним роком зростає, несуть у собі не лише допов­нення до повідомлень джерел писемних. У багатьох випадках їх відомості додають чимало нового до по­лотна давньоруської історії, яке ще на початку нашого століття (коли основні писемні джерела, насамперед літо­писи, були вже відомі й на скільки-небудь значне розширення їх кола сподіватись не доводилося) більшості вчених здавалось хай і неповним, але завершеним.

Лише компаративне вивчення обох груп давньо­руських джерел—зіставлення свідчень писемних і археологічних пам’яток, порівняльний аналіз і взаємо­перевірка даних обох груп — дає можливість відтворити яскраву й об’ємну картину життя людей київської доби, про яку дослідники ще порівняно не­давнього часу, ЗО—50-х рр. нашого століття, могли хіба що мріяти.

Д

авньоруські літописи висвітлюють історію східних слов’ян лише з часу, коли вони поча­ли розселятися на величезному обширі Схід­ної Європи, утворюючи союзи племен. У скла­деній київським ченцем Нестором близько 1111 р. „Повісті временних літ“ намальовано барвисте, вра­жаюче історичним розмахом полотно того розселення: „Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися по­лянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвали­ся дреговичами (від слова „дрегва“, болото. — Авт.), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами,— за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так роз­повсюдився слов’янський народ, а за його ім’ям і грамота назвалась слов’янською“. Процес розселен­ня слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився

в VIII—IX ст.

Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні ло­кальні особливості, що й відбито в літописі Нестора: „Мали бо вони (племінні союзи. — Авт.) звичаї власні й закони батьків своїх і сказання, кожний свій норов“. Мовлене літописцем підтверджується пам’ят­ками археології. Відмінності в культурі й побуті між племінними об’єднаннями так і не були подолані в ча­си існування Давньоруської держави та її народності (ІХ-ХІІІ ст.).

Породження родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східно­слов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня — племінні княжіння. Нестор-літописець роз­повідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива „почав рід їх тримати княжіння у полян“. Далі він повідом­ляє: „А у древлян своє княжіння, а у дреговичів своє, а у словен своє в Новгороді, а інше — на По­лоті, де полочани“. По тому говориться про кривичів, сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про слов’ян і неслов’ян, що теж мали власні княжіння. Час утворення тих племінних княжінь: на півдні Східної Європи — VIII, а на півночі — IX ст.

їх створення зумовлене виникненням приватної власності і пов’язаним з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ті княжіння були додер- жавними об’єднаннями, що заклали фундамент

східнослов’янської державності. Вони передували першій східнослов’янській державі, що склалася нав­коло Києва в середині IX ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.

і Могутність і влада глав племінних княжінь грун­тувалися на розгалуженій системі укріплених поселень-градів, величезну кількість яких (по кілька сотень у кожному княжінні) зафіксувало германсь­ке джерело другої половини IX ст.— так званий Баварський географ. Частина тих градів, найперше Київ, були протомістами і у УІІІ-Х ст. перетворили­ся на справжні феодальні міста. Можна припустити наявність примітивного апарату влади у цих племінних княжіннях. Але в них ще не існувало соціально обо- собленої потомственої знаті з князем на чолі.

Своєрідність суспільного поступу східних слов’ян характеризується й тим, що племінні княжіння зберігалися ще протягом століття по тому, як виник­ла Давньоруська держава. „Світлі й великі князі“ угод Олега з Візантією 907 і 911 рр. — не хто інші, як гла­ви княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр. X ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєдна­ти землі племінних княжінь до складу держави.

Дата добавления: 2015-05-22