Демографічні те етнокультурні процеси XIV-першої половини XVI ст

£ & ^"’"1 атарський фактор» активно формував де­мографічну ситуацію в Україні, особливо у Середньому Подніпров’ї, яке, за ви­словом М.Грушевського «в перших віках:торичного життя українських емель булі огнищем політично • го, економічного, культурного життя для цілої Східно: Європи», а в середині XIII — середині XVI ст. «стало глибоким перел гом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка».

Ще у XIII ст. частину населення тут було вини­щено, частина ж (хай і незначна — верхівка духовенства, дрібні князі та бояри з їх почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної княззвської влади й, як зазначено в одному з документів XIV ст., до

«постійних і надійних джерел прибутків. У Києві на кілька століть осередком міського життя став Поділ. Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступові вилюдніли Південна Київщина та Переяславщина, створивши так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка за висловом італійсь­кого мандрівника XIII ст. Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою татар». Аналогічні зо­ни виникли у Галицькому Пониззі (Бакота) та у верхів’ях Південного Бугу (Болохівська земля). Сам факт існування певних груп населення, «сидячих за татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські відносини не можна осмислювати ли­ше в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Очевидно, що протягом другої полови­ни XIII-XIV ст. вироблялися й певні формн спів­існування двох етносів. Тривалий час цілком толерант­ним було й ставлення правлячої верхівки Литви до тюркського населення Південної Русі, що виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхтн в XV—XVI ст.

Зі зміною традиційного щодо Криму зовнішньо­політичного курсу великих литовських князів наприкінці XV ст. і їхньою переорієнтацією на За­волзьку Орду ситуація в регіоні різко погіршилася. Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р. Відбу­дова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого походу стала загальнодержавною справою, в якій взяли участь близько 60 тис. чоловік, однак київський замок так і не був належно «зароблений і поставле­ний». Власне, у Вільні та Кракові покладалися не стільки на обороноздатність «українннх» замків, скільки на можливість полагодження стосунків із Кримом. Досить лише пригадати широковідомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розо­рення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу: «Хоча б і ти, царю, тому помічником не був, однак (все одно) було тому городу горіти і тим людям за­гинути, коли на них Божий гнів прийшов; а з Божої ласки у нас є градів і волостей досить». Така по­зиція не могла не стимулювати подальших татарських набігів, внаслідок яких запустіли обширні території на півдні України. На них практично не поширювався державний контроль Литви. Тож не дивно, що у

36- ст. московські «сторожі» вільно почувалися на теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщинн (яка залишала ь у складі Московщини до Деулінської угоди 1618 р.) становили значну частину місцевої промислової людності — так званих «уходників». Крім цих промисловиків, які жили тут «на м ясі,

на рибі, на меду», в ревізіях середини XVI ст. зга­дуються хіба що «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.

Значно відчутнішим демографічним наслідком татарських нападів на Україну були величезні втра­ти населення. Сучасник задавав риторичне запитання: «Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татарн у той чи іншин час, хто склав докупи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу?.. Хоча, ка­жуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає“. І справді, визначити цю цифру досить не­просто; за попередніми підрахунками вона дорівнює, як мінімум, — 2,5 млн. убитих і полонених.

Татарські напади впливали й на темпи ур- банізаційннх процесів, значно уповільнюючи їх розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі. Так, на Брацлавщині (Східному Поділлі) у середині XVI ст. було лише два міста й чотири містечка, тоді як на Во­лині ці показники становили відповідно 32 та 89. Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначити­ся на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та попри ці та інші іноетнічні вплнвн, збереглося усвідомлення його національної ідентичності — „руськості“, що сприймалась як ка­тегорія не тільки етнічна, а й конфесійна*.

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-право­ве відчуження поодиноких земель. Джерела XV—XVI ст. вирізняють окремі територіальні гру­пи місцевого населення: киян, волинян, подолян тощо. Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літо­писних сіверян, що зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов’язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричине­не цим переміщування населення, підриваючи основи регіоналізму, разом із іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості. Його ознакою стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна „Мала Русь“, який вирізняв Україну з-поміж інших руських земель.

[1] Зокрема схрещення за православним обрядом розцінювалось як перетворення на “русина”.

Дата добавления: 2015-05-22