Епоха міді — бронзи. Трипільська культура

_; ч анні форми відтворюючого господарювання, що

ч і зародились у цю епоху, набули подальшого

розвитку в перехідний період від кам’яного віку до епохи бронзи — в так званому мідному віці, або ж енеоліті (І\МІІ тис. до н.е.).В цей час люд­

ство оволоділо першим металом — міддю, знайом­ство з яким відбулося ще раніше в близькосхідному регіоні (\/-IV тис. до н.е.).

Важливим досягненням тих часів було зростання продуктивності праці, виникнення передумов для ре­гулярного обміну і появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщин­ного ладу. Тоді ж намічається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Із збільшенням кількості тварин у стаді коня пристосовують для вер­хової їзди. А зміни у виробничій діяльності і розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни й у комплексі вірувань. Це знайшло відображення у монумен­тальній скульптурі, у орнаменті та поховальному обряді. „

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на■'7, території УкраТниГщо вступили в новуепоху, булизем-ЧІ-; леробсько-скотарські племена трипільської культури та культури Іумельниця. Обидві вони сформували­ся на основі культури Боян і, можливо інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з’являється ще ряд культур земле - робсько-скотарського напряму, пам’ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (ку­лястих амфор, воронковидних посудин тощо).

Але все ж таки найяскравішою серед них була трипільська (за назвою поселення поблизу с.Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвойкою). Поширена на території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра ця культура розвивалася протягом IV-III тис. до н.е. Вона є однією з основних давньоземлеробсь- ких культур мідного віку. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенсь- кої спільноти, що займала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України та Мол­дови.

Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на думку І.Чернікова, по-перше, величезною територією поши­рення (близько 190 тис. км²). Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових те­риторій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км², на середньому —

150 тис. км². Жодна з європейських розвинених зем­леробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, вони характеризуються довготрива­лим періодом поступового розвитку — протягом 1500 — 2000 років — без значних змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням трипільська

культура хоч і була пов’язана з Балкано-Нижньоду- найськнм регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних куль­тур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток білйш-менш відокрем­лених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концент ованими групами з проміжними менш заселеними територіям Навряд чи можна назвати Трипілля „культурою ко­чуючих землеробів“, та деякою мірою до неї підходить поняття „культура пересувних землеробів“. Цим пле­менам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані по­селення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, можна пояс­нити і утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині до 450 га в яких бу­ло сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п’ яте, ця культура була крайньою північно- східною ланкою землеробських культур „балкано- західноукраїнського“ регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв’яз­ки з найбільшим у Стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітич­них культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.

Однією з причин зникнення багатьох культур зокрема трипільської, стала навала скотарських пле мен з Північного Причорномор’я. Носив курганних культур українських степів, котрі зруйнували багато осередків осілого населення, іноді навіть називають „вікінгами“ ІУ-ІІІ тис. до н.е. А руйнація цих куль­тур пов’язується з „курганізацією“ Європи та Малої Азії, що позначається терміном „індоєвропеїзація“, або „розселення індоєвропейців з прабатьківщини“.

Як уже зазначалось, основою життєдіяльності трипільських племен було землеробство, а також скотарство. Надзвичайно високий рівень мали до­машні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та металообробка. Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі, а також найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції. Через ці землі проходив шлях, по якому торгували металом. Про взаємозв’язки трипільців з іншими групами стародавнього населення свідчать і різні

антропологічні типи, відмічені серед носив цієї куль­тури. Отже, Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом.

Основним економічним осередком тогочасного суспільства була велика сім’я, котра складалась із кількох парних сімей. М сцями проживання вели­косімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості парних сімей (мала сім’я мог­ла проживати і в окремій будівлі).

Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій иа тінках ба­гатьох горщиків можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горщи­ка горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині — дерева, людей, тварин. Є припу­щення, що ці три горизонтальних яруси розпису на керамічних виробах відображують поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (се­редній ярус), по якому завершує свій біг ясне сонце і через яке на землю (третій ярус) падає дощ, окро­плюючи рослини.

Культові обряди та церемонії проводились як у звичаиних житлах так і в спеціальних святилищах. Одна з таких поруд на поселенні Сабатинівка (ба­сейн Південного Бугу) являла собою будинок з коридором. У віддаленій від входу частині приміщен­ня знаходилась піч, біля якої були розставлені ернотерки, глиняні жіночі статуетки і посуд (в одно­му з горщиків виявлені кістки бика).

Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар, а поряд з ним, в кутку, — масивне глиняне крісло, спинка якого закінчувала ь двома роговидними вис­тупами, — так званий „рогатий трон“. На вівтарі виявлено 16 глиняних сидячих жіночих фігурок та мініатюрні моделі кріслець з „рогами“ на кінцях спи­нок, пофарбованими в червоний чи білий кольори. Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображен­ням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно, призначався для води. Мабуть, це святилище було своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ри­туальний хліб.

