Данило Галицький. Об’єднання Волині і Галичини Н

Об’єднання Волині і Галичини

Н

езважаючи на міжусобні війни між окреми­ми князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали пере думо-

вою об’єднання Волині й Галичини в одному кня- австві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошен­ая галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володи- ынра Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось до­могтися сполучення під своєю владою Волині й Іаличини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення об днаноі Галицько-Волинської дер­жави було подаю великої історичної ваги. Недаремно лгтописець називав Романа великим князем, „царем на Русі“, „самодержцем всея Русі“, причому слово „самодержець“ вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул перекладений з грецького та­ту \у візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Рома на Мстаславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинопо­ля хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що ве­ликий князь Роман „одолів усі поганські народи, м>дрістю розуму додержуючи заповідей Божих Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,...переходив землю їх як той орел, а хороб-. гш був як тур; бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...“

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішни мв походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильника- мі пап) та гібелінами (прибічниками імператорської лдастц Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа І її бського Гогенштауфена, який боровся за владу; чперії з Оттоном IV Саксонським, союзником На шляху до Саксонії Роман Мстаславич загн­ою у випадковій сутичці з військом краківського якзв Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

С

І мертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Рома- вової вдови та його малолітніх синів Данила. Вас «лька. Як тільки княжичі підросли, вони розпо- %.•«з боярством тривалу і запеклу боротьбу за і Волині, а пізніше і Галичини.

^'»ггчтність великих бояр у Галицькій землі пояс-

Перший галицько-волинський король Данило

нюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростасла- вичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях - надання їм по­сад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко наибагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство Вони ви­ходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаче­ного в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Іго­ря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним зна­ряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували роз­

праву над великими боярами, і „вбито їх було числом 500, а решта розбіглися“. В 1211 р. бояри, запросив­ши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і „повісили задля помсти“. Через два ро­ки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів Ще 1214 р, з допомогою час­тини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „коро­лем королівства Галицького“ п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новго­родський князь Мстислав Уіатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання і?е Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдало­ся утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політично безпринципні боярські уг­руповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, бо­ротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набира­ла характеру визвольної війни за державну незалежність Романовичі спирались на широкі ко­ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі - міські купці і ремісники, в тому числі іноземні посе­ленці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, ко­ли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агре­сорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доб­рого князя“ уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення та­кого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного роз­витку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат

управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і иа досвід інших країн.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галиць­кому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались иа підтрим­ку Угорського королівства. У1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив мо­лодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напере­додні проголосив: „Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)“. Неза­довго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось ке­рувати обороною міста.

Галицько-Волинське князівство

Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Ва­силька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села“. Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудова- них міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Рома­новичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Іорині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Во- ишь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем’янець і Данилів, відступив. Оче­видно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затриму­вати свого походу до головного міста Волині - Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боро-) \ись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди зали­шились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертав­ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнав­ся про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини“. Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити «рпатські „ворота“. Але він здав їх без опору. Не за- имуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об’єднались з іншою частиною орди, яка

ерталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і а*, величезні людські втрати — все це завдало не-

28- ір< ного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла

аняио менше, ніж східні князівства. Це дрзволи-

VII виразу ж після відходу орди приступити не тільки ж жлб дови зруйнованих міст, а й до спорудження ятях. Зокрема було зведено могутні укріплення ' >: збудовано Львів, який названо за ім’ям Да- тмаоїх старшого сина Лева. Одночасно і далі і ■> ішлось воювати з непокірними боярами, які

робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів­ського та його союзників.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського ко­роля та його союзниками коло м.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупи­нила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний со­юз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з по­честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!“ — написав з цьо­го приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати пе­редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріпле­них міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар“. Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем- си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезно­го війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники“ орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з ди­настії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Іертрудою Бабенберг і з допомогою угорського ко­роля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті три­валої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Іабсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Іно- кентія IV королівською короною. Місцем коронації Ьін обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкресли­

ти свої права, на це місто, де свого часу розгромив тев­тонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство ко­ролівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, па­па рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Дата добавления: 2015-05-22