Настання доби феодальної роздробленості

Відновлення централізованої монархії Володимиром Мономахом

олодимир Всеволодич Мономах зробив внесок до давньоруської іс торії не лише гучними пе­ремогами над половецькими ханами. Захист рідної землі від ворогів завжди вважався на Русі найвищою доброчесністю володаря.

16 квітня 1113 р. помер Святополк. Кияни не лю­били нещирого й скупого князя, котрий благоволив ' лихварям і сам спекулював сіллю. Його смерть збу­рила повстання в Києві: городяни рознесли на друзки хороми прислужника Святополка, міського тисяць­кого Путяти, розграбували садиби лихварів. Віче із заможних городян покликало на престол Володими­ра Всеволодича, але той не одразу пристав на цю пропозицію. Він був немолодий і вагався, чи варто брати на плечі важку иошу керівництва державою. Тоді до Мономаха надіслали ще одне посольство з словами: „Якщо ие підеш (до Києва. — Авт), то на­падуть на невістку твою, і на бояр, і на монастирі". Володимир вокняжився в Києві й просидів иа престолі до смерті (1125).

Мономах був сильним і мудрим правителем. Він відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Муд­рого. Князь визнав за краще не порушувати проголошених за його ініціативою рішень Любецько- го з’їзду 1097 р.: кожен володіє власиою отчиною. Але зумів тримати всіх інших князів у покорі. Вти­хомирився й зійшов із політичної сцени головний призвідник усобиць часів Святополка Олег Свято- славич. Найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко й жорстоко придушувались.

Припинення усобиць, централізація держави, розгром половецьких ханів сприяли суспільно-еко­номічному поступові Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремісниче виробництво, по­жвавилася торгівля, виникали нові й розбудовувалися старі міста. Зріс авторитет Русі в середньовічному світі.

Єдність Давньоруської держави підтримував

син і наступник Володимира на київському столі Мстислав (1125—1132). Він гасив князівські чвари й дбав про консолідацію держави. Мстислав об’єднав сили південноруських князів і здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим Він розвинув добрі відносини з сусідами. Одна з його дочок — Малфрід була одружена з норвезь­ким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датсь­ким королем Кнутом Лавардом, третя — Ірина — з майбутнім імператором Візантії Андроніком Комніним, четверта — Єфросинія — з угорським королем Гейзою II.

Ті І стнслав Великий підтримував стабільну централізовану монархію. Тому для давнь­оруського суспільства було несподіваним розділення по його смерті держави на півтора десят­ка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, заходилися суперничати з великим князем київським, котрий з 40-х рр. перетворюється лише на формального главу держави

На Русі розпалюються і не вщухають аж до са­мої навали орд Батия (1237—1241) великі й малі війни між князями Автор „Слова“ в образній, схвиль- овано-емоційиій формі відтворив саму суть роздробленості:

Перестали князі невірних (половців. — Авт.) воювати,

стали один одному казати:

„Се моє, а се теж моє, брате!“

Історики минулого називали ие одну причину на­стання роздробленості й феодальних воєн на Русі. Головними вони вважали надмірну кількість нащадків Володимира і Ярослава, яким просто не вистачало князівських престолів, і вони збройно добували їх собі; порушення традиційного порядку заміщення престолів. Якщо до середини XII ст. дотримували­ся „лествичного восхождения“ — звичаю, за яким „столи“ переходили найстаршому в роді — від стар­шого брата до наступного за часом народження, то з того часу сини починають захоплювати престоли батьків, порушуючи „законні“ права своїх дядьків. Прихильники такого погляду посилалися на велику феодальну війну на Русів 1146—1151 рр., причиною якої вони вважали лише те, що син Мстислава Вели­

кого Ізяслав самочинно вокняжився в Києві, знева­живши права своїх дядьків Вячеслава і Юрія Володимировичів. Однак причини і цієї війни, й роз­дробленості були глибші — вони випливали з самого характеру суспільно-економічного розвитку в Київській Русі XII ст.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Протягом другої полови­ни XI — першої половини XII ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя Русі зосе­реджувалось у Наддніпрянщині, навколо Києва, то в XII ст. стрімко розвиваються й підносяться осе­редки інших земель: Чернігів і Галич, Володимир- на-Клязьмі й Смоленськ, Полоцьк і Рязань тощо. Князі й бояри цих земель починають вважати обтяж- \ивою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні володіння, їх дедалі менше цікавлять загальноруські справи, захист країни від ворогів, насамперед половців.

Проте Давньоруська держава у середині XII ст. зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі істори­ки минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. З середини XII ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв’язу­вали питання внутрішньої й зовнішньої політики на з’їздах. Київ залишався стольним градом Русі й мрією чи не кожного видного члена родини Рюрико- вичів.

Такий порядок сумісного правління Руссю князя­ми Ярославичами дістав у історичній науці назву колекти вного сюзеренітету“. Киязі — спільні сю­зерени Давньоруської держави — зобов’язувалися захищати її від ворогів, а за це одержували володіння (часом дрібні й швидше символічні, ніж вартісні) у великокнязівському домені — Київській землі, най­частіше — на її південних рубежах, які особливо потребували постійного захисту від вторгнень поло- ■агьких ханів.

Роздробленість була історично суперечливим яви­щем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й зеремагали їх часом сили доцентрові. Мало не всі ■^всью князі обстоювали свій варіант відновлення ко- м аюї єдності держави, звичайно, бачачи себе на

її чолі. Важливим чинником згуртування.була,.п о ло­ вецька заіроза_Дак, під 1170 р. Київський літопис оповідає: „Вклав Бог у серце Мстиславу Ізяславичу (київському) благу думку про Руську землю... Він скликав братів своїх і почав думати з ними, мовлячи так: „Браття, пожалійте землю Руську, а свою отчи- ну й дідину. Половці кожного року забирають християн (у полон) до своїх веж (кочовищ)“. Мсти­слав закликав князів д о спіль них дій. Вони на час забули 'щдоц об’єлналц сид и й здійснили успішни й похі^ проти половецьких ханів.

Дата добавления: 2015-05-22