Сприятливі природні умови і розвиток різних га­лузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення. Якщо наприкінці першого етапу існування трипільської культури населення ста­новило близько 30 тис. чоловік, то наприкінці середнього воно сягало вже 410 тис. Далі спо­стерігається певний спад: 330 тис. у середині і близько

100-120 тис. чол. наприкінці пізнього етапу. Поселен­ня були різних розмірів, а найбільші з них зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра — тут відомо близько ЗО пам’яток площею понад 50 га

Найголовнішим елементом у плануванні таких „протоміст“ було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1-3,5 км, з двоповерховими чи од­ноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. На найбільших з них (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічувалось від 1600 до 2700 будівель різних типів Крім житлових досліджені також споруди, що мог­ли використовуватися для громадських потреб.

Розвиток відтворюючих форм господарювання викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні її до природи Поступово давні символи та обряди значно змінилися, трансформувалися у нові, передусім у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості пов’язано багато жіночих статуеток, в яких насампе­ред підкреслюються ознаки жіночої статі. Пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат з плавними лініями тіла. Такі статуетки передають образ жіночо­го божества, широко відомого в усіх ранньо- землеробських племен і тісно пов’язаного з уявлен­нями про велику богиню-матір, про матір-землю, від якої й залежить родючість. З цим культом пов’язані також скульптурні зображення домашніх тварин — бика, корови, барана, козла, свині, собаки Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були во­ни і у Трипілля. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька ппотез це і порушення еко­логічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним

веденням господарства; й певне похолодання кліма­ту; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного та східно­го ареалів; і експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід і племен культури куля­стих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин зникнення трипільської культури.

Розвиток населення трипільської культури відбу­вався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих при­чин. Та феномен трипільської культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізи- ко-бюлогічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших пред­ставників людських суспільств Півдня, Центру, Сходу та полісся Європи, що належали до кількох ан­тропологічних та мовних груп, перебували на різних рівнях розвитку. Довготривале проживання населен­ня трипільської культури на значній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключно­му етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення у складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення у господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах прото- слов’ян, а також інших індоєвропейських народів.

Тоді ж причорноморські степи і Крим займали уг­руповання з переважанням скотарського способу ведення господарства — носії середньостогівської, ям­ної та інших археологічних культур. Перші з названих вже приручили коня. Вони, як і їх наступники, маю­чи специфічний уклад життя, були досить

Зразки трипільської

кераміки.

войовничими, про що свідчить багато знахідок бой­ових молотів, кинджалів, наконечників для стріл. Можливо, побоюючись нападів з півдня, загроза яких постійно нависала над трипільцями, вони й ста­ли будувати поселення-гіганти їх концентрація і щільна забудова зовнішніх кварталів дають підстави говорити про оборонні функції цих зон-„супер- центрів“. Але водночас взаємовплив південних сусідів та трипільців-землеробш зумовив зміну способу їх гос­подарювання — на пізньому етапі існування цієї культури стало переважати скотарство.

Племена ямної культури, що селилися на широ­ких степових просторах від Приуралля до Дунаю в III тис. до н.е., також швидко пересувалися на без­межних просторах і були дуже войовничі. У другій половині III тис. до н.е. на місцях колишніх трипільсь­ких поселень лісостепового правобережжя споруджуються кургани ямників. Характеристика їх укладу життя яскраво доповнюється матеріалами, одержаними під час розкопок Михайлівського посе­лення на Нижньому Дніпрі, що функціонувало близько тисячі років. Із невеличкого селища з землян­ковими житлами воно перетворилося на фортецю, оточену глибокими ровами та кам’яними стінами (збереглись їх залишки висотою 2,5 м).

У цю ж добу, наприкінці IV тис. до н.е., в степах України з’являються кургани, що на віки стають невід’ємним елементом ландшафту цієї зони. Ці кур­гани являють собою округлі насипи різної висоти. Під ними знаходяться поховання. Та це не просто на­сипи з фунту, бо довкола них збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, дернових вальків, каміння і дерева. Появу курганів з викладе­ним довкола камінням чи вертикально поставленими плитами дослідники пов’язують з культом сонця. Степовий курган— це ніби трохи підняте над поверх­нею землі повторення в меншому масштабі того, що бачить людина навколо себе, це ніби своєрідна модель видимого світу.

В ці часи переважає обряд поховання померлого в скорченому вигляді й посиланого червоною вохрою. Характерно, що поховальну конструкцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев’яні дискові ко­леса від воза знімались і клались по кутах могильної ями Померлий начебто вирушав у подорож з ре­ального світу в інший Рештки возів у похованнях є найдавнішими свідченнями використання колісного транспорту на нашій території.

