Князівство

Галицько - Волинське

Київська Русь у світовій історії

авньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ ст. Її внесок до се­редньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзви­чайно вагомим.

Вийшовши на історичну сцену з походам Ас- кольда на Константинополь і нажахавши середньо­вічний світ середини IX ст., Київська Русь поступо­во перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні й союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріп­люючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бу­вало досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку Високопродуктивни­ми були землеробство і скотарство, ремесла і про­мисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і се­ла, палаци і храми, книги й ікони. Га руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в ма­теріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

[1] У давньоруських пам’ятках писемності монголи фігурують під пізнішим їх найменням — татар.

Ш

І

априкінці X — в першій половині XI ст. адміністративним-осередком земель Волині А і Підкарпаття був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князь Володи­мир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові, який був сином Володимира і Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і самим головним центром розвитку культури у регіоні.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Во­лині часто переходила з рук в руки Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утверд­ження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в ок­ремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Во­линь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Свя­тослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об’єднавчою політикою Романа Мсти- славича було забезпечено єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава

Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич во­лодарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблиз­но до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Зве­нигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. 1099 року він, спільно з Васильком теребовельським, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час припини­ло напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об’єднав Перемишльську, Теребо- вельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородсь­кому князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які „ввели у місто“ Зве­нигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витісни­ти Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг- ло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька ^співаної у „Слові о полку Іго­ревім“ Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за­лежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз­виткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми­ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. З щирим подивом говориться про Ярослава у „Слові о полку Ігоревім“:

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками...

Дата добавления: 2015-05-22