Воєнна активність Русі в 60-х — на початку 70-х рр. X ст. Святослав

Характер і форма Давньоруської держави ІХ-Хст.

иївська Русь ІХ-Х ст. ще не знала класового устрою. Тому східнослов’янська державність народилася в суспільстві, що залишалося ро­доплемінним. Можна назвати першу руську державу надплемінною, бо в ній влада не лише відокремила­ся від маси народу (одна з основних ознак держав­ності), а й піднялася над самою племінною верхівкою, набула індивідуального характеру й стала успадкову­ватись. Давньоруська держава була організована за територіальною ознакою, чим принципово відрізня­лася від передуючих їй протодержавних об єднань — племінних княжінь.

Джерела, насамперед угоди Русі з Візантією, характеризують Київську Русь першої половини X ст. як об’єднання жителів основних її земель. У до­говорі Олега з греками 911 р. ця держава пред­ставлена як осібна соціально-політична спільність із

своєю верховною владою, власними „законами й ло­конами“ і як спільність етнокультурна. У преамбулі до цієї угоди посли Олега мовлять від імені „роду руського“. А в договорі Ігоря з Візантією 944 р. на­голошено на тому, що посли репрезентують як Ігоря і „всякеє княжье“, так і „всіх людей Руської землі“. В цьому ж документі „люди всі руські“ названі пов­ноправними учасниками договору з Візантією.

Варто прийняти запропоноване нещодавно

О.О. Мельниковою вдале визначення форми Давнь­оруської держави IX-X ст. як дружинної. Адже панівний прошарок складався з верхівки княжої дру­жини, що протягом тривалого часу Створювала примітивний адміністративний апарат. Дружина стя­гала данину й чинила суд на місцях.

Літописці зображують давньоруських володарів кінця ІХ-Х ст. як типових дружинних князів. Справжнім апофеозом дружинності звучать слова Нестора: „Адже Володимир (Святославич.— Авт.) любив дружину і з нею думав про влаштування землі і про раті, і про устав земляний“. Певна річ, радни­ками князя були лише старші дружинники: вони утворювали й апарат управління, судочинства та зби­рання данини.

Існування дружинної форми державності завер­шується на добі Володимира Святославича (978—1015). Проте й його синові Ярославу довело­ся рахуватися з дружиною, щоправда, вже виключно як з військовою силою. У державних справах князівська дружина перестає брати участь. На пер­ший план висуваються бояри, прошарок яких склався з тих же старших дружинників та вихідців із старої племінної аристократії.

Н

едовге князювання у Києві сина Ольги Свя­тослава (964—972) сповнене майже без­перервними походами і битвами. Під час князювання Святослава Давньоруська держава бу­ла розширена й зміцнена. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в'ятичів, що потра­пило під владу хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.

По тому, 968 р., Святослав завдав нищівної по­разки Хозарському каганатові, що постійно зазіхав на східнослов’янські землі, перешкоджав торгівлі Русі, перерізаючи шлях її купцям у гирлах Дону і Вол­ги. Потім київський князь звернув погляд на південь,

втрутившись у затяжну війну між Візантією й Бол­гарією. Походи Святослава 965—968 рр., за виразом академіка Б. Рибакова, нагадували удар шаблі, що одним махом прокреслив на карті Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію й далі Північним Кавказом і Причорномор’ям до балканських земель Візантії. Святослав на чолі вели­чезного на той час війська (що налічувало, за візантійськими джерелами, 60 тис. воїнів) вирушив до Болгарії, розбив під Доростолом сильне болгарсь­ке військо й закріпився у Переяславці на Дунаї. Деякі сучасні історики гадають, що так руські літо­писці називали давню столицю Болгарії — Преслав Великий. Візантійський уряд мав на меті вижити звідти руського князя, що зробив свою справу, але до часу не мав для того сили.

Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем з Києва Свято­слав спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно воюючи п’ять довгих років, він дещо занедбав державні справи й, здається, розумів обгрунтованість закидів киян: „Ти, княж е, шук аєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишиала.- призволяще“.

Однак було б однобічно й неправильно розгляда­ти Святослава виключно як завойовника, шукача воєнної здобичі. Він таки піклувався на свій лад про Руську землю. Свідченням цього було те, що Свято­слав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Стар­шого сииа Ярополка він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега — в Овручі, стольному граді завойованої його матір’ю Древлянської землі, де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої.

А позашлюбного сина — Воло димир а він послав правити від свого імені до Новгорода,Великого,-бо­ярство якого завжди прагнуло відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу Ольги ■/ щодо консолідації держави, зміцнення влади київсько­го князя у землях племінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії, що почав­ся 969 р., склався не так успішно, як перший. Князеві довелося воювати не лише з болгарським царем Бо­рисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм, що підступно порушив мирну угоду з прямодушним і чесним руським князем. Імператор з переважаючими силами змусив Святослава зачини­тися в болгарському місті Доростолі й обложив його.

Але візантійцям так і не вдалося здобути міста. Руси неодноразово виходили з Доростола й біля йо­го стін билися з ворогом. 971 р. знесилені сторони

розпочали переговори. Було укладено мирний до­говір. Іоанн Цимісхій зобов’язався випустити військо Святослава із зброєю з Доростола і навіть забезпе­чити його харчами на зворотний шлях на Русь.

Після підписання миру Святослав з військом по­прямував на Русь. Імператор Іоанн, вражений силою й мужністю руських воїнів та полководницьким та­лантом князя, вирішив позбутися небезпечного уперника в Причорномор’ї. Він змовився з печеніга­ми, аби усунути київського князя. Повертаючись додому, Святославу з військом довелося зазиму­вати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 р., коли руси стали повертатися до Києва, на них зненацька напала печенізька орда хана Курі. Свято­слав загинув у бою.

Між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдинов­ладним володарем Русі. З цією метою він 977 _Р. вирушив із військом на Овруч. Олег програв йому битву й трагічно загинув біля брами міста.

На історичну сцену рішуче виступив Володимир Святославич. Він не став очікувати, поки Ярополк на­паде на нього, а попрямував до Скандинави Там Володимир набрав військо із варягів, професійних воїнів, що з часів Олега служили руським князям. 978 р. Володимир рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк загинув, і 11 червня того року за свідченням автора середини XI ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.

Дата добавления: 2015-05-22