Крім того, в ці часи з’являються перші похо­вальні кам’яні скрині та монументальна скульптура у вигляді різноманітних стел — кам’яних плит прямо­

кутних, трикутних, трапецієвидних контурів. Поряд з простими стелами зустрічаються й антропоморфні, на яких вигравірувані окремі частини тіла та різні предмети. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам’ят­ками, пов’язаними з вшануванням предків, сонця, родючості.

Загалом перші скотарі українських степів різко змінили характер міжплемінних відносин. Вони, зок­рема, поклали край віковим культурним впливам на Дніпровському Правобережжі нижньо дунайських та балканських племен. У середині IV тис. до н.е. роз­почався зворотний процес, в результаті якого було повністю витіснено це чужорідне для території України населення. А у способі господарювання з’явилося степове скотарство, яке поширилося на території від Дніпра до Карпат.

Далі на шляху прогресу стародавнього населен­ня України був історичний період, що тривав близько тисячі років (П тис. до н.е.). Він дістав назву доби бронзи за найменуванням цього сплаву (мідь плюс олово чи рідше — фссвинець або миш’як). Цей штуч­ний метал був твердіший, ніж мідь, температура його плавлення була також значно нижчою: мідь плавить­ся за температури 1056 градусів, а бронза — близько 700-900. Таку температуру можна було отримати навіть у найпримітивніших печах, а то і на вогнищах просто неба.

Вважається, що відкриттю цього сплаву могла сприяти наявність у деяких мідних рудах домішок олова (найкраща бронза — 9 частин міді і 1 части­на олова). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину були шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи

Розвиток металурги бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємов­пливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізаію. Якраз на початку епохи бронзи в сте­пах Східної Європи завершився процес виділення скотарських племен з-поміж інших. Це знаменува­ло початок нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробів) у руках окремих сімейств. Патріархальні родинні відносини остаточ­но утвердились у тогочасному суспільстві — головна роль переходить до чоловіків.

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20): шнурової та багатоваликової кераміки, тшенецько-комарівської,

катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. Це свідчить про зростання певної відо­собленості господарського і культурного розвитку окремих людських колективів. Проте помітна і пев­на спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між нимн та розселення иосіїв окремих культур у різних напрямках. Порівняно з іншими стародавніми народами Східної Європи пле­мена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Але ця територія вже чітко розподілялася на три складові „світи“ — Степ, Лісо­степ і Полісся. Культурні й етноісторичні процеси в кожній із цих зон відбувалися різннмн темпами і в різних руслах.

У цілому тогочасний світ, як уже зазначалося, ділився на землеробський і скотарський. У північних районах протягом усього згаданого періоду добуван­ня каменю і виготовлення з нього різноманітних виробів все ще посідало виключно важливе місце, адже крнхка бронза не могла повною мірою витісни­ти традиційну виробничу сировину.

На відносно легких грунтах того ж Полісся по­чало розвиватись і землеробство, про що свідчать знахідки стародавніх дерев’яних рал у Токарях на Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині. Ще більшо­го розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні

7- найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширюється асортимент культурних рослин: зафіксовані знахідки кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці; розвивають­ся садівництво й городництво (виявлені кісточки вишні, сливи, насіння ріпн, цибулі, часнику, маку).

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам’яній Могилі в Приазов’ї свідчать про те, що в II тис. до н.е. вже було відоме орне землеробство. В степо­вих же регіонах основним було скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу, поступово збільшувалися отари овець та кіз. Але степнякам було відоме вирощування злаків. Роз­вивалось, як і на північних територіях, общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (При­чорномор’я), майстрів з виготовлення крем’яних знарядь (Волинь).

Розвиваються й ідеологічні уявлення. Так, з ши­роким використанням у господарстві коня поширюється його культ. Особливе місце він посідає у міфології індоіранських племен (уподібнюється сонцю). В поховальному ритуалі кінь є посередником

між світом живих і царством мертвих.

Самі захоронения дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степових районах, айв інших місцевостях (хоч тут зберігаються й грун­тові могильники). Під час здійснення цього ритуалу значну роль починають відводити вогню. Здійсню­вали обряд кремації чи інгумації, але незалежно від способу захоронения культ предків продовжу­вав існувати. Активно вплинути на людське тіло як за життя, так і після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України — най­більш войовниче населення серед племен епохи енеоліту — бронзи.

На початку І тис. до н.е. з переходом до вироб­ництва заліза епоха міді — бронзи на території України завершилася. Широке поширення нового металу сприяло подальшому прогресу тогочасного суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22