Входження до складу Литовської держави

Українські землі у складі Литви та Польщі

т ш

Д

оба, що тривала від 40-х рр. XIV ст. до 40-х рр. XVII ст. — це триста років, опови­тих серпанком забуття, сповнених таємниць та парадоксів — і не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з наип ■ ринциповіших, проблем цього відтинку української історії. Він ніби випав з суспільної пам’яті: у свідо­мості наших сучасників між Батиєвою навалою та Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста по­рожнеча, хоча подіям, що відбувались у цей період, не бракувало ні драматизму, ні історичної величі. Саме тоді, за слушним спостереженням Михаила Гру- шевського „проишли персони важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в пор нянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів“. І справді, маючи цілісне й повне уявлення про давньоруську добу, ми, на жаль деколи, ледь орієнтуємось у подіях пізнішого, ближ­чого до нас, часу — особливо в подіях загадкового

30- ст., що іноді практично не піддаються рекон­струкції.

Причини цього слід шукати в реаліях постмон- гольської епохи — руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико династичних зв’язків із тими східнослов’янськими репонами, де ця традиція збереглася. Саме тому в на­явних джерелах немає докладної інформації про життя українських земель* — більше того, навіть пев­них відомостей про їх приєднання до Литви.

П

очаток добі литовської політичної зверхності над Південного—Руссю був покладений 1340 р., коли син Іедиміна Любарт закнязю- вав на Вс лині й у Таличині. Остання після 40-річщзї запеклої воєнно політичної боротьби відійшла до Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реаль­ним надбанням Литви на українських землях Потім упродовжодного-двох десятлітьпід.контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна тери торія Литовського князівства. Таке стрімке при- днання величезних земельних обширів було, безпе­речно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі темпи розвитк / цієї держави.

У „Повісті временних літ“ литовські племена зга­дуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні випра­ви руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали якоїсь політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення —Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі „самодо- держцем у всій землі Литовській“.

Консолідацію місцевих племен прискорив по­тужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язич- ників-литовців. Водюраз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель, що йо­го спричинило монголе-татарське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи, коли, за висловом автора „Слова про агибель Русь кої землі“ (XIII, ст.),..Литва з болота на світ не показувалася“ Йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді „Литва почала ярмо русь­ке з себе скидати і з лісів виходити“. Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи XVI ст. Згідно з їх версією просування литовців на Русь почалося тоді, коли „повстав цар Батии. пішов на Руську землю, і всю землю Ру ьку звоював, і князів руських багатьох постинав, а інших у полон повів, і столицю всієї Русь­кої землі город Київ спалив“. Дізнавшсь, що „Руська земля опустіла й князі руські розігнані“, литовці ви­рушили на Русь і „в чотирьох милях від ріки Німан нагорі... вчинили (заснували) город і назвали його Новгородок. І вчинив собі князь великий у ньому сто-

[1] Потрібно мати на увазі, що використання термінів “Україна", "ршрзжгькин” у контексті ХІХ^-ХЧ^ІІ ст. е суто умовним. Загальновідомо, ^ ютпасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як р^слвхГ Тож цілком правомірним та коректним для означення цих ж^ггорій е терміни “Південна Русь” і “Південно-Західна Русь”, хоч і вони ш шашт конвенційні.

лець, і назвався князем великим новгородським“.

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в ле­гендарній формі, цілком реальнии історичний факт: від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною — вже за часів Міндовга вона включа­ла в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новоірудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству. В другій половині XIII — на початку

31- ст. ця держава зростала за рахунок східно­слов’янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соціально-еко- номічного та політичного розвитку. Наслідком цьо­го стало „зрущення“ литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське.

Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління кдазів Ольгерда й Кей- стута. Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їх батька і попередника Ге-

Польско-литовська експансія.

диміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр.), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі. Ця оповідь тривалий час не викли­кала сумнівів у істориків. Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Во­лині та Київщини під владу Литви. Щодо першої, то її включення до сфери політичних впливів Вільна бу­ло забезпечено родинними зв’язками Любарта Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви. Ле­гендарною є й київська частина літописного оповідання: жодне з джерел XIV—XV ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичним занепад, вва­жався „головним містом усієї Русі“ (1380 р., послання патріарха Нила), „матір’ю і главою усім градам русь­ким“ (1419 р., „Ходіння“ до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), „главою усіх руських земель“ (1427 р., лист великого князя ли­товського Вітовта), „славним великим градом, матір’ю градам“ (1483 р., Волинськии короткий літопис).

Реальною у цьому переказі є лише більшість пер- соналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені невідомим нам автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст.).

Втім, у пам’ятках білорусько-литовського літопи­сання містяться і більш вартісні історичні відомості щодо приєднання до'Литви південноруських земель. Це стосується літописів короткої редакції, складених у середині XV ст. Серед інших переказів вони містять так звану „Повість про Поділля“, де йдеться про справжні події — битву на Синій Воді (нині річка Си­нюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михай- ла-Коріата Гедиміновича. У пізньому, XVII ст., Густинському літописі з Синьоводською битвою хро­нологічно ув’язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначено: „У цей рік Оль- герд переміг трьох царків татарських із ордами їх... і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Оль- герд й інші руські держави під владу свою прииняв, і Київ під Феодором-князем узяв, посадив у ньо­му Володимира, сина свого“. Синхронні писемні джерела дають підстави віднести утвердження Оль- герда у цьому регіоні до 1357-1358 рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі, котрі у 1370-1380-х рр. перетворилися на конгломе­рат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Вважається, що успіху литовської експансії знач­но сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як „велика зам’ятня“ 1360-1370-х рр., початок яким поклала загибель хана Бірдібека (1359). Протягом

1359—1361 рр. у Сараї, столиці Золотої Орди, змінилося сім ханів, а 1362 р. внаслідок дій бекляри- бека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиріччя — аж до приходу до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напру­женої боротьби між сарайськими правителями й маріонетковими ханами Волзького Правобережжя. Однак не варто перебільшувати масштабів ослаб­лення Орди. Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, протягом 60—70-х рр.

32- ст. зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські висту­пи місцевих феодалів. Тож, очевидно, й взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувались у цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змо­гу литовським володарям, попри постійні, чи не щорічні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.

Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно- політичну взаємодію татар і литовців сягають 40—50-х рр. XIV ст.— періоду напруженої бо­ротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час ішлося лише про спілщд акції литовських князів і окремих татарських угрупо­вань (можливо, тільки подільських татар). Що ж до спроби налагодження політичних контактів із праалячимиютлгпяи-ЗологгогОрди, здійсненої Оль-, гердом 1349 р., то вона не тільки не мала позитивних, наслідків, а й закінчилась ув’язненням литовських послів. Однак ця спроба не стала останньою, і саме за Ольгердового князювання було досягнуто політич­ного компромісу між Литвою й Ордою. Певне свідчення цього маємо у словах великого князя ли- вського та польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст., нагадуючи кримському хану Менглі-І ірею про традиційну литовсько-татарську.приязнь“, посилався на історичну традицію часів)льгерда й Вітовта. В літературі висловлено гіпоте­зу про можливість укладення якоїсь компромісної»годи у середині 60-х рр. XIV ст. Не заперечуючи 3»є" точки зору, треба, однак, зауважити, що немає гждстав розцінювати попередню зовнішньополітичну ляльність литовських князів як антиординську, ігно- імп ті протиріччя, котрі існували в Орді.

Очевидно, просування литовців на землі Півден- ■»-Західної Русі у 50-х рр. ХІ у ст. було узгоджене з Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорацію здійснено вірних засадах —'у формГ'кондом іуму, що

передбачав збереження данницької залежності оку­пованих Литвою територій від татар. Про наявність такеї залежності з певністю свідчить ярлик хана Тох­тамиша 1393 р., де він вимагає від-литовсько- польського володаря: „З підвладних нам волостей зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу“.

Ця залежність тривала до кінця 90-х рр. XIV ст., коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив ук­раїнські землі великому князю литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви змушені були відку­плятися від татар регулярними „упоминками“. Навіть через 100 років, на межі XV—XVI ст., великий князь литовський Олександр, намагаючись покра­щити взаємини із Кримським ханством, погоджувався на фактичне відновлення щорічного „виходу“, обіцяю­чи Менглі-Гірею „зі своїх людей і з князівських, і з панських, і з боярських у землі Київській, і Во­линській, і Подільській з кожної голови... по три гроші давати щороку“. Це є яскравим свідченням того, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам’ять про залежність окресленого регіону від татарських ханів.

Саме визнання цієї залежності дало можли­вість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сівер- щину та Поділля. Цей успіх є тим показовішим, що на напрямках його зовнішьополітичної актив­ності реальні здобутки були менш ніж скромними: тільки смоленські князі знову визнали зверхність Литви. Боротьба ж за політичні впливи в Новго­роді, Пскові та Твері була програна.

Тож не випадково один із руських літописців, відзначивши, що Ольгерд „багато земель і країн звоював, і гради, і княжіння узяв собі... і збільшилось княжіння його більше всіх“, вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви „не стільки силою, скільки мудрістю воював“

Дата добавления: 2015-05-22